Імаміти

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Іслам

Історія ісламу

Фундації Ісламу

ЄдинобожністьСимвол віри
МолитваПіст
Благодійність
Паломництво до Мекки

Основні представники

МухаммадПророки ісламу
Сподвижники пророка
Халіфи
Нащадки пророка

Книги і закони

КоранСуннаХадис
МазхабШаріатІджтихад

Течії ісламу

СунізмШиїзмСуфізмВаххабізмСалафізм
ІбадизмАшаритиМатуридітиМутазиліти
ІсмаїлізмДрузиАлавіти
ІмамітиЗейдити
Хариджизм

Ісламська культура
ТеологіяДжихад

ІсламізмПанісламізмУмма
СвятаЖінка
Ісламська літератураІсламська поетикаІсламська каліграфіяІсламська наукаІсламська архітектураІсламська держава


Імаміти, імамія, (шиїти-двонадесятники), (араб. ‎ اثنا عشرية‎ ‎‎) — одна з основних гілок шиїтського ісламу, «помірковані» шиїти, що визнають дванадцять імамів із роду Алі ібн Абу Таліба. Імамія сьогодні є державною релігією в Ірані. Поширена також у Азербайджані, Іраку, Лівані, Бахрейні та інших країнах.

Історія[ред.ред. код]

Ідейними попередниками імаматів були ті шиїти, які проповідували, що згідно з «божественними настановами» імамат належить виключно Алідам і передається шляхом «прямого призначення» устами пророка Мухаммеда чи попереднього імама. Прихильників цієї доктрини у різні часи називали по-різному: спочатку — шиїтами чи турабітами (Тураб — прізвисько Алі), пізніше — джафаритами і рафідитами. Назва «імаміти» з’явилась на початку ІХ ст.: першими імамітами названі шиїтські богослови Алі ібн Ісмаїл ат-Таммар і Мухаммед ібн Халіл ас-Саккак. Після смерті 11-го імама аль-Хасана аль-Аскарі (помер у Самаррі в 873-74 років) прихильники передачі імамату по прямій лінії визнали своїм 12-м імамом його малолітнього сина Мухаммеда, який згодом «зник» чи «приховався». Він був проголошений «прихованим» імамом і очікуваним махді, який повинен повернутися і наповнити світ справедливістю. До кінця ІХ ст. «помірковані» прихильники шиїтських імамів організаційно об’єднались навколо вчення про дванадцять імамів. Після цього об’єднання їх стали називати Імамітами. В історії штїтів-імамітів можна виділити три великих періоди.

Ранній період[ред.ред. код]

Ранній період в історії імамії тривав до «великого приховання», що розпочався зі смертю в 940 році четвертого, останнього, «посланця» — «прихованого» імама і триває досі. В цей період імами, а за часів «малого приховання» їх «посланці», або «врата» (баб), здійснювали безпосереднє керівництво своїми прихильниками. Їх численні настанови і висловлювання, що ретельно збиралися і зберігалися, стали основою для розробки імамітської догматики. До кінця цього періоду в основних рисах була сформована імамітська релігійно-політична доктрина. Про життєздатність цієї доктрини свідчили політичні успіхи імаматів — перемога імамітської династії Буїдів в Ірані (932 рік) й Іраку (945 рік).

Етап розробки і кодифікації імамітської догматики[ред.ред. код]

Наступний період — коли були упорядковані найбільші збірки шиїтських передань (переказів), написані фундаментальні праці з богослов’я, екзегетики, теорії імамату. Імамітське богослов’я розвивалося за умов взаємовпливу з теософією і суфізмом. Значний внесок у розробку релігійно-філософської системи імамізму внесли такі визнані всім шиїтським світом авторитети, як Ібн Бабуйа (†911 р.), аль-Муфід (†1067 р.), ат-Табарсі (†1153 р.), Насир ад-дін ат-Тусі (†1273-74 р.), аль-Аллама аль-Хіллі (†1326 р.), Гайдар Амулі (†1385 р.).

Період вільного розвитку[ред.ред. код]

Третій період починається з XVI ст., коли в Ірані імамітський шиїзм став державною релігією. Це сприяло активізації діяльності імамітських вчених, особливо в галузі релігії, філософії, права. Суттєвий внесок у розвиток імамітської філософії внесли Мір Дамад (†1631-32 р.) і Мулла Садра (†1640 р.). В XIX ст. в середовищі імамітського ісламу виник потужний бабідсько-бахаїський рух, засновники якого, використовуючи месіанські ідеї, намагались докорінно реформувати іслам.

Особливості релігійного вчення[ред.ред. код]

Імамітське вчення ґрунтується на п’яти «основах віри»: 1. Вчення про єдинобожжя (таухід); 2. Віра в божественну справедливість; 3. Визнання пророцької місії Мухаммеда і попередніх пророків; 4. Віра в воскресіння мертвих, Судний день і загробне життя; 5. Вчення про імамат. Перша, третя і четверта догми спільні для імаматів і сунітів. У розумінні божественної справедливості між ними склалися деякі відмінності. І лише вчення про імамат, що стало головною догмою імамітського ісламу, йде врозріз з сунітською доктриною про верховну владу. Основою імамітської релігійно-політичної доктрини є уявлення про божественну природу верховної влади. Імамат розглядається як «божественна настанова». Імамітські богослови виходили з того, що Боже одкровення має два аспекти — зовнішній (захір) і прихований (батин). Зі смертю пророка Мухаммеда закінчився «пророчий цикл», в якому він був одночасно носієм божественного одкровення і тлумачем його «прихованого» змісту, і розпочався «період імамату», як продовження езотеричних функцій пророцтва — розкриття «прихованого» змісту релігії. Це призвело до формування уявлення про абсолютну непомильність і надприродні знання носіїв імамату — імімів із роду Алі. Наслідком цього стало визнання їх абсолютного авторитету у справах світського і духовного життя. Невід’ємним елементом цієї доктрини стало вчення про «прихованого» імама, махді, з пришестям якого імаміти пов’язують розкриття істинного сенсу Корану і єдинобожжя, встановлення ідеального ладу, закладеного божественною справедливістю. Зрештою імамітські богослови створили свою релігійно-філософську доктрину, в якій імамат фігурує як найважливіша космічна сила, еманація вічного божественного світла, а імам — виконавець божественних настанов, верховний духовний керівник, як «полюс», чи «вісь», навколо якої обертаються сфери буття.

Релігійна практика[ред.ред. код]

Релігійна практика імамітів мало чим відрізняється від практики сунітів. Разом з тим для імамітів характерний культ «мучеників», до яких вони зараховують усіх своїх імамів, в першу чергу Хусейна ібн Алі (див. Ашура). Тому паломництва до могил імамів і святих (у Наджафі, Кербелі та ін.) мають велике значення в їх релігійній практиці.

Духовна і світська влада[ред.ред. код]

Аятола Рухолла Мусаві Хомейні, лідер ісламської революції в Ірані

Попри все, у шиїтському середовищі з плином часу відбувався процес поділу верховної влади на духовну і світську. Внаслідок того, що шиїтський іслам визнає божественну природу влади, «люди релігії», зокрема в Ірані, взяли на себе роль посередників між «очікуваним» імамом, повноважним представником Аллаха на землі, і його общиною. Ця обставина відіграла суттєву роль у консолідації опозиційних сил навколо «людей релігії», що протиставили світському правлінню шаха «законне», ісламське правління. Обновитель шиїтської доктрини верховної влади аятола Хомейні і його однодумці проповідують те, що «ісламське правління» — це виконання «божественного повеління», воно не подібне ні до царського, ні до шахіншахського, ні до імператорського. Вони вважають, що єдиним правителем і законодавцем цього «законного правління» є сам Аллах. Визнаючи божественну природу влади, яку повинне здійснювати «ісламське правління», сучасні ідеологи шиїзму проголошують ідеальною моделлю правління практику Мухаммеда, перших халіфів і шиїтських імамів, не поділяючи іслам на релігію і політику. Вони розглядають «ісламське правління» як своєрідний «шлюбний союз» між релігією і політикою. «Ісламське правління» є оновленою доктриною імамату, спробою реалізувати ідеальну модель теократичного правління, намаганням відродити єдність духовної і світської складової ісламу.

Організація[ред.ред. код]

Найрозвинутіша ієрархічна організація імамітів у Ірані. Тут існує дві категорії духовенства: ті, які перебувають, і ті, які не перебувають на державній службі. Традиційні релігійні авторитети, котрі мають напівофіційний статус, улеми (інститут улемів), — знавці Корану, тлумачі шиїтських законів, які здобули богословську освіту. Верхівку улемів становлять муджтахіди, серед яких існує своєрідна ієрархія. Найавторитетніші отримують звання аятола (божественне знамення) і мають право висловлювати власну думку зі спірних питань, робити юридичні висновки. Лише деякі з-поміж визнаних аятола отримують звання аятола аль-узма (великий аятола) і мердже ат-тоглід (той, хто має право видавати фетву). Інша категорія релігійних авторитетів — улеми (муджтехіди), які є релігійними керівниками й офіційними представниками, котрі отримують платню від держави. Насамперед це судді (каді), частково мулли тощо. Головний офіцйний представник ісламу — шейх уль-іслам, вищий суддівський авторитет. Серед муджтехідів виділяються імами (настоятелі) великих мечетей і мулли — проповідники кафедральних мечетей. До нижчого духовенства належать карі — ті, які читають Коран; пиш-намази — ті, які виконують різні релігійні обряди під час богослужіння; роузе-хани — ті, які читають релігійні розповіді, пов’язані з загибеллю Алі та Хусейна. Середнє духовенство становлять ваези — проповідники в мечетях, чиї проповіді часто з’являються на газетних шпальтах; імами — настоятелі мечетей. Вище духовенство — це імам-джуми — настоятелі кафедральних мечетей (зазвичай призначаються і затверджуються державною владою); муарриси — викладачі вищих релігійних навчальних закладів, учені-богослови; муджтехіди — богослови вищого рангу, яких у країні всього близько сотні[1].

Імамія у сучасному світі[ред.ред. код]

Сьогодні імаміти — найчисленніша течія шиїтського ісламу. Імамітське вчення є державною релігією Ірану, де імаміти складають більшість населення. Імаміти становлять більшість населення і в Азербайджані. В Іраку імаміти складають майже половину населення країни. Великі імамітські общини існують в Лівані, Кувейті, Бахрейні, Саудівській Аравії, Йорданії, Афганістані, Пакистані та інших країнах.

Перелік 12-ти імамів[ред.ред. код]

Мавзолей імама Хусейна в Кербелі, Ірак

1. Алі ібн Абу Таліб (604–661 рр.) араб. ‎ علي بن أبي طالب
2. Хасан ібн Алі (624–680) араб. ‎ لحسن بن علي
3. Хусейн ібн Алі (626–680) араб. ‎ الحسین بن علي
4. Алі ібн Хусейн (658-9–712) араб. ‎ علي بن الحسین
5. Мухаммед ібн Алі аль-Багір (677–732) араб. ‎ محمد بن علي
6. Джафар ібн Мухаммед (702–765) араб. ‎ جعفر بن محمد
7. Муса ібн Джафар (744–799) араб. ‎ موسی بن جعفر
8. Алі ібн Муса (765–818) араб. ‎ علي بن موسی
9. Мухаммед ібн Алі (811–835) араб. ‎ محمد بن علي
10. Алі ібн Мухаммед (827–868) араб. ‎ علي بن محمد
11. Хасан ібн Алі (Хасан аль-Аскарі) (846–874) араб. ‎ الحسن بن علي
12. Мухаммед ібн Хасан (Мухаммед аль-Махді) (868– ) араб. ‎ محمد بن الحسن

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. С. В. Павлов, К. В. Мезенцев, О. О. Любіцева. Географія релігій. — К., 1999, С. 151-152

Джерела[ред.ред. код]

  • Ислам: Энциклопедический словарь. — М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1991. С. 98—100 (рос.)
  • С. В. Павлов, К. В. Мезенцев, О. О. Любіцева. Географія релігій. — К., 1999

Посилання[ред.ред. код]