Російська православна церква

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Див. також Руська православна церква
Російська православна церква
Храм Христа Спасителя
Кафедральний собор Христа Спасителя, Москва
Засновники Іона Московський
Дата заснування 1589
Автокефалія/автономія проголошена 1589 від Київської митрополії
Автокефалія/автономія визнана Константинопільським Патріархатом
Нинішній предстоятель Кирил (Гундяєв)
Центр Москва 1589-1700, Московська держава;

Санкт-Петербург 1700—1917, Російська імперія; з 1917 Москва, СРСР та Російська федерація
Кафедральний собор Храм Христа Спасителя
Основна юрисдикція Росія Росія
Flag of Azerbaijan.svg Азербайджан
Казахстан Казахстан
Японія Японія
КНР КНР
Киргизстан Киргизстан
Туркменістан Туркменістан
Таджикистан Таджикистан
Юрисдикція для діаспори США США
Канада Канада
Європейський Союз Західна Європа
Латинська Америка
Південно-Східна Азія
Літургічна мова Церковнослов'янська
Церковний календар Юліанський
Єпископів 214
Єпархій 164
Монастирів 788
Парафій 30 142
Священиків 28434 (без урахування 3625 дияконів)
Офіційний сайт http://www.patriarchia.ru/ua/
Ця стаття є частниною серії статей про народ
Росіяни
Coat of Arms of the Russian Federation.svg

Культура
Література • Музика • Мистецтво
Кінематограф • Кухня • Танець • Спорт

Російська діаспора
 Німеччина• США • Україна

Етнографічні групи росіян
Козаки • Помори • Липовани

Релігія
Православ'я: Російська православна церква
Старообрядництво
Католицизм: Російська греко-католицька церква
Протестантизм
Іслам
Іудаїзм

Мови
Російська мова • Українська

Інші статті
Знамениті росіяни • Історія

Російська православна церква (рос. Русская православная церковь, коротко РПЦ; інше офіційне найменування — Московський Патріархат[1], коротко МП; в документах УПЦ (МП) і РПЦ — Руська православна церква[2]; до 1943 року офіційна назва — Правосла́вна росі́йська це́рква, рос. Православная российская церковь) — автокефальна помісна православна церква, найбільша з сучасних православних церков. Займає п'яте місце в диптиху автокефальних православних церков.

Вищим керівним органом є Священний Синод на чолі з предстоятелем церкви, патріархом Московським і всієї Русі. Патріархом сьогодні є святійший Кирил (Гундяєв).

РПЦ вважає, що під її винятковою канонічною юрисдикцією знаходяться всі країни колишнього Радянського Союзу за винятком Грузії та Вірменії[3]. Це право заперечується іншими автокефальними православними церквами Молдови та Естонії, а також канонічно ізольованими православними церквами стосовно України та Білорусі.

Зміст

[ред.] Членство РПЦ

У межах СРСР, РПЦ у 1971 нараховувала 71 єпархію (з цього числа 16 без правлячих єпископів) та 63 діючі єпископи (у тому числі, крім патріарха, 6 митрополитів, 27 архієпископів та 29 єпископів). У 1966 діяло приблизно 7 500 церков та така ж кількість духовенства РПЦ. Число вірних РПЦ ймовірно становить 50 — 100 млн[4]. Поза межами СРСР до РПЦ належать: Західно-Європейський Екзархат (4 єп.) з осідком у Лондоні, Центрально-Європейський Екзархат (4 єп.) з осідком у Східному Берліні, Екзархат Центральної та Південної Америки (1 єп.) з осідком у Буенос-Айресі й управління парафіями РПЦ у Канаді (1 єп.) з осідком в Едмонтоні; парафії у США, духовні місії у Святій Землі, і постійне представництво при Світовій Раді Церков у Женеві. З-поміж російських закордонних Церков (до них належить чимало українців), у порозумінні з Московським центром, перебуває Автокефальна Православна Церква в Америці (раніше митрополія Російської Православної Церкви в Америці), натомість цілковито відокремлена від Московської патріархії т. зв. «Зарубежная» Російська Православна Церква.

[ред.] Офіційні органи РПЦ

Офіційним органом Московської патріархії — місячник «Журнал Московської Патріархії» (рос. Журнал Московской Патриархии). Крім принагідних книг, збірників (у тому числі неперіодичних збірників духовних академій під назвою «Богословокие Труды»), РПЦ видає місячник «Православний Вісник» (орган екзарха всієї України) та закордоном «Stimme der Orthodoxie» (орган Центрально-європейського екзархату).

[ред.] Духовні семінарії

РПЦ має дві духовні академії: Московську (в Загорську) та Ленінградську — і три духовні семінарії: в Загорську, Ленінграді й Одесі. У всіх згаданих богословських школах у 1973 вчилося приблизно 500 студентів. Крім того, у Загорську діють заочні богословські курси.

[ред.] Історія РПЦ

Детальніше: Руська православна церква

Свою історію РПЦ виводить від хрещення Русі у 10 ст. Проте існування цієї Церкви починається після нападу монголів на Київ 1240, коли загинув київський митрополит Іосиф, а 1299 київський митрополит Максим переніс свою резиденцію (церковно-слов`янською — «сидалище») поближще до володарів Золотої Орди, до Володимира над Клязьмою, в ці часи засновується Сарайська єпархія, навертаються до православ`я ординські князі та знать. Наступні митрополити перебували у Москві, що стала центром збору дані в ординському улусі. Разом із зміцненням Московії, її митрополити намагалися позбутися залежності від Константинопольського патріарха, у юрисдикції якого й далі залишалася Київська митрополія.

[ред.] Відрив Московської церкви від Грецької православної церкви

Відокремлення Московської Митрополії від Київської Митрополії Константинопольського Патріархату та її фактична автокефалія були самостійно довершені 15 грудня 1448 р. шляхом поставлення Собором єпископів Великого князівства Московського єпископа Рязанського Іони «Митрополитом Київським» (фактично — Московським). Цей акт відбувся без благословення Константинопольського Патріарха. Через 10 років московський собор виразно маніфестував відрив ПРЦ від Києва. Це було виявом довгого існування двох окремих східно-словянських церков-митрополій: Київської (українсько-білоруської) і Московської (російської). Наступник Іони Феодосій вже іменувався митрополитом „Московським (а не «Київським») і всієї Росії“.

Порвавши зв'язок з центрами східного християнства московська Церква щораз більше ставала знаряддям державної влади та не мала євхаристійного єднання з усім православним світом і 141 рік (1448—1589) перебувала в схизмі. У кінці 15 ст., коли Москва частково звільнилася від підлеглості Золотій Орді, створюється концепція, що Москва — це спадкоємець давнього й нового Риму — Царгороду та охоронець чистоти православія. Цьому сприяли також упадок Константинополя у 1453, а ще перед тим спроба поєднання Східних і Західних церков (Флорентійська унія 1439), коли в Москві не прийняли прихильника унії, київського митрополита Ісидора. На цьому релігійно-обрядовому грунті розгорівся військовий конфлікт між Московським князівством та Новгородською республікою, коли після смерті в 1470 році арієпископа Великоновгородського та Псковського новгородці звернулись до канонічного Київського митрополита, щоб той висвятив їм нового архієпископа, то великий князь московський Іван ІІІ сприйняв цей факт, як наступ на його канонічну територію і вторгся в 1471 р., в Новгородську республіку, після "Шелонської битви (14.07.1471 р.)" був підписаний "Коростинскій мир" , за умовами якого Іван ІІІ «прінуділ ставити архієпископа на Москві». Концепція теорія III Риму в Москві, була зформульована в писаннях псковського ченця Філофея, про те, що всі православні землі тепер зібрані під владою єдиного православного московського царя; що два попередні Рими впали, третій, Москва, стоїть, а «четвертому не бути» і негоже йому чинити насилля. Царя почали вважати за голову Церкви, що особливо виявилося, починаючи з царювання Івана Грозного.

Московська Церква 141 рік (з 1448 по 1589 рр.) не мала офіційного визнання своєї автокефалії, яке отримала наступним чином. Правитель держави Борис Годунов запропонував Константинопольському Патріархові Ієремії ІІ (Траносу) переїхати із захопленого турками Константинополя до Московії. Патріарх приїхав для переговорів, але на місці виявилося, що Годунов хоче залишити у престольному місті — Москві — власного митрополита, а Патріарху пропонує надати резиденцію у «древній столиці» — Володимирі-на-Клязьмі. Коли Ієремія на це не погодився, то Годунов почав вимагати від нього надання Московському митрополиту титулу Патріарха. Цікаво, що ієрархи Московської Митрополії навіть не брали участі у вирішенні цих питань. Зрештою, під тиском мирської влади та обставин (після піврічного утримання у Москві в неволі у 1588 році), Патріарх Ієремія погодився на умови Бориса Годунова.

У липні 1948 року в Москві урочисто відзначалося 500-річчя автокефалії Російської Православної Церкви. До ювілею була приурочена Нарада Глав і Представників помісних Православних Церков (спочатку захід задумувалося керівництвом СРСР як вселенський собор «для вирішення питання про присвоєння Московської Патріархії титулу Вселенської»[5]), яке засудило екуменічний рух і унію як знаряддя експансії папізму[6]. Однак на нараду не прибули предстоятелі Східних грецьких патріархатів.

[ред.] Створення патріархату Московській церкві

Детальніше: Патріарх Московський і всієї Русі

1589 Московська церква стала патріархатом, але це не змінило її залежності від царської влади. Десятий з російських патріархів, Адріян, помер 1700, після нього нового не поставлено, і понад 200 років ПРЦ не була патріархією.

[ред.] Православна російська церква С-Петербурзького синоду

1721 році патріархат ПРЦ замінено Духовною Колегією («Святейший Правительствующий Синод»). Це завершило формальну деградацію ПРЦ, яка стала державною інституцією, що діяла під зверхністю й за «указом» царя (імператора). Контрольною інстанцією Синоду був його обер-прокурор, світський державний достойник, що його називали «царським оком». Щойно 1917 російська церква позбулася, але на дуже короткий час, підлеглості світській владі.

Будівля Сенату та Святійшого Правлячого Синоду в Санкт-Петербурзі

[ред.] Список обер-прокурорів Святійшого синоду, що очолювали ПРЦ

  1. Болтін Іван Васильович (19. 06. [7] 1722 — 11. 05. 1725)
  2. Баскаков Алєксєй Петрович (11. 05. 1725 — 02. 12. 1730)[8]
    • гвардії капітан Раєвский (назначений 14. 07. 1726 «прокурором»[9])[10]
    • Далі, до 1740 року, обер-прокурорів Святійшого Синода не призначали
  3. Кречетніков Нікіта Семенович (03. 11. 1740 — 1741[11])
  4. Шаховськой Яків Петрович (31. 12. 1741 — 29. 03. 1753)
  5. Львов Афанасій Іванович (18 декабря 1753 — 17 апреля 1758)
  6. Козловський Алєксєй Семьонович (17. 04. 1758 — 09. 06. 1763)
  7. Мелісіно Іван Іванович (10. 06. 1763 — 24. 10. 1768)
  8. Чебишов Петро Петрович (24. 10. 1768 — 07. 05. 1774)
  9. Акчурін Сергій Васильович (12. 05. 1774 — 28. 06 1786)
  10. Наумов Аполос Іванович (28. 06. 1786 — 26. 07 1791)
  11. граф Мусін-Пушкін Алєксєй Іванович (1791—1797)
  12. князь Хованський Василь Олексійович (1797—1799)
  13. граф Хвостов Дмитро Іванович (1799—1802)
  14. Яковлєв Олександр Олексійович (31. 12. 1802 — 07. 10. 1803[11])
  15. князь Голіцин Олександр Миколайович (21. 10. 1803 — 24. 10.[12] або 19 листопада[11] 1817; до травня 1824 року — Міністерство духовних справ та народної освіти Російської імперії.
  16. князь Мещерський Петро Сергійович (24. 11. 1817 — 02. 04. 1833)
  17. дійсний тайний радник Нєчаєв Степан Дмитрович (1833 — 25. 06. 1836)
  18. граф Протасов Микола Олександрович (24. 02. 1836 — 16. 01. 1855)
  19. Карасєвський Олександр Іванович (25. 12. 1855 — 20. 09. 1856)
  20. граф Толстой Олександр Петрович (20. 09. 1856 — 28. 02. 1862)
  21. Ахматов Олексій Петрович ( з березня 1862 — по червень 1865)
  22. граф Толстой Дмитро Андрійович (23. 06. 1865 — 23. 04. 1880)
  23. Побєдоносцев Констянтин Петрович (24. 04. 1880 — 19. 10. 1905)
  24. князь Оболєнський Олександр Дмитрович (20. 10. 1905 — 04. 04. 1906)
  25. князь Ширінський-Шихматов Олексій Олександрович (26 апреля — 9 июля 1906)
  26. Ізвольський Петро Петрович (27 .06. 1906 — 05. 02. 1909)
  27. Лук'янов Сергій Михайлович (05. 02. 1909 — 02. 05. 1911)
  28. Саблєр Володимир Карлович (02. 05. 1911 — 04. 07. 1915)
  29. Самарін Олександр Дмитрович (05. 07. 1915 — 26. 09. 1915)
  30. Волжин Олександр Миколайович (01. 10. 1915 — 07. 08. 1916)
  31. Раєв Микола Павлович (30. 08.[13] 1916 — 03. 03. 1917)
  32. Львов Володимир Миколайович (03. 03 1917 — 24. 07. 1917)
  33. Карташов Антон Володимирович (25. 07. — 05. 08. 1917).

[ред.] Експансія ПРЦ

У своїй експансії, ПРЦ, використовуючи політичну могутність держави, поширила свої впливи на єпархії Київської митрополії, особливо після підписання «березневих статей 1654 р.» (Переяславської угоди). Київcька митрополія боронилася проти цього, воліючи залишитися в юрисдикції Константинопольського патріарха. Проте 1686 приєднання Київської митрополії до Москви стало доконаним фактом. Освічене духовенство спроваджувано з Київської митрополії до Москви, пізніше — до Петербурга, де воно працювало у церковній адміністрації, шкільництві, проповідництві тощо. Місіонери ПРЦ охрищували інородців на півн. і півд.-сх. Европейської Росії та в Сибіру. ПРЦ поширила свої впливи і на Америку, де з 1870 існує єпархія єпископа алеутського і аляскивського.

[ред.] ПРЦ, а з 1943 року РПЦ за СРСР

За радянською конституцією церква в СРСР відокремлена від держави, проте ПРЦ (як й ін. рел. групи) є під пильним контролем держави через Раду у справах релігій при Раді Міністрів СРСР (від 1943 до 1965 — у справах РПЦ) та уповноважених Ради, які прикріплені до респ. рад мін. та область виконавчих комітетів. Діяльність РПЦ обмежена відправами у храмах служб і треб і не може виявлятися поза церквами у місіонерській, проповідницькій, навчальній, харитативній чи гром.-політ. ділянках (за винятком т. зв. «патріотичної» діяльності РПЦ, зокрема за кордоном). Церква позбавлена права власності на храми та утвар, які держава дає за відповідним договором у користування т. зв. «двадцяток» і їхніх виконавчих комітетів, складених з мирян, які піклуються госп. справами парафії, «наймають» «служителя культу» тощо Як «двадцятки», так і всі «служителі культу» (єп. і свящ.) підлягають реєстрації в держ. органах; розривом «договору» на оренду церк. будинку чи «зняттям» «двадцятки» або свящ. з реєстрації влада може припинити леґальну (поза офіц. РПЦ, в СРСР діють, у підпіллі, окремі групи вірних) діяльність парафії. Попереднього дозволу влади вимагають також церк. собори, синоди та конференції, а також різні прилюдні церк. обряди поза церк. огорожею. Свящ. заборонено навчати дітей і підлітків релігії, а організоване навчання релігії особам понад 18 pp. допускається лише за дозволом влади, у кількох духовних школах.

[ред.] Володіння ПРЦ (РПЦ)

ПРЦ скупчувала колись у своєму володінні величезні зем. маєтності. У зв'язку з цим розросталося ч. духовенства, світського й чернечого. Багатство церкви держава обмежувала забороною набувати нові землі (1649), створенням короткотривалої контрольної установи (Монастирського приказу) тощо. Назрівав конфлікт, що виявився особливо за патріарха Нікона (1652 — 58), який намагався зміцнити становище і вплив церкви. Його заходи закінчилися невдачею та засланням його самого. Також натрапили на гострий опір його намагання ввести реформи у церк.-обрядові справи. Прихильники старовини (Старообрядці, старовіри) виступили проти виправлень церк. книг і обрядів. Жорстокі переслідування не зламали опозиції, але змусили старообрядців рятуватися переселенням у відлюдні місцевості за межі Московщини, частково й на укр. та білор. землі. Туди ж рятувалися від переслідувань послідовники й ін. рел. груп.

[ред.] Русифікація народів у ПРЦ (РПЦ)

Файл:Gundaev Luzhkov Medvedev2.jpg
Патріарх Кирил, Д.Медведєв, Ю.Лужков

ПРЦ посилювала русифікацію приєднаних до Росії народів і церков (на поч 19 ст. підпорядковано Грузинську Православну Церкву, яка відновила свою автокефалію лише по революції 1917). Зокрема Київській митрополії заборонено було плекати традиційну богослужбову мову, обряди, звичаї і наказано (1720) українським друкарням, щоб у їхніх виданнях «жодної різниці і особливого наріччя не було», а згодом від духовенства вимагалося виголошувати церковно-словянські тексти з російською вимовою.

Під зовнішнім обезличенням ПРЦ, у масі вірних не вгасало релігійне піднесення і прямування до християнської досконалості, що виявилося у містичних течіях, які заперечували панівну церкву, і в чинах тих подвижників, що належали до ПРЦ. Церква прославилася багатьма святими; між ними дехто, як Сергій Радонезький († 1392) та Серафим Саровський († 1833) шановані і поза російськими землями. Ці подвижники здебільша оселювалися у найдальших і найнесприятливіших околицях імперії, зокрема на Соловецьких островах Білого моря (1429). Інші вдавалися до надзвичайних виявів своєї релігійности, наприклад юродиві (Максим Моск., Іоан Устюзький та ін.).

[ред.] Освітній рівень духовенства

Недоліком ПРЦ був низький освітній рівень духовенства, яке у XV—XVI ст. зазвичай неспроможне було виголошувати проповіді. Щоб зарадити цьому, спроваджувано з закордону учених богословів, серед них у першій половині XVI ст. Максима Грека (Михайло Триволіс), який перекладав церковні, книги з грецької мови. Серед численного духовенства, спроваджуваного з України з XVII ст., були й такі визначні учені, як Стефан Лаврський, Димигрій Туптало, Феофан Прокопович та ін.

З XIX ст. значно поліпшився освітній рівень російського духовенства; у царській Росії високу освіту давали 4 духовні академії (у Києві, Москві, Петербурзі й Казані), середню — численні (59) духовні семінарії, а нижчу — духовні училища, яких було близько 200. Ця мережа духовних шкіл існувала до 1918 р.

[ред.] Критика

Критикується за екуменічну[14], комерційну[15][16] і політичну[17] діяльність. Перебуває в затяжному юрисдикційно-канонічному конфлікті з першою по честі Константинопольською православною церквою[18][19][20].

Ця церква зазнавала критики в усі часи, зокрема й власними співвітчизниками:

"Наша московська церква, аби мати від держави гарантії свого існування та поступок, беззастережно віддала себе в рабство державі. Вказані в державних карних законах види примусу та насильства — це єдина зброя, якою наша церква бореться з відступниками та іншою вірою. Крихка й сумнівна єдність нашої церкви тримається лише насильством та фальшем (брехнею), яку наша держава не лише визнає, а й підтримує. Наприклад, підробляє документи вигаданого церковного Собору, або переклад документів Вселенських Соборів. Вся оборонна й наступальна діяльність нашої церкви — це суцільне шахрайство, фальш і брехня, які чиняться безкарно, під захистом державної цензури, яка пильнує, аби хтось не викрив всіх тих шахрайств... Наша московська церква визнає за основу саму зверхність держави над церквою та потребу державного керування церквою. Ця засада записана в наших державних та церковних законах". [21] [22]
Див. також: Тютюновий скандал

[ред.] Примітки

  1. ↑ Устав РПЦ, Гл. I, пункт 2
  2. ↑ «Українська Православна Церква ... є самокерованою частиною Руської Православної Церкви»
  3. ↑ Устав Русской Православной Церкви (рос.)
  4. ↑ Russia (International Religious Freedom Report 2007) (англ.)
  5. ↑ Цит. із звіту СДРПЦ до ЦК ВКП(б) щодо підсумків роботи за 1946 рік (14 лютого 1947 р.) за: Лисовой Н. Н. Русская Церковь и Патриархаты Востока. Три церковно-политические утопии XX века. // «Религии мира. История и современность». 2002. М., «Наука», стр. 151. (рос.)
  6. ↑ Деяния Совещания
  7. ↑ Всі дати по юліанському календарю.
  8. ↑ Дати перших 2-х обер-прокурорів по: Высшие и центральные государственные учреждения России. 1801—1917. СПб.: Наука, 1998, Т. 1, стр. 135.
  9. ↑ Государственность России. М., 2001, кн. 4, стр. 109.
  10. ↑ Іноді включається в список обер-прокурорів — можливо, помилково.
  11. ↑ а б в Высшие и центральные государственные учреждения России. 1801—1917. СПб.: Наука, 1998, Т.1, стр. 135.
  12. ↑ Д. Н. Шилов. Государственные деятели Российской империи. СПб., 2002, стр. 186.
  13. ↑ Д. Н. Шилов. Государственные деятели Российской империи. Главы высших и центральных учреждений. 1802—1917. СПб., 2002, стр. 620
  14. ↑ ОБРАЩЕНИЕ ко всем архипастырям, пастырям, клирикам, монашествующим и всем верным чадам Святой Православной Церкви (рос.)
  15. ↑ Церкви припомнили льготный период (рос.)
  16. ↑ Глава Исламского комитета России: РПЦ превращается в КПСС (рос.)
  17. ↑ РПЦ вмешивается в украинскую политику и призывает голосовать за "православного кандидата" Януковича. СКАН (рос.)
  18. ↑ Митрополит Кирилл прокомментировал вопрос о новом толковании канонических правил Константинопольским Патриархатом (рос.)
  19. ↑ Родосский казус (рос.)
  20. ↑ THE RUSSIAN CANONICAL TERRITORY (англ.)
  21. ↑ В.Соловйов "Россия й Вселенская Церковь". V.Solovieff "La Russia et l'Eglise Univeiselle".
  22. ↑ Павло Штепа "Московство"

[ред.] Посилання


п • о • рПравославні церкви
Вселенська православна церква
 Православний хрест
Автокефальні
Автономні
Самоврядні
Інші*
Канонічно ізольовані православні церкви
Українські
Інші
* Напівавтономні, а також значні екзархати, архієпархії, митрополії, митрополітанати
Ambox style.png
 Цій статті необхідно надати енциклопедичного стилю.
Допоможіть переписати її згідно з правилами Вікіпедії!
Див. також Категорія:Статті для зміни стилю.
Curly Brackets.svg
 Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі.
Ви можете допомогти проекту, зробивши це!


Релігія Це незавершена стаття з релігії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.



Православний хрест Це незавершена стаття про Православ'я.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

Отримано з http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0&oldid=8919937
Особисті інструменти
Простори назв

Варіанти
Дії
Навігація
Участь
Панель інструментів
Друк/експорт
Іншими мовами