Велике князівство Литовське

Вялікае Княства Літоўскае Magnus Ducatus Lituaniae Велике князівство Литовське ↓ 1236 – 1791 ↓ Прапор Герб Велике князівство Литовське у 13 — 15 ст. Столиця Новогрудок Вільнюс Мови Староукраїнська Латинська Польська Релігії Православ'я Католицизм Форма правління монархія князі  - 1253—1263 Міндовґ  - 1267—1269 Шварно Данилович  - 1316—1341 Ґедимін  - 1544—1572 Сигізмунд II Август Історія  - Засновано 1236  - Ліквідовано 1791 Попередник Наступник Київська Русь Королівство Руське Королівство Литви Річ Посполита Запорозька Січ

Вели́ке кня́зівство Лито́вське (лат. Magnus Ducatus Lituaniae, лит. Lietuvos Didžioji Kunigaikštystė, біл. Вялікае Княства Літоўскае, пол. Wielkie Księstwo Litewskie) — держава, що існувала у Східній Європі у 13—18 століттях.

З другої половини XIII — до початку XV ст. держава називалась — Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське.

13 століття

Границі літописної Литви за М.Єрмаловичем

Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтійське (1386—1434).

Мапа Литовського князівства 1250 р.

Політічна мапа Східної Європи в 1340—1389 роках

Одна з головних задач, для якого утворювалось Велике князівство Литовське — об'єднати литовські і руські племена для захисту проти зростаючого впливу Німецького Ордену (який у свою чергу, як це не дивно звучить, був утворений для захисту від язичницьких литовських і руських племен і поширення серед них християнства).

В 1230—1240 рр. князь Міндовґ об'єднав частину литовських та руських племен у державу — Велике князівство Литовське. Формування великої за територією держави почалось саме за князя Міндовга. Він приєднав Чорну Русь над Німаном (Гродно, Слонім), Полоцьк, Вітебськ, ходив походами на Смоленськ, Чернігів.

За Ґедиміна (1316—1341) відбулося зміцнення територіальної єдності В.к. Л. (приєднались Мінськ, Орша, Берестя, Пінськ, Туров, відбувались спроби приєднати Київське князівство), утвердження спадковості князівської влади. Хроніка Литовська пише, що у 1322 р. Гедимін захопив Житомир, Київ, Канів, Черкаси, Брянськ, Переяславль. В цьому році відбулась битва на річці Ірпінь за три милі від Києва, з боку Русі брали участь князь переяславський Олег, луцький князь Лев, Роман брянський з рицарством і військами, Станіслав, князь київський, і татари. В результаті перемоги литви і жомойті Гедимін поставив старшим намістником своїм Мендогова князя Голшанського Алигимонтовича, кревного свого, який потім охрестився в віру руськую и панував на Києві аж до Володимира Ольгердовича, князів Слуцьких предка з великих князів литовських від Голщі, Вітеня, Гедиміна і Ольгерда. Станіслав і Роман втекли до Рязані.

В 14 ст. до складу Великого князівства Литовського увійшли майже всі білоруські та українські землі. За Ґедиміна, Ольґерда та Кейстута почалося масове входження українських земель до Литовського князівства: Волинь, у 1357—1358 рр. — Чернігово-Сіверщина, 1363 року — Поділля; у 1362 — 1363 років — Київщина; Брацлавщина та Переяславщина.

Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Це був союз великої кількості земель, влада в яких знаходилася в руках місцевої знаті під верховенством великого князя.

З 1398 р. держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Більшість населення князівства становили слов'яни, які населяли 9/10 його земель. Давня руська мова, культура, закони (Руська правда) та звичаї були панівними в князівстві.

14-15 століття

До середини 14 ст. Велике князівство Литовське цілком сформувалось, як централізована держава, та значно розширило свою територію. Це розширення відбувалось, в основному, за рахунок входження до складу ВКЛ білоруських та українських князівств.

У 1381—1384 рр. — у Великому князівстві відбулась перша литовсько-руська громадянська війна.

1384 року герб «Погоня» став державним гербом Великого князівства Литовського.

Для зміцнення внутрішнього та зовнішньополітичного становища В.к. Л. у боротьбі з експансією Тевтонського ордену, посилення державної влади та централізації в 1385 р. князь Ягайло уклав Кревську унію з Польщею.

Проте невдоволення частини литовської, та білоруської шляхти зближенням з Польщею призвели до початку другої громадянської війни у ВКЛ. В результаті війни Великим князем Литовським став — Вітовт. Він проводив політику «великого княжіння на всій Руській землі», розбудовує на півдні українських земель систему опорних укріплень (в Брацлаві, Черкасах, та ін. містах), ставить фортеці у південних степах (Дністровський лиман), здійснює у 1397—1398 рр. два переможних походи проти Золотої Орди. Під час князювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Чорного моря. А з 1398 р. Литовська держава стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське.

Однак, поразка литовсько-руських військ 1399 р. перекреслила мрії Вітовта про об'єднання в межах литовської державності всієї Русі. Після цієї поразки зупинилось становлення самостійної Литовсько-Руської держави, й Вітовт вимушений був йти на зближення з Польщею.

1401 року була підписана Віленсько-радомська унія. Це зближення створило умови для перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві (1410), приєднання Жемайтії та земель за Німаном до В.к. Л., водночас сприяючи привласненню українських земель польським панством, поширенню в Україні польського шляхетського права та фільварково-панщинної системи. Яґайлу не вдалося створити єдину державу, але унія визначила процес зближення В.к. Л. і Польщі й поступове зменшення ролі руських елементів у державі, що стало ще помітнішим із переходом у католицтво правлячої верхівки В. к. Л. (1387). У 1447 р. Кревська унія 1385 р. перетворилася на династичну — через обрання великих литовських князів одночасно і польськими королями (до 1572 р. — Ягеллони, нащадки Ягайла).

В 1432—1440 рр. у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському відбувалась ще одна громадянська війна. Протягом 4 років (1432—1435) в межах ВКЛ фактично існувало дві держави — власне Литва і Велике князівство Руське. Перше очолював Сигізмунд, друге — Свидригайло, якого проголосили Великим князем Руським (Київським). Хоча осідком Свидригайла вважався Полоцьк.

Політичний та державний устрій В.к. Л. формувався у 15-16 ст. як станово-представницька монархія, влада в якій сконцентрувалася в руках литовської магнатсько-шляхетської верхівки. Відбувається посилення влади феодалів над селянством, оформлення їх особистої залежності, втрата прав на землю.

16 століття

Області литовської мови в 16 столітті

Радомська конституція 1505 р. визначила органи станової монархії В. к. Л. — двопалатний сейм (сенат, шляхетська ізба), шляхетські сеймики, що отримали право на законодавчу діяльність та деякі функції управління. В 1-й пол. 16 ст. під впливом соціально-політичних процесів у Польщі зростала активність литовської шляхти, посилилося прагнення обмежити всевладдя магнатів, розширити свої політичні права. З 1512 р. шляхта стала надсилати своїх депутатів до сейму. Виключне становище шляхти та магнатів у В. к. Л., закріпачення селянства оформили Литовські Статути 1529, 1566, 1588 рр. Одночасно князівська влада проводила політику ліквідації автономних князівств на руських землях, адміністративної централізації. За адміністративною реформою 1564—1566 рр. В. к. Л. було поділене на 13 воєводств; на українських землях утворено Київське, Волинське та Брацлавське воєводство.

З 2-ї пол. 15 ст. в становищі В.к. Л. відбуваються серйозні зміни: падіння Золотої Орди призвело до втрати союзника в боротьбі з Московським князівством, посилились зіткнення з Московською державою за кордони (у війні 1500 — 1503 рр. Литва втратила Чернігово-Сіверщину), з виникненням Кримського ханства починаються набіги татар на В. к. Л. (з 1480-х рр.).

Неспроможність протистояти тискові Московської держави в Лівонській війні (1558—1583), а також прагнення шляхти обмежити магнатів, зрівняти права з польською шляхтою дали поштовх до підписання у 1569 р. Люблінської унії.

Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське утворило з Королівством Польським федеративну державу — Річ Посполиту. У її складі В. к. Л. зберегло певну автономію: свої органи управління, військо, фінанси (карбувалась власна монета — пенязь), судочинство, що велося на основі Литовських статутів, державну («руську») мову. Одночасно відбувається швидке спольщення та окатоличення В. к. Л. — переселення поляків, поширення польської мови та католицької релігії, домінування польської культури. Майже всі українські землі за Люблінською унією було включено до складу Польщі. У межах В. к. Л. залишились тільки північно-західні руські землі: Берестейщина й Пінщина.

Південно-західний кордон Литовського князівства

За вказівкою польського короля Сигізмунда I у 1506—1548 роках зібрані відомості про стан південних кордонів Великого князівства Литовського на південному сході України. Південно-західний кордон Литовського князівства проходив від річки Мурафа, лівої притоки Дністра (на півдні Вінницької області), далі униз по Дністру до Чорного моря; по чорноморському узбережжю до Дніпровського лиману, включаючи руський Дашів (сучасний Очаків), йшов по Дніпру доходячи до острова Тавань (тут знаходилася переправа, котру спільно утримували литовський князь і кримський хан); далі переходив на Кінські Води; з лівого берегу Кінських Вод виходив на Приазовську височину; далі звертав на Воловий Брід (знаходився при впадінні в правої притоки Вовчої річки Солона); далі йшов до витоків річки Самара; далі переходив Сіверський Донець і по правому берегу Осколу йшов на Тиху Сосну (права притока Дону); далі підходив до південно-західного кордону Московського царства.

17 століття

Внутрiшню i зовнішню політику Речі Посполитої визначала Польща. Але провідна роль магнатів у В. к. Л. зумовила посилення їх ролі і в Речі Посполитій. Розорення дрібної та середньої шляхти з кінця 16 ст. сприяло підпорядкуванню її магнатам та домінуванню магнатської верхівки в соціально-політичному житті держави. На поч. 17 ст. шляхта зробила спробу посилити свої позиції, використавши Реформацію та конфіскацію церковних земель. Але в 1606—1607 рр. Сиґізмунд ІІІ розгромив рокош — масовий збройний виступ шляхти.

Виникнення козацтва відбувається на південних кордонах В. к. Л. з кінця 15 ст. Правлячі кола, магнати В. к. Л. в 1-й пол. 16 ст. в основному прихильно ставились до козацтва, як до вільних служилих людей нижчих прошарків; тут давалися взнаки прагнення зняти соціальну напругу, що виникала під час ревізій, а також необхідність оборони південних кордонів В. к. Л. В умовах турецько-татарської агресії в державі фактично не було створено систему оборони, бо така система вимагала постійної армії, великих податків, що могло посилити владу великого князя і привести до втрати станових привілеїв магнатів і шляхти. Знать В. к. Л., що одночасно виступала й державцями на місцевому рівні, розглядала козаків як союзників та як постійну силу, що вела боротьбу проти татар і турків.

Але вже в 1-й пол. 16 ст. козацтво починає формуватись як самостійна сила у В. к. Л., що діяла всупереч офіційній політиці польсько-литовського уряду стосовно Кримського ханства, Османської імперії, Московської держави. У 1550-х рр. діяльність старости черкаського і канівського Дмитра Вишневецького сприяла виділенню козацтва в автономну, незалежну від В.к. Л. організацію, що вела власну міжнародну політику, утворенню військово-політичного центру козацтва — Запорозької Січі.

У 1560-х рр. козаки брали активну участь у війні В. к. Л. та Московії. Уряд В. к. Л. і гетьман Г.Ходкевич використовували їх як гарнізони фортець, для розвідки, охорони. Козацькі загони підпорядковувались великому князю литовському. В 1568 р. створюється перший реєстр козаків у В. к. Л. — 300 чол., які служили князеві за плату. Як особливі частини литовської армії вони несли службу в гарнізонах у районі Вітебська, Орші. Після Люблінської унії політику щодо козацтва в Україні визначала Польща.

Як частина Речі Посполитої Литва в кінці 16 — 1-й пол. 17 ст. вела війни з Московською державою, Швецією, Туреччиною. Литовські магнати і шляхта були активними учасниками польської інтервенції в Московію на початку 17 ст.

Під час Визвольної війни українського народу середини 17 ст. війська В. к. Л. брали участь у боротьбі проти Української держави Литовський гетьман Януш Радзивілл (1612—1655) керував каральними походами в Україну, розправою над населенням у захопленому 1651 року Києві. 1654 року його війська були розгромлені українськими козаками в Білорусі.

18 століття

Із середини 17 ст. спроби В. к. Л. зберегти свою широку автономію в Речі Посполитій закінчилися невдачею. Цьому сприяла шляхетська анархія, політика литовських магнатів, які прагнули задовольнити власні амбіції, а також зовнішні фактори. Поступово В. к. Л. втрачає елементи державності, перетворюється у провінцію Польщі. З 2-ї пол. 17 ст. вже не збирались окремі сейми В. к. Л.; його представників у сеймі Речі Посполитої було менше третини. А події Північної війни (1700—1721) — воєнні дії на території В. к. Л., захоплення Швецією та Росією — призвели до економічного хаосу, загибелі третини населення. Рішеннями сейму в 1788—1792 рр. ліквідовано залишки автономії В. к. Л. — створено єдині для Речі Посполитої органи виконавчої влади, військо, фінанси.

Як складова частина Речі Посполитої в 1795 р. більша частина В. к. Л. за третім поділом увійшла до складу Російської імперії.

В XIX ст. історичну назву Литва, яка до цього часу відносилась до сучасних білоруських, українських і литовських з політичних мотивів було закріплено за землями, які становлять сучасну Литовську республіку, яка стала юридично незалежною у 1918 р. У 1940 р. Литву було окуповано й анексовано СРСР; 1991 року вона знову стала юридично незалежною.

Література

• Україна: литовська доба 1320—1569 К.: Балтія-Друк, 2008, ISBN 966-8137-30-2
• История Европы. — Т. 3. — М., 1993
• История Литовской ССР. — Т. 1. — Вильнюс, 1978
• Пичета В. И. Белоруссия и Литва в XV—XVI вв. — М., 1961
• Україна — Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. — К., 1993
• Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
• Розділ про південно-західний кордон Литовського князівства у 16 ст.: Скальковский А. А. Опыт статистического описания. — Ч.1. С.10; Jablonowski A. Pisma. — T.3. — S.81; Житецкий И. Смена народностей в Южной России // Киев. старина. — 1884. — Т.10. — С.8-12.; История СССР с древнейших времен до наших дней. В 12 т. — М., 1966. — Т.2. — С.409.
• Історія титулів литовських володарів