Велике князівство Литовське

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Велике князівство Литовське
1236 – 1795
Прапор Герб
Прапор Герб
Розташування Велике князівство Литовське
Князівство у XIII — XV століттях
Столиця Вільно
Мови руська, латина, польська, литовська
Релігії православ'я, католицизм, протестантизм, юдаїзм, іслам
Форма правління монархія
князь
 - 12531263 Міндовґ (перший)
 - 17641795 Станіслав II (останній)
Історія
 - Засновано 1236
 - Ліквідовано 1795

Вели́ке кня́зівство Лито́вське (лат. Magnus Ducatus Lituaniae) — монархічна держава у Східній Європі середньовіччя і нового часу. Існувала в 12361795 роках на теренах сучасної Литви, Білорусі, східної Польщі, західної Росії, більшої частини України, частини Естонії та Латвії. До 1569 року контролювала землі північної й центральної України. Одна з найбільших європейських держав пізнього середньовіччя. Створена на землях балтських племен в 13 столітті на основі ятв'язької язичницької держави Міндовга. Розширена в 14 столітті за правління Гедиміна та його нащадків. З 1385 року перебувала в особистій унії з Польським королівством. 1387 року прийняла християнство (католицький обряд). 1569 року, за результатами Люблінської унії, об'єдналася із Короною Польською у федеративну державу Річ Посполита. До 1569 року керувалася спадковими монархами, що носили титул великих князів литовських, руських і жемайтіських; після 1569 року — виборними монархами, що мали подвійний титул королів польських і великих князів литовських. Столиця розташовувалася спочатку в Новогрудку (Новгороді) ятв'язькому, а згодом у Вільні1323). На місцях управлялася князями і шляхтою різних національностей. Мала високий рівень децентралізації врядування. Наприкінці 15 століття, в добу своєї могутності, охоплювала територію близько 850 тисяч км², на якій мешкало до 40 млн осіб різних національностей та конфесій. В елітарній культурі панувала руська мова і християнське православ'я, що змінилися в 16 столітті на польську мову і католицизм. Вела перманентні війни із сусідами: Московією на сході, Тевтонським орденом на заході, Польщею та Руссю на південному заході. Після 1569 року намагалася звільнитися з під польського впливу, але не могла унезалежнитися через неуспішні московсько-литовські війни. Через занепад Речі Посполитої в 18 столітті, спричиненого шляхетською анархією, опинилася під впливом молодої Російської імперії. 1772 року, внаслідок першого поділу Речі Посполитої, втратила Східну Білорусь. В 1792 і 1795 роках, після другого й третього поділів, остаточно анексована Росією.

Назва[ред.ред. код]

Карта князівства з підписом «Литва» (1596)
В'їзд Ґедиміна до Києва
Печатка Ольгерда
Печатка Кейстута. 1379 р.
  • Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське (давньорус. Великое Князство Литовъское, Руское, Жомоитъское) — повна назва; походить від княжого титулу.
  • Велике князівство Литовське — скорочена офіційна назва.
  • давньорус. Великое князство Литовское
  • біл. Вялікае Княства Літоўскае
  • пол. Wielkie Księstwo Litewskie
  • лит. Lietuvos Didžioji kunigaikštystė
  • Литовське князівство — скорочена назва.
  • Литва (лат. Lithuania) — скорочена назва.

Історія[ред.ред. код]

Заснування[ред.ред. код]

Кордони літописної Литви за М.Єрмаловичем
Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтійське (1386–1434).
Мапа Литовського князівства 1250 р.
Політична мапа Східної Європи в 1340–1389 роках

Одна з головних задач, для якої утворювалось Велике князівство Литовське — об'єднати ятв'язькі (литвинські, жемайтійські[1], польські і руські) племена для захисту проти зростання впливу Німецького Ордену (який у свою чергу був утворений для захисту від ятв'язьких язичницьких племен і поширення серед них християнства).

В 1230-1240 роках князь Міндовґ об'єднав частину литвинських та руських племен у державу — Велике князівство Литовське. Формування великої за територією держави почалось саме за ятв'язького князя Міндовга. Він приєднав Чорну Русь над Німаном (Гродно, Слонім), Полоцьк, Вітебськ, ходив походами на Смоленськ, Чернігів.

За Ґедиміна (13161341) відбулося зміцнення територіальної єдності Великого князівства Литовського (приєднались Мінськ, Орша, Берестя, Пінськ, Туров, відбувались спроби приєднати Київське князівство), утвердження спадковості князівської влади. Хроніка Литовська пише, що 1322 року Гедимін захопив Житомир, Київ, Канів, Черкаси, Брянськ, Переяславль. Цього року відбулась битва на річці Ірпінь за три милі від Києва, з боку Русі брали участь князь переяславський Олег, луцький князь Лев, Роман брянський з лицарством і військами, Станіслав, князь київський, і татари. В результаті перемоги литви і жомойті[2]Гедимін поставив старшим намістником своїм Мендогова князя Голшанського Алигимонтовича, кревного свого, який потім охрестився у віру руську і панував на Києві аж до Володимира Ольгердовича, князів Слуцьких предка з великих князів литовських від Голщі, Вітеня, Гедиміна і Ольгерда. Станіслав і Роман втекли до Рязані.

Приєднання Русі[ред.ред. код]

В 14 ст. до складу Великого князівства Литовського увійшли майже всі білоруські та українські землі. За Ґедиміна, Ольґерда та Кейстута почалося масове входження українських земель до Литовського князівства: Волинь, у 1357–1358 рр. — Чернігово-Сіверщина, 1363 року — Поділля; у 1362 — 1363 років — Київщина; Брацлавщина та Переяславщина. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Це був союз великої кількості земель, влада в яких знаходилася в руках місцевої знаті під верховенством великого князя.

З 1398 р. держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Більшість населення князівства становили слов'яни-ятв'яги, які населяли 9/10 його земель. Давня руська мова, культура, закони (Руська правда) та звичаї були панівними в князівстві.

До середини 14 ст. Велике князівство Литовське цілком сформувалось, як централізована держава, та значно розширило свою територію. Це розширення відбувалось, в основному, внаслідок входження до складу ВКЛ білоруських та українських князівств.

У 1381–1384 рр. — у Великому князівстві відбулась перша литовсько-руська громадянська війна.

1384 року герб «Погоня» став державним гербом Великого князівства Литовського.

Для зміцнення внутрішнього та зовнішньополітичного становища В.к. Л. у боротьбі з експансією Тевтонського ордену, посилення державної влади та централізації в 1385 р. князь Ягайло уклав Кревську унію з Польщею. Проте невдоволення частини литовської, та білоруської шляхти зближенням з Польщею призвели до початку другої громадянської війни у ВКЛ. Внаслідок війни Великим князем Литовським став — Вітовт. Він проводив політику «великого княжіння на всій Руській землі», розбудовує на півдні українських земель систему опорних укріплень (в Брацлаві, Черкасах, та ін. містах), ставить фортеці у південних степах (Дністровський лиман), здійснює у 1397–1398 рр. два переможних походи проти Золотої Орди. Під час князювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Чорного моря — слов'янське (києво-руське) населення звело цілий ряд укріплень та замків (кін. XIV — поч. XV ст.): Караул (на Дністрі), Чорне місто (Черн; на Дністровському лимані, на лівому (Овідіопольському) березі), Коцюбіїв (Кацібей, Качибей — на берегах Одеської затоки, між двох лиманів — Хаджибейського (Кацибейського) і Куяльницького (Куганлык); на місці сучасної Одеси), ряд військових поселень на Південному Бузі (Бужин (?)) і нижньому Дніпрі (Дашів та Вітовтова Митниця).
А з 1398 р. Литовська держава стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське.

Печатка Вітовта.

поразка литовсько-руських військ 1399 р. перекреслила мрії Вітовта про об'єднання в межах литовської державності всієї Русі. Після цієї поразки зупинилось становлення самостійної Литовсько-Руської держави, й Вітовт вимушений був йти на зближення з Польщею.

1401 року була підписана Віленсько-радомська унія. Це зближення створило умови для перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві (1410), приєднання Жемайтії та земель за Німаном до В.к. Л., водночас сприяючи привласненню українських земель польським панством, поширенню в Україні польського шляхетського права та фільварково-панщинної системи. Яґайлу не вдалося створити єдину державу, але унія визначила процес зближення В.к. Л. і Польщі й поступове зменшення ролі руських елементів у державі, що стало ще помітнішим із переходом у католицтво владущої верхівки В. к. Л. (1387). У 1447 р. Кревська унія 1385 р. перетворилася на династичну — через обрання великих литовських князів одночасно і польськими королями (до 1572 р. — Ягеллони, нащадки Ягайла).

Громадянська війна[ред.ред. код]

В 1432–1440 рр. у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському відбувалась ще одна громадянська війна. Протягом 4 років (1432–1435) в межах ВКЛ фактично існувало дві держави — власне Литва (сьогодні Білорусь) і Велике князівство Руське. Перше очолював Сигізмунд, друге — Свидригайло, якого проголосили Великим князем Руським (Київським). Хоча осідком Свидригайла вважався Полоцьк.

1447 року після обрання на польський престол великого князя литовського Казимира IV польські магнати вимагали приєднання до Польщі Волині та Східного Поділля, але Казимир IV відхилив домагання польських феодалів.

Політичний та державний устрій В.к. Л. формувався у 15-16 ст. як станово-представницька монархія, влада в якій сконцентрувалася в руках литовської магнатсько-шляхетської верхівки. Відбувається посилення влади феодалів над селянством, оформлення їх особистої залежності, втрата прав на землю.

Територіальний поділ і кордони у 16 ст.[ред.ред. код]

Радомська конституція 1505 р. визначила органи станової монархії В. к. Л. — двопалатний сейм (сенат, шляхетська ізба), шляхетські сеймики, що отримали право на законодавчу діяльність та деякі функції управління. В 1-й пол. 16 ст. під впливом соціально-політичних процесів у Польщі зростала активність литовської шляхти, посилилося прагнення обмежити всевладдя магнатів, розширити свої політичні права. З 1512 р. шляхта стала надсилати своїх депутатів до сейму. Виняткове становище шляхти та магнатів у В. к. Л., закріпачення селянства оформили Литовські Статути 1529, 1566, 1588 рр. Одночасно князівська влада проводила політику ліквідації автономних князівств на руських землях, адміністративної централізації. За адміністративною реформою 15641566 рр. В. к. Л. було поділене на 13 воєводств; на українських землях утворено Київське, Волинське та Брацлавське воєводство.

З 2-ї половини 15 ст. у становищі Великого князівства Л. відбуваються серйозні зміни: злиття Золотої Орди з Московським князівством, посилились зіткнення з Московською державою за кордони (у війні 1500 — 1503 рр. Литва втратила Чернігово-Сіверщину), з виникненням Кримського ханства починаються набіги татар на В. к. Л. (з 1480-х рр.).

За вказівкою польського короля Сигізмунда I у 1506–1548 роках зібрані відомості про стан південних кордонів Великого князівства Литовського на південному сході України. Південно-західний кордон Литовського князівства проходив від річки Мурафа, лівої притоки Дністра (на півдні Вінницької області), далі униз по Дністру до Чорного моря; по чорноморському узбережжю до Дніпровського лиману, включаючи руський Дашів (сучасний Очаків), йшов по Дніпру доходячи до острова Тавань (тут знаходилася переправа, котру спільно утримували литовський князь і кримський хан); далі переходив на Кінські Води; з лівого берегу Кінських Вод виходив на Приазовську височину; далі звертав на Воловий Брід (знаходився при впадінні в праву притоку Вовчої річки Солона); далі йшов до джерел річки Самара; далі переходив Сіверський Донець і по правому берегу Осколу йшов на Тиху Сосну (права притока Дону); далі підходив до південно-західного кордону Московського царства.

«Хрещення Литви», Ян Матейко

Утворення Речі Посполитої[ред.ред. код]

Докладніше: Річ Посполита

Неспроможність протистояти тискові Московської держави в Лівонській війні (15581583), а також прагнення шляхти обмежити магнатів, зрівняти права з польською шляхтою дали поштовх до підписання у 1569 р. Люблінської унії. Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське утворило з Королівством Польським федеративну державу — Річ Посполиту(Республіку). У її складі В. к. Л. зберегло певну автономію: свої органи управління, військо, фінанси (карбувалась власна монета — пенязь), судочинство, що велося на основі Литовських статутів, державну («руську») мову. Одночасно відбувається швидке спольщення та окатоличення В. к. Л. — переселення поляків, поширення польської мови та католицької релігії, домінування польської культури. Майже всі українські землі за Люблінською унією було включено до складу Польщі. У межах В. к. Л. залишились тільки північно-західні руські землі: Берестейщина й Пінщина.

Герб Речі Посполитої

Внутрішню i зовнішню політику Речі Посполитої визначала Польща. Але провідна роль магнатів у В. к. Л. зумовила посилення їх ролі і в Речі Посполитій. Розорення дрібної та середньої шляхти з кінця 16 ст. сприяло підпорядкуванню її магнатам та домінуванню магнатської верхівки в соціально-політичному житті держави. На поч. 17 ст. шляхта зробила спробу посилити свої позиції, використавши Реформацію та конфіскацію церковних земель. Але в 16061607 рр. Сиґізмунд ІІІ розгромив рокош — масовий збройний виступ шляхти.

Виникнення козацтва відбувається на південних кордонах В. к. Л. з кінця 15 ст. Керівні кола, магнати В. к. Л. в 1-й пол. 16 ст. в основному прихильно ставились до козацтва, як до вільних служилих людей нижчих прошарків; тут давалися взнаки прагнення зняти соціальну напругу, що виникала під час ревізій, а також необхідність оборони південних кордонів В. к. Л. В умовах турецько-татарської агресії в державі фактично не було створено систему оборони, бо така система вимагала постійної армії, великих податків, що могло посилити владу великого князя і привести до втрати станових привілеїв магнатів і шляхти. Знать В. к. Л., що одночасно виступала й державцями на місцевому рівні, розглядала козаків як союзників та як постійну силу, що вела боротьбу проти татар і турків.

Але вже в 1-й пол. 16 ст. козацтво починає формуватись як самостійна сила у В. к. Л., що діяла всупереч офіційній політиці польсько-литовського уряду стосовно Кримського ханства, Османської імперії, Московської держави. У 1550-х рр. діяльність старости черкаського і канівського Дмитра Вишневецького сприяла виділенню козацтва в автономну, незалежну від В.к. Л. організацію, що вела власну міжнародну політику, утворенню військово-політичного центру козацтва — Запорозької Січі.

У 1560-х рр. козаки брали активну участь у війні В. к. Л. та Московії. Уряд В. к. Л. і гетьман Г.Ходкевич використовували їх як гарнізони фортець, для розвідки, охорони. Козацькі загони підпорядковувались великому князю литовському. В 1568 р. створюється перший реєстр козаків у В. к. Л. — 300 чол., які служили князеві за плату. Як особливі частини литовської армії вони несли службу в гарнізонах у районі Вітебська, Орші. Після Люблінської унії політику щодо козацтва в Україні визначала Польща.

Як частина Речі Посполитої Литва в кінці 16 — 1-й пол. 17 ст. вела війни з Московською державою, Швецією, Туреччиною. Литовські магнати і шляхта були активними учасниками польської інтервенції в Московію на початку 17 ст.

Під час Визвольної війни українського народу середини 17 ст. війська В. к. Л. брали участь у боротьбі проти Української держави Литовський гетьман Януш Радзивілл (16121655) керував каральними походами в Україну, розправою над населенням у захопленому 1651 року Києві. 1654 року його війська були розгромлені українськими козаками в Білорусі.

Занепад[ред.ред. код]

Із середини 17 ст. спроби В. к. Л. зберегти свою широку автономію в Речі Посполитій закінчилися невдачею. Цьому сприяла шляхетська анархія, політика литовських магнатів, які прагнули задовольнити власні амбіції, а також зовнішні фактори. Поступово В. к. Л. втрачає елементи державності, перетворюється у провінцію Польщі. З 2-ї пол. 17 ст. вже не збирались окремі сейми В. к. Л.; його представників у сеймі Речі Посполитої було менше третини. А події Північної війни (17001721) — воєнні дії на території В. к. Л., захоплення Швецією та Росією — призвели до економічного хаосу, загибелі третини населення. Рішеннями сейму в 17881792 рр. ліквідовано залишки автономії В. к. Л. — створено єдині для Речі Посполитої органи виконавчої влади, військо, фінанси.

Як складова частина Речі Посполитої в 1795 р. більша частина В. к. Л. за третім поділом увійшла до складу Російської імперії.

В XIX ст. історичну назву Литва, яка до того часу відносилась до сучасних білоруських, українських і литовських з політичних мотивів було закріплено за землями, які становлять сучасну Литовську республіку, яка стала юридично незалежною у 1918 р. У 1940 р. Литву було окуповано й анексовано СРСР; 1991 року вона знову стала юридично незалежною.

Культура[ред.ред. код]

Музика[ред.ред. код]

Музичне мистецтво Великого князівства Литовського розвивалося в рамках як народної, так і високої культури. Спочатку найбільший вплив мала народна, а згодом і церковна музика, в XVII столітті почався активний розвиток світського музичного мистецтва, що вилилося у створення приватних оркестрів та капел. Перший оперно-балетний театр європейського класу з'явився в Несвіжі в 1724 році[3]. П'єси для театру писала дружина Михайла Казимира Радзивілла (Рибоньки) — Франциска Урсула. У придворній капелі Карла Станіслава Радзівілла-«Пане Коханку» служив капельмейстером відомий німецький композитор Ян Давид Голланд. У XVIII столітті в театрі ставилися класичні твори зарубіжних та місцевих авторів.

Театр[ред.ред. код]

Початок театрального мистецтва Великого князівства Литовського лежить в народному театрі з його обрядовими піснями і танцями, де були присутні елементи ігрового дії і театрального перевтілення. Елементи театралізованого дійства є в багатьох календарних і родинно-побутових обрядах. Першими акторами були скоморох і, виступи яких, насичені народними піснями, танцями, прислів'ями та приказками, жартами і трюками, ставали подією будь-якого свята. Пізніше, в XVII–XVIII століттях, мистецтво скоморохів перетворилося в балагани, мистецтво лялькових театрів — у вертепи. Іноді скоморохи виступали з ведмедями, дресованих в спеціальних школах, найбільш відомою з яких була Сморгонська ведмежа академія. Школа мотузяних стрибунів існувала в Семежеве поблизу Копили.

Архітектура[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Україна: литовська доба 1320—1569 К.: Балтія-Друк, 2008, ISBN 966-8137-30-2
  • История Европы. — Т. 3. — М., 1993
  • История Литовской ССР. — Т. 1. — Вильнюс, 1978
  • Пичета В. И. Белоруссия и Литва в XV–XVI вв. — М., 1961
  • Україна — Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. — К., 1993
  • Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
  • Розділ про південно-західний кордон Литовського князівства у 16 ст.: Скальковский А. А. Опыт статистического описания. — Ч.1. С.10; Jablonowski A. Pisma. — T.3. — S.81; Житецкий И. Смена народностей в Южной России // Киев. старина. — 1884. — Т.10. — С.8-12.; История СССР с древнейших времен до наших дней. В 12 т. — М., 1966. — Т.2. — С.409.
  • Wolff J. Kniaziowie Litewsko-Ruscy od końca czternastego wieku / J. Wolff. — Warszawa, 1895. — 698 s.
  • Історія титулів литовських володарів

Загальні праці[ред.ред. код]

  • Русина О. В. Велике князівство литовське (ВКЛ)// Енциклопедія історії України (ЕІУ). — Т. 1. — К., 2003. — С. 460–463;
  • Василенко Н. Литовско-Русское государство // Энц. словарь Брокгауза и Ефрона. — СПб., 1896. — Т. XVII. — С. 818–827;
  • Гуслистий К. Нариси з історії України. Випуск ІІ. Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею. — К.: Вид-во АН УРСР, 1939. — 198 с.;
  • Русина О. В. Україна під татарами і Литвою. К., 1998;
  • Україна і Литва в XIV–XVI століттях. Політико-правові та соціально-економічні аспекти / Відп. ред. Смолій В. А.; авт. кол.: Берковський В. Г., Блануца А. В., Ващук Д. П., Гурбик А. О., Черкас Б. В. — Луцьк: ПрАТ «Волинська обласна друкарня», 2011. — 256 с.;
  • Уривалкін О. М. Історія України (середина ХІІІ — середина XVII ст.): Навчальний посібник. — К., 2005;
  • Заруба В. М. Історія держави і права України: Навчальний посібник. — К.: Істина, 2006;
  • Столбуненко М. М. Державний лад українських земель у складі Литви та Польщі / В кн.: Історія державності на землях України: Експериментальний підручник// За загальн. ред. Бандурки О. М., Ярмиша О. Н. — Х.: ТОВ «Одіссей», 2004. — С. 99 — 142;
  • Черкас Б. В. Політико-адміністративний устрій Великого князівства Литовського й українських васальних князівств // В кн.: Історія державної служби в Україні. Т. 1. — К., 2009. — С. 73 — 94;
  • Бычкова М. Е. Русское государство и Великое княжество Литовское с конца XV в. до 1569 г.: Опыт сравнительно-исторического изучения политического строя. М., 1996;
  • Кромм М. М. Меж Русью и Литвой: пограничные земли в системе русско-литовских отношений конца XIV — первой трети XVI. — Изд. 2-е, испр. и доп. — М.: Квадрига, 2010. — 318 с.;
  • Яблонскис К. История государства и права Литвы. — Вильнюс, 1972;
  • Гудавичюс Э. История Литвы. Т.1. С древнейших времен до 1569 года. Пер. с литовского Г. И. Ефремова. М.: Фонд им. И. Д. Сытина. Baltrus, 2005. — 680 с.;
  • Ермаловіч М. Беларуская дзяржава Вялікае княства Літоўскае / М. Ермаловіч. — Мн.: Беллітфонд, 2000. — 448 с.;
  • Дземидович О. Велике князівство Литовське під час інтервенції Речі Посполитої в Російську державу 1609–1618 рр. // Український історичний збірник. — К., 2010. — Випуск 13. — С. 68 — 83;
  • Вялікае княства Літоўскае: энцыклапэдыя. У 2 т. — 2-ге выд. — Мн.: БелЭн (Бэларуская Энцыклапэдыя імя Петруся Броўкі), 2007. — Т. 1 — 2;
  • Вялікае княства Літоўскае: энцыклапэдыя. Т. 3. Дадатак (А — Я). — Мн.: БелЭн (Бэларуская Энцыклапэдыя імя Петруся Броўкі), 2010;
  • Енциклопедія історії України (ЕІУ). — В 10-ти тт. — К., 2003–2011. — тт. 1 — 8.
  • Василенко В. О. Політична історія Великого князівства Литовського (до 1569 р.) в східнослов'янських історіографіях ХІХ — першої третини ХХ ст.: Монографія. — Д.: НГУ, 2006. — 659 с.;
  • Иконников В. С. Опыт русской историографии. — К., 1908. — Т. 2.
  • Бондарук Т. І. Західноруське право: дослідники і дослідження (Київська історико-юридична школа). — К., 2000. — 158 с.
  • Михальченко С. И. Киевская школа в российской историографии (В. Б. Антонович, М. В. Довнар-Запольский и их ученики). М.; Брянск, 1997.
  • Столяров А. М. История Великого княжества Литовского в отечественной историографии ХІХ — начала ХХ века. Автореферат дисс. …. к.и.н. по специальности 07.00.09 «историография, источниковедение и методы исторического исследования». — Казань: Казанский гос. ун-т, 2008. — 24 с.
  • Кириченко К. Історія Великого князівства Литовського в українській історіографії 1991–2003/4: основні тенденції // Ruthenica. — 2005. — № 4. — С. 215–229.
  • Маложон О. І. Історіографія та джерела дослідження правової культури литовсько-польського періоду (XIV–XVI ст.) // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. — 2011. — № 4. — С. 212–216;
  • Гошко Т. Д. Штрихи до сучасної української історіографії історії міст на маґдебурзькому праві в Україні // Історіографічні дослідження в Україні. — К.: НАН України. Інститут історії України, 2011. — Вип. 21. — С. 124–165 (продовження — Випуск 22).
  • Дячок О. Право Великого Князівства Литовського та українських земель у його складі на сторінках українських юридичних видань (1991–2007) // UKRAINA LITHUANICA. — 2009. — Т. 1. — С. 176–196.
  • Błachowska K. Wiele historii jednego państwa. Obraz dziejów Wielkiego Księstwa Litewskiego do 1569 roku w ujęciu historyków polskich, rosyjskich, ukraińskich, litewskich i białoruskich w XIX wieku / K. Błachowska. — Warszawa: Neriton, 2009. — 410 s. (Блаховська К. «Багато історії однієї держави. Образ минулого Великого князівства Литовського до 1569 р. у трактуванні польських, російських, українських, литовських і білоруських істориків XIX ст.» — Варшава: Neriton, 2009. — 410 с.);
  • Руда Оксана. Інтерпретація історії Великого князівства Литовського у слов'янській історіографічній традиції XIX ст. // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість — С. 331–338.

Державний механізм та суспільний устрій ВКЛ (загальні питання)[ред.ред. код]

  • Антоновичъ В. Б. Очеркъ исторіи Великаго княжества Литовскаго до половины XV столетія. — Выпуск І. — К., 1878;
  • Барбашев А. Витовт и его политика до Грюнвальдской битвы (1410). — Спб, 1885;
  • Барбашев А. Очерк литовско-русской истории: Витовт — последние двадцать лет княжения (1410–1430). — Спб., 1891;
  • Баранович О. І. Нариси магнатського господарства на півдні Волині у XVIII ст. // Студії з історії України. — 1926. — Т. І. . С.1-90; 1930. . Т.3. . С.61-116; Окр.вид.: К., 1926;
  • Барвінський О. Історія Руси. — Ч. ІІІ. Русь під пануванням Литви і Польщі, аж до сполучення тих держав під володінням Ягайлонів — Л., 1880. — 84 с.;
  • Барвінський Б. Жиґимонт Кейстутович, великий князь литовсько-руський. (1432–1440). Історична монографія. — Жовква, 1905; Беднов В. А. Православная церковь в Польше и Литве. (По Volumina legum). — Екатеринослав, 1908. — 511 с.;
  • Білецька О. В. Поділля на зламі XIV–XV ст.: до витоків формування історичної області. — Одеса, 2004. — 416 с.;
  • Брянцев П. Д. История Литовского государства с древнейших времен. — Вильна, 1889. — 659 с.;
  • Брянцев П. Д. Очерк древней Литвы и Западной России. — Виль¬на, 1891. — 150с.;
  • Дашкевич Н. Заметки по истории Литовско-Русского государства. — К., 1885. — 192 с.;
  • Любавский М. К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания Первого Литовского Статута. М., 1892;
  • Леонтович Ф. И. Очерки истории литовско-русского права: Образование территории Литовского государства. СПб., 1894;
  • Любавский М. К. Литовско-русский сейм. М., 1900;
  • Максимейко Н. А. Сеймы Литовско-Русского государства до Люблинской унии 1569 г. Х., 1902;
  • Клепатский П. Г. Очерки по истории Киевской земли. — Т. 1. — Литовский период. — Одесса: Типография «Техник», 1912. — 599 с.; *Любавский М. К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. М., 1910;
  • Лаппо И. И. Великое княжество Литовское во второй половине 16 столетия: Литовско-русский повет и его сеймик. Юрьев, 1911;
  • Пичета В. И. История Литовского государства до Люблинской унии. Вильно, 1921;
  • Пичета В. И. Феодальное поместье в XV–XVI в. в Великом княжестве Литовском / В. И. Пичета // Ученые записки Института славяноведения. — Т. 4. — М., 1951. — С. 242–326;
  • Пресняков А. Е. Лекции по русской истории, т. 2, ч. 1. М., 1939;
  • Пашуто В. Т. Образование Литовского государства. М., 1959;
  • Смирнов М. Ягелло-Яков-Владислав и первое соединение Литвы с Польшею — Одесса, 1868. — Ч. І. — 259 с.;
  • Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. К.,1987;
  • Дворниченко А. Ю. Русские земли Великого княжества Литовского (до начала XVI века): Очерки истории общины, сословий, государственности. СПб., 1993;
  • Грушевський М. Історія України-Руси, т. 4—6. К., 1993—95;
  • Ярушевич А. Ревнитель православия, князь Константин Иванович Острожский (1461–1530) и православная литовская Русь в его время. — Смо¬ленск, 1896. — 249 с.;
  • Яковенко, Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: (Волинь і Центр. Україна). — К. : Наук. думка, 1993. — 411, [3] с. (2-ге вид. — К.: Критика, 2005).

Економічне життя ВКЛ. Цехова організація[ред.ред. код]

  • Довнар-Запольский М. В. Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягеллонах. — Т. 1. — К., 1901;
  • Пичета В. И. Аграрная реформа Сигизмунда — Августа в Литовско-Русском государстве. — М.: Изд -во АН СССР, 1958. — 548 с.;
  • Клименко Ф. Западно-русские цехи XVI–XVIII вв. — К., 1914;
  • Клименко Ф. Цехи на Україні. — К., 1929.

Судоустрій і судочинство, правова система[ред.ред. код]

  • Статути Великого князівства Литовського: У 3 т. — Т. І. Статут Великого князівства Литовського 1529 року / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. — Одеса, 2002. — 464 с.
  • Статути Великого князівства Литовського: У 3 т. — Т. ІІ. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. — Одеса, 2003. — 560 с.
  • Статути Великого князівства Литовського: У 3 т. — Т. ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року. У 2 кн. — Кн. 2 / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. — Одеса, 2004. — 568 с.
  • Судебник Казимира (1468) / Отв. ред. А. Тила. — Вильнюс, 1967. — 32 с.
  • Законодательные акты Великого княжества Литовского XV–XVI вв. : [Сб. материалов] / Ленинград. Гос. ун‐т им. А. С. Бубнова. Ист. фак.; Подгот. к печати и предисл. И. И. Яковкина. — Л. : Гос. соц.‐экон. изд‐во. Ленинград. отд‐ние, 1936. — 152, [3] с.
  • Демченко Г. В. Наказание по Литовскому Статуту в его трёх редакциях. — Ч. 1. — К., 1894.
  • Ковальова С. Г. Судоустрій і судочинство на українських землях Великого князівства Литовського: Монографія. — Миколаїв: Видавництво МДГУ імені Петра Могили, 2008. — 200 с.
  • Гурбик А. О. Луцький трибунал // В кн.: ЕІУ. — Т. 6. — К., 2009. — С. 317;
  • Сас П. М. Коронний трибунал// В кн.: ЕІУ. — Т. 5. — К., 2008. — С. 178–179;
  • Гурбик А. О. Люблінський трибунал // В кн.: ЕІУ. — Т. 6. — К., 2009. — С. 382;
  • Коваленко Л. Право Великого князівства Литовського та його вплив на становлення українського права // Юридична Україна. — 2004. — № 2 (14). — С. 91-95.
  • Лаппо И. Земский суд в Великом княжестве Литовском в конце XVI века // Журнал Министерства народного просвещения. — 1897. — Июнь.
  • Лаппо И. Подкоморский суд в Великом княжестве Литовском в конце XVI века и начале XVII века // Журнал Министерства народного просвещения. — 1899. — Август.
  • Лаппо И. Гродский суд в Великом княжестве Литовском в XVI столетии // Журнал Министерства народного просвещения. — 1908. — Январь.
  • Лаппо И. Великое княжество Литовское во второй пол. XVI столетия. Литовско-русский повет и его сеймик. — Юрьев, 1911. — 624 с.
  • Лащенко Р. Лекції по історії українського права. — Ч. ІІ. Литовсько-польська доба. — Вип. 1. Пам'ятники права. — Прага, 1924. (перевидання : К.: Україна, 1998)
  • Малиновский И. Рада Великого княжества Литовского в связи с Боярской думой Древней России. — Ч. 1. Боярская дума Древней России. — Томск, 1903.
  • Малиновский И. Рада Великого княжества Литовского в связи с Боярской думой Древней России. — Ч. 2. — Рада Великого княжества Литовского. — Томск, 1912.
  • Падох Я. Суди і судовий процес старої України: нарис історії. — Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. — Львів, 1990.
  • Попов Г. Луцький Трибунал 1578 р. // Праці комісії для виучування західньо-руського та вкраїнського права. — Вип. І. — К., 1925.
  • Сердюк В. Найвищий судовий орган в українських землях за часів їх перебування у складі Литви, Польщі та Речі Посполитої (XIV — середина XVII ст.) // Право України. — 2006. — № 3. — С. 124–126.
  • Спрогис И. Земские суды Великого княжества Литовского // Акты, изданные Виленскою Археографическою комиссией. — Т. XVII. Вступит. статья. — Вильна, 1890.
  • Сокальська О. В. Становлення підкоморського суду в Україні (друга половина XVI ст.) // Держава і право. — К., 2002. — Вип. 15. — С. 78-85.
  • Сурилов А. В. Общественно-политический строй и право Великого княжества Литовского. — Кишинёв, 1961.
  • Юхо И. А. Основные черты судоустройства и судопроизводства по Статуту Великого княжества Литовского 1529 года / Юхо И. А. // Первый *Литовский Статут 1529 года. — Вильнюс, 1982.
  • Ясинский М. Материалы для истории судоустройсва и судопроизводства в Литовско-Русском государстве. Акты о копных и панских судах. — Т. 1. — К., 1897. — 703 с.
  • Ясинский М. Очерки по истории судоустройства в Литовско-Русском государстве. Главный Литовский Трибунал. Его происхождение, организация и компетенция. — Вып. 1. — К., 1901. −253 с.
  • Ясинский М. Уставные земские грамоты Литовско-Русского государства. — К., 1894. — 207 с.

Магдебурзьке право на укр. землях Литовсько-Руської держави[ред.ред. код]

  • Багалій Д. Магдебурзьке право в Лівобережній Україні. — Львів, 1990;
  • Владимирський-Буданов М. Ф. Немецкое право в Польше и Литве // Журнал Министерства народного просвещения. — 1868. — Ч. СХХХІХ. — С. 467–554, 720–806; Ч. CXL. — С. 519–586; Його ж. Німецьке право в Польщі й Литві // Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в XV–XVIII в. — Львів, 1904. — Ч. 2. — С. 3-308;
  • Гошко Т. Д. Нариси з історії магдебурзького права в Україні (XVI — початок XVII ст.). — Львів, 2002. — 255 с.
  • Грицкевич А. П. Частновладельческие города Белоруссии в XVI–XVIII вв. (социально-экономическое исследование истории городов). Мн., «Наука и техника», 1975. — 248 с.;
  • Каманин И. Из истории городского самоуправления по магдебургскому праву// Университетские известия. — 1885. — № 2. — С. 52-64.
  • Кобилецький М. М. Магдебурзьке право в Україні: (XVI — перша половина XIX ст.): іст.-прав. дослідження / М. М. Кобилецький. — Л.: ПАІС, 2008. — 405 с.;
  • Кобилецький М. Магдебурзьке право і його застосування в Україні (XIV — перша половина XIX ст.). — Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. — Львів, 2010. — 40 с.
  • Кистяковский А. Ф. К вопросу о Магдебургском праве// Права, по которым судится малороссийский народ 1743. — К., 1879. — С. 83-110;
  • Резніков А. В. Магдебурзьке право: українські варіації на тему європейських традицій (історико-правовий нарис). — Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2007. — 208 с.
  • Тарановский Ф. В. Обзор памятников Магдебургского права западно-русских городов литовской эпохи. Историко-юридическое исследование / Тарановский Ф. В. — Варшава, 1897.
  • Білоус Н. Київ наприкінці XV — у першій половині XVII століття. Міська влада і само- врядування. — К., 2008. — 360 с.
  • Верменич Я., Дмитрук В., Архипова С. Міська історія України: проблема початкового датування. Науково-довідкове видання. — К., 2010.
  • Вовк О. Й. Уставні земські грамоти — джерело українського міського права XIV століття // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. — 2011. — Випуск № 88. — С. 19 — 23.

Кримінальне право за Статутами ВКЛ[ред.ред. код]

  • Максимейко Н. А. Источники уголовных законов Литовского Статута. — К., 1894;
  • Максимейко Н. А. Русская правда и литовско-русское право. — К., 1904;
  • Малиновский И. О. Учение о преступлении по Литовскому Статуту. — К., 1894;
  • Демченко Г. В. Наказание по Литовскому Статуту в его трёх редакциях. — Ч. 1. — К., 1894;
  • Mikalauskas, Antanas. Das Strafrecht der drei Litauischen. Statute von 1529—1566—1588. - Kaunas: Verlag J.Karvelio Prekybos Namai, 1937.
  • Андрюлис В. Уголовное право и процесс в Литве XV ст. //Socialistinė teisė. — 1974. — № 4;
  • Довнар Т. И., Шелкопляс В. А. Уголовное право феодальной Беларуси (XV–XVI вв)/ Учебн. Пособие. — Мн., 1995;
  • Терлюк І. Я. Огляд історії кримінального права України: Навчальний посібник. — Львів: Ліга — Пресс, 2007. — 92 с.;
  • Слуцька Т. Розбій, грабіж та крадіжка за трьома редакціями Литовського статуту // Юридична Україна. — 2006. — № 8. — С. 23-25.
  • Сеньків Ю. В. Кримінальна відповідальність за злочини проти особи на українських землях у законодавстві Великого князівства Литовського // Юридична Україна. Щомісячний правовий часопис. — 2009. — № 5. — С. 15 — 20;
  • Сеньків Ю. В. Регулювання кримінально-правових відносин у єврейських громадах на українських землях в складі Великого князівства Литовського// Держава і право. — Випуск 45. — Юридичні та політичні науки. — С. 171 −177;
  • Сеньків Ю. В. Поняття та види злочинів у праві Великого князівства Литовського // Часопис Київського університету права. — 2008. — № 4. — С. 77 — 82;
  • Макаренко О. В. Види злочинів за Литовським Статутом 1588 р. // Вісник Академії праці і соціальних відносин ФПСУ. Серія: Право та державне управління. — 2011. — № 1. — С. 38 — 43.
  • Коваль Т. Ф. Система майнових покарань Литовського Статуту 1529 р. та Судебника 1550 р.: порівняльно-правове дослідження // Держава і право. — 2010. — Випуск 50. — С. 128–134;
  • Марисюк К. Б. Головщина як вид майнових покарань за Литовськими статутами 1529, 1566, 1588 рр. // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності — 2009. — № 4. — С. 19-24;
  • Марисюк К. Б. Нав'язка як вид майнового покарання за Литовськими статутами// Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. — 2010. — № 3. — С. 30-36;
  • Шаломєєв Є. В. Розвиток поняття злочину у кримінальному праві України (Х — кінець XVII ст.) // Держава і право. — К., 2002. — Вип. 16. — С. 62-64;
  • Ященко О. Розвиток інституту співучасті в деяких «державних злочинах» у період від «Руської Правди» до Литовських статутів // Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 9. — С. 135–139;
  • Пальченкова В. М. Еволюція тюремного ув'язнення в трьох редакціях литовських статутів // Держава та регіони. Серія «Право». — 2011. — № 2. — С. 17-23;
  • Єпур М. В. Загальні принципи призначення покарання у писаному литовсько-руському праві XVI ст. // Держава і право. — Випуск 53. — Юридичні та політичні науки. — С. 158–163;

Посилання[ред.ред. код]