Докучаєв Василь Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Василь Васильович Докучаєв
Василий Васильевич Докучаев
Docuc.jpg
Народився 17 лютого (1 березня) 1846(1846-03-01)
Мілюково,
Flag of Russia.svg Російська імперія
Помер 8 листопада 1903(1903-11-08) (57 років)
Санкт-Петербург,
Flag of Russia.svg Російська імперія
Національність росіянин
Галузь наукових інтересів ґрунтознавець
Alma mater Петербурзький університет
Відомі учні В. І. Вернадський
К. Д. Глінка
Ф. Ю. Левінсон-Лессінг
Танфільєв Г. І.
Юницький К. І.
Відомий завдяки: закон широтної зональності

Василь Васильович Докучаєв (*17 лютого (1 березня) 1846(18460301) — †8 листопада 1903) — природознавець, основоположник наукового генетичного ґрунтознавства та зональної агрономії.

У 1871 році закінчив Петербурзький університет, з 1883 року — його професор. У 18881894 роках на запрошення Полтавського губернського земства очолював експедицію, що вивчала ґрунти, рослинність і геологічні умови Полтавщини. За його ініціативи було складено ґрунтові карти губернії, створено у Полтаві природничо-історичний музей. Серед учасників експедиції були учні В. В. Докучаєва, згодом видатні природознавці академік В. І. Вернадський, академік К. Д. Глінка (1867–1927), академік Ф. Ю. Левінсон-Лессінг (1861–1939).

Життєпис[ред.ред. код]

Народився у селі Мілюково Сичовського повіту Смоленської губернії Російської імперії (нині дєрєвня Новодугінського району Смоленської області, Російської Федерації) у родині сільського священика. Закінчив Смоленську духовну семінарію (1867), фізико-математичний факультет Петербурзького університету зі ступенем кандидата природничих наук у 1871 році.

Від 1872 року працює на посаді консерватора (хранителя) в університетському геологічному кабінеті. З 1875 року у Товаристві дослідників природи (Санкт-Петербург) та журналі «Вітчизняні записки» (рос. «Отечественные записки») подав повідомлення «З питання осушення боліт, зокрема осушення Полісся» (рос. «По вопросу об осушении болот и в частности об осушении Полесья»). Досліджував пухкі відклади та структуру річкових долин, головним чином — дніпровської. У 1878 році узагальнив результати досліджень в магістерській дисертації «Способи утворення річкових долин Європейської Росії» (рос. «Способы образования речных долин Европейской России»).

У 187778 роках взяв участь в організованих Вільним економічним товариством геолого-географічних «екскурсіях» чорноземною смугою Російської імперії, переважно Україною1881 році знову відвідав Україну для уточнення висновків). Висунув теорію генези чорнозему. У 1879 році під егідою Міністерства державних маєтностей видав записку «Картографія руських ґрунтів» — пояснювальний текст до складеної померлим у 1878 році статистиком Василем Чаславським карти ґрунтів Європейської Росії. Того ж року почав викладати в Петербурзькому університеті.

У 1880 році обійняв посаду завідувача кафедри мінералогії (1881 — штатний доцент, 1884 — професор). У 1881 році з приводу видання двотомника графа Олексія Уварова «Археологія Росії. Кам'яний період» виголосив полемічну промову (наступного року побачила світ як брошура). У 1882 році за колекцію ґрунтів отримав диплом першого ступеня Всеросійської промислово-художньої виставки. У 1883 році був нагороджений Макаріївською премією Петербурзької академії за книгу «Руський чорнозем».

У 188894 роках керував фізико-географічними дослідженнями Полтавської губернії, разом із колегами видав матеріали щодо оцінки її земель, статті, монографію «Наш степ раніше й тепер» (рос. «Наши степи прежде и теперь») (гонорарні кошти передав постраждалим від посухи), розробив методику визначення, чи були ліси на південних українських теренах. 12 листопада (31 жовтня) 1888 року у Вільному економічному товаристві виступив з відповідною доповіддю «Методи дослідження питання: чи були ліси у південному степу Росії» («Методы исследования вопроса: были ли леса в южной степной России»)[1]. Удостоївся золотої медалі та ордена «За заслуги у землеробстві» Всесвітньої виставки у Парижі, 1889 року.

Під час робіт по грунтово-геологічному вивченню Полтавської губернії (1886–1889) В. В. Докучаєв навідується у маєток В. С. Кочубея у Полтавському повіті, поблизу Диканьки, що звався Пісчано-Балясним, де на хуторі Дячкове жив О. О. Ізмаїльський, і між ними започатковуються дружні відносини і починається творча співпраця. В. В. Докучаєв пізніше не раз у своїх роботах посилався на дослідження О. Ізмаїльського. У січні 1894 року Докучаєв запрошує Ізмаїльського до складу керівництва Особливої експедиції Департаменту лісового господарства для ведення робіт у Воронізькій губернії. Внаслідок загострення хвороби О. Ізмаїльський змушений був відмовитись.

В. Докучаєв опікувався долею В. І. Вернадського[2], обнародував у 1889 році, зокрема, результати студій цього свого учня-колеги, набуті під час мандрівки поблизу річки Чаплинка в Новомосковському повіті Катеринославської губернії (нині територія Дніпропетровської області), та його розвідку про Кременчуцький повіт Полтавської губернії.

1890 року запропонував створити у Полтаві природничий музей. Основу першої експозиції склали колекції, що зібрала експедиція професора Докучаєва — зразки ґрунтів — 4 тисяч одиниць; зразки гірських порід — 500 одиниць; гербарій — до 800 аркушів.

У 1892 році очолив Особливу експедицію, споряджену Лісовим департаментом до Воронезької, Харківської та Катеринославської губерній задля запобігання ерозії ґрунтів, посухам і недородам. Опублікував «Праці» експедиції у 18 випусках. Пильну увагу приділив Старобільському степу в Харківській губернії (тепер на території Старобільської ділянки, організовної під час експедиції, створено ботанічний заказник загальнодержавного значення «Юницький»)[3] та Великоанадольському лісництву в Маріупольському повіті Катеринославської губернії.

Від 1892 року виконував обов'язки директора Новоалександрійського інституту сільського господарства та лісівництва (Ново-Александрія, Люблінська губернія, нині місто Пулави, Польща), значною мірою на евакуйованій у 1914 році базі якого виник Харківський національний аграрний університет імені В. В. Докучаєва. У 1895 році через перевтому взяв відпустку, під час якої відпочивав у Криму. У 1898 році вивчав ґрунти Бессарабії, потім, до 1900 року — Кавказу та Центральної Азії.

У 1899 році сформулював так званий «закон зональності», що показує «найщільніший зв'язок клімату, ґрунтів, тваринних та рослинних організмів» і «співвідношення між зонами природи взагалі й усім життям, усією діяльністю людини». Читав науково-популярні лекції, в тому числі в Полтаві, де співпрацював із місцевим земством і часописом «Хуторянин». Від кінця 1900 року тяжко хворів.

Помер у Санкт-Петербурзі.

Увічнення пам'яті[ред.ред. код]

Ім'я Докучаєва згадується в десятках національних і спеціальних енциклопедіях, у тому числі в «Міжнародних персоналіях», а також у «Загальній історії наук». На різні мови перекладені роботи про нього Д. Віленського, І. А. і Л. А. Крупенікових, Б. Полинова, Л. Прасолова, С. Соболєва, Л. Чеботарьової, А. Ярилова. Багато для популяризації ідей Докучаєва на міжнародній арені зробив його учень — академік К. Глінка. Буквально в кожному підручнику ґрунтознавства, землеробства, фізичної географії згадується ім'я Докучаєва. Його роль була широко висвітлена в першому вітчизняному курсі тропічного ґрунтознавства. Висока оцінка заслуг Докучаєва, його біографія і портрет подані в одному з найбільш капітальних курсів ґрунтознавства, виданих у США. Найвизначніший американський ґрунтознавець К. Марбут, говорячи про роль Докучаєва в історії ґрунтознавства, прирівнював його до К. Ліннея в історії біології та Ч. Лаєлля в історії геології.

У 1954 році на його честь смт Оленівські Кар'єри Донецької області перейменовано на місто Докучаєвськ.

Твори[ред.ред. код]

  1. Избранные сочинения, т. 1-3. М., 1948-49.
  2. Сочинения, т. 1-9. М., 1949-60.
  3. Наші степи колись і тепер. К.-Х., 1949.
  4. К вопросу о почвах Бессарабии. Кишинев, 1950.
  5. Російський чорнозем. К.-Х., 1952.

Примітки[ред.ред. код]

  1. (рос.) «Труды Императорского Вольного экономического общества», 1889, т. 1
  2. Листування представлено в книзі Докучаев В. В. и Вернадский В. И. «Переписка». М., 1951.
  3. [http://zapovednik.lg.ua/sites/default/images/книга.pdf Природно-заповідний фонд Луганської області // О. А. Арапов, Т. В. Сова, В. Б.&

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  1. Калачиков О. Т. Великий російський вчений — основоположник науки про ґрунт В. В. Докучаєв. К., 1949.
  2. Людина Землі: 150 років від дня народження В. В. Докучаєва // Знаменні і пам'ятні дати Донецької області в 1996 році. — Донецьк, 1995. — С. 41-44.
  3. Вернандер Н. Б. В. В. Докучаєв — творець вітчизняного ґрунтознавства. К., 1961.
  1. (рос.) Вернадский В. И. Страница из истории почвоведения (Памяти В. В. Докучаева). — М., 1904.
  2. (рос.) Докучаев. — СПб., 1906.
  3. (рос.) Крупенников И. А. Докучаев в Крыму. — Симферополь, 1950.
  4. (рос.) Крупенников И. А., Крупенников Л. А. Василий Васильевич Докучаєв. — М., 1956.
  5. (рос.) Кирьянов Г. Ф. Василий Васильевич Докучаев. — М., 1966.
  6. (рос.) Зонн С. В. Василий Васильевич Докучаев. — М., 1991.
  7. (рос.) Николаев В. Ф. Из истории Полтавского краеведческого музея. — Полтава, 1991.
  8. (рос.) Докучаев Василий Васильевич (1846–1903). — М., 1997.

Посилання[ред.ред. код]

  1. (рос.) «Труды Императорского Вольного экономического общества», 1889, т. 1
  2. Листування представлено в книзі Докучаев В. В. и Вернадский В. И. «Переписка». М., 1951.
  3. [http://zapovednik.lg.ua/sites/default/images/книга.pdf Природно-заповідний фонд Луганської області // О. А. Арапов, Т. В. Сова, В. Б.&