Донецька область

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Донецька область


Герб Донецької області	Прапор Донецької області

Основні дані

Країна:

Україна

Утворена:

17 липня 1932 року.

Код КОАТУУ:

14000

Населення:

4622900 (2006)

Площа:

26 517 км²

Густота населення:

— осіб/км²

Телефонні коди:

+380-62

Обласний центр:

Донецьк

Райони:

Міста:

обласного значення
районного значення

28
24

Райони в містах:

Смт:

131

Села:

1121

Селища:

244

Селищні ради:

Сільські ради:

253

Номери автомобілів:

—

Інтернет-домени:

donetsk.ua; dn.ua

Обласна влада

Веб-сторінка:

http://www.donoda.gov.ua

Голова ОДА:

Логвиненко Володимир Іванович

Голова обл. ради:

—

Донецька область (до 1961 року — Сталінська) — адміністративно-територіальна одиниця України. Утворена 17 липня 1932 року. Площа — 26 517 км² (4,4% загальной території України). Населення — біля 4,62 мільйонів чоловік. Адміністративний центр — місто Донецьк.

Зміст

1 Географія
2 Історія
- 2.1 Пам'ятки доісторичної доби
- 2.2 Заселення і освоєння краю у 16-18 ст.
3 Населення
4 Природні умови
5 Економіка
6 Екологія
7 Культура
8 Влада
9 Пенітенціарні заклади
10 Посилання

[ред.] Географія

Область розташована на південному сході України в межах Донецького кряжа, Приазовської височини та частково Придніпровської низовини. На заході межує з Запорізькою та Дніпропетровською, на північному заході з Харківською, на північному сході та сході з Луганською областями України та з Ростовською областю Росії. З півдня область омивається Азовським морем.

Довжина області з півночі на південь — 255 км, із заходу на схід — 180 км. Загальна довжина меж області складає 1 526 км, з них: сухопутні — 1 376 км, морські — 140 км. Найвище місце області — курган Могила-Гостра (331 м), розташований поблизу селища Польове Шахтарського району, найнижче місце (− 0,4 м) — рівень води в Азовському морі.

Крайня північна точка області — висота 195 м в Краснолиманськом районі, південна — село Білосарайська Коса Першотравневого району, західна — поблизу селища Комишуваха Великоновосілківського району, східна — поблизу села Верхній Кут Шахтарського району.

Географічний центр області знаходиться в селищі Піски Ясинуватського району.

[ред.] Історія

Після ліквідації округового адміністративно-територіального поділу УРСР до її складу ввійшли 5 колишніх округ: Артемівська, Луганська, Маріупольська, Сталінська і Старобешевська. В липні 1938 року Донецька область була розділена на Сталінську (Донецьку) й Ворошиловградську (Луганську).

[ред.] Пам'ятки доісторичної доби

На території Донецької області люди жили дуже давно. Про це свідчать кам'яні знаряддя, знайдені біля села Зелений Гай у Тельманівському районі. Археологи вважають, що вони походять із стоянки давнокам'яного (палеолітичного) віку, яка існувала десь 300-140 тисяч літ тому. Молодшим виявилося рубило, що лежало в землі на березі річки Кринки поблизу міста Амросіївки понад 120 тисяч літ. На захід від Донецька в басейнах річок Вовчої та Сухих Ялів розкопано розщеплені кремені й готові скребла для очистки шкіри з-перед 100-40 тисяч років тому. Отже, в ті далекі роки мешканці цих місць носили одяг, пошитий зі шкір упольованих зубрів та інших звірів. Залишки кісток зубрів знайдено поблизу міста Амросіївки. З них виробляли метальні знаряддя для полювання. В стоянках над притоками річок Вовчої, Сухих Ялів і Осики знайдено дископодібні ядра з місцевого кременю.

На прикінці давньокам'яного віку приблизно 40-10 тисяч років тому в донецьких степах похолодніло й вони перетворилися на рівнинну тундру, де водилися пісці й дрібні гризуни-лемінги. Поруч із зайшлими оленями тут паслися дикі коні, осли, зубри й сайгаки.

В сурових умовах життя люди потребували більше м'яса, жиру і шкур. Жили вони над Сіверським Дінцем в околиці сіл Богородичне, Пришиба й Тетянівки коло Святогірська (Слов'яногірська), Дронівки Артемівського району й Амросіївки. Коли потеплішало, в середньокам'яному віці (мезоліті, 14-10 тисяч літ тому) люди жили в урочищі Минівський Яр поблизу Святогірська й у долині безіменної річки, що впадає в Осику. В Минівському Яру знайдено декілька тогочасних сокир.

У наступному новокам'яному віці (неоліті, 8-5 тисяч літ тому) долина Сіверського Дінця була одним із найгустіше заселених районів України. Новокам'яні (неолітичні) племена заселяли береги Кальміусу коло північної межі Тельманівського району. Тодішні племена групують археологи вже за спільними ознаками й класифікують їх за культурами.

На підставі подібності пам'яток з-перед 6,5-5 тисяч років тому, знайдених у Маріупольському могильнику на території сучасного заводу Азовсталь, над Дніпровими порогами, над Сіверським Дінцем, на Київщині, Черкащині, Гомельщині й Волині, археологи об'єднюють їх в одну групу пам'яток Дніпро-Донецької культури. Посуд тієї культури мав гостре або плоске дно, його зодоблювали гребінцевим, накольчатим і прокресленим орнаментом. Покійників ховали племена Дніпро-Донецької культури випростаними на спині й посипали червоною фарбою. Коло них клали знаряддя праці, мідні, золоті й неметалеві прикраси. Отже, з-над Сіверського Дінця до Прип'яті жили тоді споріднені племена. Донецько-Дніпровська культура - найдавніша ознака спільності стародавнього населення території України в IV-тому тисячолітті до Христа.

Півтора тисячоліття тому (9 тисяч літ до Христа - перша половина по Христу) від гірла Дона до Кубані жили меоти-молокоїди, від яких Азовське море називалося по- грецькому Меотидою. Слов'яни називали його Сурозьким (синім) морем. сучасна назва "Азовське" походить з арабської мови: Бар-аль-Азов (темне-синє).

Меоти й інші племена випасали стада рогатої худоби. Біля села Піски Ясинуватського району знайдено кибитки, вози й металеві предмети кочівниківників. Металічні предмети, відкриті в похованнях біля міста Краматорська, вказують на місцеву виплавку металу.

В 1860-их роках за десять кілометрів од сучасного Артемівська (Бахмута) гірничий інженер Носов натрапив на доісторичні виробки мідної руди, шлаки, деревне й кам'яне вугілля. В одному руднику шахтарі знайшли череп і кістки гірника, просочені міддю, в іншому - кам'яні й бронзові сокири. Наші предки самі добували й виплавляли чорну мідь і продавали свої вироби з неї у великих містах над Дніпром ще в III тисячолітті до Христа.

Наприкінці бронзового віку в XV-XI ст. до Хр. степову зону України й пониззя Дону населяли індо-іранські племена. В їх військових загонах служили амазонки. Це були дівчата, які їздили на конях, стріляли з луків і метали дротики. Щоб усі соки потрапляли в праву руку (щоб вона була міцнішою) їхні матері випалювали дочкам праву грудь.

З Х ст. до Хр. в наших степах жили іраномовні кімерійці, а після них у VII-III ст. до Хр. - скифи (скити, а самі вони називали себе сколотами). У III ст. до Хр. - , IV ст. по Хр. - сармати. Після них залишилося дуже мало пам'яток. Імовірно, з їхньої мови залишилися назви рік: Дон (по-українському вірніше Дін), Дніпро, Дністер, ну й Дунай. Корінь цих гідронімів (назв водних об'єктів) дон-, дн-, дун- етимологи пов'язують з давньоіранським словом "дана"=річка. Та й Кальміус і Кала походять, мабуть, од давньоіранського "кал"=чорний; отже, Калка - каламутна річка.

Українське населення краю сформоване давно. Академік Михайло Грушевський (1866-1934) називав козаками VI ст. антів - назва походить, можливо, від тюркського слова "ант"=присяга, тобто "заприсяжені" племена), які в V-VI ст. займали землі від Пруту чи Дніста до Дону.

[ред.] Заселення і освоєння краю у 16-18 ст.

Ґрунтовні дослідження про заселення і освоєння краю в 16-18 ст. проведені д.і.н., проф. В.О.Пірко, які показують, що його в цей період заселяли і освоювали різні етноси, серед яких українці складали 60-70 % (Пірко В.О. Заселення Донеччини у XVI-XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел). -- Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. -- 180 с. http://vesna.org.ua/txt/pirkovo/zasel/index.html)

Зібрані й систематизовані в книзі факти з історії заселення Донеччини XVI-XVIII ст. дозволяють виділити в цьому процесі з урахуванням характеру й результатів наступні періоди:

XVI -- перша половина XVII ст.,
друга половина XVII - початок XVIII ст.,
середина XVIII ст., остання чверть XVIII ст.

На першому етапі основна роль у формуванні постійного місцевого населення належала українському та донському козацтву. Починаючи з другого десятиріччя XVI ст. виштовхнуте з насиджених місць під час польсько-литовської війни за Сіверщину її населення проникає на територію Дикого поля на перших порах з метою промислової діяльності, а згодом поступово переходить до осілого життя. Найбільш раннім проявом осілості на території краю був Святогірський печерний монастир. З середини XVI ст., у зв'язку з організацією Запорозької Січі та походами Д.Вишневецького разом з російськими військами на укріплені міста Кримського ханства в пониззях Дніпра, Азов, регіон все більше опиняється під впливом українського і донського козацтва, яке поступово відтісняє з регіону кримських та ногайських татар, розставляючи вздовж шляхів, якими запорожці добиралися на Дон, а донські козаки на Запорожжя, сторожі та пікети. Згодом вони переростають в зимівники, а ті - в слободи та села. На початку XVII ст. на потайному водному шляху (Дніпро-Самара-Вовча-Кальміус), яким запорозькі і донські козаки користувалися для виходу в Чорне море під час блокування турецьким флотом Дніпровського лиману, при гирлі Кальміусу, на місці венеціансько-генуезького форпосту Адомаха, запорожці збудували свій укріплений пост на узбережжі Азовського моря і назвали його Домахою. Таким чином вони поширили свій вплив на територію не лише Подонців'я, але й північного Приазов'я. З українських козаків у XVI ст. здебільшого формувалася сторожова і станична служба Московської держави, що інформувала через воєвод порубіжних міст центральну владу про наміри кримських і ногайських татар.

У 40-х рр. XVII ст. соляні промисли на р. Торі, які забезпечували сіллю населення не тільки Лівобережної України, але й південних повітів Московської держави, все більше починають привертати увагу царського уряду. У 1645 р. за наказом царя козаки Чугуївського полку при Торській переправі збудували острожок і зобов'язані були виставляти з весни й до першого снігу поперемінно по 20 чоловік, а в квітні 1648 р. московський цар розпорядився побудувати на Торі містечко і поселити в ньому українців, котрі, рятуючись від наступу феодального гніту, стали переселятися в межі Росії. Однак події національно-визвольної війни під керівництвом Б.Хмельницького та міські бунти в південних містах Росії, з яких козаки та служилі люди повинні були будувати містечко на Торі, не дозволили цього зробити.

Другий етап характеризується поєднанням стихійної народної колонізації із заходами Росії по зміцненню свого впливу в регіоні. Народна колонізація особливо посилилась після Андрусівського перемир'я, за яким територія України була поділена по Дніпру між Польщею та Росією. Повернення польської шляхти у свої маєтки на Правобережній Україні спричинило масовий перехід учасників національно-визвольної війни на Лівобережну Україну і в межі Росії. Царський уряд вирішив скористатися цим для заселення новозбудованих міст на шляхах, якими татари досягали центральних районів Росії, у тому числі й міст, що будувалися за його розпорядженням в Подонців'ї і повинні були служити прикриттям її центральних районів.

Уже в 1656 р. вихідцями з Правобережної України було відновлено зруйнований татарами на початку XVII ст. Цареборисів, зведений в 1599 р. для координації дій прикордонної служби Московської держави і прикриття Ізюмського шляху. В 1660 р. вийшов царський указ про поселення на Торі "черкас", що виявили бажання перейти на службу до Московської держави. Однак віправлена з Білгорода на Тор спеціальна експедиція з 676 черкасами через неоперативні дії її керівництва цього завдання не виконала. Повідомлення керівника експедиції, що після прибуття на Тор вони "окопались", дозволяє стверджувати, що там не було ніяких укріплень. Лише влітку 1663 р. на Маяцькому городищі було споруджене перше на правобережжі Дінця укріплене містечко і поселено в ньому вихідців із Слобідської України, що формувалась у той час в межах Російської держави з черкас на умовах козацького самоврядування.

Під прикриттям Маяцького острога в 1664 р. на Торі завели казенне солеваріння і утримували охорону та спеціалістів по обслуговуванню варниць. Оскільки Маяцький острог, який знаходився біля 5 верст від соляних варниць, не міг бути надійним притулком для солеварів від нападів татар, то в 1676 р. вирішено було збудувати містечко Соляне (Тор - з 1784 р. Слов'янськ) й поселити в ньому черкас. Однак і після зведення Торського острогу загроза нападів не зникла, тому за розпорядженням російських співправителів Івана й Петра в 1684 р. розпочалося будівництво цілої системи укріплень від Сіверського Дінця по Голій Долині до Сухого Торця, по його лівому березі й Казенному Торцю до впадіння останнього в Донець, щоб захистити всі збудовані в межиріччі Дінця і Тору поселення, соляні промисли та Святогірський монастир. Так звана Торська укріплена лінія була своєрідним продовженням зведеної слобідськими полками в 1679-1681 рр. Ізюмської, що поклала початок формуванню Ізюмського слобідського полку, до якого згодом і приписали всі згадані поселення. В ході її будівництва при старій козацькій пристані на Торі збудували укріплене містечко, яке назвали просто Городок, а з початку XVIII ст. за ним закрплюється назва Райгородок.

Ріст чисельності населення на Слобідській Україні в південних повітах Росії збільшував попит на сіль і місцеві солепромисловці відшукують соляні джерела в різних місцях регіону. Оскільки ропа бахмутських соляних джерел виявилася найбільш якісною, то після зруйнування в 1697 р. татарами соляних варниць і частково острога на Торі спонукали місцевих солеварів і маячан переселятися на р. Бахмут. В 1701 р. тут уже згадується слобода, а в 1702 р. вони звернулися до Петра І за дозволом побудувати острог. Очевидно, поки в державних установах виясняли, що за люди поселились на Бахмуті, то при черговій перевірці навесні 1703 р. виявилось, що там уже знаходились не тільки соляні варниці, але й острожок, що поклав початок місту Бахмуту (нині Артемівськ). З кінця 1708 р., зі створенням Азовської губернії, Бахмут став центром одноіменного повіту, до якого увійшли усі населені пункти Подонців'я від Айдару до Осколу, а в 1713-1738 рр. -- прикордонним містом між Росією і Туреччиною.

Перенесення російсько-турецького кордону в 1713 р. з узбережжя Азовського моря на Азовсько-Донецько-Дніпровський вододіл, а з нього в межиріччя Самари й Орелі негативно позначилось на заселенні краю. Незважаючи на численні заходи російського уряду по зміцненню на цій дільниці кордону, особливо міст Бахмут і Тор, до початку 40-х рр. відмічалось, особливо у Бахмутській провінції, скорочення чисельності населення. І лише після повернення в межі Росії запорожців, її переможної війни 1735-1739 рр. з Туреччиною і повернення кордону на узбережжя Азовського моря намітилось більш активне заселення регіону.

Третій етап. Щоб більш надійно забезпечити південні кордони в середині XVIII ст., царський уряд не тільки зводить на південних рубежах нові оборонні лінії, але й укріпляє старі міста, в тому числі Бахмут і Тор. Вздовж кордону розміщує військові поселення, які він формував не тільки з служилих людей центральних районів Росії (однодвірців), але й з іноземців, що мали досвід збройної боротьби проти турецько-татарської агресії. Так, в 1754 р. між Бахмутом і Луганню появилось військово-землеробське поселення Слов'яносербія. Однак, оскільки воно не виправдало всіх сподівань уряду щодо прискорення заселення регіону, було розроблено в 1764 р. спеціальний план заселення Слов'яносербії, який передбачав роздачу незаселених земель у приватне володіння служилого дворянства, але й надавав дворянство тим, хто поселить на відведених йому землях 300 і більше чоловік. Зрозуміло, що це стимулювало заселення краю. Особливо активізувався він в останній чверті XVIІІ ст., тобто на четвертому етапі, у зв'язку з масовою роздачею запорозьких земель після ліквідації Нової Січі.

Якщо в 177 р. на тереторії краю числилось 114 поселень, то через 20 років їх було вже враховано 493, серед яких 383 складали приватновласницькі. Найбільша кількість сіл належала місцевій чиновницькій та військовій верхівці: Шабельським, Прерадовичам, Шевичам, Штеричам, Міоковичам та ін. Поруч з ними мали тут цілі земельні латифундії, лісові та млинові "дачі" відомі такі особистості, як Григорій Потьомкін (йому Катерина ІІ віддала секуляризовані села Святогірського монастиря), генерал-поручик Текелі, під керівництвом якого була зруйнована Нова Січ, відомий консультант графа Потьомкіна Фалєєв, генерал-прокурор В'яземський, представники відомих в Росії дворянських родин -- Трубецькі, Толсті та ін., в селах яких нараховувалось по декілька тисяч кріпаків. Переважну більшість з них складали вихідці з різних районів України, в тому числі й колишні запорожці, які при роздачі запорозьких володінь приватним особам отримували від них здебільшого на 10-12 років звільнення від всяких повинностей. Крім українців, уряд всяким чином намагався поселити тут служилих росіян, створюючи в регіоні цілі однодвірські та розкольницькі слободи.

Незначну частину складали іноземні поселяни. Найбільше їх проживало в межиріччі Бахмута та Лугані, тобто в межах організованої урядом в 1754 р. Слов'яносербії, заселеної, крім українців, вихідцями з Балкан. Численну групу складали переселені до Азовської губернії наприкінці 1778 р. кримські християни (греки, вірмени, грузини та молдавани).

Наприкінці XVIІІ ст. населення регіону представляли понад 30 етносів, серед яких у 1779 р. українці складали понад 61,3% від загальної чисельності населення. За ними йшли росіяни (20,5%), греки (7,3), вірмени (6,1), молдавани (2,5), а на решту припадало трохи більше 2% від загальної кількості населення краю.

[ред.] Населення

Донецька область — найбільш густонаселений регіон України. Тут мешкає близько 10% загальної чисельності населення країни. Область — промислова частина Донбасу з переважаючим міським населенням. Населення характеризується багатонаціональністю — тут мешкають представники понад 120 етносів: українці, росіяни, греки, євреї, німці, татари та інші.

Національності області (2001, тис. чол.):

українці - 2744,1 (56,9%)
росіяни - 1844,4 (38,2%)
греки - 77,5 (1,61%)
білоруси - 44,5 (0,92%)
татари - 19,2 (0,4%)
вірмени - 15,7 (0,33%)
євреї - 8,8 (0,18%)

Мови області (2001, %)

російська - 74,9
українська - 24,1
вірменська - 0,13

Найбільші міста області: Донецьк (987 тис. чол., оцінка, 2005), Маріуполь (482), Макіївка (377), Горлівка (279), Краматорськ (176), Слов'янськ (121), Єнакієве (99) та інші.

Міське населення (2006) - 90,3%

Донецьк

Маріуполь

За переписом населення (01.01.2001), тис. чол.:

Донецьк - 1016,2 (з передмістями - 1033,4)
Маріуполь - 492,2 (з передмістями - 514,5)
Макіївка - 389,6 (з передмістями - 432,8)
Горлівка - 292,3 (з передмістями - 314,7)
Краматорськ - 181,0 (з передмістями - 216,2)
Слов'янськ - 124,8 (з передмістями - 146,6)
Єнакієве - 104,0 (з передмістями - 161,5)
Костянтинівка - 95,1
Артемівськ - 82,9 (з передмістями - 113,4)
Торез - 72,3 (з передмістями - 95,6)
Красноармійськ - 69,2 (з передмістями - 83,3)
Дружківка - 64,6 (з передмістями - 74,9)
Харцизьк - 64,2 (з передмістями - 114,1)
Шахтарськ - 59,6 (з передмістями - 71,7)
Сніжне - 58,5 (з передмістями - 82,6)
Димитров - 54,8 (з передмістями - 55,8)
Дзержинськ - 43,4 (з передмістями - 87,0)
Ясинувата - 37,6
Авдіївка - 37,2
Добропілля - 35,6 (з передмістями - 71,7)
Кіровське - 30,9
Дебальцеве - 30,2 (з передмістями - 52,2)
Красний Лиман - 28,2 (з передмістями - 29,6)
Селідове - 26,8 (з передмістями - 62,6)
Докучаївськ - 24,4 (з передмістями - 25,3)
Новогродівка - 17,5
Вугледар - 17,4
Жданівка - 13,7 (з передмістями - 14,8)

Населення районів області (тис. чол., 01.12.2001):

Волноваський - 92,6
Мар’їнський - 90,4
Старобешівський - 56,0
Амвросіївський - 55,1
Артемівський - 53,9
Великоновосілківський - 49,3
Слов’янський - 39,2
Новоазовський - 38,9
Красноармійський - 37,4
Тельманівський - 35,1
Володарський - 31,2
Ясинуватський- 30,2
Першотравневий - 29,2
Краснолиманський - 24,8
Шахтарський - 23,6
Олександрівський - 22,9
Костянтинівський - 21,0
Добропільський - 20,5

Економічне зайняте населення — 1724070 (2001), у т.ч. 23,9% - у обробній промисловості, 13,9% - у добувної, 11,6% - в торгівлі та ремонті, 7,9% - в транспорті, 7,5% - в освіті, 7,3% - в охороні здоров'я, 6,7% - в сільському та лісному господарстві.

Освіта економічне зайнятого населення - 20,4% - повна вища освіта, 0,7% - базова вища, 30,2% - неповна вища, 40,6% - повна загальна освіта, 7,2% - базова загальна, 0,8% - початкова загальна, 0,1% - без початкової освіти.

Зміна кількості населення області (населення на 01.01.кожного року)

1971 - 4934 тис. чол.
1987 - 5368 тис. чол.
1995 - 5267 тис. чол.
2000 - 4953 тис. чол.
2001 (перепис 01.12.2001) - 4825,6 тис. чол.
2006 - 4622,9 тис. чол.

[ред.] Природні умови

Клімат регіону - різко континентальний з досить спекотним засушливим літом і порівняно холодною зимою.

Донецька область має багаті природні ресурси. Тут є дивожні місця і лікувальні джерела. Бальнеологічне значення мають Слов'янські солоні озера і джерела мінеральних вод. Національну цінність складають дві заповідні зони — Хомутовський степ і Святогір'я. В останньому створено Національний парк України „Святі гори“. Унікальні природні лікувальні властивості має соляна шахта в м. Соледарі, де створений спелеологічний санаторій. Азовське узбережжя за оздоровчим ефектом — прекрасна рекреаційна зона.

Область багата плодючими чорноземами, має велику мінерально-сировинну базу. Головні корисні копалини — кам'яне вугілля (запаси оцінюються в 25 млрд тонн), кам'яна сіль, вапняки, вогнетривка глина, калійна сіль, ртуть, крейда, гіпс, азбест, графіт та інші — всього близько 100 найменувань, включаючи залізну руду і рідко-земельні метали.

[ред.] Економіка

Початками промислового Донбасу слід вважати Соляні промисли Донеччини у 17-18 ст.

Наявність в Донецькому регіоні власних паливно-енергетичних і мінерально-сировинних ресурсів, близькість залізорудних родовищ Криворізького басейну, вихід до моря, сприяли формуванню великого промислового комплексу з високою концентрацією галузей важкої промисловості, створенню досить розвинутої виробничої, наукової і соціальної інфраструктури, високого ступеня урбанізації.

Вагоме місце в економіці Донеччини посідає промисловість. Область виробляє п'яту частину загальнодержавного обсягу промислової продукції, посідає перші та провідні місця в Україні з виробництва цілого ряду основних видів промислової продукції, з обсягу експорту. Тут сконцентровано понад 2000 промислових підприємств гірничовидобувної, металургійної, хімічної галузей, енергетики, важкого машинобудування і будівельних матеріалів, експлуатується близько 300 родовищ корисних копалин.

В структурі промислового виробництва переважають металургійний (49%) та паливно-енергетичний комплекси (23,5%). 2 найбільших промислових центра виробляють більш ніж половину загального об'єму промислового виробництва області: Донецьк (18%), Маріуполь (37%).

[ред.] Промисловість області

чорна металургія з повним циклом виробництва:
- Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча (8283,9 млн грн валового доходу)
- Металургійний комбінат «Азовсталь» (5470,3)
- Донецький металургійний завод, ДМЗ (3366,8)
- Єнакієвський металургійний завод, ЄМЗ (1541,9)
- Макіївський металургійний комбінат, ММК (808,6)
- тощо
чорна металургія, трубні заводи:
- Харцизький трубний завод, ХТЗ (399,9)
- тощо
чорна металургія, коксохімія:
- Авдіївський (2007,7)
- Маркохім (951,1) — м. Маріуполь
- Донецьккокс (479,4)
- Макіївський (371,1)
- Єнакіївський (310,0)
- Ясиновський (237,4) — м. Макіївка
- Макіївкокс (142,4)
- тощо
кам'яновугільна промисловість
- Шахта імені Засядька (895,2) — м. Донецьк
- Донецьквугілля (554,7)
- Добропіллявугілля (546,7)
- Шахта «Красноармійська-Західна № 1» (510,2)
- Макіїввугілля (448,3)
- Шахта «Комсомолець Донбасу» (240,8) — м. Кіровське
- Шахтарськантрацит (225,5)
- Шахта «Краснолиманська» (216,3) — м. Родинське
- Селидіввугілля (192,0)
- Красноармійськвугілля (186,3) — м. Димитров
- Дзержинськвугілля (116,6)
- тощо
машинобудівна промисловість
- Концерн «Азовмаш» (3515,9) — м. Маріуполь
- Концерн «Укрвуглемаш» (1601,3) — м. Донецьк
- НКМЗ, Новокраматорський машинобудівний завод (698,5) — м. Краматорськ
- Норд (572,3) — м. Донецьк
- Донбас-Плюс (133,3) — м. Донецьк
- тощо
хімічна промисловість
- Концерн «Стірол» (1553,3) — м. Горлівка
- тощо
транспорт
- Донецька залізниця (2657,3)
- Маріупольський морський торгівельний порт (351,2)
- Донбасаеро (114,3)
харчова промисловість
- Донецький лікерогорілчаний завод (1154,6)
- Концерн «АВК» (644,8) — м. Донецьк
- «Київ-Конті» (372,0) — м. Донецьк
- пивзавод «Сармат» (311,4) — м. Донецьк
- Артемівський завод шампанських вин (95,4)
- Донецький винний завод (71,9)

Економіка області представлена також потужним агропромисловим комплексом. Динамічно працюють харчова і переробна промисловість: товаровиробничий комплекс, розвивається торгівля.

Економіку обслуговують 137 банків і банківських установ, 17 страхових компаній, 24 біржі. Розвиток банківської системи, що відбувається в умовах економічного зростання, стабільності грошової одиниці України, зниження відсоткових ставок за кредити, характеризується зростанням активів і зобов'язань, підвищенням рівня капіталізації банків, розширенням кредитування економіки.

Регіон відрізняється високою транспортною засвоєністю території. Транспортна система представлена майже усіма видами транспорту — залізничним, автомобільним, авіаційним та морським. У місті Донецьку будується метро.

[ред.] СЕЗ та теріторії пріоритетного розвитку

[ред.] Родовища корисних копалин

[ред.] Екологія

Див. Екологія Донеччини

Нинішню екологічну ситуацію в Донецькій області можна визначити як кризову, що формувалася протягом тривалого періоду через нехтування об'єктивними законами розвитку та відтворення природно-ресурсного комплексу України. Відбувалися структурні деформації народного господарства, коли перевага в області надавалася розвитку сировинно-видобувних, енергогенеруючій, металургійній, хімічній та іншим найбільш екологічно небезпечним галузям промисловості. В поєднанні з недостатністю правових та економічних механізмів захисту природного середовища, низькою забезпеченістю та ефективністю захисних споруд, а також з низьким рівнем екологічної свідомості суспільства це призвело до небезпечного екологічного стану у Донецькій області. В незалежній Україні на державному рівні визнано, що необхідно здійснювати таку політику в сфері охорони довкілля, яка б забезпечувала стійкий з екологічного погляду розвиток, ефективне зниження та попередження негативних впливів на навколишнє середовище.

[ред.] Культура

[ред.] Релігія

Див. Релігійна карта Донеччини

На території Донецької області станом на 1 січня 2006 року з правом юридичної особи діє 1367 релігійних організацій, а саме: 1308 релігійних громад, 18 релігійних центрів і управлінь, 9 монастирів, 1 лавра, 20 місій, 1 братство, 10 вищих духовних навчальних закладів. У 2005 році зростання релігійної мережі відбулося на 43 юридичні особи. Це є на рівні 2004 року, але значно менше в порівнянні з попередніми роками (у 1991 році діяло 216 релігійних громад, у 1992 р. зареєстровано 49 громад, у 1993 р. – 40, у 1994 р. – 59, у 1995 р. – 59, у 1996 р. – 86, у 1997 р. – 96, у 1998 р. – 85, у 1999 р. – 120, у 2000 р. – 160, у 2001 р. – 115, у 2002 р. – 79, у 2003 р. – 61). При цьому ускладнення релігійної мережі на Донеччині продовжує зростати, релігійна карта області дуже строката - 49 конфесійних напрямків: 95,7% всіх релігійних організацій області складають християнські конфесії. В області також діють 22 мусульманських, 18 іудейських, 10 буддійських релігійних організацій, 6 релігійних громад міжнародного товариства свідомості Крішни, 4 релігійні громади Всесвітньої чистої релігії, 2 релігійні громади «Наука Розуму» та по одній релігійній громаді РУНВіри, Церкви Нового Єрусалиму, індуїстського тантризму та Церкви Останнього Заповіту (Віссаріонівці). Свою діяльність на Донеччині продовжують послідовники бахаїзму, Церкви Об’єднання (муністи), Саї-Баби, Трансцедентальної Медитації (ТМ) тощо, які поки що не вирішили питання набуття прав юридичної особи.

[ред.] Театри і кінотеатри

[ред.] Митці світової слави

[ред.] Мистецькі колективи

[ред.] Бібліотеки

[ред.] Музеї

[ред.] Пам'ятники

ДАВНІ ПАМ'ЯТНИКИ НА ДОНЕЧЧИНІ

1. Руїни хрестоподібної купольної церкви 1792 р. в степу на території села Олександро-Шульгіного Констянтинівського району. Ззовні стоять дорійські, а всередині коринфські колони. На коринфських частково збереглися розписи.

2. Однокупольний храм Одигітрійської Богододиці з перелому XIX-XX ст. у візантійському стилі у селищі міського типу Грузько-Ломівка на залізничній лінії між станціями Макіївка-Моспине.

За переказами ікону Богородиці, названу Одигітрією, намалював євангелист Лука. Нею благословляв візантійський імператор Костянтин IV Мономах (1042-1054) дочку, коли вона вінчалася з князем Всеволодом, сином Ярослава Мудрого. На початку XII ст. син Всеволода Володимир Мономах переніс цю ікону до Смоленська.

3. Кам'яна Святопокровська церква XIX ст. на місці запорізької дерев'яної в селищі Зайцевому, що в межах Горлівки.

4. Миколаївський собор, відбудований 1905 р. в псевдоруському стилі в селищі Штерівка м. Горлівки.

5. Церква Олександра Невського з 1897 р. в Слов'янську біля залізничного вокзалу. Має три престоли: Миколая Чудотворця, Олександра Невського й московського митрополита Олексія.

6. Цвинтарна церква Всіх святих з початку XX ст. біля Артемівського автовокзалу.

Чимало церков, на жаль, було зруйновано в 1930-их роках. серед них і кам'яну Миколаївську церкву в Ясенівці з 18-ти метровою (по висоті) дзвіницею. Загальна висота цієї церкви - 40 метрів. Долішню її частину змуровано з природного каменя. Товщина стін біля півтора метрів. Решта 18 метрів була дерев'яна. Там висіло шість дзвонів. При пожежі. або,як треба було зібрати нарід, можна було бити, не піднімаючися на дзвіницю. В безвітряну погоду звук головного дзвона лунав на 15 кілометрів. Стіни і стелю всередині церкви було розмальовано на біло-блакитному фоні.

До давніх пам'ятників належать також Савур-Могила, Архангельська могила та інші.

ПАМ'ЯТНИКИ НА ДОНЕЧЧИНІ, ПОСТАВЛЕНІ В XX СТОРІЧЧІ

В Донецьку поховано борця проти самодержав'я В Флеровського (1829-1918). На його могилі в сквері його імені стоїть обеліск із рожевого донецького полірованого граніту, на якому відлито бронзовий барельєф і вінок. Флеровський проїхав під конвоєм 19 тисяч верст, а 3500 верст пройшов пішки, сидів у 32 острогах, декілька років у одиночках. До Юзівки приїхав з підірваним здоров'ям у 1897 р.

На проспекті РККА ("рабоче-крестьянской красной армии") поховано відважних повітреплавателів, які вивчали стратосферу: П. Батенка, Д. Стовбуна, Я. Українського і С. Кучумова. На їхній могилі на постаменті установлено двометрову фігуру стратонавта, що дивиться у безкраї простори повітряного океану. На меморіальній дошці бронзові барельєфи чотирьох героїв.

Інший - арктичний океан досліджував Георгій Сєдов (1857-1914) родом із Кривої Коси (тепер Сєдове), що біля Новоазовська. Він народився в сім'ї рибалки і був штурманом далекого плавання. В 1903-04 р. брав участь у гідрографічній експедиції до Північного льодовитого океану. В 1909 р. шукав гірло річки Колими, в 1910 - обслідував Хрестову Губу на Новій Землі. 1912 р. вирушив з Архангельська з зимівлею на Нову Землю, а в серпні 1913 р. ходив на Землю Франца-Йосифа. В 1914 р. помер, їдучи на собачих запряжках до Північного полюса, не дійшовши до острова Рудольфа. Похований на мисі Аук. Пам'ятником цій мужній людині є сама назва його рідного містечка - Сєдове.

Після останньої війни радянська влада установляла пам'ятники видатним поетам і письменникам: у Донецьку - Т. Шевченкові, М. Горькому та погруддя О. Пушкіна й І. Франка. А от у Слов'янську "отцы города" зняли пам'ятник нашому Кобзареві з вулиці Т. Шевченка на початку 1970-их років. Біля 20 років валявся він десь на смітнику й тільки протести патріотів змусили владу повернути пам'ятник назад на вулицю Т. Шевченка. В Слов'янську є погруддя Т. Шевченка.

На Донбасі в Горлівці повстали проти царату в 1905 р. робітники. коли 16 грудня царськи солдати відкрили вогонь по учасниках страйку, до багатьох міст вислано телеграми. До ранку з Єнакієвого, Дебальцевого, Харцизька, Ясинуватої, Алчевська, Дружківки, Гришиного й Авдіївки надійшли до Горлівки збройні дружини. Царські війська побоялися. що повстанці отримають допомогу й одступили. Героїв цього повстання увічено пам'янтиком-ансамблем на майдані Революції.

Героям і жертвам громадянської війни присвячено декілька пам'ятників:

- у селищі Нижня Кринка, де 30 грудня 1917 р. білоказаки розстріляли 118 робітників рудника Ясенівський;

- у селищи Кринична, де в 1918 р. білоказаки розстріляли більшовицького комісара Петра Дергачова;

- у Новоекономічному - партизанові громадянської війни Ф. Наумову;

- у Липовому гаю біля автотраси Ханженкове-Красний Октябрь - обеліск у честь першої маївки робітників Дмитріївська й Харцизька.

У березні 1918 р. в Юзівці, Констянтинівці, Гришиному й Маріуполі створено опорні пункти для спротиву німецьким кайзерівським окупантам. На весні 1919 р. залізнична станція Дебальцеве була осередком боєвих операцій і червоноармійці тримали 350-кілометровий фронт проти денікінців на північ од Дебальцевого, на південь од Бахмута й далі до Волновахи. Звідтіль до узбережжя Азовського моря діяла махновська бригада, що входила до складу червоноармійської Задніпровської дивізії. Під час відступу наприкінці грудня білогвардійці створили вузли опору Бахмут-Попасна, Горлівка-Дебальцеве та Іловайськ-Леонове. Махновські повстанці в 1919, будучи союзниками радянської армії, двічі здобували Маріуполь. У жовтні махнівсько-денікінський фронт протягнувся понад 1200 км. Коли ж більшовики в 1920 р. розірвали угоду з Махно і 17 липня 1921 його повстанці проходили через Юзівський район, на них напали червоні. Втекла кіннота, а 2000 піхотинців здалися більшовикам у полон. Їх розстріляли біля станції Курахівка. Тоді ж більшовицькі броньовики біля села Голодівки три дні поливали кулеметним вогнем відділ Махна, що прямував на Велику Анадоль. Зі 100-150 шабель вирвалося тільки 60 повстанців. Могил махновців, на жаль, немає.

Коли 23 жовтня після триденних боїв німці заняли Сталіне, мешканці міста відчинили браму тюрми й побачили три ями, наповнені трупами. Деякі мерці були без рук і ніг. НКВД закопало й заасфальтувало в центрі міста 4000 невинних жертв. Решту розстріляних і закатованих у будинку по вулиці Артема 44, де тепер філармонія, а в 1932-66 рр. лютували чекісти, вивозили на "Рутченкове поле" в Кіровському районі міста. В Донецькій області в 1930-50 рр. репресовано за політичними мотивами понад 100000 громадян. Тільки зараз встановлено пам'ятні знаки на місці деяких поховань цих невинних жертв.

Німці теж тероризували населення області. Вони морили голодом радянських полонених, масово розстрілювали євреїв, а також арештованих актевістів Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) і Організації українських націоналістів, вивозили працездатних на примусовіі роботи до Німеччини. В Сталіному окупаційна влада створила концентраційний табір, у якому перебував, зокрема, український письменник Яків Качура, закатований у жовтні 1943 р.

Після війни увічено пам'ять про жертви німецького терору:

- 43 робітників заводу ім. Ілліча, страчених у березні 1942 р.;

- маріупольского сталевара Макара Мазая, замученого в катівні гестапо;

- членів Дружківської підпільної організації "Ленінська кузня";

- жертв фашизму в Макіївці (пам'ятник встановлено біля входу до парку "Піонерський".

В Донецьку понад 70 пам'ятників і понад 70 меморіальних дощок, присвячених героям другої світової війни 1941-45 рр.

В центрі міста пам'ятники генерал-лейтенантові К. Гурову, гвардії-полковникові Грінкевичу, в парку Ленінського комсомолу - меморіал "Твоїм визволителям, Донбасе". В Сніжному відкрито музей бойової слави. За братніми могилами полеглих ходять мешканці Харцизька, Краматорська, Красноармійська, Сніжного, сіл Петропавлівки, Благодатного, Гранітного (до 1946 р. - Старої Карані), Богородичного, Пришиба, Кривої Луки (загинуло 1035 радянських вояків). У Слов'яногірську встанослено меморіальний комплекс воїнам-визволителям, а на розгалуженні доріг на гребні крейдяної гори - пам'ятник лейтенантові В. Камишеву, який з високого дуба коректував вогнем своєї батареї. Знаряд зніс корону дуба, а лейтенанта переховали на місці згину. Там на стовбурі в обрамленні п'ятикутної зірки вирізано обличчя бійця.

Пам'ятники погиблим встановлено також у Єнакієвому, Дмитрові (14 пам'ятників воякам, підпільникам і партизанам), Амросіївці (сквер-пам'ятник) і Новоазовську (десантникам). Там же й у висілку Мелекіному (морякам-десантникам), а також у Слов'яногірську й Сергіївці коло Красноармійська та на підступах до Єнакієвого споруджено меморіальні комплекси. В Макіївці є алея 42 мешканців міста, що стали Героями Радянського Союзу.

В Маріуполі в одному з парків на 10-метровому постаменті стоїть бронекатер, на якому хоробрі десантники штурмували берег. Морякам-азовцям присвячено в парку 50-річчя Жовтня 15-метровий обеліск, прикрашений унизу барельєфами, на яких відображено бойові епізоди. У центральному парку на обеліску висічено на мармурі винищувач, а під ним барельєфи героїв Володимира Семенішина й Миколи Савицького, які збили над Маріуполем 27 ворожих літаків. У цьому приморському місті у вуличному бою загинув 14- річний Толя Балабуха, який кинув гранату у неприятельский бронетранспортер. На місці, де поліг піонер, стоїть пам'ятник.

Обеліски воїнам-визволителям установлено в Карло-Марсовому й на могилі Єнакіївських партизан, а меморіальні комплекси - в селах Удачному й Миколаївці. В Південно-(Южно) Комунарську біля шахти "Юнком" стоїть обеліск на могилі єнакіївських партизан. На тій шахті заступник її начальника І. Сингучов організував партизанський відділ, але перед відступом німців його й інших партизан схопили й після довгих катувань усіх стратили.

Багато пам'ятників, зв'язаних з останньою війною. Це не дивно: оборонні бої велися на захід од Красноармійська й під Горлівкою. Тримати оборону радянським воїнам помагало 19 партизанських загонів. З кінця жовтня 1941 р. до літа 1942 р. фронт проходив по лінії Красний Лиман-Лисичанськ східніше Шахтарського. Під час наступу радянських військ влітку 1943 р. на ворожі війська нападали партизани й підпільники залізничної станції Рутченкове, мешканці робітничого селища Курахівської ДРЕС й робітники шахти No 38. Найжорстокіші бої велися за Савур-Могилу. Під натиском радянських військ впали неприступні позиції німців над Міусом (фронт по Міусу).