Референдум щодо членства Сполученого Королівства в Європейських Спільнотах (1975): відмінності між версіями
Створено шляхом перекладу сторінки «1975 United Kingdom European Communities membership referendum» |
(Немає відмінностей)
|
Версія за 14:23, 6 липня 2022
Референдум про членство Сполученого Королівства в Європейських співтовариствах, також відомий як референдум про Європейське співтовариство (спільний ринок), референдум про спільний ринок і референдум про членство в ЄЕС, відбувся 5 червня 1975 року у Сполученому Королівстві відповідно до положень Закону про референдум 1975 року. щоб оцінити підтримку подальшого членства країни в Європейських Співтовариствах (ЄС) — часто відомих у той час як Європейське Співтовариство та Спільний Ринок — до якого вона увійшла два з половиною роки тому 1 січня 1973 року під керівництвом консерваторів уряд Едварда Гіта. У маніфесті Лейбористської партії на загальних виборах у жовтні 1974 року було обіцяно, що люди через урну вирішать, чи залишатися їм у ЄС.[1]
Це був перший національний референдум, який коли-небудь проводився на території Сполученого Королівства, і залишатиметься єдиним загальнобританським референдумом до референдуму 2011 року щодо системи альтернативного голосування, який відбувся тридцять шість років потому. Це також був єдиний референдум щодо відносин Великої Британії з Європою до референдуму 2016 року про продовження членства в ЄС, який розпочав процес виходу Великобританії з ЄС відповідно до статті 50 (Brexit).
Електорат висловив значну підтримку членству в ЄК: 67% підтримали при явці в країні 64%. У брошурі 1975 року прем’єр-міністр Гарольд Вільсон сказав: «Я прошу вас використати свій голос. Бо тепер вирішуватиме ваш голос. Уряд прийме ваш вердикт».[2] У памфлеті також говорилося: «Тепер настав час для вас вирішити. Уряд прийме ваше рішення — як би воно не піде».
Загальні вибори в лютому 1974 року привели до створення уряду лейбористської меншості, який потім отримав більшість на загальних виборах у жовтні 1974 року. У своєму лютневому маніфесті 1974 року лейбористи пообіцяли переглянути умови вступу Британії до ЄС, а потім провести консультації з громадськістю щодо того, чи повинна Британія залишатися в ЄС на нових умовах, якщо вони були прийнятні для уряду. Лейбористська партія історично побоювалася наслідків членства в ЄС, таких як велика різниця між високою ціною на продовольство в рамках Спільної сільськогосподарської політики та низькими цінами, поширеними на ринках Співдружності, а також втрата як економічного суверенітету, так і свободи уряди брали участь у соціалістичній промисловій політиці, а партійні лідери висловили свою думку, що консерватори домовилися про невигідні умови для Великобританії.[3] Глави урядів ЄС погодилися на угоду в Дубліні 11 березня 1975 р.; Вілсон заявив: «Я вважаю, що наші цілі щодо перегляду переговорів були значною мірою досягнуті, хоча й не повністю», і сказав, що уряд рекомендуватиме проголосувати за продовження членства. 9 квітня Палата громад проголосувала 396 голосами проти 170 за те, щоб продовжити роботу в рамках Спільного ринку на нових умовах. Разом з цим уряд розробив проект закону про референдум, який буде подано в разі успішного перегляду.
Дебати та кампанія на референдумі були незвичайним часом у британській політиці та були третім національним голосуванням за сімнадцять місяців. Під час кампанії Кабінет міністрів праці був розколотий, і його члени проводили агітацію з обох сторін питання, що стало безпрецедентним порушенням колективної відповідальності Кабінету міністрів. Більшість голосів у Палаті громад під час підготовки до референдуму було проведено лише після підтримки опозиції, і уряд зазнав кількох поразок у технічних питаннях, таких як обробка та формат підрахунку голосів на референдумі.
Референдум справді тимчасово досяг амбіцій Гарольда Вілсона щодо об’єднання розділеної Лейбористської партії щодо європейського питання; однак через вісім років у маніфесті загальних виборів лейбористів 1983 року було обіцяно вихід із Співтовариств.[4] Це також значно зміцнило позиції проринкових (пізніше проєвропейських) політиків у парламенті Великобританії протягом наступних тридцяти років, але це питання залишалося спірним, і в наступні десятиліття уряди Сполученого Королівства ще більше інтегрувалися в європейський проект. шляхом ратифікації наступних європейських договорів (зокрема, Маастрихтського та Лісабонського), але без прямої згоди британського народу, але вирішив відмовитися від прийняття євро після того, як фунт був змушений вийти зі свого попередника Європейського механізму обмінних курсів у 1992 році, що стало відомо як Чорна середа. Незважаючи на це, дедалі більш євроскептичні політики вважали, що принцип парламентського суверенітету розмивається, і закликали до другого референдуму щодо членства Сполученого Королівства в тому, що стало Європейським Союзом (ЄС), що зрештою призвело б до скасування результатів цього референдуму.
Передумови
| Європейський Союз |
 Це одна із статей, що входять до серії: |
|
|
|
Внутрішня політика
|
 |
Коли в 1952 році було створено Європейське об’єднання вугілля та сталі, Сполучене Королівство вирішило не ставати його членом. Велика Британія все ще була відсутня, коли в 1957 році було підписано Римську угоду, яка створила Європейське економічне співтовариство («Спільний ринок»). Однак наприкінці 1950-х консервативний уряд Гарольда Макміллана різко змінив свою позицію і призначив Едварда Гіта подати заявку та очолити переговори про вступ Великобританії до спільного ринку. Прохання було подано на засіданні Європейських співтовариств (ЄС) у січні 1963 року, але президент Франції Шарль де Голль відхилив прохання Великобританії та наклав вето. Незважаючи на вето, Британія відновила переговори з країнами ЄС у 1967 році; а в квітні 1970 року, незадовго до кампанії загальних виборів 1970 року, Гіт, який на той час був лідером Консервативної партії, заявив, що подальша європейська інтеграція відбудеться лише за щирої згоди парламентів і народів нових членів країни».[5]
Консервативний маніфест зобов'язань і переговори 1970 року
Під час загальних виборів 1970 року всі основні політичні партії взяли на себе зобов’язання або вступити до Європейського співтовариства, або вести переговори з ним. Консервативний маніфест щодо виборів з цього питання передбачав переговори про членство, але не будь-якою ціною.[6]
|
Якщо ми зможемо домовитися про правильні умови, ми вважаємо, що в довгострокових інтересах британського народу було б, щоб Британія приєдналася до Європейського економічного співтовариства, і що це зробить великий внесок як у процвітання, так і в безпеку нашої країни. країна. Можливості величезні. Економічне зростання та вищий рівень життя будуть результатом наявності більшого ринку.
Але ми також повинні визнати перешкоди. Приєднання Британії до Європейського економічного співтовариства матиме короткострокові недоліки, які слід зважити з довгостроковими перевагами. Очевидно, є ціна, яку ми не готові заплатити. Лише тоді, коли ми проведемо переговори, можна буде визначити, чи є баланс справедливим і чи відповідає інтересам Сполученого Королівства. Наше єдине зобов’язання – вести переговори; ні більше, ні менше. У міру переговорів ми будемо регулярно звітувати країні через парламент. Консервативний уряд не був би готовий рекомендувати парламенту, а члени парламенту не схвалили б урегулювання, яке було б нерівним або несправедливим. Приймаючи таке рішення, міністри та члени прислухаються до поглядів своїх виборців і матимуть на увазі, що є природним і законним, насамперед вплив вступу на рівень життя окремих громадян, яких вони представляють. |
|
.JPG)
Консерватори отримали загалом 330 місць (із загальної кількості 630) із 46,6% національної частки голосів, отримавши 77 місць, що дало їм неочікувану загальну більшість у близько 30 місць. Едвард Хіт став прем'єр-міністром і особисто вів багато переговорів, які почалися після виборів; він подружився з новим президентом Франції Жоржем Помпіду, який спостерігав за зняттям вето і таким чином проклав шлях до членства Сполученого Королівства.
Переговори про приєднання до ЄС розпочалися 30 червня 1970 року (за збігом того самого дня, коли вперше виникла Спільна рибальська політика), а наступного року була опублікована біла книга уряду Великобританії під назвою "Сполучене Королівство та Європейські співтовариства"[7] і Едвард Гіт закликали до парламентської пропозиції щодо білої книги. У етері для нації перед дебатами в парламенті він сказав:
|
|
Восени парламенту буде запропоновано вирішити, чи приєднуватися до Європейського співтовариства (Спільного ринку). Це важливе рішення, яке виходить далеко за межі партійної політики. Це рішення, яке фундаментально вплине на нас, увійдемо ми чи залишимося. Давайте чітко скажемо про це, це момент прийняття рішення, яке не повториться протягом дуже тривалого часу, якщо взагалі. |
|
Самі дебати відбулися між 21 і 28 жовтня 1971 року, коли Палата громад безпосередньо обговорювала, чи має Сполучене Королівство стати членом ЄС. Депутатам-консерваторам було надано право вільного голосування, депутатам-лейбористам дали батіг із трьома лініями, щоб проголосувати проти пропозиції, а депутатам-лібералам було примусово проголосувати за цю пропозицію. Прем’єр-міністр Едвард Гіт прокоментував у залі безпосередньо перед голосуванням:
|
|
Але сьогодні ввечері, коли цей Палата підтримає цю Пропозицію, багато мільйонів людей у всьому світі будуть радіти, що ми зайняли своє законне місце у справді Об’єднаній Європі! |
|
Палата громад проголосувала 356–244 за цю пропозицію, значною більшістю із 112, а прем’єр-міністр відразу після цього прокоментував від імені палати:
|
|
Постановлено, що Палата схвалює принципове рішення Уряду Її Величності приєднатися до Європейських Співтовариств на основі домовленостей, які були досягнуті. |
|
Жодного референдуму не було проведено, коли Великобританія погодилася на договір про приєднання 22 січня 1972 року або коли законопроект про Європейські співтовариства пройшов через законодавчий процес, на тій підставі, що його проведення було б неконституційним; законопроект пройшов друге читання в палаті громад лише вісьмома голосами. Сполучене Королівство приєдналося до Європейських Співтовариств 1 січня 1973 року разом з Данією та Республікою Ірландія.
Протягом усього цього періоду Лейбористська партія розділилася як щодо суттєвого питання вступу до ЄС, так і щодо питання про те, чи має вступ ухвалюватися на референдумі. У 1971 році проринкові діячі, такі як Рой Дженкінс, заступник лідера Лейбористської партії, заявили, що лейбористський уряд погодився б на умови вступу, забезпечені консерваторами.[3] Однак Національний виконавчий комітет і конференція лейбористської партії не схвалили умови. У квітні 1972 року Консервативний депутат Ніл Мартен, який виступав проти ЄС, вніс поправку до законопроекту про Європейські співтовариства, яка передбачала проведення консультативного референдуму щодо вступу. Лейбористи раніше виступали проти референдуму, але тіньовий кабінет вирішив підтримати поправку Мартена. Дженкінс пішов у відставку з посади заступника лідера на знак протидії цьому рішенню, а багато депутатів від Лейбористської партії утрималися від голосування.
Зобов'язання трудового маніфесту 1974 року
.jpg)
На загальних виборах у Сполученому Королівстві в лютому 1974 року маніфест Лейбористської партії обіцяв переглянути умови членства Сполученого Королівства, після чого мав відбутися консультативний референдум щодо продовження членства на нових умовах, якщо вони будуть прийнятними.
Протягом одного місяця після вступу на посаду лейбористський уряд розпочав переговори, обіцяні в його лютневому маніфесті на підставі, викладеному в цьому маніфесті.
Про ймовірні результати важких переговорів, які ведуться, судити поки рано. Але яким би не був результат у Брюсселі, рішення тут прийматиме британський народ.[1]
Це можна було б інтерпретувати як можливість проведення виборів у 1975 році. [3]
Лейбористам вдалося виграти дуже невелику робочу більшість, і їм не потрібні були інші загальні вибори, і референдум був організований.[8]
Законодавство
Питання референдуму
Питання, яке буде поставлене перед британськими виборцями, як зазначено в Законі, було таке:
Про ймовірні результати важких переговорів, які ведуться, судити поки рано. Але яким би не був результат у Брюсселі, рішення тут прийматиме британський народ. Чи вважаєте ви, що Сполучене Королівство має залишитися в Європейському Співтоваристві (Спільному ринку)?
Агітація
Кампанія «Так» (Британія в Європі)
Кампанію «Так» офіційно підтримали Вільсон і більшість членів його кабінету, включаючи осіб, які обіймають три інші великі державні посади: Деніса Гілі, міністра фінансів; Джеймс Каллаган, міністр закордонних справ; і Рой Дженкінс, міністр внутрішніх справ. Його також підтримала більшість Консервативної партії, включаючи її новообраного лідера Маргарет Тетчер — 249 із 275 членів партії в парламенті підтримали залишатися в ЄС шляхом вільного голосування у квітні 1975 року[9] — Ліберальна партія Соціал-демократична та лейбористська партія, Альянсна партія Північної Ірландії та Авангардна юніоністська прогресивна партія.
Без кампанії (Кампанія з національного референдуму)
_-_53Fi1748_(Tony_Benn).jpg)
Впливовий консерватор Едвард дю Канн заявив, що "лейбористська партія безнадійно і безповоротно розколота і заплутана в цьому питанні". Кампанія «Ні» включала ліве крило Лейбористської партії, включаючи міністрів кабінету міністрів Майкла Фута, Тоні Бенна, Пітера Шора та Барбару Касл, яка під час кампанії знаменито сказала: «Вони заманили нас на ринок міражем ринкове диво». Деякі прихильники лейбористів «Ні», у тому числі Ерік Варлі та Дуглас Джей, були на правому крилі партії, але більшість були зліва. Кампанія «Ні» також включала велику кількість лейбористів на задній лаві; після розбіжності щодо Білої книги ЄС щодо перегляду, 148 депутатів від Лейбористської партії виступили проти заходу свого уряду, тоді як лише 138 підтримали його, а 32 утрималися.[3]
Офіційні партійні позиції
| Голосування «за» | Офіційної партійної позиції немає | Голосування «ні» |
|---|---|---|
|
|
Кампанія, фінансування та медійна підтримка
Підрахунок площ
| Держава | Підрахунок площ |
|---|---|
| Сполучене Королівство | Оголошення референдуму; 68 лічильних ділянок |
| Установчі країни | Підрахунок площ |
|---|---|
| Англія | 47 лічильних ділянок |
| Північна Ірландія | Єдина лічильна зона |
| Шотландія | 12 рахункових зон |
| Уельс | 8 рахункових зон |
Результати
Голосування на референдумі відбулося по всій Великій Британії у четвер, 5 червня, з 07:00 до 22:00 за європейським стандартним часом . Усі зони підрахунку розпочали свій підрахунок наступного дня, у п’ятницю, 6 червня, о 09:00 за київським часом, а остаточний результат оголосив незадовго до 23:00 за київським часом головний лічильник (CCO) сер Філіп Аллен у виставковому центрі Ерлс Корт у Лондоні, після того, як усі 68 дільниць підрахунку оголосили свої підсумки. З загальнонаціональною явкою в 64% по всій території Сполученого Королівства мета забезпечити більшість для переможної сторони становила 12 951 598 голосів. Результатом стало вирішальне схвалення продовження членства в ЄС, яке перемогло величезною більшістю в 8 908 508 голосів (34,5%) над тими, хто проголосував за відмову від продовження членства.
Загалом більше двох третин виборців підтримали збереження членства в ЄК. 67,2 відсотка проголосували «за», 32,8 відсотка — «проти». На рівні ради підтримка членства в ЄС позитивно корелювала з підтримкою Консервативної партії та середнім доходом. Навпаки, бідніші регіони, які підтримували лейбористів, менш підтримували це питання. Схвалення було значно вище 60% майже в усіх районах ради в Англії, а також в Уельсі, за винятком Мід Гламоргана, який сильно підтримує лейбористів. Шотландія та Північна Ірландія підтримали це питання менше, ніж у середньому в Британії. Після оголошення дільниць для голосування їхні результати передавали серу Філіпу Аллену, головному лічильнику, який пізніше оголосив остаточний результат.
Усі райони підрахунку в межах Сполученого Королівства дали велику більшість голосів «за», за винятком двох шотландських регіонів, Шетландських островів і Західних островів, які повернули більшість голосів на користь «ні».Шаблон:UKEC1975Results
NOTE: Unusually for a referendum Yes was the no change (status quo) option.
| Yes: 17,378,581 (67.2%) |
No: 8,470,073 (32.8%) | ||
| ▲ | |||
Результати за країнами, що входять до складу Сполученого Королівства
| Країна | Електорат | Явка виборців, </br> відповідних |
голосів | Пропорція голосів | Недійсні голоси | ||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Так | Ні | Так | Ні | ||||||
| Англія | 33,356,208 | 64,6% | 14 918 009 | 6,182,052 | 68,65% | 31,35% | 42,161 | ||
| Північна Ірландія | 1 030 534 | 47,4% | 259,251 | 237,911 | 52,19% | 47,81% | 1,589 | ||
| Шотландія | 3,688,799 | 61,7% | 1,332,186 | 948,039 | 58,42% | 41,58% | 6,481 | ||
| Уельс | 2,011,136 | 66,7% | 869,135 | 472,071 | 64,80% | 35,20% | 4,339 | ||
Реакції на результат
Питання суверенітету
ТБ
Див. також
- Вступ Сполученого Королівства до Європейських Співтовариств
- Договір про приєднання (1972)
- Акт про Європейські співтовариства 1972 року
- Вихід Великої Британії з ЄС
- Вихід із Європейського Союзу
- Референдум щодо членства Великої Британії в ЄС
Примітки
- ↑ а б The Labour Party (1974). Britain will win with Labour: Labour Party manifesto, October 1974. Архів оригіналу за 12 February 2013. Процитовано 26 November 2009.
- ↑ 1975 Referendum pamphlet. www.harvard-digital.co.uk.
- ↑ а б в г Cook, Chris; Francis, Mary (1979). The first European elections: A handbook and guide. London: Macmillan Press. ISBN 978-0-333-26575-8. Помилка цитування: Некоректний тег
<ref>; назва «cookfrancis» визначена кілька разів з різним вмістом - ↑ Labour Party Manifesto 1983. 1983. Архів оригіналу за 30 March 2015. Процитовано 15 May 2019.
- ↑ Crowson, Nicholas J. (1 January 2007). The Conservative Party and European integration since 1945 at the heart of Europe?. Routledge. с. 90. ISBN 9780415400220. OCLC 493677870.
- ↑ 1970 Conservative Party Manifesto. conservativemanifesto.com.
- ↑ The United Kingdom and the European Communities (PDF). HM Government.
- ↑ Williamson, Adrian (5 May 2015). The case for Brexit: lessons from the 1960s and 1970s. History & Policy. History & Policy. Процитовано 13 July 2016.
- ↑ Conservatives favor remaining in market. Wilmington Morning Star. UPI. 4 June 1975. с. 5. Процитовано 26 December 2011.
- ↑ а б After 41 years of shifting battlelines, the Brexit vote for Northern Ireland is a very tough one to call. Belfast Telegraph. 23 May 2016. Процитовано 15 April 2020.
Подальше читання
- Батлер, Д. і Кіцінгер, У., Референдум 1975 року . Лондон і Нью-Йорк: Palgrave Macmillan UK, 1996.
- Мілворд, А., « Зліт і падіння національної стратегії: Великобританія та Європейське співтовариство: том 1 ». Лондон і Нью-Йорк: Routledge, 2002; перевидано 2012.
- Сондерс, Роберт, так Європі! Референдум 1975 року та Британія сімдесятих років . (Видавництво Кембриджського університету, 2018).
- Уолл, С., Офіційна історія Британії та Європейського співтовариства, Том II: Від відмови до референдуму, 1963-1975 . Лондон і Нью-Йорк: Routledge, 2013.
Посилання
- Приклади агітаційних листівок, які використовувалися під час кампанії референдуму 1975 року
- Повний текст акта приєднання
- Палата лордів і референдум 1975 року - жива спадщина парламенту Великобританії
- Стенограма урядової брошури, яка закликає голосувати за те, щоб залишитися в ЄЕС
- Стаття «Ян-Генрік Мейєр, Референдум 1975 року щодо подальшого членства Британії в ЄЕС» на веб-сайті CVCE
- Едріан Вільямсон, «Доводи до Brexit: уроки 1960-х і 1970-х років », «Історія та політика» (2015).
- Стаття «Ендрю Ґленкросс (2015), Озираючись назад і дивлячись вперед: 40 років дебатів щодо референдуму у Британії»
Шаблон:1975 United Kingdom European Communities membership referendumШаблон:United Kingdom local elections, 1975Шаблон:United Kingdom European Union membership referendum, 2016
| ||||||||||||||||
.svg){kind=small}
.svg)
