Лицар
Лицар (пол. rусеrz, від нім. Ritter, «вершник»; лат. miles, caballarius, фр. chevalier, англ. knight, італ. cavaliere) — середньвічний шляхетський титул в Европі.
Лицарство виникло у франків в зв'язку з переходом в VIII ст від народного пішого війська до кінного війська васалів. Піддавшись впливу церкви та поезії, воно виробило моральний та естетичний ідеал воїна, а в епоху Хрестових походів, під впливом виниклих тоді духовно-лицарських орденів, замкнувся у спадкову аристократію, що усвідомлювало себе міжнародним військовим орденом. Посилення державної влади, перевага піхоти над кіннотою, винахід вогнепальної зброї та створення постійного війська до кінця середніх століть перетворили феодальне лицарство в політичний стан титулованої знаті.
Зміст |
[ред.] Виникнення
Прообразом лицарів до певної міри є стан Еквітів (вершників) в Стародавньому Римі.
Принципова зміна способів ведення війни та організації суспільних відносин в Європі пов'язана з падінням Римської імперії під натиском кочівників зі сходу в ході Великого переселення народів у IV—VII століттях. Важке озброєння сарматської кінноти і довгий прямий меч із зварної сталі гуннської типу є очевидними прототипами озброєння середньовічних лицарів Європи. Оскільки саме кочівники (перш за все сармати і остготи) склали панівну верству суспільства після розпаду союзу під керівництвом гунів, першоджерелом відмінностей європейської лицарської культури Середньовіччя від культури античності логічно вбачати в кочовій культурі прибульців. Однак, зважаючи на їхню відносну нечисленність, знадобилися століття на поширення її впливу в ході синтезу з місцевою основою.
У франків, у збройних силах яких ще в VII столітті переважало піше військо, кінноту становили дружинники короля (антрустіони). Лицарство проявило себе у Франкській державі у першу чергу під час нападу арабів, які разом з християнськими комітатами Іберійського півострова, які перейшли на їхній бік, проникли і в Галлію. У Галлії вільним селянам було не під силу нести кінну службу у довгих походах, і Каролінгам для створення кінноти довелося спиратися на сеньйорат (на панів).
Потреба у вершниках при Карлі Мартеллі і його синах викликала роздачу церковних земель на умовах прекарія. Карл Мартелл роздавав церковні землі своїм дружинникам і вимагав від них кінної служби. Потім на тих же умовах почали роздавати і королівські землі, як бенефіції. З VIII в в стані дружинників з'являються васси, васали. Вільна, але, через брак власності, нездатна до несення кінної служби людина могла, як васал, отримати бенефіції або, як осіла (Hintersasse) — ділянку орної землі. Наділення орною землею переслідувало господарські цілі, роздача бенефіцій — військові. У васальні відносини ставали почасти вільні люди, почасти невільні. Вільний ставав васалом шляхом коммендації (manibus iunctis se tradit) і приносив своєму сеньйору присягу на вірність (per sacramentum fidelitas promittitur).
Наприкінці VIII ст. присяга на вірність вимагається й від невільних (servi), які отримували бенефіції чи посади (ministeria) або ставали васалами. Карл Великий ще застосовував у своїх війнах піхоту. Людовік I і Карл II збирали в похід лише кінноту.
У 865 р. від власника 12 гуф землі вимагалась кольчуга або панцир, тобто приналежності важкої кінноти; легка кіннота мала бути з списом, щитом, мечом і луком. Скрізь нижче панцирних лицарів вільного стану (milites) стояли легкоозброєні вершники, невільні за походженням (vavassores, caballarii). З оброчного населення можна було піднятися в міністеріал и, отримавши посаду при дворі сеньйора, нести службу легкоозброєного вершника, а потім, заслуживши відповідний бенефіцій, перейти у важку кінноту і стати лицарем. Таким шляхом з середовища невільних виділився привілейований клас дворових слуг (vassi, servi ministeriales, pueri) при багатих феодалах. З розвитком ленної системи міністеріали отримували лен і залучалися до лицарської служби.
[ред.] У Німеччині
У Німеччині міністеріали з XI століття становлять особливий стан дінстманнів (Dienstmannen), що стоять вище городян і вільного сільського населення, але нижче вільних лицарів. Ознакою їх невільного стану була неможливість кинути службу за бажанням. Переваги стану міністеріалів спонукали вільних, а з середини XII ст. навіть знаті, добровільно підкорятися сеньйорам на правах міністеріалів. Це підвищувало положення класу в громадській думці. Перше місце серед міністеріалів належало дінстманнам короля і духовних князів (Reichsdienstmannen), далі йшли міністеріали світських князів. Прелати, не рівні князям, і вільні феодали-не князі тримали, якщо і не дінстманнiв, то все-таки невільних лицарів, що стояли нижче міністеріалів. У південній та західній Німеччині такі milites (eigene Ritter) зустрічалися навіть на службі у тих же дінстманнiв. В Австрії та Штирії герцогським дінстманнам вдалося в другій половині XIII ст. зрівнятися з місцевою знаттю (вони стали Dienstherren), їх місце, як дінстманни, зайняли невільні лицарі (Eigenmannen). У північній Німеччині, де князі роздавали лени переважно дінстманнам, знать з середини XII ст. стала масами переходити в міністеріали. Право з'являтися в графському суді і бути шеффеном з середини XIII ст. скрізь визнане за дінстманнами. У XIV столітті цілком забуте їх невільне походження, пам'ять про яке до XV ст. збереглася для eigene Ritter. У XII ст. вільні лицарі і лицарі-міністеріали розрізнялися як ordo equestris maior et minor. Перехід нових шарів невільних класів або вільного, але не військового населення в лицарство був затриманий в середині XII ст. Починаючи з Гогенштауфенів, німецьке лицарство замикається в спадковий стан. Постанова Фрідріха I від 1156 р. (Constitutio de раси tenenda) забороняла селянам носити спис і меч, навіть купець не сміє оперізуватися мечем, а повинен прив'язувати його до сідла. Ця конституція вводить і поняття про лицарське походження (Ritterbürtigkeit), miles (вершник) має право на поєдинок, якщо може довести своє лицарське походження (quod antiquitus cum parentibus suis natione legitimus miles existat). Відповідно до «Саксонського Дзеркала», в істинного лицаря (von ridderes art) вже батько і дід повинні були бути лицарями. Інша конституція Фрідріха I (Constitutio contra incendiarios, 1187 — 88 рр.) забороняла синам священників, дияконів і селян оперізуватися мечем по-лицарськи.
[ред.] У Франції
У Франції знатними людьми вважалися власники земель, тобто феодів (fief-terre), другою ознакою знатності стало допущення до посвячення в лицарі. Хоча прості люди і потрапляли іноді у лицарі, але переважаючим правилом було, що в лицарі посвячувався власник лену. Наділені ленами міністеріали, тобто люди невільних станів (sergent fieffé, serviens), прирівнювалися до вавассорів, тобто до нижчої знаті. Поки володіння феодом було головною ознакою знатності, городяни і навіть селяни могли набувати її простою покупкою ленів. У кінці XIII століття купівля феодів незнатними людьми була ускладнена важким побором (droit de franc-fief), але в цей час в знать можна було потрапляти і по «даруванню»(lettre d'anoblissement) суверена, право «дарування» знатності стало привілеєм короля.
[ред.] В Англії
В Англії право посвячувати в лицарі (knight) дуже рано стало прерогативою корони. Генріх III і Едуард I вимагали обов'язкового посвячення в лицарі від будь-якого ленника, що володів щорічним доходом із землі не нижче 20 фунтів. Факт володіння леном узяв верх над походженням особи.
Вплив церкви на військовий стан йшов спочатку через присягу на вірність, потім через присягу Земному або Божому світу, нарешті — через обряд освячення зброї перед врученням його воїнові при досягненні зрілості. «Вірність» включає в себе виконання християнського обов'язку служити Богові, дотримання сувереном миру по відношенню до церков, вдів, сиріт, обов'язок дотримуватися справедливості тощо Земний і Божий світ (treugaіpax), скріплюють присягу, що встановлюється суверенами і соборами. Pax охороняє від насильств все невійськове населення — кліриків, жінок, купців, селян, а treuga обмежує чвари між самими лицарями.
[ред.] Ритуал Посвячення в лицарі
Див. також Посвячення в лицарі
Вже за часів Тацита вручення зброї молодому германцеві в присутності народних зборів означало визнання його повнолітнім; зброю вручав хто-небудь з вождів племені, або батько, або родич юнака. Карл I Великий в 791 р. урочисто оперезав мечем свого 13-річного сина Людовика, a Людовик — cвого 15-річного сина Карла. Цей німецький звичай ліг в oснову середньовічного посвячення в лицарі, як в члени військового стану, але був прикритий римським терміном — зведення в лицарі в середньовічних латинських текстах позначалося словами «надіти військовий пояс» (лат. cingulum militare).
Лицарем довгий час міг бути зроблений кожен. Спочатку лицарство давалося, по німецькій традиції, в 12, 15, 19 років, але в XIII століттi помітне прагнення відсунути його до повноліття, тобто до 21-го року. Посвячення найчастіше відбувалося у свята Різдва, Великодня, Вознесіння, П'ятидесятниці. Звідси витік звичай «нічної варти» напередодні присвяти ( veillée des armes). Кожен лицар міг посвячувати в лицарі, але найчастіше це робили родичі присвячуваного, сеньйори, королі та імператори прагнули затвердити це право винятково за собою.
У XI — XII ст. до німецького звичаю вручення зброї додалися спочатку тільки обряд підв'язування золотих шпор, одягання кольчуги і шолома, ванна перед одяганням. Сolée, тобто удар долонею по шиї, увійшов у вжиток пізніше. До кінця обряду лицар вскакував, не торкаючись стремена, на коня, скакав галопом і ударом списа вражав манекени (quintaine), закріплені на стовпах. Іноді самі лицарі зверталися за освяченням зброї до церкви; таким чином став проникати в обряд християнський мотив.
Під впливом церкви, німецький військовий обряд стає спочатку релігійним, коли церква тільки благословляла меч (bénir l'epée, в XII ст.), а потім і прямо літургійним, коли церква сама опоясує лицаря мечем (ceindre l'epée, в XIII ст.). У древніх єпископських обрядниках розрізняють Benedictio ensis et armorum (благословення зброї) від Benedictio novi militis (посвята лицаря). Найдавніші сліди посвячення лицаря церквою знайдені в римській рукописi початку XI ст., aле потім до XIII ст. немає слідів Benedictio novi militis; можна думати, що цей обряд виник у Римі і поширився звідти.
Удар при посвяченні в лицарі вперше згадується на початку XIII століття а у Ламберта Арденсьского (Lambertus Ardensis), в історії графів де Ґінь і д'Ардре. Алапа проникла і в церковний обряд Benedictio novi militis. За єпископським обрядником Гільома Дюран, єпископ, після Служби Божої, приступає до благословення меча, який оголеним лежить на жертівнику, потім єпископ бере його і кладе в праву руку майбутньому лицареві; нарешті, вклавши меч у піхви, опоясує пoсвяченого, зі словами:«Accingere gladio tuo super femur etc.»(та будуть підперезані стегна твої мечем); братськи цілує нового лицаря і даєalapa, у вигляді легкого дотику рукою; старі лицарі прив'язують новому шпори; все кінчається врученням прапора.
Лицарський удар поширювався у Франції з півночі. Сучасники бачили в ньому випробування смирення. Для невільних вершників прийняття в лицарі було рівносильне звільненню, а тому, ймовірно, саме при їх посвяченні і з'являється впершеcolée- удар, який треба в такому випадку зіставити з римською формою звільнення per vindictam, зберігався до VIII ст. (Формула відпустки раба на волю в церкві складена за формулою звільнення per vindictam; в англо-норманнском праві зустрічається звільнення у народних зборах графства, шляхом вручення зброї).
У Німеччині стародавнім обрядом при посвяченні в лицарі є тільки оперізування мечем при досягненні повноліття (Schwertleite); існування «удару» (Ritterschlag) до XIV ст. не доведено. Граф Вільгельм Голландський не був ще посвячений у лицарі, коли в 1247 р. його обрали римським королем.
У Йоганна Бекі (близько 1350 р.) зберігся опис його посвячення в лицарі шляхом удару. Лицар повинен бути «miles», тобто magnanimus (великодушний), ingenuus (вільнонароджений), largifluus (щедрий), egregius (доблесний), strenuus (войовничий). Лицарська присяга (votum professionis), між іншим, складала:
- щодня слухати обідню,
- піддавати життя небезпеці за католицьку віру
- охороняти церкви і духовенство від грабіжників
- охороняти вдів і сиріт
- уникати несправедливою середовища і нечистого заробітку
- для порятунку безневинного йти на поєдинок
- відвідувати турніри тільки заради військових вправ
- шанобливо служити імператорові в мирських справах
- не відчужувати імперських ленів
- жити бездоганно перед Господом і людьми
Поширення в Німеччині colée (удару) могло бути у зв'язку з французьким впливом при Карлі IV. Лицарський удар тепер отримував той, хто вже раніше володів зброєю, тоді як у старі часи вручення зброї при повноліттi і посвячення в лицарі завжди збігалися. Просте вручення зброї залишилося обов'язковим для кожного воїна; урочисте освячення меча, золотої шпори і «удар» стали ознакою прийняття воїна в лицарський орден. Молодий чоловік, що отримав зброю, стає зброєносцем (scutarius, Knappe, Knecht, armiger, écyyer). Але так як лицарство в соціальному відношенні замкнулося у вищий шар військової знаті, то з «зброєносців» потрапляють в лицарі тільки сини лицарів (chevalier, Ritter, knight); невільні, підвищуючись і отримуючи важке лицарське озброєння, не називаються тепер лицарями, а потрапляють в середу знаті як нижчий її шар, під тим же ім'ям «зброєносців», яке сини лицарів (Edelknecht, armiger nobilis) носять тимчасово, перед посвяченням у члени ордену. Лицарство стає не стільки установою, скільки — за прикладом Франції — ідеалом для всього військового стану середніх віків. Тому не в анналах, а в поезії найяскравіше закарбувалися образи лицарів.
[ред.] Позбавлення Лицарського звання
- Див. також Позбавлення Лицарського звання
Крім церемонії посвячення в лицарі, існувала також і процедура позбавлення лицарського звання, що звичайно (але не обов'язково) завершувалось передачею колишнього лицаря в руки ката. Церемонія відбувалася на ешафотi, на якому був повішений зворотною стороною щит лицаря (обов'язково із зображеним на ньому особистим гербом), і супроводжувалася співом заупокійних молитов хором з дюжини священників.
У ході церемонії з лицаря у повному обладунку після кожного проспіваного псалма знімали будь-яку частину лицарського облачення (знімали не тільки зброю, але й наприклад шпори, які були атрибутом лицарської гідності). Після повного викриття і ще одного заупокійного псалма розбивали на три частини особистий герб лицаря (разом з щитом, на якому він зображений). Після чого співали 109-й псалом царя Давида, що складається з набору проклять, під останні слова якого геральд (а іноді особисто сам король) виливав на колишнього лицаря холодну воду, символізуючи очищення. Потім колишнього лицаря спускали з ешафота за допомогою шибениці, петля якої була пропущена під пахвами. Колишнього лицаря під улюлюкання натовпу вели до церкви, де по ньому проводили справжню заупокійну службу, після закінчення якої його передавали в руки ката, якщо йому не було уготовано за вироком інше покарання, (якщо ж лицареві «пощастило», то все могло обмежитися позбавленням лицарського гідності). Після виконання вироку (наприклад, страти), геральди на повний голос оголошували дітей (чи інших спадкоємців) «підлими (дослівно Віланами фр. vilain , позбавленими чинів, які не мають права носити зброю і з'являтися і брати участь в іграх і турнірах, дворі і на королівських зборах, під страхом бути роздягненими догола і висіченими різками, подібно вілланам і народженим від неблагородного батька». Особливо страшним таке покарання було для німецьких міністреалісів, так як вони навіть будучи лицарями (з приставкою фон) формально вважалися кріпаками, і позбавлення лицарського достоїнства перетворювало їх нащадків у справжніх кріпаків.
[ред.] Лицарська поезія та література
- основна стаття — Лицарський роман
- основна стаття — Лицарська поезія
Формування лицарської літератури пов'язане з відкриттям індивідуальності, початком руху від типологічно-символічного нехтування окремою особистістю до спроб розкрити її внутрішній світ. Суворий воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про якого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальних проявів — кохання (куртуазна поезія) та особистих подвигів (лицарський роман). Паралельно з'являється й поняття індивідуального авторства. Лицарська поезія представлена лірикою трубадурів (Бернарт де Вентадорн), труверів і міннезінгерів (Вальтер фон дер Фогельвейде), а лицарський роман переважно циклом про легендарного короля Артура (Кретьєн де Труа, Вольфрам фон Ешенбах).
[ред.] Лицарські доблесті
Лицарські доблесті —
- мужність (pronesse)
- вірність(loyauté)
- щедрість (largesse)
- розсудливість (le sens)
- витончене спілкування, куртуазність (courtoisie)
- почуття честі, ґонору (honneur)
- вільність (franchisse)
Лицарські заповіді
- бути віруючим християнином
- охороняти церкву і Євангеліє
- захищати слабких
- любити батьківщину
- бути мужнім в битві
- коритися і бути вірним сеньйору
- говорити правду і тримати своє слово
- берегти чистоту моралі
- бути щедрим
- боротися проти зла і захищати добро тощо
Пізніше романи «Круглого Столу», трувери і міннезінгери поетизують придворне лицарство XIII ст. Серед вершників-міністеріалів і зброєносців, які заслуговують на лицарські шпори при дворах сюзеренів, міг виникнути і культ дам; покорa і повагa по відношенню до дружини сеньйора, як істоті більш високій, перетворився на поклоніння ідеалу жінки і служіння дамі серця, в основному заміжній жінці, що стоїть по суспільному положенню вище шанувальника. Столітня війна між Францією і Англією у XIV ст. внесла ідею «національної честі» в середовище лицарів обох ворожих країн.
[ред.] Озброєння лицарів, тактика
У XI—XII ст. важкоозброєні лицарі захищали себе тільки кольчугами, а легкоозброєні вершники йшлив в бій абсолютно без металевих обладунків. У XIII ст., у міру того як важкоозброєна кіннота запасається нагрудниками і корсетами, у легкоозброєних вершників з'являються кольчуги.
Кожен важкоозброєний лицар брав з собою в битву трьох коней (звичайно типу дестріє) і одного, двох або трьох зброєносців, які, зазвичай, набиралися із залежних людей або лицарських синів, що не отримали присвячення в лицарі. Зброєносці спочатку йшли в битву пішими і під час сутичок залишалися позаду, із запасними кіньми і зброєю. Коли в XIV ст. серед лицарів укоренився звичай спішуватись під час битви, то зброєносці стали набиратися з легких вершників; рахунок рицарському війську став йти по «списах», рахуючи трьох вершників як один лицарський спис. На Рейні для тієї ж лицарської одиниці з'явилася назва «gleve» (glaive).
Звичайною побудовою для загону лицарів у середні віки був клин (cuneus). Такий «клин» міг складатися з декількох сотень лицарів, а іноді і з декількох тисяч. Найчастіше все лицарське військо вибудовувалося перед битвою в три бойові лінії, одна за одною, а кожна бойова лінія розпадалася на «клини» і мала центр і два крила.
У Франції зародилися лицарські турніри і вже звідти проникли до Німеччини і Англії (couflictus gallici).
[ред.] Лицарські ордени
Основна стаття — Лицарські ордени
Лицарі середньовіччя об'єднувались в організації, які назвались орденами (анг. order). Ордени були як світськими так і духовними. Перші релігійні ордени лицарів були створені під час хрестових походів для захисту, супроводу, догляду за прочанами до Святої землі і святих місць і захисту від мусульман. Умовами для членів ордену були бідність, цнотливість, послух і військова служба. З середини 14-го Століття ордени давали надійну базу для влади монарха. Серед основних — Мальтійський орден, Орден Підв'язки, Орден святого Гумберта , Орден тамплієрів.
[ред.] Замки
- Основна стаття — Середньовічні замки Європи
Замки мали коло завдань, найбільш важливими з яких були військові та адміністративні. Як і інші оборонні споруди, замки могли бути використані в якості бази для операцій на ворожій території. Зі становленням лицарства по всій Європі лицарями будуються, в основному з каменя, оборонні споруди — Замки. Пам'ятниками середньовічного лицарства залишаються замки XII — XIV ст. Із здичавінням лицарства такі замки перетворювалися іноді в розбійницькі гнізда, опорні пункти для систематичного грабежу сусідів і подорожуючих. Рудольфу Габсбурзькому належить честь знищення в Німеччині великого числа розбійницьких гнізд таких лицарів-грабіжників. При широкому застосуванні у війнах вогнепальної зброї, а, особливо, після винайдення вибухівки, оборонне значення замків зникає і вони перестають будуватись, хоча ще деякий чс вони будувались з декоративною метою.
[ред.] Лицарські замки в Україні
- Основна стаття — Замки України
На території України існує багато лицарських замків, в основному у Західній Україні. Серед основних — Кам'янець-Подільська фортеця, Генуезька фортеця у м. Судак, Олеський замок, Збаразький замок, Луцький замок.
[ред.] Посилання в інтеренеті
- Сайт про українські замки
- Замок Паланок
- [1]
- [2]
- [3]
- [4]
- Сайт о рыцарях и средневековье — статьи и картины
- Рыцари — Статьи о рыцарях
- О рыцарстве: статьи и главы из исторических книг
- О рыцарстве — Интересные статьи о рыцарях
[ред.] Див. також:
 |
Лицар у Вікісловнику? |
|---|---|
 |
Лицар на Вікісховищі? |
- Феодал
- Мальтійський орден — діючий лицарский орден
- Лицарські ордени
- Духовно-Лицарські ордени
- Чернечі ордени
- Лицарський роман
- Лицарська поезія
- Манесський Кодекс
- Лицарске виховання
- Магістр ордену
- Баннерет
- Лицар-бакалавр
- Бугурт
- Дама
- Сер
- Шевальє
- Каштелян
- Раубриттер (de:raubritter)
- Безземельні лицарі
- Чорний лицар
- Міністеріал
- Зброєносець
- Паж
- Йомен
- Кольчуга
- Бригантина
- Лати
- Намет
- Сюрко
|
||||||||||||||
