Володимир (Сабодан)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Митрополит Володимир
Митрополит Володимир
Під час нічного великоднього богослужіння 22 квітня 2009 року в Києво-Печерській Лаврі
Митрополит Київський і всієї України
27 травня 1992 — 24 лютого 2014
Церква: Українська православна церква (Московський патріархат)
Попередник: Філарет (Денисенко)
Митрополит Ростовський і Новочеркаський
16 липня 1982 — 27 травня 1992
Церква: Російська православна церква
Попередник: Іосаф (Овсянников)
Наступник: Володимир (Котляров)
Архієпископ Дмитровський, вікарій Московської єпархії
(до 9 вересня 1973 — єпископ)
18 квітня 1973 — 16 липня 1982
Церква: Російська православна церква
Попередник: Філарет (Вархомєєв)
Наступник: Олександр (Тимофєєв)
Єпископ Чернігівський і Ніжинський
тимчасово керуючий Сумською єпархією
20 березня 1969 — 18 квітня 1973
Церква: Російська православна церква
Український екзархат
Попередник: Нестор (Тугай)
Наступник: Антоній (Вакарик)
Єпископ Переяслав-Хмельницький, вікарій Київської єпархії
28 листопада 1968 — 20 березня 1969
Церква: Російська православна церква
Український екзархат
Попередник: Феодосій (Дикун)
Наступник: Савва (Бабинець)
Єпископ Звенигородський, вікарій Московської єпархії
9 липня 1966 — 28 листопада 1968
Церква: Російська православна церква
Попередник: Володимир (Котляров)
Наступник: Анатолій (Кузнецов)
 
Освіта: Ленінградська духовна академія
Науковий ступінь: Доктор богослов'я
Тезоіменитство: 28 липня
Ім'я при народженні: Віктор Маркіянович Сабодан
Народження: 23 листопада 1935
с. Марківці, Летичівський район, Хмельницька область, Українська РСР, СРСР
Прийняття священного сану: 15 червня 1962
Прийняття чернецтва: 26 серпня 1962
Хіротонія: 9 липня 1966
 
Автограф: Автограф
 
Нагороди:
Герой України (орден Держави)
Орден Свободи — 2010
Орден Князя Ярослава Мудрого І ступеня
Орден князя Ярослава Мудрого ІІ ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого ІІІ ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого IV ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден Олександра Невського
Орден Пошани
Орден Дружби
Орден Дружби народів

Його Блаженство кир Володи́мир (у миру Віктор Маркіянович Сабодан; 23 листопада 1935) — архієрей Української православної церкви (Московського патріархату) з 1966 року, з 1992 року її предстоятель, митрополит Київський і всієї України. Голова і постійний член Священного Синоду Української православної церкви. Постійний член Священного Синоду Російської православної церкви. Член Президії Міжсоборної присутності РПЦ[1]. Герой України (2011).

Один з найвпливовіших архієреїв Російської православної церкви. З 1987 по 1996 роки був керівником справами Московської патріархії. У 1990 році зайняв друге місце на виборах патріарха Московського, поступившись Алексію ІІ; після його смерті, у 2009 році, мав великі шанси бути обраним патріархом, однак відмовився, заявивши, що хоче постати перед Богом 121-м митрополитом Київським, а не 16-м патріархом Московським[2].

Біографія[ред.ред. код]

Дитинство і юність[ред.ред. код]

Майбутній митрополит народився 23 листопада 1935 у селі Марківці, Летичівського району Хмельницької області у селянській родині, яка постраждала від акції геноциду українського народу 1932-33 років, проведеного СРСР. Національність — українець.

З дев'яти років ніс різні послухи при Свято-Архангело-Михайлівському храмі рідного села, який відкрила після сталінського терору німецька влада. Після закінчення Меджибізької середньої школи навчався в Одеській духовній семінарії (19541958).

1958 року вступив до Ленінградської духовної академії, яку закінчив 1962 зі ступенем кандидата богослов'я за наукову роботу «Христос Спаситель — Начальник світу».

Викладав в Одеській духовній семінарії, виконував обов'язки старшого помічника інспектора, одночасно обіймав посаду секретаря Одеського єпархіального управління.

Початок служіння[ред.ред. код]

14 червня 1962 року митрополит Херсонський і Одеський Борис (Вік) висвятив Віктора Сабодана у сан диякона, 15 червня — в сан ієрея, 26 серпня отець Віктор був пострижений у чернецтво з нареченням імені на честь святого рівноапостольного князя Володимира.

У 1965 році закінчив аспірантуру при Московській духовній академії, став ректором Одеської духовної семінарії з возведенням у сан архімандрита. 1966 призначений заступником начальника Руської духовної місії в Єрусалимі.

23 червня 1966 року став єпископом Звенигородським, вікарієм Московської єпархії з дорученням виконувати обов'язки представника РПЦ на Всесвітній Раді Церков. Хіротонію в єпископа очолив митрополит Крутицький і Коломенський Пимен (Ізвєков), згодом Патріарх Московський і всієї Русі. Таїнство хіротонії відбулося 9 липня 1966 року в Успенському соборі Троїце-Сергієвої Лаври.

28 листопада 1968 року єпископ Володимир був переміщений на Переяслав-Хмельницьке вікаріатство Київської єпархії. З 20 березня 1969 року — єпископ Чернігівський і Ніжинський, тимчасово керував Сумською єпархією. Протягом 19701973 років був відповідальним редактором журналу «Православний вісник».

18 квітня 1973 року призначений єпископом Дмитрівським, вікарієм Московської єпархії, ректором Московської духовної академії і семінарії, 9 вересня возведений у сан архієпископа. З 18 квітня 1978 року — професор Московської духовної академії. 5 червня 1979 року у МДА архієпископ Володимир захистив магістерську дисертацію на тему: «Еклезіологія у вітчизняному богослов'ї».

3 березня 1976 року — у складі Комісії з питань християнської єдності, у 1978 році був членом комісії з підготовки й проведення святкування 60-річчя відновлення Патріаршества в РПЦ, у 19811988 роках входив у комісію з підготовки й проведення святкування тисячоліття Хрещення Русі.

Після возведення в сан митрополита 16 липня 1982 року очолив Ростовську й Новочеркаську єпархію у Російській Федерації.

28 березня 1984 року митрополит Володимир призначений Патріаршим екзархом Західної Європи.

З 30 грудня 1987 року — Керуючий справами Московського Патріархату й постійний член Священного Синоду. 1989 року тимчасово управляв Гаазькою єпархією (Голландія). Наприкінці 80-х рр. митрополит Володимир активно займався суспільною діяльністю. 16 вересня 1988 року на установчій конференції Радянського фонду милосердя й здоров'я був обраний членом президії й правління фонду.

1988 року став членом Центральної виборчої комісії під час виборів народних депутатів СРСР. З 10 квітня 1989 року очолював комісію, створену в грудні 1988 року, з питань вивчення матеріалів, що стосуються реабілітації духовенства й мирян РПЦ.

3 травня 1990 року митрополит Володимир був призначений головою комісії з організації й проведення похорону Патріарха Пимена, потім входив до складу комісії Священного Синоду з питань підготовки Помісного Собору РПЦ. 1990 року митрополит Володимир був одним із 3 кандидатів на Патріарший Престол, другим за кількістю набраних голосів. Помісний Собор обрав Патріархом Московським і всієї Русі Ленінградського й Новгородського митрополита Алексія (Ридигера).

Митрополит Київський і всієї України[ред.ред. код]

Архієрейський Собор РПЦ 25 — 27 жовтня 1990 році у складі 91 ієрарха РПЦ визначив надати УПЦ незалежність і самостійність у її управлінні, уникнувши тим самим необхідності надання канонічної автокефалії УПЦ. Найменування «Український Екзархат» було скасовано, а Предстоятелю УПЦ було надано титул «Блаженніший Митрополит Київський і всієї України».

На наступному Архієрейському Соборі в Москві 31 березня — 5 квітня 1992 року предстоятель УПЦ Митрополит Філарет (Денисенко) дав обітницю подати у відставку у зв'язку з обвинуваченнями на його адресу. Після повернення до Києва він оголосив про свою відмову скласти з себе обов'язки предстоятеля УПЦ. Саме це, на думку критиків предстоятеля УПЦ, стало причиною розділення у Православній Церкві, яке іноді називають «філаретівським рокзолом» (офіційна позиція УПЦ МП). З точки зору Української Православної Церкви — Київський Патріархат, у Москві його змусили дати обітницю під тиском, а згодом Синод УПЦ незаконно усунув його від влади.

27 травня Собор Архієреїв УПЦ відбувся не в Києві, де ситуацію контролював Предстоятель УПЦ Філарет, а у Харкові, куди й було викликано всіх українських єпископів. Цей Собор «у зв'язку з викриттям у гріхах, не сумісних зі служінням як Предстоятеля УПЦ, і розкольницькою діяльністю», змістив митрополита Філарета з посади Предстоятеля УПЦ, Київської кафедри і відрахував його за штат із забороною у священнослужінні.

Архієрейський Харківський Собор УПЦ більшістю голосів (16 з 18) Предстоятелем УПЦ, Митрополитом Київським і всієї України, обрав митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира, який на той час знаходився на богословській конференції у Фінляндії. З обранням на кафедру Київських святителів першим привітав новообраного Предстоятеля УПЦ 27 травня Президент Фінляндії.

28 травня 1992 року відповідно до 3-го пункту Постанови про УПЦ, прийнятої Архієрейським Собором РПЦ 25 — 27 жовтня 1990 року, Патріарх Алексій ІІ благословив митрополита Володимира на служіння як Предстоятеля Української Церкви. Згідно з цією Постановою, Митрополитові Володимиру в межах України було надано титул «Блаженніший» з правом носіння двох панагій і предносіння хреста під час богослужіння (на Архієрейському Соборі РПЦ 18 — 23 лютого 1997 року титул «Блаженніший» був закріплений за Предстоятелем УПЦ також на канонічній території Російської Церкви).

У цей період у Києві проходив також Собор, який проводив Митрополит Філарет (Денисенко). На ньому були присутні окремі представники УПЦ (проте жодного діючого єпископа). У результаті Собору з точки зору УПЦ-КП було здійсненно об'єднання УПЦ та Української Автокефальної Православної Церкви, що перебувала в розколі з кінця 1980-х. З точки зору УПЦ та юридично відбулась лише зміна назви УАПЦ на «Українська Православна Церква — Київський Патріархат». Цей Собор і новостворену релігійну організацію не визнала жодна Православна Церква світу.

11 червня 1992 року Архієрейський Собор РПЦ затвердив рішення Харківського Собору УПЦ. Помісний Собор УПЦ 26 червня 1992 року в Києві ухвалив: «Визнати Архієрейський Собор у Харкові від 27 — 28 травня 1992 року канонічним і затвердити всі його діяння й постанови, які вважати законними».

Постанова Архієрейського Собору УПЦ Московського Патріархату була схвалена й прийнята усіма Помісними Православними Церквами. Їхні Глави привітали новообраного Предстоятеля УПЦ Московського Патріархату Митрополита Київського і всієї України Володимира, а також підтримали рішення священноначалля УПЦ Московського Патріархату і РПЦ позбавити сану (а згодом і відлучити від Церкви «за рокзольницьку діяльність») колишнього Київського Митрополита.

20 червня 1992 року Блаженніший Митрополит Володимир прибув у Київ. Його зустрічала велика кількість православних кліриків і мирян. Свою першу проповідь Митрополит Володимир почав словами: «Я прибув не у відрядження і не з-за кордону, я прибув на рідну землю служити людям і незалежній Україні».

Нинішнє служіння[ред.ред. код]

На сьогодні УПЦ Московського Патріархату складається з 35 єпархій. За роки служіння Блаженнішого Митрополита Володимира як Предстоятеля кількість парафій зросла з 5,5 тис. в 1991 році до 10 763 в 2006 році. Ці громади опікують близько 9 тисяч священнослужителів. Кількість монастирів збільшилася з 32 у 1991 році до 161 у 2006 році; у них несуть послух близько 5 тисяч ченців.

На час обрання Блаженнішого Митрополита Володимира, в УПЦ функціонували чотири Духовні семінарії й академія, до 2006 року кількість духовних закладів зросла до 16. Діє близько 4 тисяч недільних шкіл. Сьогодні Українська Церква Московського Патріархату має більше 100 періодичних видань, у багатьох єпархіях налагоджені відносини з регіональними теле- і радіоагентствами, що значно сприяє проповіді Слова Божого.

У Блаженнішого Митрополита Володимира є почесні докторати від кількох університетів і світових наукових закладів, він є дійсним членом Міжнародної академії інформатизації (при Екологічній і соціальній раді ООН) і Міжнародної кадрової академії Ради Європи.

У березні 1996 року Блаженнішого Митрополита Володимира обрано почесним головою Міжнародного комітету при ООН з питань святкування 2000-річчя Різдва Христового.

Блаженніший Митрополит Володимир — відомий православний проповідник, богослов, духовний письменник і поет. У 19971998 роках вийшло у світ 6-томне видання його праць.

Прес-секретарем предстоятеля є Георгій Коваленко.[3]

Нагороди[ред.ред. код]

Україна[ред.ред. код]

  • Звання Герой України з врученням ордена Держави (9 липня 2011) — за видатні особисті заслуги в утвердженні духовності, гуманізму та милосердя в суспільстві, багатолітнє сумлінне служіння Українському народові, з нагоди 45-річчя хіротонії та 20-ї річниці незалежності України[4][5].
  • Орден Свободи (23 листопада 2010) — за видатні особисті заслуги в утвердженні миру і суспільної злагоди, багатолітню подвижницьку діяльність з відродження духовності та національно-культурної самобутності Українського народу[6]
  • Орден князя Ярослава Мудрого:
    • I ступеня (22 липня 2008) — за визначний особистий внесок в утвердження духовності, гуманізму та милосердя, багаторічну плідну церковну діяльність та з нагоди 1020-річчя хрещення Київської Русі[7]
    • II ступеня (23 листопада 2005) — за багаторічну церковну, благодійну і милосердницьку діяльність та з нагоди 70-річчя від дня народження[8]
    • III ступеня (19 червня 2002) — за визначний особистий внесок в утвердження православ'я в Україні, розвиток міжконфесійних зв'язків, багаторічну плідну церковну діяльність[9]
    • IV ступеня (20 листопада 2000) — за видатні особисті заслуги перед Українською державою в сфері державно-церковних відносин, плідну благодійну і милосердницьку діяльність та у зв'язку з 65-річчям від дня народження[10]
    • V ступеня (28 липня 1999) ступеня — за багаторічну плідну церковну діяльність, спрямовану на утвердження православ'я в Україні[11]

СРСР[ред.ред. код]

Російська Федерація[ред.ред. код]

Церковні нагороди[ред.ред. код]

  • Нагороджений орденами РПЦ: прп. Сергія Радонезького 1-ого ступеня (1979), рівноап. кн. Володимира 1-ого ступеня (1985), ап. Андрія Первозваного (2000), орденом УПЦ Московського Патріархау преподобних Антонія і Феодосія Печерських 1-ого ступеня, орденами всіх Помісних Православних Церков.

Родичі[ред.ред. код]

Дядько Іван Сабодан і рідний брат Олексій були учасники підпілля ОУН[15].

Бібліографія[ред.ред. код]

Праці митрополита Володимира:

  • Das Opfer Christi und das Opfer der Christen in den eucharistischen Texten der Russischen Orthodoxen Kirche // Das Opfer Christi und das Opfer der Christen: 7. Theol. Gespraech zwischen ROK und EKD. Frankfurt, 1979. S. 76-88;
  • Заслуги свв. Кирила й Методія в освіті слов. народів // ЖМП. 1981. № 3. С. 45-49;
  • Богословські й пастирські питання формування кліру в РПЦ // ВРЗЕПЭ. 1989. № 117. С. 171–181 (укр. провінція: ТКДА. 1997. № 1. С. 5-18);
  • Екклезіологія у вітчизняному богослов'ї: Магіст. дис. [М.], 1997;
  • Зб. праць: У 6 т. — М., 1997–1998;
  • Все сприяє до блага // Віра й Розум. 2001. № 1. С. 29-30;
  • Христ. родина — запорука благополуччя в суспільстві // Вісн. РХД. 2003. № 185. С. 65-75.

Праці про митрополита Володимира:

  • Наречення й хіротонія архім. Володимира (Сабодана) в єп. Звенигородського // ЖМП. 1966. № 9. С. 3-10;
  • Митр. Ростовський і Новочеркаський Володимир, Патріарший Екзарх Західної Європи: Біографія // Там же. 1984. № 11;
  • Митр. Ростовський і Новочеркаський Володимир, Керуючий справами МП: Біографія // Там же. 1988. № 5. С. 13;
  • Петрушко В. І. Автокефаличні розколи в Україні в пострадянський період. 1989–1997. — М., 1998;
  • Серафима, ігум. Добрий пастир Української землі. — К., 2002 р. *Драбинко О., дияк. Православ'я в посттоталітарній Україні. — К., 2002.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Состав Межсоборного присутствия Русской Православной Церкви (рос.)
  2. Митрополит Володимир відмовився бути кандидатом в патріархи
  3. Ліна Тесленко. ««Розкол українського православ’я — біль усієї православної церкви»». Україна молода. 
  4. Указ Президента України № 745/2011 від 9 липня 2011 року «Про присвоєння В.Сабодану звання Герой України»
  5. Блаженнішому Митрополиту Володимиру присвоєне звання «Герой України» // Офіційний веб-сайт УПЦ
  6. Указ Президента України № 1047/2010 від 23 листопада 2010 року «Про нагородження В.Сабодана орденом Свободи»
  7. Указ Президента України № 652/2008 від 22 липня 2008 року «Про нагородження орденом князя Ярослава Мудрого»
  8. Указ Президента України № 1645/2005 від 23 листопада 2005 року «Про нагородження орденом князя Ярослава Мудрого»
  9. Указ Президента України № 559/2002 від 19 червня 2002 року «Про нагородження орденом князя Ярослава Мудрого»
  10. Указ Президента України № 1248/2000 від 20 листопада 2000 року «Про нагородження орденом князя Ярослава Мудрого»
  11. Указ Президента України № 925/99 від 28 липня 1999 року «Про нагородження відзнакою Президента України „Орден князя Ярослава Мудрого“»
  12. Указ Президента Российской Федерации № 619 от 11 июля 2013 года «О награждении государственными наградами Российской Федерации»(рос.)
  13. Указ Президента Российской Федерации № 740 от 28 июня 2005 года «О награждении орденом Почёта митрополита Владимира (Сабодана В. М.)»(рос.)
  14. Указ Президента Российской Федерации № 58 от 19 января 2004 года «О награждении орденом Дружбы митрополита Киевского и всея Украины Владимира (Сабодана В. М.)»(рос.)
  15. Гітлерівський режим нічим не кращий сталінського

Посилання[ред.ред. код]


Попередник: Блаженніший Митрополит Київський і всієї України
1992
Наступник:
Філарет (Денисенко)