The New Yorker

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук


Нью Йоркер
англ. The New Yorker
The New Yorker (cover).jpg
Обкладинка за листопад 2, 2015
Тематика Політика, соціальні проблеми, мистецтво, гумор, культура
Періодичність виходу 47 виходів на рік
Мова Англійська
Адреса редакції Нью Йорк
Головний редактор Девід Ремнік
Видавець Advance Publications
Країна видання Flag of the United States.svg США
Рік заснування 1925
Наклад 1 062 310 (на рік) примірників
ISSN 0028-792X

Веб-сторінка: http://www.newyorker.com

Нью-Йо́ркер (англ. The New Yorker) — американський щотижневик, який публікує репортажі, коментарі, критику, есе, художні твори, гумор, комікси та поезію. Виходить приблизно раз на тиждень (47 номерів на рік). Видається з 1925 року. Починаючи з 1940-их років, більшість відомих та премійованих американських оповідань вперше публікувались у «Нью Йоркері». Хоча основний наголос робиться на культурному житті Нью-Йорка, журнал є досить популярним і за межами міста.

Історія[ред.ред. код]

Перший номер вийшов 21 лютого 1925 року в Нью-Йорку. Видання було засновано репортером «Нью-Йорк Таймс»Гарольдом Россом (англ. Harold Ross) та його дружиною Джейн Грант (англ. Jane Grant). Росс бажав створити журнал тонкого гумору. Узявши за партнера підприємця Рауля Флейшманна (англ. Raoule Fleischmann), Росс заснував видавничий дім F-R Publishing Company та залишався редактором журналу до самої смерті у 1951 році. Хоч журнал не втратив почуття гумору, він невдовзі завоював репутацію серед серйозної журналістики й белетристики. Незабаром після закінчення Другої світової війни, есе Джона Херсі «Хіросима» заповнило цілий номер журналу. У наступні десятиліття журнал опублікував розповіді багатьох з найбільш шанованих письменників XX і XXI століть, серед них: Енн Бітті, Трумен Капоте, Джон Чівер, Роальд Даля, Мейвіс Галлант, Джеффрі Хеллман, Джон Макналті, Джозеф Мітчелл, Еліс Манро, Харукі Муракамі, Володимир Набоков, Джон О'Хара, Дороті Паркер, Філіп Рот, Джером Селінджер, Ірвін Шоу, Джеймс Тербер, Джон Апдайк, Стівен Кінг, Йосип Бродський і Сергій Довлатов.[1][2]

Першу обкладинку, на якій був зображений денді доби англійського ампіру з моноклем, намалював художник Рі Ірвін. Цей джентльмен отримав ім'я Юстас Тіллі (англ. Eustace Tilley), яке придумав для нього Корі Форд, американський гуморист. Як Форд зазначив у своїх спогадах, таке прізвище мала його незаміжня тітка, а ім'я було обрано «з міркувань мелодичності». Ця обкладинка донині є візитівкою журналу.

Видання на 32 аркушах за ціною 12 центів, орієнтоване на публіку з розвинутим художнім смаком, установило нові стандарти журнальної літератури — з майстерно написаними оповіданнями, блискучими есе, інтелігентним гумором, самодостатніми карикатурами, рецензіями на книги, вистави, фільми

Гарольда Росса змінив в якості редактора Вільям Шон (1951-87), потім Роберт Готліб (1987-92) і Тіна Браун (1992-98). В даний час редактором видання є Девід Ремнік, який змінив Тіну Браун в 1998 році.

У 1980 роках для »Нью Йоркеру настала криза. Здавалося, що його концепція застаріла і обіцяла «довго жити». Журнал, який писав про літературу та культуру ставав чимось на зразок витонченої історичної будівлі в місті сучасних хмарочосів. Змінювалися часи, змінюються інтереси читачів, а тиражі журналу стрімко падали. Видання потребувало реорганізації.В 1985 році журнал був придбаний видавцем Самюелем Ньюхаузом, видавцем таких культових журналів, як Vogue, Glamour і Vanity Fair. і став частиною його корпорації Conde Nast Publications.[3] На пост головного редактора призначили Тіну Браун, до цього головного редактора Vanity Fair. Вона дала виданню друге життя, суттєво змінивши його образ. Якщо раніше важливу роль відводили гумору і рівню літературних творів, то після реорганізаціїце змінилося: на перше місце вийшов журналізм, література - на друге, а на третє - гумор. З'явилися рубрики світської хроніки, нічного життя, бізнес-замітки, колонка «міських пліток» (скандали і модні події), великі інтерв'ю з відомими акторами, музикантами, політиками та конгресменами. Оформлення заграло яскравими фарбами, часто з'являлися фотографії. У підсумку, з блиском подолавши кризу, в 1995 році «Нью Йоркер» став володарем першої Національної премії журналістської майстерності «Загальне визнання» (National Magazine Award for General Excellence).[4]

З кінця 1990-х років, «Нью Йоркер» використовує Інтернет для публікації нових і архівних матеріалів. Передплатники мають доступ до останнього випуску онлайн, а також повний архів минулих випусків. Крім того, карикатури з журналу доступні для покупки онлайн. Цифровий архів старих номерів з 1925 по квітень 2008 року (що складає більше 4000 номерів і півмільйона сторінок) також був випущенний на DVD і на невеликому портативному жорсткому диску. З недавнього часу з'явилася Ipad версія журналу. Перший веб-сайт видання був запущений в 2001 році і пропонував зовсім небагато оригінального контенту. Зараз сайт публікує вже близько 15 оригінальних статей в день.[5]

Карикатури[ред.ред. код]

«Нью Йоркер»  містить рисовані карикатури із самого початку виходу журналу у 1925. Видатним карикатурним редактором журналу був Лі Лоренз,який прийшов до видання у 1958. Він був автором багатьох обкладинок «Нью Йокера» та більше ніж 18 тисяч карикатур. Після роботи в якості редактора журналу мистецтва з 1973 по 1993 рік, він продовжував працювати на посаді головного редактора карикатур до 1998 року. Його книга «Мистецтво Нью Йоркеру: 1925-1995» (англ. The Art of the New Yorker: 1925–1995) була першим комплексним вивченням графіки журналу.[6] У 1998, Роберт Манкофф стає редактором відділу карикатур, з тих пір він видав мінімум 14 добірок карикатур журналу. Крім цього, Манкофф пише коротку статтю для кожної добірки описуючи деякі аспекти процесу створення карикатур або методів, використованих для відбіру ілюстрацій для журналу.

Список художників, із якими співпрацював «Нью Йоркер» включає в себе таких майстрів американської карикатури як Чальз Аддамс, Пітер Арно, Джордж Бут, Том Чейні, Річард Декер, Ед Корін, Мері Пітті, Джордж Прайс, Чарльз Саксон, Джеймс Стівенсон, Джеймс Тербер, Піт Холмс, Гєйхан Вілсон та інші. Багато з перших карикатуристів «Нью Йоркера» не підписували власні роботи. Малюнки часто були відхилені або відіслані назад художникам з зазначення необхідних змін, в той час як інші були прйняті, а підписи для них придумані. Деякі художники наймали власних письменників (наприклад, Хелен Хокінсон найняла Джеймса Паркера у 1931). Брендан Гілл у своїй книзі «Тут, в Нью Йоркері» (англ. Here at The New Yorker) розповідає, що в один момент, на початку 1940-х, якість ілюстрацій представлених для публікації, здавалося, покращилася. Пізніше з’ясувалося, що хлопець-розсильний (підліток Трумєн Капоте) уявив себе добровільним арт-редактором і картинки, що йому не подобалися, відкидав на край письмового столу.[7]

Кілька карикатур з журналу набули окремої популярності та слави. Один з малюнків Карла Роуза у 1928 року із підписом Е.Б. Вайта зображує як мама каже дочці: «Це броколі, люба». Донька відповідає: «Я кажу, що це шпинат, і я кажу, ну і грець з ним». Фраза «Я кажу це шпинат» увійшла до жаргону (3 роки потому, бродвейський мюзикл «Обличчям до музики» (англ. Face the Music) включав в себе музичний номер «Я кажу це шпинат (Та й грець з ним)»)[8] Фраза «назад до креслярської дошки» (англ. "back to the drawing board"), яка виникла у 1941 в якості підпису до малюнку Пітера Арно. На ній зображений інженер, який йде від літака, що розбився, кажучі «Що ж, назад до креслярської дошки»[9][10]

Найбільш передрукована карикатура належить Пітеру Штейнеру, яку він створив у 1993 році. На ній намальовані дві собаки за комп’ютером, одна з них каже «В Інтернеті ніхто не знає що ти собака».(англ. "On the Internet, nobody knows you're a dog"). Згідно Манкоффу, Штейнер та журнал «According to Mankoff» розділили більше ніж 100 тисяч доларів тільки за плату для лізензування та передруку одного цього малюнка, при цьому більша частина відійшла Штейнеру.[11]

За сім десятьоліть багато підбірок карикатур «Нью Йоркера» було видано у твердій обкладинці, і в 2004 році, Манкофф видав «Усі карикатури «Нью Йоркера»», 656-сторінкову книгу з  2004 найкращими малюнками за кожен із 80 років існування журнала. До книги додавался подвійний CD-диск з усіма 68,647 зображеннями, що колись публікувалися у журналі.

Сучасна група художників включає Пета Бернса, Френка Котема, Майклак Кравфорда, Джо Дейтора, Дрю Дернавіч, Кароліту Джонсон, Захарі Кеніна, Ферлі Катз, Роберта Леігтона, Майкла Мейсліна, Пола Нота та інших. Думка про те, що деякі карикатури «Нью Йоркера» мають кульмінацію, яка є нелогічною або неможливою для зрозуміння, знайшла своє вираження у епізоді «Малюнок» серіалу «Сайнфілд», а також у серії «Сімпсонів «Найсолодший Апу».

У квітні 2005, журнал почав використовувати останню сторінку кожного випуску для конкурсу на найкращій підпис. Малюнки без підпису публікуються у «Нью Йоркері» щотижня. Обирається 3 фіналіста, тобто 3 найкращі підписи читачів. Потім усі читачі, які мешкають у США, Британії, Австралії, Ірландії або Канаді (за виключенням Квебеку) і яким є щонайменш 18 років можуть проголосувати за обраний підпис. Кожен переможець конкурсу отримує роздрукований малюнок (з виграшним підписом), із автографом автора малюнку.

Дизайн[ред.ред. код]

Основний шрифт видання, який використовується в назві та заголовках створив дизайнер-ілюстратор Рі Ірвін, він названий в його честь - Ірвін.[12] Основний текст всіх статей в «Нью Йоркер» використовує шрифт Adobe Caslon.[13]

Видання використовує специфічну орфографію, в якій виділяється застосування надрядкових знаків — дієрезисів над повторюваними голосними у словах, де вони вимовляються окремо, не формуючи диграфу: reëlected, preëminent, coöperate тощо.[1] «Нью Йоркер» поряд із Technology Review, який видавав Массачусетський технологічний інститут, є одними з небагатьох видань, що зберегли цю практику.[2]

Окрім того, прийнято запис чисел прописом, включаючи порівняно довгі («twenty-five hundred» замість «2500»).[3]

«Нью Йоркер», як правило, не використовує курсив для запису назв книг, фільмів та інших творів. Замість цього використовуються лапки.

Обкладинки[ред.ред. код]

«Погляд на світ з 9-ї авеню»[ред.ред. код]

Одна з найвідоміших обкладинок журналу, виконана Солом Стейнбергом для випуску за 29 березня 1976 року. На ній у сатиричній формі обіграно світогляд нью-йоркців, поглинених своїми внутрішніми справами настільки, що решта світу для них досить схематична. Так, на цій обкладинці досить докладно зображено місто в районі 9-ї авеню, натомість об'єкти, розташовані за річкою Гудзон є вкрай умовними. За смугою річки зображено коричневу смугу суші з підписом «Джерсі», далі — жовтий прямокутник, під яким розуміється решта території США. Підписано п'ять міст (Лос-Анджелес, Вашингтон, Лас-Вегас, Канзас-Сіті й Чикаго), а також три штати (Техас, Юта й Небраска). Показано кордони з Канадою та Мексикою. За цим материком є ще одна смуга води, трохи ширша за «Гудзон», за якою смутно видно масиви суші, підписані як Китай, Японія та Росія.

Обкладинка неодноразово ставала об'єктом пародій і наслідувань. Серед прикладів можна назвати афішу фільму «Москва на Гудзоні» (що призвело до судового процесу) й обкладинку номера «The Economist» за 21 березня 2009 року[14].

9/11[ред.ред. код]

Обкладинка для випуску, присвяченого терактам 11 вересня 2001 року, була визнана Американською Радою Редакторів Журналів однією з десяти найкращих за останні 40 років.[15] На перший погляд ця обкладинка здається абсолютно чорною, але при певному освітленні видно, що на ній зображено силуети веж-близнюків, надруковані іншим відтінком чорної фарби. Автор обкладинки Арт Шпігельман - пулітцерівський лауреат, який отримав цю премію за комікс Maus про Голокост, де євреї зображені у вигляді мишей, а нацисти - у вигляді кішок. Комікс вважається одним з найкращих прикладів адаптації серйозних тем до формату коміксу. Автор малює темні і контрастні ілюстрації для журналу з початку 1990-х.

«Нью Йоркістан»[ред.ред. код]

У грудні 2001 року журнал вийшов з обкладинкою Майри Кальман і Ріка Мейровітса. На обкладинці була карта Нью-Йорка, на якій різні райони були помічені з гумористичними назвами, що нагадують назви місць з Близького Сходу та Центральної Азії і перегукуються з реальними назвами мікрорайонів або з їх характеристиками (наприклад, «Fuhgeddabouditstan», «Botoxia»). Обкладинка викликала культурний резонанс, і стала популярним друком і постером.[16]

«Політика страху»[ред.ред. код]

Сучасний ілюстратор журналу Баррі Блітт відомий своїми скандальними обкладинками на політичні теми і впізнаваною технікою - він використовує акварель і туш. Він є автором однієї з найвідоміших обкладинок журналу за останні роки. У 2008 році, в розпал передвиборної гонки, ілюстратор намалював Барака Обаму, одягненого в мусульманський одяг, а його дружину Мішель - у військову.[17] Цей малюнок висміював побоювання деяких американців, пов'язані з тим, що батько кандидата в президента сповідував іслам, і тому деякі підозрювали, що Обама може бути пов'язаний з радикальними мусульманськими угрупованнями. Обкладинка викликала великий резонанс у суспільстві, представник Обами назвав її «позбавленою смаку і образливій». Однак це зробило Блітта ще більш популярним і він донині славиться своїми карикатурами на американських політиків і постійно співпрацює не тільки з «Нью Йоркером», але і з Vanity Fair, New York Times, Chicago Tribune і Entertainment Weeekly. В інтерв’ю Ларрі Кінгу після того, як випуск вийшов, Обама сказав: «Я знаю, що це була спроба «Нью Йоркера» зробити щось сатиричне… Не думаю, що вони досягли у цьому успіху». Обкладинки «Нью Йоркеру» не завжди відносяться до змісту номеру, або лише опосередковано. У цьому випадку, стаття від 21 липня 2008 року про Обаму не обговорювала атаки та чутки, а скоріше стосувалася кар'єри Обами. Пізніше журнал підтримував Барака Обаму на президентських виборах.[18]

Обкладинка від 17 листопада 2008 року, намальована Бобом Стааке на честь обрання Барака Обами президентом США вважається найуспішнішою за всю історію журналу.[19]

Книги[ред.ред. код]

  • Ross and the New Yorker by Dale Kramer (1951)
  • The Years with Ross by James Thurber (1959)
  • Ross, the New Yorker and Me by Jane Grant (1968)
  • Here at The New Yorker by Brendan Gill (1975)
  • About the New Yorker and Me by E.J. Kahn (1979)
  • Onward and Upward: A Biography of Katharine S. White by Linda H. Davis (1987)
  • At Seventy: More about the New Yorker and Me by E.J. Kahn (1988)
  • Katharine and E.B. White: An Affectionate Memoir by Isabel Russell (1988)
  • The Last Days of The New Yorker by Gigi Mahon (1989)
  • Genius in Disguise: Harold Ross of the New Yorker by Thomas Kunkel (1997)
  • Here But Not Here: My Life with William Shawn and the New Yorker by Lillian Ross (1998)
  • Remembering Mr. Shawn's New Yorker: The Invisible Art of Editing by Ved Mehta (1998)
  • Some Times in America: and a life in a year at the New Yorker by Alexander Chancellor (1999)
  • The World Through a Monocle: The New Yorker at Midcentury by Mary F. Corey (1999)
  • About Town: The New Yorker and the World It Made by Ben Yagoda (2000)
  • Covering the New Yorker: Cutting-Edge Covers from a Literary Institution by Françoise Mouly (2000)
  • Defining New Yorker Humor by Judith Yaross Lee (2000)
  • Gone: The Last Days of the New Yorker, by Renata Adler (2000)
  • Letters from the Editor: The New Yorker's Harold Ross edited by Thomas Kunkel (2000; letters covering the years 1917 to 1951)
  • New Yorker Profiles 1925–1992: A Bibliography compiled by Gail Shivel (2000)
  • NoBrow: The Culture of Marketing – the Marketing of Culture by John Seabrook (2000)
  • Fierce Pajamas: An Anthology of Humor Writing from The New Yorker by David Reminick and Henry Finder (2002)
  • Christmas at The New Yorker: Stories, Poems, Humor, and Art (2003)
  • A Life of Privilege, Mostly by Gardner Botsford (2003)
  • Maeve Brennan: Homesick at the New Yorker by Angela Bourke (2004)
  • Let Me Finish by Roger Angell (Harcourt, 2006)
  • The Receptionist: An Education at the New Yorker by Janet Groth (2012)
  • Between You & Me: Confessions of a Comma Queen by Mary Norris (2015)
  • Cast of Characters: Wolcott Gibbs, E.B. White, James Thurber and the Golden Age of The New Yorker by Thomas Vinciguerra (2015)

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]