Мілітаризація караїмської історії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Мілітаризація караїмської історії — уявлення караїмського населення Східної Європи в ролі тюркського народу воїнів[1]. Займає значне місце в національній ідентичності сучасних караїмів, що відображено в національній символіці, що включає сенек («дворогий спис»[2]) і калкан (щит).

Історія[ред. | ред. код]

1857 року польський поет-романтик В. Сирокомля вперше згадав караїмських воїнів у краєзнавчих нарисах «Подорожі Литвою»[3]. У 1911 році з'являється перша публікація на цю тему в караїмських джерелах — російськомовне «Караїмське життя» у статті «Лист з Галичини» оповідає про сотню караїмських сімей, переданих кримськими татарами принцу Данилові Галицькому для служби в його військовому флоті[4][5]. Формування традиції було активно продовжено у міжвоєнній Польщі та Литві[1][6][7]. Значну роль у поширенні цієї традиції в СРСР зіграв С. Шапшал, який обіймав у післявоєнні роки посаду наукового співробітника Інституту історії Литовської Академії Наук.

Основні міфологеми[ред. | ред. код]

Караїмський переяславський полковник Війська Запорізького Ілляш Караїмович[ред. | ред. код]

Сенек і калкан на воротах Тракайської кенаси

Знаки на мармуровій плиті над брамою східної вежі Біюк-капу міста-фортеці Чуфут-Кале («серце і вила»[8]) позначають дворогий спис і щит (сенек і калкан) і є стародавніми караїмськими символами. Вони поміщені на офіційну караїмську печатку, ворота кенаси у Тракаї та шпиль кенаси у Вільнюсі. Традиція введена останнім гахамом Сергієм Марковичем Шапшалом (1873—1961) у рамках його доктрини деіудаїзації караїмізму[9][10].

На думку ряду кримських істориків, ці знаки є не караїмськими, а кримськотатарськими[8][11].

Національна символіка[ред. | ред. код]

Ювілейна монета 50 литів на честь 600-річчя поселення татар та караїмів у Литві

Загальновизнаним фактом є служба прибульців із Золотої Орди у збройних силах Великого князівства Литовського. Протягом століть військова служба була основним заняттям польсько-литовських татар. Перші татари прийшли до Великого князівства Литовського із Золотої Орди разом із ханом Тохтамишем, який втік до Литви[12]. Татари становили значну частину кінних військ Великого князівства Литовського (див. Грюнвальдська битва). Відсутність мусульманських жінок змусила змішані шлюби, які сприяли швидкій мовній та релігійній асиміляції.

З іншого боку, немає жодних історичних документів про військову службу інших тюркомовних прибульців — караїмів. Більше того, згідно з історичними документами, ще з часів князя Вітовта караїми були звільнені від військового обов'язку. Караїми, займаючись лихварством, орендою[13], дрібним ремеслом, торгівлею і дотримуючись традицій батьків, на відміну від татар, зберегли свою мову і звичаї.

У 1857 році польський поет-романтик В. Сирокомля у краєзнавчих нарисах «Подорожі Литвою» (1857) вперше згадує караїмських воїнів, мальовничо описуючи караїмських лицарів, що билися на боці татар проти Вітовта, полонених і привезених до Литви, щоб охороняти Тракайський замок, посилаючись при цьому на відомого караїмського борця за рівноправність караїмів А. Фірковича.

Фіркович, який намагався переконати російську владу, що звільнення від військової повинності, дане литовськими князями караїмам, випливало з релігійної заборони носити зброю, стверджував згодом (1861 рік[14]) у відповідь на критику єврейських і польських істориків, що Сирокомля його не зрозумів.

У 1930-ті роки віленський хімік і аматор історії караїмського походження Симон Шишман у ряді публікацій стверджував, що не татари, а караїми були поселені у фортецях вздовж кордонів Литви для захисту литовського кордону від німців, і їм було довірено і захист в'їзду на міст, що вів до Тракайського замку[5][15]. Посилаючись на Сирокомлю, він також стверджував, що караїми складали особисту охорону Вітовта. У 1952 році, повертаючись до теми караїмських воїнів, без посилань на будь-які джерела[16], Шишман приписав Густаву Перінгеру твердження, що чисельність караїмів мала, тому що в них заведено йти на війну в дуже ранньому віці. На думку Шишмана, татари були пригнобленими бранцями, які насильно наверталися до християнства, на відміну від вільних привілейованих караїмських переселенців, яким дозволялося дотримуватися своїх традицій. Незважаючи на майже повну відсутність джерел[5], теорії Шишмана були перейняті Г. В. Вернадським[17], включаючи зроблену Шишманом заміну слова «єврей» на слово «караїм» у привілеях, наданих євреям у Великому князівстві Литовському[18], як доказ привілейованого становища караїмських воїнів.

Частиною експозиції створеного Шапшалом у Троках караїмського музею стала і східна зброя, представлена ним як караїмська.

Великий караїмський князь Еліягу Узун[ред. | ред. код]

Уперше згадується в перекладах російською мовою книги Авраама Фірковича «Авне Зіккарон», виданої в 1872 році у Вільні[19] (оригінальний текст Фірковича розповідає про багату і впливову людину рабі Еліягу, що виявив самовідданість під час невідомої історикам[1] генуезької облоги «Скелі Юдеїв» у 1261 році[20]). Сучасні караїмські автори на підставі цієї міфологеми стверджують, що невелике князівство з центром у Кирк-Єрі, що існувало в XIII—XIV ст. у васальній залежності від правителів Кримського юрту Золотої Орди, було караїмським[21][22].

Караїмські воїни на службі Великого князівства Литовського[ред. | ред. код]

У 1914 Шапшал вперше згадав про те, що козацький полковник Ілляш Караїмович був караїмом із Чуфут-Кале, нащадком князя Еліягу[23][24]. У міжвоєнній Польщі та Литві формування традиції було продовжено караїмськими авторами[1][7]. У 1955 році Шапшал, який отримав посаду наукового співробітника Інституту історії Литовської Академії Наук, публікує статтю в провідному радянському академічному журналі «Питання історії», в якій повідомляє про знайдений ним рукописний запис усередині древнього караїмського молитовника, що підтверджує караїмське походження[25]. У 2009 році фахівець із кримської юдаїки Михайло Кізілов дослідив архіви Шапшала, проте оригінал документа виявити йому не вдалося. Натомість він виявив у чернетках Шапшала кілька версій тексту цього документа, що не підтверджується більш ранніми джерелами. У зв'язку з цим він назвав документ «досить очевидною фальшивкою».

Розповсюдження[ред. | ред. код]

СРСР[ред. | ред. код]

Караїмське походження Ілляша Караїмовича відзначається в книзі В. Замлинського «Богдан Хмельницький» із серії «Життя чудових людей»[1][26].

Росія[ред. | ред. код]

У 2009 році московський гурт «Корні озер» написав пісню «Караїмська Кров» про караїмських захисників печерних міст Криму.

Україна, АР Крим[ред. | ред. код]

У пострадянському Криму вийшла низка творів караїмських авторів, що згадують стародавніх караїмських воїнів[27][28]. Разом із тим багато кримських істориків ставляться як до тюркської теорії взагалі, так і до караїмської військової історії зокрема скептично[29][30]. Так, на думку генерального директора Кримського краєзнавчого музею Андрія Мальгіна[31]:

Караїмська громада в Чуфут-Калі була торговельною. Її члени займалися ремеслом та торгівлею. Вони забезпечували добробут ханського двору. Здебільшого саме їх оподатковували ханські чиновники. Невипадково вони жили у столиці, тоді як основне населення Кримського ханства було кочівниками. І, звичайно, говорити про те, що караїми займалися якоюсь військовою службою і несли ті функції, які їм зараз приписують просто нереально.

Литва[ред. | ред. код]

Сенек як караїмський символ на гербі литовського містечка Науяместіс (2009).

Особливо широкого поширення версія про караїмських воїнів набула в Литві. Караїмські вартові Тракайського замку нерідко згадуються гідами як причина поселення караїмів у Великому князівстві Литовському.

Починаючи з радянських часів[32], караїмські автори в Литві, за підтримки держави, продовжують[33][34] розвивати традицію, додаючи до неї нові деталі та подробиці. Так, наприклад, останнім часом для позначення військової служби караїмською став використовуватися неологізм «javanlychta»[33], що походить від караїмського слова Йаван — грек, глузлива назва для християнина[35], чужоземного солдата, погромника (дав-євр. יווני‎ «грек», див також Ханука). Негативний сенс у значенні «солдат» був проігнорований при відродженні караїмської мови в першій половині XX століття.

Деякі литовські історики поділяють думку караїмських авторів. Наприклад, на думку Гедре Мицкунайте[lt]:

Належність караїмів військової професії підтверджується топографічними даними: караїмські поселення розташовані в безпосередній близькості від стратегічно важливих фортець, формуючи щільно заселені квартали.

Відсутність відомостей про військову професію караїмів у пізніший час пояснюється тим, що військова професія втратила свою важливість і була замінена торгівлею та науковою діяльністю (пор. з литовськими татарами).

У 1997 році в Литві була випущена сувенірна монета номіналом 50 літів на честь 600-річного ювілею поселення татар і караїмів у Литві із зображенням караїмського воїна, озброєного сенеком і калканом.

Останнім часом і в Литві з'явилися публікації, що розглядають цю традицію з критичного погляду[36][37].

Причини[ред. | ред. код]

Типовий караїмський будинок у Тракаї з трьома вікнами: «одне для Бога, одне для сім'ї, одне для великого князя литовського».

На думку деяких істориків[1][3], поширенню «мілітаристської» міфологеми сприяли такі фактори:

  • Авторитет С. М. Шапшала, який обіймав наукові посади у довоєнній Польщі та післявоєнній Литві;
  • Поширеність хозарської теорії походження караїмів серед східноєвропейських істориків ХІХ-ХХ століть;
  • Слабкий розвиток досліджень із караїмської тематики у Східній Європі[36];
  • Майстерне підігравання караїмських авторів польському[38], литовському[39] та українському[40] націоналізму.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г д е Кізілов М. Ильяш Караимович и Тимофей Хмельницкий: кровная месть, которой не было [Архівовано 2018-04-26 у Wayback Machine.], Karadeniz Araştırmaları, Cilt: 6, Sayı: 22, Yaz 2009, 43-74.
  2. ↑ Слова «Сэнэк» не существует в тракайском и галицком диалекте караимского языка. В крымском диалекте караимского оно обозначает деревянные вилы. (Караимско-русско-польский словарь / Н. А. Баскаков, А. Зайончковский, С. Ш. Шапшал, 1974,С.499)
  3. ↑ а б Dan D.Y. Shapira. (2009) «Turkism», Polish Sarmatism and Jewish Szlachta Some reflections on a cultural context of the Polish-Lithuanian Karaites [Архівовано 2012-03-20 у Wayback Machine.] Karadeniz Arastirmalari p. 42
  4. ↑ Караимы за границей: Ф. Д. Письмо из Галиции // Караимская жизнь. — Москва, 1911. — Кн. 2 (июль). — С. 73-75.
  5. ↑ а б в Mikhail Kizilov, «The Arrival of the Karaites (Karaims) to Poland and Lithuania: a Survey of Sources and Critical Analysis of Existing Theories», Archivum Eurasiae Medii Aevi 12 (2002—2003): 29-45.
  6. ↑ Lewi-Babowicz T.S. Karaimi na ziemiach południowo-ruskich w wiekach IX—XVII // Myśl Karaimska 2:2 (1929): 29; Szapszał S. Uzupełnienia i wyjaśnienia // Myśl Karaimska 2:3-4 (1931). С. 8-11;
  7. ↑ а б Mardkowicz.A O Iljaszu Karaimowiczu; O.O. О Iliaszu Karaimowiczu, rycerzu z czasów kozackich // Gazeta Warszawska 226 (24.07.1931). С. 4.; см. также рецензию А. Зайончковского в: Myśl Karaimska 10 (1934). С. 115—116.
  8. ↑ а б Герцен А. Г., Могаричев Ю. М. Крепость драгоценностей. Кырк-ор. Чуфут-кале. Симферополь, 1993. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 5 квітня 2014.
  9. ↑ Tadeusz Kowalski, «Turecka monografja o Karaimach krymskich», Myśl Karaimska 2:1 (1929)
  10. ↑ Karaites of Galicia: An Ethnoreligious Minority Among the Ashkenazim, the Turks, and the Slavs, 1772—1945 — Mikhail Kizilov
  11. ↑ Цитата: «Заслуживает особого внимания знак с изображением, напоминающим вертикально поставленные вилы, и рядом нечто в роде изображения сердца (над большими воротами). Следы этой же тамги обнаружены на блоке, в кладке древней оборонительной стены, около средних ворот; тот же знак, только без сердца, изображен на скале, у входа в пещеру-цистерну (копка кую), и на надгробной плите, найденной в сентябре 1929 года на южном склоне Чуфут-Кале, близ больших ворот. Эта тамга по всему играла здесь важную роль и принадлежала, видимо, одному из народов, обитавших здесь. Нахождение части этой тамги (Y) на саркофаге с арабскими надписями указывает на то, что она принадлежала какому-то татарскому роду.»О. Акчокраклы. Этнографические находки//Известия Таврического общества истории, археологии и этнографии. Том III. Симферополь. 1929. С. 184—185
  12. ↑ Конопацкий Ибрагим, Белорусские татары: историческая судьба народа и культуры. Архів оригіналу за 29 липня 2012. Процитовано 14 квітня 2014.
  13. ↑ Troki-Jewish Enciclopedia. Архів оригіналу за 16 квітня 2014. Процитовано 14 квітня 2014.
  14. ↑ Извинительное письмо (מכתב התנצלות)// «[[Ха-Мелиц]]» 20 июня 1861 с. 680. Архів оригіналу за 12 липня 2015. Процитовано 5 лютого 2014.
  15. ↑ Szyszman, «Osadnictwo karaimskie i tatarskie», 31-32; Szyszman, «Osadnictwo karaimskie w Trokach», 55.
  16. ↑ Szyszman, «G. Peringers Mission», ZDMG, 102 (1952), 219. Архів оригіналу за 22 лютого 2014. Процитовано 5 лютого 2014.
  17. ↑ Г. В. Вернадский. «Россия в средние века». Архів оригіналу за 20 січня 2009. Процитовано 5 лютого 2014.
  18. ↑ С. А. Бершадский — Литовские евреи. История их юридического и общественного положения в Литве от Витовта до Люблинской унии (1883)
  19. ↑ См.,например,, «… один из потомков Моше Иерусалимского, великий князь Илиагу геройски погиб в 1261 году под стенами нашего славного города [[Чуфут-Кале]], отражая нападение генуэзцевв».//Караимская жизнь (М.), 1911 г., № 3-4, с. 72 — 77; 1912, № 10-11, с. ; № 12. Архів оригіналу за 22 лютого 2014. Процитовано 5 лютого 2014.
  20. ↑ Цитата: «…ובנוגע לקורות סלע היהודים הוא ר' אליהו השר הגדול וגביר אשר חרף נפשו למות ביום מלחמות גנואיים כשהצרו עליה בשנת 1261 לספ»נ…" .Авраам Фіркович// СЕФЕР АВНЭ ЗИКАРОН С.24— Вильна 1872 [Архівовано 2018-09-29 у Wayback Machine.])(ספר אבני זכרון המאסף רשימות המצבות על קברי בני ישראל בחצי האי קירים אשר אסף ורשם… כמהר״ר אברהם פירקאוויץ ירו׳ נר״ו.)
  21. ↑ Д. Полканов //Узун [Архівовано 2014-02-22 у Wayback Machine.]
  22. ↑ Л. Ольшевская //Город: (Пещерный город Чуфут-Кале), Крымское время. — 2003. — 30 сентября [Архівовано 2016-08-03 у Wayback Machine.]
  23. ↑ [Шапшал С. М.] Кырк-Ер, ныне Чуфут-Кале. — Военная энциклопедия. — СПб. : Т-во И. Д. Сытина, 1914. — С. 437.
  24. ↑ Зайцев И. В. Шапшал Серайя (Сергей) Маркович : Востоковеды ближнего зарубежья / И. В. Зайцев, М. Б. Кизилов, Д. А. Прохоров. — Востоковеды России: XX — начало XXI века : биобиблиографический словарь. — М. : Восточная литература, 2008. — С. 991.
  25. ↑ Шапшал С. М. О пребывании Богдана Хмельницкого и его сына Тимофея в Крыму // Вопросы истории № 8, 1955, Письма и заметки.
  26. ↑ Замлинский В. Богдан Хмельницкий. 1989. 336 с., ISBN 5-235-00365-9 С. 90-91, 123—125
  27. ↑ Кропотов В. С. Военные традиции крымских караимов — Симферополь, 2004.
  28. ↑ Полканов В. Ю. Легенды и предания караев (крымских караимов-тюрков). Симферополь: [б. и.], 1995. 67 с.
  29. ↑ Татьяна Щеголева. Караимы Крыма: история и современное состояние общины. Журнал «Евреи Евразии» № 1 (8) Январь — Март 2005. Архів оригіналу за 27 березня 2014. Процитовано 17 травня 2014.
  30. ↑ Андрей Мальгин. Евреи или тюрки. Новые элементы в идентичности караимов и крымчаков в современном Крыму (2002). Архів оригіналу за 23 травня 2013. Процитовано 17 травня 2014.
  31. ↑ Искатели. Золотой Колодец (21:00). Архів оригіналу за 19 лютого 2019. Процитовано 3 березня 2018.
  32. ↑ V. Raudeliūnas and R. Firkovičius, «Teisinė karaimų padėtis Lietuvoje (XIV- XVIII a.)» (Karaite legal situation in Lithuania (fourteenth-eighteenth century)), Socialistinė teisė 4 (1975): 48-49.
  33. ↑ а б Karaimai kariuomenėje: karajlar javanlychta = Karaims on military service = Karaimi na żołnierce = Karaimy v armii Zajončkovskis, Michailas Vilnius: Lietuvos nacionalinis muziejus, 2000.
  34. ↑ ЗАЙОНЧКОВСКИЙ, Михаил. «Военные традиции караимов». В Karaj kiuńlari*, 261—269. Архів оригіналу за 23 лютого 2014. Процитовано 5 лютого 2014.
  35. ↑ Караимско-русско-польский словарь / Н. А. Баскаков, А. Зайончковский, С. Ш. Шапшал, 1974, C. 233
  36. ↑ а б Цитата: «The second avenue of approach, which, due to the specificity of the activities of Karaite community, is mostly supported by researchers in Eastern Europe, is related with the transformation of Karaite identity. Researchers tend to accept the theory of Karaite Khazarian origins, and apply it in their studies.Because of its limitations — the critical application of this approach to the Karaites history before the 20th c. is logically almost impossible — the Karaite studies are not sufficiently developed in this region. And in the last decades this approach attracts even less adherents — with an exception of more of descriptive nature, journalistic initiatives, which are supported by Lithuanian Karaite community. While the Khazarian approach is rather critically assessed by the academic community» Dovile Troskovaite.Identity in Transition: The Case of Polish Karaites in the first half of the 20th century.//University of Klaipeda (Lithuania) 2013 [Архівовано 2014-02-23 у Wayback Machine.] p. 210
  37. ↑ Цитата: «Nuo XIX a. 3 dešimtmečio iki XX a. 4 dešimtmečio karaimų atvykimo, įsikūrimo ir įsitvirtinimo legenda nuo pavienių,…Taigi XIX a. viduryje legenda buvo papildyta militaristiniu siužetu» 1500 km pėsčiomis: ar Vytautas Didysis karaimus į Trakus vedė?// Dovilė Troskovaitė 2014. [Архівовано 2014-12-20 у Wayback Machine.]
  38. ↑ Например, представление Караимовича как выдающегося военного, патриота, до смерти верного Польше и польским королям, что противоречит историческим фактам.
  39. ↑ Литовские историки приводят эту традицию в качестве доказательства, оспариваемого некоторыми историками, похода Витовта в Крым. См. Конопацкий Ибрагим, Белорусские татары: историческая судьба народа и культуры [Архівовано 2012-07-29 у Wayback Machine.]
  40. ↑ Статья Шапшала «О пребывании Богдана Хмельницкого и его сына Тимофея в Крыму», опубликованная во время передачи Крыма Украине, «доказывает» историческую связь между Крымом и Украиной.

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Мілітаризація_караїмської_історії&oldid=41682222