Осман ібн Аффан

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Осман ібн Аффан
араб.عثمان بن عفان
3-й Праведний халіф
Початок правління: 644 р.
Кінець правління: 17.6.656
Попередник: Омар ібн Хаттаб
Наступник: Алі ібн Абі Таліб
Дата народження: 575
Місце народження: Мекка
Дата смерті: 17 червня 656(0656-06-17)
Місце смерті: Медина
Дружина: Рукайя, Умм Кульсум
Діти: Абдулла, Саїд
Династія: Омеяди
Батько: Аффан
Мати: Арва бінт Курайз

Іслам

Історія ісламу

Фундації Ісламу

ЄдинобожністьСимвол віри
МолитваПіст
Благодійність
Паломництво до Мекки

Основні представники

МухаммадПророки ісламу
Сподвижники пророка
Халіфи
Нащадки пророка

Книги і закони

КоранСуннаХадис
МазхабШаріатІджтихад

Течії ісламу

СунізмШиїзмСуфізмВаххабізмСалафізм
ІбадизмАшаритиМатуридітиМутазиліти
ІсмаїлізмДрузиАлавіти
ІмамітиЗейдити
Хариджизм

Ісламська культура
ТеологіяДжихад

ІсламізмПанісламізмУмма
СвятаЖінка
Ісламська літератураІсламська поетикаІсламська каліграфіяІсламська наукаІсламська архітектураІсламська держава


Осман ібн Аффан (араб. ‎ عثمان بن عفان‎ ‎‎ — ‘Uthmān ibn ‘Affān), (повне ім’я — Осман ібн Аффан ібн Абу аль-Ас ібн Омейя ібн Абді аш-Шамс ібн Абд Манаф аль-Курайші аль-Умаві)[1] (57517 червня 656 р.) — один із сподвижників Мухаммеда, третій арабський халіф644 р.). Походив з династії Омеядів. За Османа була закінчена кодифікація Корану. Суніти розглядяють його, як одного з чотирьох праведних халіфів, разом з Абу-Бекром, Омаром і Алі. Шиїти вважають його узурпатором.

Біографія[ред.ред. код]

Ранні роки[ред.ред. код]

Осман ібн Аффан народився в Мецці в 575 р. Його матір’ю була Арва бінт Курайз. Він був представником впливової династії Омеядів. Осман був одним з перших людей, що прийняли іслам. Це викликало невдоволення його дядька Хакама ібн Абу аль-Аса, який робив спроби повернути свого племінника до віри предків. Через деякий час Осман одружився з донькою пророка Мухаммеда Рукайя. Від цього шлюбу у Омара народився син Абдулла, який невдовзі помер у Медині. За часів переслідувань мусульман у Мецці, Мухаммед відправив частину своїх послідовників до Ефіопії. Серед них був і Осман.
Через деякий час, Осман повернувся до Мекки і, разом з іншими мусульманами, здійснив хіджру (переселення) до Медини. Після переселення Осман брав активну участь у становленні та розвитку мусульманської держави. Брав участь у всіх битвах, що відбувалися між мусульманами і їх супротивниками, окрім битви під Бадрою. Причиною цього стала тяжка хвороба його дружини — Рукайя померла і була похована в день перемоги мусульман у цій битві.
Осман вдруге одружився на ще одній донці пророка Мухаммеда — Умм Кульсум. У зв’язку з цим Омара почали називати Зу’н-Нурайном (володарем двох зірок).
Осман ібн Аффан був багатою людиною. Впродовж всього мединського періоду життя Мухаммеда він надавав мусульманам матеріальну підтримку[2].

Ісламські завоювання при праведних халіфах. I — на час смерті Мухаммада; II — завоювання Абу Бакра; III — завоювання Омара; IV — завоювання Османа

Правління і територіальна експансія[ред.ред. код]

Осман знаходився поруч з Мухаммедом під час його прощального хаджу. За часів правління халіфів Абу-Бекра і Омара, Осман активно підтримував їх політичний курс.
Після замаху на Омара в 644 р., смертельно поранений халіф наказав скликати раду з шести найвидатніших сподвижників пророка Мухаммаеда , у складі: Османа ібн Аффана, Алі ібн Абі Таліба, Тальхі ібн Убайдулли, аз-Зубайра ібн аль-Аввама, Абд ар-Рахмана ібн Ауфа и Саада ібн Абу Ваккаса. Їм було наказано впродовж трьох днів обрати одного з них новим халіфом. На цій раді, третім халіфом було обрано Османа.
За часів його правління була створена спеціальна комісія з остаточної редакції Корану. Комісію очолив один із секратарів Мухаммеда Зейд ібн Сабіт, що розпочав свою роботу ще за правління першого халіфа Абу Бекра. Були розмножені екземпляри Корану, які були розіслані у різні частини Халіфату.
За часів правління Османа продовжувались успішні завойовницькі війни. Були продовжені завоювання в Північній Африці (Лівія), Сирії, був завойований острів Кіпр, Вірменія. Мусульманські війська нанесли низку поразок Візантійській імперії — до Халіфату була приєднана частина Малої Азії. На Сході мусульманські війська розгромили іранського шаха Йаздегирда III, який загинув у Мерві.
Після його смерті, владі Сасанідських шахів Ірану настав кінець, і ця країна остаточно стала частиною Халіфату[3].

Невдоволення правлінням Османа[ред.ред. код]

За останніх років правління Османа вперше виникла опозиція до халіфа, у провінціях спалахували заколоти. Це пояснюється збільшенням вагомості нових центрів, таких, як Куфа, Басра і Фустат. Осман намагався посилити контроль над ними, призначаючи туди у якості намісників своїх родичів, які отримували від нього землі й щедрі фінансові винагороди. Збагачення халіфа і його родини викликало докори з боку аскетично налаштованої частини мусульман, вони звинуватили його у відхиленні від способу життя, який провадили Мухаммед і двоє попередніх халіфів[4].
При Османі суттєво посилилось становище Омеядів, що викликало невдоволення з боку прибічників Алі ібн Абу Таліба (двоюрідного брата і зятя Мухаммеда). Вони вважали, що не Осман, а Алі, найближчий родич і сподвижник пророка, повинен посісти місце халіфа[5].

Загибель[ред.ред. код]

Вважається, що на цьому примірнику корану з Ташкентського музею є залишки крові халіфа Османа

На початку травня 656 р. до Медини прибула делегація єгиптян. Осман пообіцяв задовольнити їхні вимоги, а потім начебто послав листа своєму наміснику з наказом стратити їх після прибуття. Листа було перехоплено, єгиптяни повернулись і за підтримки інших невдоволених осадили Османа в його будинку; більшість мединської верхівки дотримувалась ворожого нейтралітету. 17 червня невдоволені, на чолі з Абдаллахом, сином халіфа Абу-Бекра, увірвалися до будинку і зарубали Османа; ім’я вбивці точно не відоме. За переданням, кров убитого халіфа окропила Коран, що лежав поруч. Такі «османівські» Корани, як найбільша реліквія зберігались у багатьох мечетях, зокрема один у Самарканді (тепер в Музеї історії Узбекистану в Ташкенті)[6].

Примітки[ред.ред. код]

  1. http://islam-slovar.ru/books/o.html
  2. http://islam-slovar.ru/books/o.html
  3. http://islam-slovar.ru/books/o.html
  4. Ислам: Энциклопедический словарь. — М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1991. С. 243
  5. С. В. Павлов, К. В. Мезенцев, О. О. Любіцева. Географія релігій. — К., 1999. — С. 138
  6. Ислам: Энциклопедический словарь. — М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1991. С. 243

Джерела[ред.ред. код]

  • Исламский энциклопедический словарь
  • С. В. Павлов, К. В. Мезенцев, О. О. Любіцева. Географія релігій. — К., 1999. — С. 138
  • Ислам: Энциклопедический словарь. — М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1991. С. 242, 243.