Софійський монастир

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Софійський монастир — чоловічий монастир, що існував у 17—18 ст. при Софійському соборі; монастирські споруди разом із собором утворюють архітектурний ансамбль, що є основною частиною заповідника «Софія Київська».

Як правосл. чернечий осередок С.м. почав діяти за митрополита Київського Петра Могили (після 1633), який забрав його в унійних ченців, котрі володіли Софійським собором понад 20 років. Документи, що висвітлюють внутрішнє життя монастиря, належать лише до 18 ст. Джерела ранішого часу говорять переважно про земельні володіння, господарську діяльність та будівництво.

Особливість С.м. зумовлювалася його кафедральним статусом: при обителі розміщувалися органи управління всією київською митрополією, а софійська братія залучалася до їхньої діяльності (зокрема, у ролях членів духовної консисторії, кафедральних писаря, духівника, проповідника, архідиякона, екзаменатора). Статус впливав також на формування складу братії. Монахів часто спеціально підбирали й навіть викликали з інших монастирів, інколи лише на кілька років для виконання певного послушання. Склад софійських насельників динамічно змінювався, адже монастир також забезпечував київську митрополію чернечими кадрами. Не всі ченці С.м. мали однаковий правовий статус: існувала невелика група чорноризців, які підпорядковувалися виключно київському архієреєві та не підлягали впливу монастирської влади (прислуга домової митрополичої церкви, хрестові ієромонахи). Загальноєпархіальна роль обителі була у 18 ст. причиною найбільшої чисельності її братії з-поміж решти монастирів (окрім Києво-Печерської лаври): у 1740-ві, 1770—80-ті рр. вона не опускалася менше 55 осіб, у 1750-ті інколи перевищувала 120 іноків. Потреби такої кількості насельників зумовлювали також значні за обсягом економічні функції осередку, адже його великі маєтності приносили прибутки для утримання не лише обителі, а й митрополита та митрополичої кафедри. Значне зростання софійського землеволодіння припало на час гетьманування І.Мазепи, який надав монастирю гетьманські універсали на ряд сіл і містечок.

Верховним управителем С.м. вважався київський архієрей, але ті функції, які в інших обителях виконували ігумени та архімандрити, тут покладалися на кафедрального намісника (інколи мав ігуменський сан) — першу особу після митрополита. На противагу настоятелям інших київських монастирів софійський намісник головував у соборі обителі, який розглядав питання її функціонування. Він також долучався до загальноєпархіальних справ як член духовної консисторії чи кафедральної контори. Кафедральне намісництво було зручним кар’єрним стартом та не відзначалося тривалістю каденції.

С.м. мав бібліотеку, що кількісно переважала книгозбірні інших київських неставропігійних монастирів: до її реєстру 1769 внесено 828 томів (переважно латинські книги).

С.м. відзначався особливою урочистістю богослужінь — і не лише через участь у них київського архієрея, а й через регулярне виголошення проповідей кращими представниками церковної еліти. Обитель була також місцем паломництва. Прочан приваблювали кілька чудотворних ікон, зокрема св. Миколи Мокрого, та мощі святих. У 18 ст. при кафедрі також почалося почитання образу Софії, Премудрості Божої.

С.м. насамперед мав забезпечити функціонування кафедри та єпархії в цілому. Цю думку підтверджує те, що найбільшу в митрополії неставропігійну чоловічу обитель під час секуляризації 1786 ліквідували, оскільки такий осередок монашого життя став непотрібним.

Джерела та література[ред. | ред. код]