Григорій Богослов

Святий Григорій Богослов, відомий теж як Григорій Назіанський. Церква Хора, Стамбул. 14 ст.

Григорій Богослов. Робота Рубльова

Святий Григорій Богослов, Григорій Назіанзин, Назіанський (близько 330 — близько 390) — великий християнський святий, візантійський богослов, і ритор, один із отців церкви, єпископ Назіанза і Сасима, константинопольський патріарх.

Біографія святого

Григорий народився бл. 329 року, в Аріанзі, поблизу Назіанза Каппадокійського. Його батьками були єпископ Назіанзський Григорій (II) та свята Нонна. Григорій Богослов (Назіанзін) навчався в кращих школах Александрії та Афін, товаришував з Василієм Великим, проповідував проти аріан в епоху Їхнього торжества. В 361 під тиском рідних і друзів був змушений прийняти сан пресвітера, а в 372 Василій Великий, який став до того часу єпископом, переконав його зайняти кафедру в м. Сасими. Однак в 379 році смерть Василія Великого побудила Гринорія відправитися в Константинополь. Місто було цілком під владою аріан і вимагало присутності і підтримки православного єпископа. З невластивою йому енергією Григорій почав діяти і створив справжню твердиню првославя в одному з храмів Константинополя. Його гомілії, присвячені складним богосл. проблемам, принесли йому широку популярність. Після уцарювання Феодосія I (380) аріанська партія зазнала поразки, а Григорій став архиєпископом Константинополя. Однак у нього знайшлися противники, які вважали вчення про Триіпостасну тайну новітністю. Вони обмежувалися вченням про єдиносутність Христа Божественому Отцю згідно з Нікейським символом віри в його першій редакції. На II Вселенськом соборі вчення каппадокійців перемогло над опозицією «старонікійців», але конфлікти серед вищого духовенства змусили Григорія покинути столицую. З тих пір до самої смерті вінн безвиїздно жив на батьківщині і доживав віку в своєму маєтку поблизу рідного Назіанзіну в аскетичному самоспогляданні.

Від Василія Великого він відрізнявся тим, що більше тяжів до самовияву, сповідальності, його цікавили, передусім, питання сенсу людського життя. У старості писав вірші (здебільшого — це лірика самотньої душі), філософські елегії та дидактичні поеми. У житті Григорій часом дотримувався обітниці мовчання, про що писав з неабияким красномовством: «Зрозумій, що кажу, мовить Піндар, і який знайдеш, що моє безголосся краше від твого красномовства, то покинь осипати докорами мою мовчазність. Або скажу тобі приказку наскільки справедливу, настільки й коротку: тоді заспівають лебеді, коли замовкнуть ґави». Збереглося понад 200 листів, що поряд з богословськими питаннями торкаються приватного життя Григорія. Вони започатковують у літературі автобіографічний жанр. Ліричні вірші, які писав в античному дусі Григорій Назіанзін, мають характер не стільки псалма (молитви), скільки риторичного панегірика.

Автобіоґрафічні поеми Григорія Богослова: “Про моє життя”, “Про мою долю”, “Простраждання моєї душі”

Мощі святого зберігаються в константинопольському Патріаршому Соборі Святого Георгія (Юра) в Стамбулі.

Вчення про християнський Гнозис святого Григорія Богослова (або Назіанзина)

Святий Григорій Назіанзин увійшов в історію християнської богословської думки з іменем «Богослова». Лише три християнських письменника, - св. апостол і євангеліст Іоан, св. Григорій і преп. Симеон, - відмічені цією назвою, що вказує на їх переважне перед усіма іншими проникнення в богословське розуміння божественних речей. Значення його як письменника та мислителя є великим. Подібно до інших отців-кападокійців він багато праці поклав на уточнення тринітарної термінології, і в цьому відношенні його заслуга є незабутньою. Церква його шанує, як богослова Святої Тройці, але це не означає, що лише одне це питання його цікавило. Церква багато зобов’язана йому і у вченні про людину. Якщо св. Василій Великий зачепив тему про людину більше з точки зору аскетико–виховної, то св. Григорій Назіанзин торкається її з різних сторін і набагато глибше. Він не створив своєї антропології, як і не створив цілісної тринітарної системи, але в його окремих словах та віршах розкидано багато важливих думок про людину та її призначення. Він говорить про людину з великою повагою та любов’ю, вірить у високе призначення людини.

Особистість Назіанського богослова яскраво виступає в його творах. В них багато автобіографічного матеріалу. Навіть у писання стороннього характеру він уміє вкладати сильне почуття. Його вірші та бесіди часто хвилюють сміливими злетами думки та особистими переживаннями, наповненими непідробною лірикою.

Григорій Богослов не залишив жодного тлумачення на книги священного Писання. Він не писав великих полемічних трактатів. Він не склав богословської системи. Його п’ять богословських слів дали йому славу «Богослова». Писати він любив і умів. Чистота зворотів та знання світської літератури, не кажучи вже про начитаність в Писанні, виявляють в ньому достойного учня афінських риторів та знавця християнського Одкровення. Знання та проникнення в глибини богослів’я у нього більше, ніж у св. Афанасія, і, напевне, як і у друга його, св. Василія, також і таланту. Але, бачачи як святиня богослів’я оскверняється нечистими руками світських дилетантів, як і часто писав про це Григорій у своїх віршованих самосповідях, у нього було велике бажання кинути все, піти в улюблену пустиню, до природи, до звірів, куди завгодно, але лише подалі від світського шуму, від самовпевненості невігласів, від втручання мирського елементу в те, що складає завдаток, довірений лише одним посвяченим

Менш практичний у житті, аніж св. Василій, св. Григорій є більш точним та глибоким в догматичних виразах. Як оратор, він переважає друга, але як князь церкви, він йому поступається, як кажуть деякі дослідники. Мало хто зі святих отців так не остерігався виявити свою людськість, як це робив св. Богослов Назіанський.

Богословський подвиг св. Григорія

Вимушений вступити в богословські суперечки задля захисту православної віри, він закликається в Константинополь. Був важкий час, Церква була без пастирів, кафедра – в руках аріан. Григорій знайшов тут не паству, але малі сліди чи рештки пастви, без порядку, без нагляду, без точних меж. Він почав проповідувати в приватному будинку, - згодом цей будинок був перетворений на церкву під іменем Анастасії, - в знак воскресіння православ’я. Тут були сказані знамениті бесіди «про богослів’я». Боротьба з аріанами проходила бурхливо, до Григорія підсилали вбивць, чернь вривалась в його храм, його закидали камінням, - і потім його супротивники його ж звинувачували в порушенні суспільного спокою. З іншої сторони, спочатку час і проповідь його спокушала:

…Спочатку місто прийшло в хвилювання, повстало супроти мене, неначе б я замість єдиного Бога вводжу багатьох богів, бо зовсім не знали вони благочестивого вчення, не знали, як Одиниця умом уявляється троїчно, а Трійця єдинично [7, с. 94].

Своїм полум’яним словом невдовзі Григорій переміг, а наприкінці 380 року в Константинополь вступив новий імператор Феодосій і передав всі храми православним. Але скорботи продовжувались, як зі сторони інших єретиків – аполінаристів, так і зі сторони підступних владолюбців, що прагнули захопити владу в Константинопольській Церкві [7, с. 94]. На соборі супроти нього спалахнуло вже давно накопичене невдоволення. Одні були невдоволені м’якістю його дій, - тим, що в боротьбі з аріанством він не прибігав до співдії світської влади. «Таємниця спасіння для тих, хто бажає, а не для примушуваних» - було правилом його пастирської діяльності. Інших непокоїла його догматична прямота, - зокрема його наполеглива проповідь про Духа. Іншим він здавався недостатньо вельможним. «Не знав я, - іронізував Григорій, - що і мені потрібно їздити на відмінних конях, блискуче підноситися на колісниці, - що і мені мають бути зустрічі, прийоми з підлесливістю, що всі мають давати мені дорогу і ще здалеку розступатися переді мною, як перед диким звіром». І на соборі було поставлене питання про незаконність переміщення Григорія з Сасим у Константинополь. При цьому не приховувалось, що це лише привід для інтриги. Будучи у великому засмученні, вирішив Григорій залишити кафедру і покинути собор. З гіркотою залишав він місце загальної перемоги і паству, яку він придбав для істини подвигом своїм і словом [7, с. 95].

Преємственність вчення св. Григорія про Богопізнання

Це вчення займає в богословській системі св. Григорія провідне місце. Це не лише введення, це шлях і завдання життя, шлях спасіння та обожнення. Бо насамперед ум тварний зустрічається з Богом, - ум з’єднується з Умом, як з найближчим і найбільш спорідненим. Про Богопізнання св. Григорій говорить і в своїх ліричних молитвах, і в богословських повчаннях. Як богослов, він протиставляє православне вчення про пізнання Бога єретицьким крайностям: зухвалому раціоналістичному максималізму аномеїв–євноміан і бридливому відреченню Аполлінарія, для котрого людський ум є чимось безнадійно нечистим та грішним, чимось непридатним для очищення.

Григорій говорить на мові Платона та неоплатоників, беручи у них зручні слова. Це частково для того, щоб бути переконливим для тих, хто опирається на зовнішню мудрість єретиків. Причому, користування платонічними образами та порівняннями було вже давно освячене практикою Олександрійської школи. Св. Григорій знав Платона, можливо Плотіна. Але знав також, що Платона повторювали християнські вчителі Климент та Оріген. Разом з тим св. Григорій завжди опирався на Біблію, і своє вчення про Богопізнання не лише підтверджує, але і виводить з біблійних текстів, - в їх застосуванні та тлумаченні він слідує за олександрійською екзегетичною школою. У вченні про Богопізнання ця школа назавжди лишилась переважаючою в святоотецькому богослів’ї [7, с. 98].

Григорій Назіанзіи висунув положення про Трійцю і зробив дуже яскраву заяву:

З мудреців, що тут є присутнім, деякі думають, що Святий Дух суть вплив, інші ж вважають його істотою, а хтось почитає його (Самим) Богом (oi de theon). Є і ті, хто перебуває в нерішучості, цілком спираючись на Святе Писання, де, однак, не написано нічого визначеного на цей рахунок. Тому вони коливаються, не знаючи, чи поклонятися їм Святому Духові чи ні, тим самим обираючи золоту середину, а це є дурно (див. також Шафф, сн. 5,6, стор. 664). У 370 р. Василь, усе ще уникав називати Святого Духа Богом, попри те, що примкнув до більшості. Хиларий з Пуатьер (sic) вірив у те, що Дух, що відають божественні глибини, повинний бути божественним, але не міг знайти фрагмент Писання, де Дух названий Богом; а тому він думав, що варто задовольнятися тим обставиною, що існує Святий Дух, про яке учить Писання і якого почувають серцем (De Trinitate, ii, 29; and xii, 55; порівн. Шафф, там же).

Значення творчої спадщини св. Григорія Богослова для розвитку Православної Традиції у Візантії

Творіння Григорія Богослова користувались виключною відомістю та авторитетом, аж до останніх віків візантинізму. Їх тлумачили та пояснювали більше за будь-кого з інших отців (крім, хіба, Ареопагітик). Необхідно назвати, насамперед, схолії преподобного Максима Сповідника до важких місць Григорія Богослова і Ареопагітик. До пізнішого часу відносяться схолії Іллі Критського (IX - X ст.), Василія Нового, архієпископа Кесарії Кападокійської (X ст. ), Микити Іраклійського (кінець XI ст.), Никифора Каліста Ксанфопула (XIV ст.) і цілий ряд інших, в тому числі анонімних. Потрібно назвати ще тлумачення Зонари та Миколая Доксопатра на вірші Григорія та ін. Все це свідчить про широке поширення творів св. Григорія. Для преп. Іоана Дамаскіна він був одним із головних джерел та авторитетів. Михаїл Псел рахував св. Григорія християнським Демосфеном [7, с. 97].

• Дивіться: Слова Григорія Богослова

Література

• Игумен Иларион (Алфеев). Жизнь и учение святителя Григория Богослова
• Иоанн Мейендорф. Введение в святоотеческое богословие (глава «Святитель Григорий Богослов»)

Посилання

• 7 лютого – день пам’яті Григорія Богослова
• Життя та діяльність Григорія Богослова