Іза

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Іза
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Хустський район
Рада/громада Ізянська сільська рада
Код КОАТУУ 2125383601
Облікова картка Село Іза на порталі Верховної Ради України 
Locator Dot2.gif
Розташування села Іза
Основні дані
Перша згадка 1387 рік
Населення 5237
Поштовий індекс 90436
Телефонний код +380 3142
Географічні дані
Географічні координати 48°12′50″ пн. ш. 23°19′43″ сх. д. / 48.21389° пн. ш. 23.32861° сх. д. / 48.21389; 23.32861Координати: 48°12′50″ пн. ш. 23°19′43″ сх. д. / 48.21389° пн. ш. 23.32861° сх. д. / 48.21389; 23.32861
Середня висота
над рівнем моря
182 м[1]
Водойми річка Ріка
Відстань до
районного центру
5 км
Місцева влада
Адреса ради с. Іза, вул. Леніна, 97
Сільський голова Дума Ольга Василівна
Карта
Іза is located in Україна
Іза
Іза
Іза is located in Закарпатська область
Іза
Іза

WC: Іза у Вікісховищі

І́за — село в Україні, в Хустському районі Закарпатської області, центр сільської ради. Розташоване між двома гірськими пасмами, на лівому березі Ріки за 5 км від районного центру і залізничної станції Хуст. Населення — 5 237 чоловік (на 2001 рік).

Історія[ред.ред. код]

Про заселення території Ізи в I тисячолітті н. е. свідчать два курганних могильника рубежу нової ери та IIIIV століть н. е., досліджені на її околиці.

Перші письмові згадки про Ізу відносяться до 1387 року. Легенда пов'язує назву села з прізвищем першого поселенця Ізая, яке згодом тут була досить поширене.

У XVIXVII століттях жителі Ізи були кріпаками Хустської домінії, а потім феодалів Жигмундів. Населення займалося в основному землеробством — сіяли головним чином жито, ячмінь, пшеницю, овес. Розвивалося також тваринництво. Крім того, тут були поширені рибальство і мисливство. У річках Тисі та Ріці водилося багато риби, а в навколишніх лісах — дичина. Кріпаки платили грошові та натуральні побори, а також відпрацьовували панщину. Вони віддавали домінії дев'ятину від урожаю, десятину від худоби, визначену кількість курей, яєць, гусей, встановлену суму грошей, утримували протягом зими домініальну худобу. Жителі Ізи взяли участь у селянській війні 1514 року під проводом Дєрдя Дожі та інших народних виступах. У 1646 році тут насильно було введено унію. До соціального і національного гніту додався релігійний.

В Ізі провів останні роки життя український письменник-полеміст Михайло Андрелла. Тут він помер і похований. У 1768 році в Ізі налічувалося 79 селянських господарств, що мали в користуванні лише по півнаділу землі. Розмір панщини був нічим не обмежений: селяни один тиждень працювали вдома, наступний — на панщині на користь поміщика. Особливо важка була праця на поміщицьких полях під час збирання врожаю. У 1786 році під час голоду померла понад третина жителів Ізи.

У 1830 році в селі проживало 1198 людей. У результаті революції 1848–1849 років було скасовано кріпосне право.

В кінці XIX століття в селі широко поширився промисел плетіння кошиків з лози. Одним з його родоначальників був Іван Кашко. Він навчив цьому ремеслу двох синів, а потім ним стали займатися ще кілька жителів села. Свої вироби вони продавали на базарі в Хусті і в інших містах. У 19091910 роках багато безземельних і малоземельних жителів Ізи були зайняті плетінням кошиків. Цей промисел поступово вдосконалювався. Крім виготовлення кошиків, тут обплітали лозою скляні бутлі для вина, а також для хімічних речовин, що випускалися акціонерним товариством «Клотільда​​» в Великому Бичкові. Влітку селяни готували лозу, чистили її від кори, фарбували, а взимку займалися плетінням.

На початку XX століття Іза була великим селом Марамороської жупи. Якщо в 1873 році тут налічувалося 365 житлових будинків та 1 707 мешканців, то в 1900 році — 519 житлових будинків та 2 505 мешканців. Із загальної кількості жителів 2 248 осіб (90 відсотків) складали українці, 219 — німці, 36 — угорці, 42 — румуни. До села було приписано 7 706 кадастральних хольдів землі.

З 1899 року в Ізі діяла початкова школа. Навчання в ній велося угорською мовою. У 1908/09 навчальні роки в школі два вчителі навчали 120 учнів. У 1900 році тільки 433 жителя вміли читати і писати. Проти політики національного гноблення українського населення виступав Іван Раковський, який жив в селі з 1859 по 1885 рік. Сюди він приїхав з Будапешта, де був редактором кількох російських періодичних видань. Він помер в Ізі, де і похований.

Після утворення Угорської Радянської Республіки в Закарпатті, в тому числі в Ізі, в березні 1919 року була встановлено радянська влада. Однак наприкінці квітня село захопили війська Румунії, на заміну якої прийшли у вересні чехословацькі війська. У 1921 році в Ізі була створена організація КПЧ. Вона користувалася авторитетом серед населення. Про це свідчить той факт, що під час парламентських виборів в 1925 році комуністи отримали 708 голосів (50 відсотків).

У 19201930-х роках в селі почали займатися столярством, теслярством, ткацтвом. Ізянські столяри були відомі далеко за межами села. Невелика частина жителів працювала плотогонами. Сільська біднота за мізерну плату наймалася до багатіїв.

З 1919 року в Ізі функціонувала українська початкові школа, а з початку 1930-х років — і чеська. У 1938 році в обох початковихшколах навчалися 300 учнів і працювали 14 учителів. Були бібліотека та читальня. У 1939 році в селі проживав 3 631 чоловік і налічувався 761 житлових будинків.

Економіка[ред.ред. код]

Сучасні вироби з лози в Ізі

Село — великий центр лозоплетіння[2].

В селі розташований завод«Албіон Гроуп», європейського виробника павільйонів для басейнів[3].

У селі діє єдина в Україні ферма з розведення плямистих манчжурських оленів, яка постачає сировину для виробництва пантокрину[4].

Релігія[ред.ред. код]

В селі діє чоловічий Свято-Миколаївський монастир, де зберігаються мощі святого преподобного Олексія Карпатського.

Персоналії[ред.ред. код]

Пам'ятник Дмитру Вакарову в селі

В селі народилися:

Джерела[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Погода в селі
  2. Лозоплетіння — стабільний прибуток і зайнятість населення с. Іза на Закарпатті // Український лісовий ринок, 20.06.2006
  3. "[1]
  4. Сніжана Русин. Михайло Бугаш розводить оленів // Газета по-українськи, № 305, 8.02.2007

Література[ред.ред. код]

Інтернет-посилання[ред.ред. код]