Стеблівка (Хустський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Стеблівка
Steblivka gerb.gif Steblivka prapor.gif
Герб Прапор
Maramuresh Gothics Church 17.jpg
Країна Україна Україна
Область Закарпатська
Район/міськрада Хустський
Рада/громада Стеблівська сільська рада
Код КОАТУУ 2125387801
Основні дані
Засноване 1389
Населення 2231
Поштовий індекс 90451
Телефонний код +380 3142
Географічні дані
Географічні координати 48°05′26″ пн. ш. 23°25′18″ сх. д. / 48.09056° пн. ш. 23.42167° сх. д. / 48.09056; 23.42167Координати: 48°05′26″ пн. ш. 23°25′18″ сх. д. / 48.09056° пн. ш. 23.42167° сх. д. / 48.09056; 23.42167
Середня висота
над рівнем моря
188 м[1]
Водойми р. Тиса
Місцева влада
Адреса ради 90451, Закарпатська обл., Хустський р-н, с. Стеблівка, вул. Салдобошська, 155; тел.: 6-92-61[2]
Сільський голова Попович Вячеслав Миронович[2]
Карта
Стеблівка. Карта розташування: Україна
Стеблівка
Стеблівка
Стеблівка. Карта розташування: Закарпатська область
Стеблівка
Стеблівка

CMNS: Стеблівка у Вікісховищі

Стеблі́вка (до 1947 року — Салдобош, угор. Szaldobos, словац. Saldoboš) — село в Україні, в Хустському районі Закарпатської області. Орган місцевого самоврядування — Стеблівська сільська рада. Населення становить 2 231 особа.

Розташування[ред. | ред. код]

Знаходиться за 14 км на південний схід від міста Хуста на правому березі річки Тиси.

Історія[ред. | ред. код]

Перша згадка про село в історичних документах належить до 1389 р.

Археологічні розкопки у 1947—1961 рр. свідчать про те, що на околиці села жили носії культури карпатських курганів, безпосередні предки однієї з великих слов'янських груп — літописних білих хорватів. Праворуч і ліворуч від дороги Хуст – Стеблівка – поселення першої половини І тисячоліття нашої ери.

За часів Марії-Терезії село було перенесене з берегу Тиси, де його часто затоплювало, на нове місце, де воно знаходиться й до тепер.

Перша згадка про село в історичних документах належить до 1389 р.

Існує ряд легенд про виникнення та нового розмыщення села. В одній із легенд говориться, що село розташовувалось на самому березі ріки Тиса. По ріці сплавляли феодали сіль з Солотвина. Населення дуже часто нападало на пливучі плоти і грабували сіль. Стара дорога Хуст -Солотвино проходила по болотистим місцям, що весною і восени ставала непрохідною. Урядом у XVII ст. було вирішено прокласти нині діючу дорогу через державний ліс. Проклавши дорогу, в лісах групувались розбійники і нападали на каравани з сіллю. На місці густого лісу урядом було вирішено поселити село. Були наділені відрізки, всі рівні по 0,44 га. Селянам запропоновано переселитись на нове місце, однак селянство на протязі довгого часу протестувало. І тільки згодом силою війська їх було переселено. За легендою село в той час мало 32 двори.

Існує інша легенда, пов'язана з виникненням назви села. В ній говориться, що проїжджаючи через село, шукачі соленої води (ропи) запитали в селі одного з жителів, аби той показав їм дорогу. Чоловік однією рукою легко підняв пузину (дуже важку довгу палицю, якою укріплювали на підводі сіно) і показав напрям. Подорожніх здивувала його незвичайна сила. Кажуть, що називався він Салей Добош, від чого і походить стара назва села Салдобош. Або ж існує більш достовірний варіант, що це був силач Добош. Прізвище Добош ще і зараз часто зустрічається, але Салей немає, що менш достовірно. Так пояснюється назва села Салдобош.

Ще в окремих переказах зустрічається, що на території села колись було поселення, яке мало назву Селаш Добоша. Це також досить достовірно.

На північній стороні села тягнувся великий дубовий державний ліс. Селяни арендували його для свиней, через велику кількість жолудів. В 1866 р. цей ліс прорубано і почато будувати залізницю Чоп - Мараморош -Сігет. Тут працювало багато людей і мали добру заробітну плату. Спочатку в селі станції не було, збудовано її у 1912 році.

Першу школу було відкрито у кінці XVII ст. при греко - католицькій церкві священником Августином Янківським. Це було досить сучасне приміщення з каналізацією.


Традицією села зберігся «Салдобошський таниць», який проходить наступного дня після Хрещення, 20 січня. Це традиційне обрядове дійство. Ватага парубків (Іванів) починає свято традиційним танцем у центрі села. Далі з троїстими музиками обходять вулиці села, пригощаючи зустрічних домашнім вином Виконуються давні народні танці та пісні. Свято закінчує цикл Різдвяних свят і символічно відкриває сезон весіль.

Дерев'яна церква Різдва Пресвятої Богородиці[ред. | ред. код]

Steblivska cerkva1.jpg

Церква Різдва Пресвятої Богородиці належить до хустської групи дерев'яних храмів (Крайниково, Данилово, Сокирниця, Олександрівка) і, як і вони, є зразком так званої «мармароської готики». Зруби церкви збереглися ще з XVI ст., верхня частина, у тому числі дах і вежа над бабинцем, увінчана гострим шпилем, була споруджена під час перебудови 1794 року. Досконала архітектура церкви викликала захоплення у мандрівників і мистецтвознавців, тож церкву зображено на численних малюнках, фотографіях, креслениках[3]

Руїни згорілої церкви у Стеблівці, укріплені й накриті захисним покриттям

1994 року церква згоріла, й відтак 15 років поспіль стояла на згарищі, дедалі більше руйнуючись. У 2009 році у греко-католицькій громаді села виділилася ініціативна група, що вирішила власними силами припинити руйнацію решток старовинного храму й зберегти його для прийдешніх поколінь. У 2009—2011 роках були проведені роботи з укріплення споруди та її гідроізоляції. Зверху руїни накрили захисним накриттям. Його спорудили з дерева і перекрили гонтом, щоб не псувати вигляд церкви сучасними матеріалами[4].

Високу дерев'яну дзвіницю було перенесено до нової православної церкви, а в 1992 р. — розібрано. Лишилися старі дзвони «Андрей», «Георгій», «Михал», що тепер висять у новій дзвіничці.

координати церкви 48°05′24″ пн. ш. 23°25′17″ сх. д. / 48.0900806° пн. ш. 23.421417° сх. д. / 48.0900806; 23.421417

Церква Різдва пр. богородиці. XVI ст., 1794.

Важко віддати перевагу котрійсь із готичних церков Хустщини. Завжди найкращою здається та, яка щойно з’являється перед очима. Досить було підійти до церкви в Стеблівці, щоб повірити, що наближення до ідеалу в мистецтві можливе. Майстрам вдалося органічно поєднати архітектуру, різьбярство, настінний розпис та малярство.

Найдавніші частини храму – зруби збудували з величезних дубових колод довжиною 14 м. Вівтарну частину зробили у формі тригранної апсиди і відповідно вона мала гранчасте опасання і дах.

Маленькі віконця під опасанням мали аркові завершення, віконця вище опасання – квадратні у вівтарі і здвоєні, прямокутні в наві. Віконця мали залізні ковані грати готичного типу. До закритого ґанку з арковими прорізами вів портал, оздоблений багатим бароковим різьбленням.

Одвірки порталу і вхідних дверей були прикрашені різьбленим мотивом лози. Вежа мала підсябиття з фігурно обробленими кінцями дощок. Високий шпиль та чотири маленькі шпилі увінчувалися розкішними кованими хрестами.

Інтер’єр храму з трьома стрімкими арковими склепіннями над бабинцем, навою та вівтарним зрубом вражав досконалістю архітектури й багатством оформлення. Внутрішні стіни нави й вівтаря прикрашували розписи початку XIX ст. Малювання вже майже щезло, але навіть у такому стані створювало враження величі та декоративності.

У вівтарі написано дату – 1805 або 1815 р. та ім’я автора малювання – Петро Токарьов. У церкві зберігався іконостас з образами XVIII ст.

Високу дерев’яну дзвіницю, що колись стояла біля церкви, перенесли до нової православної церкви, а в 1992 р. – розібрали. В єпархіальних документах 1751 р. церкву згадано як вкриту шинґлами, в доброму стані, не знати ким освячену, з двома дзвонами, присвячену св. Параскевії, а в 1801 р. є такий запис: “.. .Церква нова із дубових бервен составлена, турня на фундаменті мурованом є поставлена, має 3 звони, но требует на єдні ризи 119 ринских, на іконостас 350 ринск., а на мальованя 850 ринских”.

Знищення цієї церкви під час пожежі в серпні 1994 р. – непоправна втрата для української культури і світового загалу. На сьогоднішній день пам'ятка, яку п'ятнадцять років вважали вже майже неіснуючою, приреченою руїною, повернулася до життя завдяки старанням небайдужих людей з жовтня 2010 року.

Церква Вознесіння Господнього. 1926.

Проект мурованої церкви Вознесіння створив талановитий архітектор, архімандрит Всеволод Коломацький.

Земельну ділянку, що зветься Вуличне, купили в 1925 p., як твердить дяк Юрій Калинич, за 8 тисяч корон. Головним майстром був Бейла Мункачі. У 1931 р. церкву поштукатурили, тричі її розмальовували. Ремонтні роботи та оновлення виконали в 1994 та 1996 роках.

Старі ікони перенесли до дзвіниці, а в храмі встановили нові.

Церква Різдва пр. богородиці. 1998.

Нову муровану греко-католицьку церкву почали будувати 17 травня 1992 р., а закінчили 20 серпня 1998 р. Оригінальний проект, до якого був причетний, крім інших фахівців, і ужгородський інженер О. Шевченко, відчутно змінили у процесі будівництва. Душею спорудження став голова церковної громади Василь Попович.

Економіка[ред. | ред. код]

В Радянські часи Стеблівка вважалася буйволячою столицею Закарпаття. У колгоспі села утримувалося понад 300 буйволів. Сюди завезли стадо племінних телиць породи «Морах» з Болгарії. Занепад стався, коли внаслідок проведеної меліорації з пасовища зникли баюри та озерцята. У свій час тут розміщувалась Станція спасіння карпатського буйвола, де проводились селекційно-племінні роботи по збереженню та відродженню буйволів та коней гуцульської популяції. Карпатська порода має свої особливості. Великі роки, довга шерсть, буйволиці приносять приплід до 45 років.

Відомі люди[ред. | ред. код]

Галерея[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Сирохман М. Церкви України: Закарпаття. — Львів : Мс, 2000. — 879 с.
  • Макушенко П. Народная деревянная архитектура Закарпатья (XVIII — нач. ХХ в.). — Москва : Стройиздат (науч. исслед. и-т г. Киев), 1976. — 160 с. (рос.)
  • Поп И., Поп Д. В горах и долинах Закарпатья. — Москва : Искусство, 1971. — С. 100—103. (рос.)
  • В. Vavroušek Církevní památky na Podkarpatské Rusi. — Praha: Nakladatelé Kvasnička a Hampl, 1929. — 272 s. (чеськ.)

Посилання[ред. | ред. код]

Сокирниця Крайниково
Стеблівка
Буштино