Еліс Манро

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Еліс Енн Манро
Alice Ann Munro
Alice Munro.jpg
Портрет Еліс Манро
Ім'я при народженні англ. Alice Ann Laidlaw
Народилася 10 липня 1931(1931-07-10) (87 років)
Вінґем, Онтаріо, Канада
Громадянство Канада Канада
Alma mater University of Western Ontario[d]
Мова творів англійська
Рід діяльності письменниця
Жанр оповідання
Член
  • Американська академія мистецтв і наук
  • Королівське літературне товариство
  • Нагороди та премії
    Міжнародна Букерівська премія
    Nobel prize medal.svg Нобелівська премія з літератури (2013)

    CMNS: Еліс Енн Манро на Вікісховищі
    Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

    Еліс Енн Манро (англ. Alice Ann Munro, нар. 10 липня 1931, Вінґем, Онтаріо, Канада) — канадська письменниця, лауреатка Нобелівської премії з літератури за 2013 рік та Букерівської премії, триразовий лауреат канадської премії генерал-губернатора в галузі художньої літератури.

    Біографія[ред. | ред. код]

    Її батько — фермер Роберт Ерік Лейдлоу, мати — шкільна вчителька Енн Кларк Лейдлоу.

    Еліс почала писати у підлітковому віці і опублікувала своє перше оповідання «Виміри тіні» у 1950 році під час навчання в університеті Західного Онтаріо (Western University), де вивчала англійську мову з 1949 року. У цей період вона працювала офіціанткою, на збиранні тютюну, в бібліотеці.

    У 1951 покинула університет, вийшла заміж за Джеймса Манро, з яким разом вчилася і переїхала до Ванкувера. У них народилися доньки Шейла (* 1953), Кетрін (* 1955) і Дженні (* 1957), але Кетрін померла через 15 годин після народження.

    У 1963 родина переїхала до Вікторії, де Еліс відкрила книгарню під назвою «Книги Манро». У 1966 році народилася донька Андреа.

    Еліс Манро і Джеймс розлучилися у 1972 році. Еліс повернулася до Онтаріо і почала працювати в Університеті Західного Онтаріо.

    У 1976 одружилася з географом Джеральдом Фремліні. Подружжя переїхало на ферму неподалік від Клінтона, Онтаріо. Пізніше родина переїхала з ферми до міста.

    Першу збірку Еліс Манро «Танок щасливих тіней» (1968) було високо оцінено, завдяки цьому Манро виграла премію генерал-губернатора, найвищу літературну премію Канади. Цей успіх закріпив твір «Життя дівчаток і жінок» (1971 рік), збірка взаємопов'язаних оповідань, яку іноді помилково називають романом.

    У 1978 було опубліковано збірку «А хто ти, власне, така?». Ця книга дозволила Манро виграти премію генерала-губернатора вдруге.

    У 1979-1982 вона подорожувала по Австралії, Китаю та Скандинавії, представляючи свою творчість.

    У 1980 займала посаду письменника-резидента в Університеті Британської Колумбії та Квінслендському університеті.

    У 1980-х і 1990-х роках публікувала збірки оповідань приблизно раз на 4 роки.

    У 2002 її донька Шейла Манро опублікувала мемуари про своє дитинство і життя матері.

    Історії Еліс Манро часто з'являються у таких виданнях як The New Yorker, The Atlantic, Grand Street, Mademoiselle та The Paris Review. Її останню збірку «Забагато щастя» було опубліковано у серпні 2009 року.

    Її оповідання «Ведмідь перейшов через гору» було адаптовано для екрану режисером Сарою Поллі як кінофільм Без неї (у ролях Джулі Крісті та Гордон Пінсент). Фільм дебютував у 2006 році на кінофестивалі у Торонто. Фільм було висунуто на Оскар за найкращий адаптований сценарій, однак премію здобув інший фільм.

    Книги[ред. | ред. код]

    • Танець щасливих тіней (англ. Dance of the Happy Shades) — 1968 рік (лауреат премії 1968 р. генерал-губернатора Канади)
    • Життя дівчаток і жінок (англ. Lives of Girls and Women) — 1971 рік
    • Щось я хотів сказати Вам (англ. Something I've Been Meaning to Tell You) — 1974 рік
    • А хто ти, власне, така? (англ. Who Do You Think You Are?) — 1978 рік (лауреат премії 1978 р. генерал-губернатора Канади)
    • Супутники Юпітера (англ. The Moons of Jupiter) — 1982 рік (твір номіновано на премію генерал-губернатора Канади)
    • Прогрес любові (англ. The Progress of Love) — 1986 рік (лауреат премії 1986 генерал-губернатора для художної літератури)
    • Друг моєї юності (англ. Friend of My Youth) — 1990 рік (лауреат книжкової премії Trillium)
    • Відкриті секрети (англ. Open Secrets) — 1994 рік (номіновано на премію генерал-губернатора)
    • Обрані сюжети — 1996 рік
    • Любов доброї жінки (англ. The Love of a Good Woman) — 1998 рік (переможець премії Гіллер 1998 року)
    • Ненависть, дружба, залицяння, закоханість, шлюб (англ. Hateship, Friendship, Courtship, Loveship, Marriage) — 2001 рік
    • Любов не пропадає — 2003 рік
    • Вінтаж Манро — 2004 рік
    • Утікач (англ. Runaway) — 2004 (переможець премії Гіллер 2004 року)
    • Віднесені: збірка оповідань — 2006 рік
    • Краєвид з Кесел Рок (англ. The View from Castle Rock) — 2006 рік
    • Забагато щастя (англ. Too Much Happiness) — 2009 рік
    • Дороге життя (англ. Dear Life) — 2013 рік

    Переклади українською[ред. | ред. код]

    Відгуки[ред. | ред. код]

    • Маргарет Етвуд: «Наш Чехов».
    • Андрій Курков: «Еліс Манро в основному відома як новелістка, проте до кожного оповідання вона вносить стільки ж глибини, мудрості і влучності, скільки поміщається в об'ємних романах»[3].

    Література[ред. | ред. код]

    • Hooper, Brad. The Fiction of Alice Munro: An Appreciation. Greenwood, 2008. 169 p.
    • Alice Munro. (Bloom's Modern Critical Views). 2009. 210 p.

    Посилання[ред. | ред. код]


    Примітки[ред. | ред. код]

    1. data.bnf.fr: платформа відкритих даних — 2011.
    2. Забагато щастя. Видавництво Старого Лева. Процитовано 2017-06-22. 
    3. Обидві цитати за Лауреат Нобеля з літератури Еліс Манро найкращий автор оповідань у світі (+ уривок з твору) // texty.org.ua