Караїми

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Герб караїмів
Караїмська кенаса в Києві
Караїми у національному наряді

Караїми, караїти, караї (івр. קָרָאִים‎) — вірні релігії караїмізму (біля 15 000 осіб), більшість яких в Україні[1]. Мова їх належить до кипчацько-огузької підгрупи тюркських мов[2].

За однією з версій самоназва цього народу — «карай» походить від старосемітського кореня КаРаЪа, де позначає поняття читати або бачити.

Батьківщиною караїмів є Крим (див. «Історія євреїв в Україні» та «Караїми в Україні»). Багато караїмів мешкають в околицях Тракаю (Литва), колись великі поселення караїмів існували в Галичі, Луцьку, в Києві, Одесі тощо. Відрізняють північний (тракайський), південний (галицький) і кримський діалекти караїмської мови.

Караїми разом з кримчаками та кримськими татарами визнані автохтонним народом Криму.

Етимологія[ред.ред. код]

Караїм — «низька бараняча шапка з плоским верхом»; — запозичення з гебрайської мови; гебрайське «караїм» (множина) «читці (біблії)» (однина qara) пов'язане з дієсловом qara «кликав, звав, називав; читав (у тому числі й уголос)», споріднене з арамейським «кликав; читав»; назву було дано караїмам як представникам особливого різновиду іудаїзму, які, на відміну від євреїв-талмудистів, що, крім писаного закону (біблії), визнають ще й усний закон (талмуд), не визнали талмуда за свою священну книгу.[3]

Етногенеза[ред.ред. код]

Новітній етап[ред.ред. код]

В дев'ятнадцятому столітті виявилося дуже важливим для формування етнічноі дентичності караїмів, особливо в опозиції до іудаїзму. Щоб уникнути переслідування,які торкнулися євреїв, один з мислителів караїмських - Абрахам Фиркович - виявилося, що це не було караїми в Єрусалимі в першому столітті нашої ери, не може тому нести спільну відповідальність за розп'яття Христа. Разом з розвиткометнічної ідентичності також посилює їх європеїзації - прийняти світську освіту,дозволяють змішані шлюби і брати участь у суспільному житті. В дев'ятнадцятомустолітті. 40% тютюнової промисловості в Росії була в руках караїми, і навіть нарубежі вісімнадцятого і дев'ятнадцятого століть домоглися значний вплив середкозаків на Кубані і на Кавказі. У 1910 році відбудеться перший національний конгрескараїмів у Євпаторії, який належав в основному Росії та кримські караїми[4].

Караїми у Речі Посполитій[ред.ред. код]

Частину кримських караїмів захопив у полон Вітовт і розселив по території Великого князівства Литовського. Довгий час караїмів ототожнювали з євреями і тільки наприкінці XVIII ст. стали вважати окремою народністю. Караїмські громади у містах Російської Імперії були невеликі, зокрема чисельність караїмів у Києві не перевищувала 200 осіб. З'явилися вони тут у середині XIX ст. і «спеціалізувалися» на тютюновому виробництві (три найбільші тютюнові фабрики належали караїмам). Безсумнівними лідерами громади були Соломон Коген та його брат Мойсей. Коштом Соломона Когена у 1902 р. відкрито караїмський молитовний будинок — кенасу.

Після відновлення незалежності Польщі (Rzeczypospolita) в межах її кордонів були близько 1000 караїмів. Створена в 1936 році караїмського релігійного об'єднання в Польській Республіці прийшли чотири джумати: Тракай, Вільнюс, Луцьк і Галич. З'явився в перші активістів заохочувати культуру караїмів, захищаючи її від забуття діяльності музейного освіти і видавничої справи. Протягом двох десятиліть між війнами, створених караїмознавство, Тадеуш Ковальські[4].


Юдаїзм Це незавершена стаття про юдаїзм.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. «Караїми» // Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»-«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000. Т. 3, С. 958
  2. «Караїми» // Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»-«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000. Т. 3, С. 958
  3. Етимологічний словник української мови: В. 7 т. Том другий (Д-Копці) / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.), В. Т. Коломієць, О. Б. Ткаченко та ін.— К.: Наук. думка, 1985. (сторінка: 383)
  4. а б Karaimizm w Polsce Małgorzata Urszula Fortuna Na podstawie:
    Grzegorz Pełczyński, Karaimi polscy, Poznań 2004.

Джерела[ред.ред. код]