Супутникове телебачення

Супу́тникове телеба́чення — система передачі телевізійного сигналу від передавального центру до споживача через штучний супутник Землі, розташований на геостаціонарній навколоземній орбіті над екватором.^{[джерело?]}

Сигнали сучасних систем супутникового зв'язку використовують частотний діапазон K_u band, що займає смугу (12–18 ГГц) і потребують приймаючу тарілку невеликого розміру (менше метра в діаметрі).^[1] Перші супутникові телевізійні системи, що вже застаріли, і могли працювати лише в односторонньому напрямку — отримувати телевізійні сигнали. Ці системи сприймали більш слабкі аналогові сигнали, що передавалися в C-діапазоні (4–8 ГГц) із супутників типу FSS, і потребували великих 2-3 метрових тарілок. Відповідно, такі системи так і почали називати «великі тарілки», і вони були більш дорогими і менш популярними.^[2]

Перші системи передавали аналоговий сигнал, в той час як сучасні використовують цифрові сигнали, що дозволяє реалізувати сучасні телевізійні стандарти телебачення високої роздільної здатності, завдяки значно покращеній спектральній ефективності цифрової передачі сигналу.

Технологія

Супутники, що використовуються для трансляції телебачення, зазвичай розташовані на геостаціонарній орбіті (35 786 км над екватором Землі). Перевагою цієї орбіти є те, що супутники обертаються з періодом, що дорівнює швидкості обертання Землі, тому супутник знаходиться у фіксованій позиції на небі. Тому тарілка приймаючої антени, може бути спрямована постійно в місце розташування супутника, без потреби відслідковувати рухомий супутник.

Супутникове телебачення, як інші види комунікацій що ретранслюються супутником, починається із передавальної антени, що знаходиться на висхідній лінії зв'язку.^[3] Передавальні супутникові тарілки дуже великі, розміром від 9 до 12 метрів в діаметрі.^[3] Більший діаметр дозволяє більш точно направити антену і збільшити силу сигналу на супутник.^[3] Передавальна антена направлена на конкретний супутник і передає сигнали на специфічному діапазоні частот, так щоб його міг отримати один з транспондерів супутника, налаштований на цей діапазон частот.^[4] Транспондер ретранслює сигнал назад на Землю на іншій частоті (цей процес відомий як трансляція, і використовується для уникнення інтерференції із передаючим сигналом з Землі), зазвичай в C-діапазоні (4–8 ГГц), K_u-діапазоні (12–18 ГГц), або обох.^[3] Та лінія передачі сигналу, яка йде від супутника вниз на Землю називається низхідною (англ. downlink).^[5]

Типовий супутник має до 32 транспондерів K_u-діапазону або 24 C-діапазону, або більшу кількість у випадку гібридних супутників з Ku/C.^[6] Звичайні транспондери мають смугу пропускання від 27 до 50 МГц кожен.^[6] Кожен геостаціонарний супутник C-діапазону має бути віднесений на 2° довготи від наступного супутника, аби уникнути інтерференції сигналу; у випадку K_u-діапазону відстань може бути 1°.^[7] Це означає що є межа в кількості супутників, яких не може бути більше ніж 360/2 = 180 геостаціонарних супутників C-діапазону або 360/1 = 360 геостаціонарних супутників K_u-діапазону.^[7] Передача сигналів в C-діапазоні чутлива до наземних перешкод, в той час як передачі сигналу в K_u-діапазоні заважатиме дощ (оскільки вода дуже добре поглинає мікрохвильове випромінення на цій конкретній частоті).^[8] Останнє ще більше послаблюється кришталиками льоду у грозових хмарах.^[8] Бувають випадки, коли внаслідок знаходження Сонця рівно за геостаціонарним супутником, на який направлена антена, виникає сонячне приглушення.^[9] Ефект відбувається через сонячне випромінення, яке перебиває сигнал супутника.