Філіп II Габсбург

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Портрет Філіпа II, бл. 1564

Філіп II Габсбург також відомий як Філіп Розсудливий (Felipe El Prudente)[1][2]. (*21 травня 1527 — 13 вересня 1598) — король Іспанії (1556—1598 рр.) та король Португалії (1580—1598 рр.).

Внутрішня політика[ред.ред. код]

Філіпу II вдалося значно відсторонити вище іспанське дворянство від центрів влади, вищих органів управління і кортесів (парламент в Іспанії). Зрозуміло, король шанував широку судову і суспільно-політичну компетенцію часом майже необмеженої влади дворянства, а також церкви і міст. Все ж таки повсякденне життя переважаючого більшості майже 8-мільйонного (1590) населення Іспанії в значній мірі визначалася місцевими та регіональними факторами і часто перебувала в поміщицьких і фізичної залежності від місцевих панів, насамперед грандів. Втім, до кінця правління Філіпа II ця група вищої аристократії, скорочена Карлом V до 25 сімей, завдяки королівським привілеям виросла. Так, наприклад, Філіп підніс друзів дитинства, князів Еболі, що стали пізніше діловими радниками, до звання грандів, і тим самим розширив королівську клієнтелу у вищому кастильському дворянстві. Основна ж маса благородного стану — близько 10 відсотків всього населення (це на порядок більше, ніж в інших європейських країнах) — складалася з середнього дворянства і дрібнопомісних ідальго. Останні за своїм майновому становищу часто нічим не відрізнялися від селян, що карикатурного зобразив Міґель де Сервантес у романі "Премудрий гідальго Дон Кіхот із Ламанчі" (див.: в укр. перекладі М.Лукаша та А.Перепаді)

Протягом XVI століття населення в іспанській державі без Португалії зросло при значних регіональних коливаннях приблизно на 40 відсотків: з 5,2 мільйона до приблизно 8,1 мільйонів. У переважній більшості це були селяни, ремісники і рибалки. На початок століття в містах, які зростали й перетворювалися на політичні, економічні та культурні центри країни, мешкало 5 відсотків, а до кінця століття - близько 20 відсотків населення. Мадрид і Севілья перетворилися у квітучі метрополії; перший — завдяки перебуванню в ньому двору та центральних органів влади, а друга — завдяки монопольній торгівлі з Америкою. Поза сумнівом, за часів Філіпа II міста являли собою найбільш динамічні елементи суспільного розвитку в іспанському королівстві.

Уважно стежив монарх і за розвитком духовенства й церкви в Іспанії, закликаючи або примушуючи їх до реформ. Король мав право висувати кандидатів на єпископство і тим самим міг чинити суттєвий вплив на церкву, нерідко конфліктуючи на цьому грунті з Папою. Філіп реформував іспанську структуру єпископства, розділивши Кастилію на 5 архієпископств і 30 єпископств, а Арагон відповідно — на 3 архієпископства і 15 єпископств. У Іспанії, яку не зачепила Реформація, яка закликала поширити християнство в Новому Світі, а також зміцнити католицьку реформу та Контрреформацію в Європі, духовенство, підтримуване королем Філіпом, випромінювало потужні імпульси до створення світової католицької церкви.

Іспанські богослови здебільшого позитивно сприйняли Тридентський собор 1564 року, який став провісником церковного оновлення. Як наслідок, Філіп втілив у життя його рішення у своєму королівстві, спираючись на іспанський клір, що об'єднував у своїх лавах близько 90 000 представників білого й чорного духовенства. Мотивуючи свою імперську політику служінням Богові та церкви, король також зумів використати фінансові ресурси іспанської церкви, вимагаючи від неї дедалі більших пожертвув. Принцип «державної церковності» не залишав жодних сумнівів у верховенстві світської влади й держави над церквою в Іспанії, що Філіп відстоював, навіть протидіючи інтересам Папи.

З португальської сепаратистами він обходився надзвичайно жорстко і, незважаючи на всі наполяганням місцевих кортесів, явно прагнув до повної державної асиміляції всього Піренейского півострова. З цією ж метою він стратив представників декількох дуже знатних арагонських родин, коли в Арагоні спалахнули заворушення з приводу опального вельможі Антоніо Переса, який втік туди з Кастилії. Арагон користувався старовинними привілеями, завдяки яким Філіп не міг вимагати повернення Переса назад. «Хустісія» — головний суддя, охоронець арагонських вольностей — був страчений, в Арагон введені війська; розпочалися репресії проти тих, хто був винен у захисті Переса; арагонські інквизитори діяли в інтересах короля (сам Перес встиг врятуватися). З тих пір сан хустісії втратив колишню прерогативу незмінності та потрапив у повну залежність від короля; арагонським вольностям було завдано нищівного удару. За кастильськими старими установами Філіп не залишав і тіні впливу. Кортеси іноді збиралися, але на всі їхні заяви король звичайно не звертав анінайменшої уваги.

Так, кортеси скаржилися на непомірну ненажерливість церкви у придбанні земельного майна — але Філіп не чув їх; скаржилися, що з населення збирають податки, про яких вони, кортеси, нічого не знають, — король продовжував такі податки збирати. У внутрішній історії Іспанії правління Філіпа було часом найповнішого деспотизму.

Інквізиція при Філіпі. Виселення маврів[ред.ред. код]

Його царювання було золотим віком для інквізиції, ще з часів Фердинанда і Ізабелли посилено переслідувати єретиків (спочатку маврів, євреїв і підозрюваних у сектантства, потім, крім того, протестантів). На Аутодафе іноді присутній був і король, який докладав усіх зусиль, щоб найбільш нелюдськими способами викорінити єресь. Він заборонив іспанцям поступати в закордонні навчальні заклади, встановив пильний нагляд над теологічної літературою, що потайки проникає в Іспанію, намагався зовсім відрізати «єретичній чумі» доступ у свої володіння. З протестантами інквізиція мала найбільше клопоту на півночі Іспанії, на півдні Філіп звернув особливу увагу на морісків.

З часу падіння Гранади (1492) маври, щоби позбутися від насильства і вічного загрози вигнання, цілими натовпами приймали католицтво, але, зовнішньо виконуючи всі церковні обряди, багато хто з них насправді залишалися вірними магометанству. Філіп вирішив покласти цьому кінець. Шляхом систематичних утисків і пред'явлення моріскам важковиконуваних вимог (на кшталт, наприклад, заборони жінкам закривати обличчя на вулиці, наказ вивчитися за три роки іспанській мові, влаштовувати всі домашні свята так, щоб будь-який перехожий міг увійти в будинок, і т. д.) Філіп досяг того, що маври почали відчайдушну збройну боротьбу. Вибухнуло страшне повстання, що тривало більше двох років. Після варварського втихомирення, що супроводжувалося масовими жорстокими стратами, Філіп наказав виселити всіх морісків з країни. Дуже багато з них були продані в рабство, інші переселені в північні провінції Іспанії. «Перемога» над морісками в придворних колах вважалася одним з блискучих справ першої половини царювання Філіпа.

Нідерландська революція[ред.ред. код]

Утихомирення та виселення морісків, жорстоке переслідування мусульман, євреїв, протестантів сприяли зубожінню країни, що помічається вже з перших десятиліть правління Філіпа, її економічного занепаду; але політична могутність, принаймні судячи ззовні, належало Іспанії аж до розпалу повстання в Нідерландах. Це повстання було в значній мірі справою рук Філіпа, який неухильно вводив та закріплював у цій країні інквізицію. Самою своєю особистістю Філіп був ненависний нідерландцям; на всі скарги та прохання Філіп з самого початку свого правління відповідав наказами чавити єретиків без жодного поблажливості. Коли в 1565—1567 рр. рух розрісся, Філіп сказав, що «дасть відплату за образу Бога» та його святині (тобто католицьких храмів), і відправив у Нідерланди герцога Альбу, одного зі своїх найкращих бойових генералів. Протягом терору, введеного Альбою, Філіп залишався найдієвішим натхненником всіх жорстокостей свого ставленика. З числа наступників Альби жоден не міг укласти миру; будь-яким спробам, спрямованим з цією метою, наполегливо противився Філіп, не виходивши зі свого улюбленого, похмурого, усамітненого палацу Ескоріала і вів звідти колосальне, щоденне листування зі своїми намісниками і генералами.

У 1581 р. генеральні штати в Гаазі оголосили Філіпа позбавленим нідерландських володінь; в цей же час проти нього висунувся новий, ще небезпечніший ворог — Англія.

Території, що були так чи інакше підконтрольні Іспанії у в 1598. Зеленим позначено території представлений Раді Кастилії; Жовтим-території підлягають Раді Арагон; Синім-території при Раді Португалії; Коричневим-території при Раді Італії; Червоним-території, представлені до Ради Селенів; Рожевим-nериторії при Раді Фландрії (графство Фландрія), в тому числі спірних територій в Сполучених провінцій.

Приєднання Португалії[ред.ред. код]

Іншим тріумфом цього більш «щасливого» періоду його правління було приєднання Португалії. У 1578 р. 24-річний португальський король Себастьян загинув під час північноафриканської експедиції у битві при Ель-Ксар-ель-Кебирі. Філіп, грунтуючись на праві успадкування по спорідненості і на багатих подарунках, якими він обдарував португальську аристократію, вирішив захопити португальський престол. Серед португальців виникла — досить, втім, слабка — національна партія, що намагалися зчинити Філіпу збройний опір, але іспанська армія майже без боротьби зайняла всю країну (в 1580 р.), а через кілька місяців португальські кортеси проголосили Філіпа португальським королем.

Боротьба з мусульманами. Священна Ліга, Лепанто[ред.ред. код]

1560-ті роки були зайняті жорстокою сухопутною і морською війною (в загальному успішною для Філіпа) проти берберійців. Філіп бачив у цій боротьбі не тільки справу державної важливості, але і питання, в якому зацікавлене все християнство. Ще більшою мірою дивився він так на свою війну з турками. У 1571 р. з ініціативи Папи Пія V була утворена «Священна ліга» з Венеції, Іспанії, Генуї, Савойї і ще деяких дрібних італійських держав. На чолі коаліції стала Іспанія; Філіп призначив головним адміралом свого брата Дона Хуана, який здобув над турками повну перемогу при Лепанто. Ця перемога не мала для Іспанії безпосередніх матеріальних результатів, але надзвичайно посилила престиж іспанського флоту в очах Європи. З Османською імперією війна йшла з перервами до кінця царювання Філіпа.

Пам'ятник вМадриді (1753)

Проти Англії. «Непереможна армада»[ред.ред. код]

Ще будучи спадкоємцем престолу, в 1554 р., Філіп одружився на Марії І Тюдор (Марії Кривавій), королеви англійської, коли Марія померла, він бажав одружитися на її наступниці Єлизаветі І, але остання майстерно відхилила це сватання. По мірі того, як росли успіхи Нідерландів, Єлизавета виявляла все більше і більше співчуття до їхньої справи. Френсіс Дрейк, шукач пригод, за сприяння англійським урядом нападав на береги заатлантичних володінь Іспанії, не жаліючи іноді й узбережжя Піренейського півострова. Нарешті, коли Єлизавета послала нідерландцям допомогу у вигляді великого загону піхоти та артилерії, Філіп зважився завдати рішучий удар «єретичці»; страта Марії Стюарт тільки прискорила його рішення. У 1588 р. Філіп послав до берегів Англії під начальством Медіна-Сидонії величезний флот (130 великих військових кораблів) — «Непереможну Армаду», яка загинула від бурі і вдалих нападів оборонної англійської ескадри. Філіп прийняв звістку про це нещастя з незвичайним зовнішнім спокоєм, але насправді, як це було зрозумілим для його наближених, воно дуже сильно гнітило його.

Миру з Єлизаветою він все ж таки не уклав і до кінця його життя Іспанія піддавалася жорстоким нападам з боку англійського флоту: скарбниця Філіпа була настільки виснаженою, що побудувати більш-менш сильний оборонний флот він абсолютно не міг. Англійцям удавалися найвідважніші висадки: наприклад, незадовго до смерті Філіпа вони спалили Кадіс (місто біля Гібралтару).

Відносини з Францією[ред.ред. код]

Невдала війна Іспанії з Англією розв'язала руки як повсталим та відокремленим Нідерландам, так і Генріху III Валуа (а потім Генріху IV Бурбону); і Нідерланди, і Франція відчули себе вільнішими: перші — від наполегливого військового єдиноборства з іспанськими десантами, друга — від дипломатичних підступів та інтриг з боку Філіпа, який здавна був у зносинах з Гізамі (французький рід, бічна гілка Лотаринзького дому). Всі плани його поживиться як-небудь при допомозі французької католицької партії за рахунок Франції і навіть посадити свою дочку на французький престол закінчилися повною невдачею. Під час боротьби Католицької Ліги з Генріхом Бурбоном він надавав діяльну, але безплідні підтримку Лізі. Взагалі, багаторічні його дипломатичні таємні і явні зносини з французьким двором (спочатку з Катериною Медичі і Карлом IX, потім з Гізамі) дають багато матеріалів для характеристики двоєдушшя, віроломства і релігійного фанатизму Філіпа. Мир із Францією він уклав лише в 1598 р., за кілька місяців до своєї смерті.

Примітки[ред.ред. код]

  1. William Hickling Prescott 1855 History of the reign of Philip the Second, king of Spain, Volume 2 Routledge, Warne & Routledge p. 409
  2. Martin Andrew Sharp Hume 1899 Philip II. of Spain Macmillan and co. p. 265

Посилання[ред.ред. код]

Використано матеріали з російськомовної Вікіпедії.