Клочурак Степан Степанович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Степан Степанович Клочурак
Степан Степанович Клочурак

Karptska Ukraina COA.svg Міністр військових та господарських справ
Уряду Карпатської України
Час на посаді:
15 березня 1939 — 18 березня 1939
Попередник посада запроваджена
Наступник посада скасована

Karptska Ukraina COA.svg Міністр комунікацій (залізниць)
Уряду Карпатської України
Час на посаді:
6 березня 1939 — 15 березня 1939
Попередник Юліан Ревай

Час на посаді:
12 лютого 1939 — 18 березня 1939

Час на посаді:
18 грудня 1918 — 11 липня 1919

Народився 27 лютого 1895(1895-02-27)
Ясіня, жупа Марамарош, Угорське королівство, Австро-Угорщина Австро-Угорщина
Помер 8 лютого 1980(1980-02-08) (84 роки)
Прага,
CSR Чехословацька Соціалістична Республіка
Громадянство Чехословаччина Чехословаччина
Підданство Австро-Угорщина Австро-Угорщина
Національність українець
Політична партія УНО

Степа́н Степа́нович Клочура́к (Клочуряк) (27 лютого 1895, смт. Ясіня, Австро-Угорщина — 8 лютого 1980, Прага, Чехословаччина) — український закарпатський громадсько-політичний діяч, журналіст, президент Гуцульської республіки (Рахівщина, Закарпаття). Автор книги про неї: «До волі» (Нью-Йорк, 1978; перевидана в Ужгороді у 2009).

Життєпис[ред.ред. код]

Навчався у Віденському університеті. Воював у званні офіцера армії Австро-Угорщини на фронтах І-ї світової війни. У 19181919 рр. був організатором Гуцульської республіки (незадовго перед тим повернувся з фронту). 18 грудня 1918 р. виступав на з'їзді Мараморощини у Сигіті, де було обрано Сигітську Народну Раду (славо також мали: Климпуш Василь — Ясіня, Штефан Августин, Бращайко Михайло — Рахів, Йосипчук Василь — Великий Бичків.[1]). 10 грудня 1918 р. як голова Гуцульської Народної Ради у складі української делегації (8 осіб) прибув до Будапешту для обговорення урядового законопроекту про автономію українців Закарпаття. Через чисельну меншість дискусія пішла в промадярському руслі; українці тут провели свій з'їзд, головою обрали рахівського адвоката Августина Штефана, рішуче зажадали возз'єднання краю з Великою Україною.[2]

Надалі редактор газети «Вперед», згодом лідер української фракції Аграрної партії Чехословаччини.

Клочурак був також командиром Закарпатської сотні Української Галицької Армії (УГА) в боротьбі з більшовиками та денікінцями. У міжвоєнний період був співорганізатором «Просвіти», торговельних, економічних, молодіжних, військових, соціальних та педагогічних спілок на Закарпатті. Приділяв значну увагу розвиткові українського Пласту на Закарпатті та спортивних товариств. Він теж був членом-засновником славного футбольного клубу «СК Русь», який прославив Закарпаття далеко за межами свого краю. Клочурак вважався офіційним репортером цього клубу, і його репортажі в закарпатоукраїнській пресі були дуже популярними.

У 20-х роках Ст. Клочурак здобув вищу юридичну освіту на правничому факультеті університету ім. Я. А. Коменського в Братиславі.

У 1920—1922 роках редагував (у співпраці із Євгеном Пуза) партійний друкований орган — газету «Народ» (від 1922 року — «Вперед»), яка виходила в Ужгороді. З 1934 р. — редактор її органу «Земля і воля».

У 1939 році посол до Сойму і міністр Карпатської України. З 1939 р. — в еміграції в Празі, 1945 року був арештований НКВС, до 1957 р. перебував у радянських концтаборах.

Після звільнення проживав у Празі.

Його племінницєю є Галина Клочуракова (згодом Галина Павловська чеськ. Halina Pawlowská), яка стала відомою чеською письменницею, сценаристкою, публіцисткою. У фільмі «Дякую за кожний новий ранок» (чеськ. Díky za každé nové ráno, 1994) досить сатирично зображує закарпатських українців.

Родичі Степана Клочуряка на Закарпатті і в Чехо-Словаччині були репресовані та переслідувані. Мати померла у 1945 р., батько — у 1947 р. Мабуть, найбільше постраждала його сестра Анна Лофердюк. У 1950 р. в рамках «розкуркулення» її спочатку вигнали з власної хати у Чорній Тисі до Лазещини, потім засудили за ніби «не сплачений держподаток». Засудили її спочатку на 1 рік, потім на 9 років таборів, позбавлення громадянських прав та конфіскацію всього майна. Що цікаво — судили її не під прізвищем Лофердюк, а під дівочим прізвищем Клочуряк, щоб надати процесові більш «куркульського» характеру.

Твори, де Степан Клочурак виступає персонажем (образом для нього)[ред.ред. код]

Цитати Степана Клочурака[ред.ред. код]

« ...Я хотів з Вами порадитися відносно мого наміру, описати усе те, що я від діточих літ бачив, чув і до певної міри між своїми рідними гуцулами пережив та описати ті події, в яких я в дорослих роках брав активну участь. Про ті події, особливо в часі боротьби за визволення нашого народу, досить много написано, але їх докладно і в правдивому освітленні ніхто не описав, як також не описано перебіг народних зборів у місяці грудні 1918-го року в Будапешті, в Мараморошському Сиґоті, а в місяці квітні 1919-го року з'їзд делегатів з Карпатської України, який відбувся в Станиславові, про який донині ані слова не написано. З повстання гуцулів і про Гуцульську Республіку тільки деякі епізоди описані, але що там діялось і по ліквідації мадярської адміністрації, як гуцули заряджували своє життя, про те писалось тільки в загальних рисах. Я з тих часів зберігаю деякі матеріали та хотів би у вступі описати правдиву історію Ясіня, де в послідніх триста роках відогравались різні цікаві події, і взагалі Ясіня здавна відзначалось боротьбою проти своїх гнобителів. Ясіня відзначається не тільки визначними борцями за волю, як Подерей, Пластун (який працював в порозумінні з А. Добранським), але у Ясіню відбивали татарські грабіжницькі походи, послідний бій з татарами відбувся в Ясіню на Констерівці і в Татарському перевалі в 1717-му році. Історію Ясіня згадую, бо я не тільки від Вас одержав відпис «історії», яку видумали Лелекач і Молдавчук, мені їхню брехню переслали з Ясіня і не боюсь заявити, що їхня «історія» від першого до посліднього слова є видуманою брехнею, а особливо, що торкається Гуцульської Республіки. Є щастям, що «з брехні ніякою силою не зробиш правду». Але і то великий плюс, що в своїй «історії», хоч в неправдивому освітленні, вони відважились тодішні події згадати[3]. »


« ...Приходить вечір, а з ним непевність і страх. Ми з Люсею спакували нашу мізерію і ждемо. Мій колега обіцяє взяти нас до свого авта. Найгірше, що не маємо жодних грошей. Пан Сопко відмовився дати мені якусь платню. З Хусту вже не можемо чекати нічого. Около дев’ятої години приїхало одно авто, а в ньому один наш міністер (здається пан Клочурак) та ще якісь особи. Міністер дав мені кілька сотень крон та каже:

- Ви тут не можете до ранку лишатися. Мадяри цієї ночі прийдуть сюди. Забирайте зі шпиталю, що можете та втікайте!

- Що я можу зі шпиталю взяти?

- Заберіть цінніші інструменти лікарські. Це буде ваша платня.

Йду я за п. Сопком, а цей мені каже:

- Нем сабат! Не вільно! [4]

»

Примітки[ред.ред. код]

  1. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР.- Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995.- 368 с., іл. ISBN 5-7707-7867-9 с. 71
  2. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР… с. 71
  3. Лист до Миколи Мушинки, датований 29.5.1970 (Друк. за вид. Лицар волі.
  4. Михайло Качалуба. Муза і стетоскоп (до 100-ліття з дня народження). – Упор., вступна стаття Миколи Мушинки. – Пряшів : НТШ в Словаччині, 2008. – С. 191–192.

Джерела та література[ред.ред. код]