Сікоракса (супутник)
| |
| Дані про відкриття | |
|---|---|
| Дата відкриття | 6 вересня 1997 |
| Відкривач(і) | Ніколсон, Ґледмен, Бернс, Кавеларс за допомогою Телескопа Гейла |
| Планета | Уран |
| Номер | |
| Орбітальні характеристики | |
| Велика піввісь | 12,2 млн км |
| Орбітальний період | 1288 діб |
| Ексцентриситет орбіти | 0,5224 |
| Нахил орбіти | 152,51° (до екліптики) 148,84° до площини екватора планети |
| Фізичні характеристики | |
| Видима зоряна величина | {{{видима зоряна величина}}} |
| Діаметр | 190 км |
| Площа поверхні | ~113 000 км² |
| Об'єм | ~3000 км³ |
| Маса | 5,4× 1018 кг |
| Густина | ~1,5 г/см³ |
| Прискорення вільного падіння | 0,04 м/с² |
| Альбедо | 0,07 (припущення) |
| Температура поверхні | ~64 К К |
| Атмосфера | відсутня |
| Інші позначення | |
|
| |
 | Частина інформації в цій статті застаріла. (липень 2023) |
Сікоракса (англ. Sycorax) — найбільший неправильний супутник планети Уран, відкритий у 1997 році астрономами Паломарської обсерваторії (Каліфорнія, США). Відомий також під позначеннями «Уран XVII» і «S/1997 U 2». Сікоракса названа за іменем персонажа п'єси Вільяма Шекспіра «Буря».
Одночасно із Сікораксою було відкрито супутник Урана Калібан.
У тому випадку, якщо розміри супутника оцінені правильно, він є шостим за величиною супутником Урана і займає проміжне положення між основними і дрібними супутниками.
Сікоракса рухається по далекій орбіті, більш ніж у 20 разів далі від Урана, ніж найвіддаленіший регулярний супутник Оберон[1]. Його орбіта ретроградна, помірно нахилена і ексцентрична. Параметри орбіти вказують на те, що вона може належати, разом із Сетебосом і Просперо, до одного динамічного скупчення, що свідчить про спільне походження[2][3].
На діаграмі показано орбітальні параметри ретроградних нерегулярних супутників Урана (в полярних координатах) з ексцентриситетом орбіт, представленим відрізками, що простягаються від перицентру до апоцентру.
Діаметр Сікоракси оцінюється в 165 км на основі даних теплового випромінювання космічних телескопів Спітцер і Гершель[4], що робить його найбільшим нерегулярним супутником Урана, порівнянним за розміром із Паком і Гімалією, найбільшими нерегулярними супутниками Юпітера.
У видимому спектрі супутник виглядає світло-червоним (кольорові індекси: B-V = 0,87, V-R = 0,44, B-V = 0,78±0.02, V-R = 0,62±0.01, B-V = 0,839±0.014, V-R = 0,531±0.005), червонішим за Гімалію, але все ж менш червоним, ніж більшість об'єктів поясу Койпера. Однак у ближньому інфрачервоному діапазоні спектр стає синім між 0,8 і 1,25 мкм і, нарешті, стає нейтральним на довших довжинах хвиль[5][прояснити].
Період обертання Сікоракси оцінюється приблизно в 6,9 години. Обертання спричиняє періодичні зміни видимої зоряної величини з амплітудою 0,12. Вісь обертання Сікоракси невідома, хоча вимірювання його кривої блиску свідчать про те, що його можна спостерігати в конфігурації, близькій до екватора. У цьому випадку Сікоракса може мати пряме сходження північного полюса близько 356° і схилення північного полюса близько 45°[6].
Існує гіпотеза, що Сікоракса є захопленим об'єктом; він не утворився в акреційному диску, який існував навколо Урана одразу після його формування. Точний механізм захоплення невідомий, але захоплення місяця вимагає розсіювання енергії. Можливі процеси захоплення включають опір газу в протопланетному диску, взаємодію багатьох тіл і захоплення під час швидкого зростання маси Урана (так званий pull-down (тяжіння вниз)). Припускають, що цей супутник складається із суміші льоду і гірських порід. Сікоракса має незвичайний для супутників Урана червонуватий колір, характерний для об'єктів пояса Койпера[7].
- ↑ Gladman, Brett J.; Nicholson, Philip D.; Burns, Joseph A.; Kavelaars, Jj; Marsden, Brian G.; Williams, Gareth V.; Offutt, Warren B. (1998-04). Discovery of two distant irregular moons of Uranus. Nature (англ.). Т. 392, № 6679. с. 897—899. doi:10.1038/31890. ISSN 0028-0836. Процитовано 1 липня 2023.
- ↑ Holman M. J., Fraser W., Grav T. Photometry of Irregular Satellites of Uranus and Neptune // The astrophysical journal. Letters — United Kingdom: IOP Publishing, 2004. — Vol. 613, Iss. 1. — P. 77–80. — ISSN 2041-8205; 2041-8213 — doi:10.1086/424997 — arXiv:astro-ph/0405605
- ↑ Jacobson, R.A. (2003) URA067 (28 червня 2007). Planetary Satellite Mean Orbital Parameters. JPL/NASA.
- ↑ Lellouch, E.; Santos-Sanz, P.; Lacerda, P.; Mommert, M.; Duffard, R.; Ortiz, J. L.; Müller, T. G.; Fornasier, S.; Stansberry, J.; Kiss, Cs.; Vilenius, E.; Mueller, M.; Peixinho, N.; Moreno, R.; Groussin, O.; Delsanti, A.; Harris, A. W. ((September 2013).). ""TNOs are Cool": A survey of the trans-Neptunian region. IX. Thermal properties of Kuiper belt objects and Centaurs from combined Herschel and Spitzer observations" (PDF).
- ↑ Romon, J.; Bergh, C. de; Barucci, M. A.; Doressoundiram, A.; Cuby, J.-G.; Bras, A. Le; Douté, S.; Schmitt, B. (1 вересня 2001). Photometric and spectroscopic observations of Sycorax, satellite of Uranus. Astronomy & Astrophysics (англ.). Т. 376, № 1. с. 310—315. doi:10.1051/0004-6361:20010934. ISSN 0004-6361. Процитовано 1 липня 2023.
- ↑ Farkas-Takács, A.; Kiss, Cs.; Pál, A.; Molnár, L.; Szabó, Gy. M.; Hanyecz, O. et al. (September 2017). «Properties of the Irregular Satellite System around Uranus Inferred from K2, Herschel, and Spitzer Observations». The Astronomical Journal. [1] [2] [3]
- ↑ . An Ultradeep Survey for Irregular Satellites of Uranus: Limits to Completeness (PDF). The Astronomical Journal. (2005). Архів оригіналу (PDF) за 11 травня 2005. Процитовано 7 травня 2019.
{{cite book}}:|first=з пропущеним|last=(довідка)
- Sycorax Profile (by NASA's Solar System Exploration)
- David Jewitt pages
- Uranus' Known Satellites (by Scott S. Sheppard)
- MPC: Natural Satellites Ephemeris Service
- Youtube. Що ми знаємо про Уран? Планета з найромантичнішими супутниками
Список за збільшенням відстані від Урана. | ||
| Внутрішні: (13) | .svg){kind=small} | |
| Великі (сфероїди): (5) | ||
| Зовнішні: (9) | ||