Сікоракса (супутник)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Сікоракса
Дані про відкриття
Дата відкриття 6 вересня 1997
Відкривач(і) Ніколсон, Ґледмен, Бернс, Кавеларс за допомогою Hale telescope[en]
Планета Уран
Номер
Орбітальні характеристики
Велика піввісь 12,2 млн км
Орбітальний період 1288 діб
Ексцентриситет орбіти 0,5224
Нахил орбіти 152,51° (до екліптики)
148,84° до площини екватора планети
Фізичні характеристики
Діаметр 190 км
Площа поверхні ~113 000 км²
Об'єм ~3000 км³
Маса 5,4× 1018 кг
Густина ~1,5 г/см³
Прискорення вільного падіння 0,04 м/с²
Альбедо 0,07 (припущення)
Температура поверхні ~64 К К
Атмосфера відсутня
Інші позначення

Commons-logo.svg Сікоракса у Вікісховищі

Ретроградні нерегулярні супутники планети Уран

Сікоракса (англ. Sycorax) — супутник планети Урана, відкритий у 1997 астрономами Паломарської обсерваторії (Каліфорнія, США). Відомий також під позначеннями «Уран XVII» і «S/1997 U 2». Сікоракса названа за іменем персонажа п'єси В. Шекспіра «Буря».

Одночасно з Сікораксою було відкрито супутник Урана Калібан.

У тому випадку, якщо розміри супутника оцінені правильно, він є шостим за величиною супутником Урана і займає проміжне положення між основними і дрібними супутниками. Супутник обертається у зворотному напрямку сильно витягнутою і нахиленою орбітою. Орбіта Сікоракса віддалена від Урана у 20 разів далі, ніж орбіта найвіддаленішого регулярного супутника Урана Оберона.[1]

[2] Припускають, опираючись на орбітальні параметри, що Сікоракса належить до того ж динамічного кластера що і Сетебос і Просперо. Тобто мають спільне походження.[3]

Припускають, що цей супутник складається із суміші льоду і гірських порід. Сікоракса має незвичайний для супутників Урана червонуватий колір, характерний для об'єктів пояса Койпера. Можливо, супутник був захоплений тяжінням Урана.[4][5]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Kavelaars J., Gladman B. J., Williams G. V. et al. Discovery of two distant irregular moons of Uranus // Nature / M. SkipperNPG, Springer Science+Business Media, 1998. — Vol. 392, Iss. 6679. — P. 897–899. — ISSN 1476-4687; 0028-0836doi:10.1038/31890
  2. Jacobson, R.A. (2003) URA067 (28 червня 2007). Planetary Satellite Mean Orbital Parameters. JPL/NASA. Архів оригіналу за 22 серпня 2011. Процитовано 23 січня 2008. 
  3. Holman M. J., Fraser W., Grav T. Photometry of Irregular Satellites of Uranus and Neptune // The astrophysical journal. LettersIOP Publishing, 2004. — Vol. 613, Iss. 1. — P. 77–80. — ISSN 2041-8205; 2041-8213doi:10.1086/424997arXiv:astro-ph/0405605
  4. Sheppard, Scott S.; Jewitt, David C.; Kleyna, Jan (2005). An Ultradeep Survey for Irregular Satellites of Uranus: Limits to Completeness (PDF). The Astronomical Journal 129 (1): 518–525. Bibcode:2005AJ....129..518S. arXiv:astro-ph/0410059. doi:10.1086/426329. Архів оригіналу за 11 травня 2005. Процитовано 20 жовтня 2009. «Table 3 ... ri (km) ... 36 ... i Radius of satellite assuming a geometric albedo of 0.04.» 
  5. Maris, M.; Garraro, G.; Parisi, M.G. (2007). Light curves and colours of the faint Uranian irregular satellites Sycorax, Prospero, Stephano, Setebos, and Trinculo. Astronomy&Astrophysics 472 (1): 311–319. Bibcode:2007A&A...472..311M. arXiv:0704.2187. doi:10.1051/0004-6361:20066927. 

Посилання[ред. | ред. код]