Чернече (селище)
| Селище Чернече | |
|---|---|
 | |
| Країна |  Україна
|
| Область | Черкаська область |
| Район | Черкаський район |
| Громада | Чигиринська міська громада |
| Рада | Чигиринська міська рада |
| Код КАТОТТГ: | |
| Облікова картка | картка |
| Основні дані | |
| Перша згадка | 1747 рік [1] |
| Колишня назва | Чернеча Гребля до 1747 року, Велика Данилівка або Данилівка до 1752 року[2] |
| Населення | 176 (2015 р.)[3] |
| Поштовий індекс | 20900 |
| Телефонний код | +380 4730 |
| Географічні координати | 49°02′33″ пн. ш. 32°40′32″ сх. д. / 49.04250° пн. ш. 32.67556° сх. д.Координати: 49°02′33″ пн. ш. 32°40′32″ сх. д. / 49.04250° пн. ш. 32.67556° сх. д. |
| Висота над рівнем моря | 109 м[4] |
| Водойма | річка Ірклій
|
| Відстань | |
| Найближча залізнична станція: | — |
| Селищна влада | |
| Адреса | м. Чигирин, вул. Б.Хмельницького, 19 |
| Карта | |
  Чернече | |
 Чернече | |
| |
|
| |
 | Ця стаття містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. (серпень 2018) |
 | Ця стаття потребує додаткових посилань на джерела для поліпшення її перевірності. (серпень 2018) |
Чернече — селище у Черкаському районі Черкаської області, підпорядковане Чигиринській міській громаді. Населення станом на 2015 рік — 176 осіб.
Географія[ред. | ред. код]
На півночі село межує з містом Чигирин, на заході з селом Вершаці та хутором Качани, на сході з селом Галаганівка, на півдні з селом Тарасо-Григорівка. Через село протікає річка Ірклій, яка три ставки.
Населення[ред. | ред. код]
Згідно з архівними даними перепису кількість населення села в різні роки становила: 177 (1748 р.), 364 (1784 р.), 549 (1858 р.), 492 (1896 р.), 194 (1940 р.), 415 (1969 р.), 223 (2005 р.), 176 (2015 р.) осіб.
Історія[ред. | ред. код]
Передісторія до заснування сучасного села Чернече та навколишніх територій пов’язані з подіями початку XVIII століття та добою колонізаційних процесів, встановлення чіткого кордону між Річ Посполитою та Російською імперією на теренах Південної України. Найбільш лаконічно та влучно дані процеси висвітлив і охарактеризував провідний український історик Дмитро Вірський назвавши їх «Реставрацією Правобережжя»:
Ліквідація за умовами Прутського трактату 1711 року Росії з Туреччиною правобережних козацьких полків (а серед таких був і Чигиринський) та «згін» тутешнього населення на лівий берег Дніпра, що завершились у 1714 року, а також усунення після розгрому Січі у 1709 року запорожців з їх традиційних володінь лишили Правобережжя на розсуд місцевих прикордонних адміністрацій Гетьманщини та Речі Посполитої. Причому остання до кінця Північної війни не мала сил, аби твердою ногою стати на наддніпрянському прикордонні, а тому протягом всього XVIII століття Чигиринське староство залишалось в жалюгідному стані.
Аби привабити селян, шляхетські власники готові були надавати навіть тридцятилітні «слободи», відтак, перспектива «справжнього» кріпацтва відсувалась для селян-колоністів аж на другу половину ХVIII століття. Мало хто волів заглядати так далеко на майбутнє, для виснаженого Правобережжя перепочинок був необхідний. Суперником шляхетських конкістадорів виступала старшина та козаки Миргородського полку. Адже багато з них володіло землями на Правобережжі ще у XVII столітті і навіть мали на них юридичні документи (купчі).
Домагання козацької старшини змусили російський уряд відреагувати. 1732 року, за наказом генерал-губернатора Іоганна Бернгарда Вейсбаха, призначалась комісія з демаркації польсько-російського кордону в степовій Україні, а витяг зі слідства-огляду реального стану людності та маєтностей на Правобережжі показав:
"..7. Село Войтове й при ньому пустий млин (т.зв. Канівський), а в трьох верствах від нього другий, недобудований.
8. Далі по річці Ірклію млин Чигиринського мешканця. Потім село Нестерівка і при ньому млин (так званий. Лишнятчина) на два кола (одне мучне й одне ступне)..».
З поданого витягу слідства-огляду стає зрозуміло, що між селами Войтовим та Нестерівкою (Вершацями) по річці Ірклію немає (або ж невказано) жодного села, хутору чи слободи, а тільки млин чигиринського мешканця, що вказує на приналежність його місцевим. Тому даний документ, поки що, і є найранішньою початковою точкою перед осадження слобід Іркліївки (Галаганівки), сучасного Чернечого, а згодом і хутору Сокиндрівки.
На той час, землі між річкам Ірклія та Чути відносились до території Омельницької сотні Миргородського полку. Один із найранішніх документів, так званий список поселень 1740-х років, котрий знаходиться в рукописній збірці Лазаревського, не має в собі точної дати, але його можна датувати десь 1746, або не пізніше 1747 роком, її можна і вважати датою новоосадження цього населеного пункту. Тут же ми зустрічаємо і найстарішу та напевне першу назву - Чернеча Гребля.
Серед інших знайдених сьогодні документів першої половини XVIII століття, вагому увагу привертає те, що поряд з назвою Чернецька Гребля в даного населеного пункту існували і інші назви: Велика Данилівка та Данилівка, котрі були недовготривалі, фактично декількарічними бо на початок другої половини XVIII століття вийшли з документообігу та, напевне, вжитку.
Водночас, В.М. Кабузан в своїй праці «Заселение Новороссии» пише:
«В то же время в 1746—1752 гг. в Заднепровье возникло всего четыре новых поселения: Дмитровка, Даниловка, Усовка, Сотницкая и крепость Святой Елисаветы. Это означает, что переселенцы размещались в эти годы преимущественно в уже существующих населенных пунктах».
Також, зустрічаються згадка про село в письмових документах 1752 року. Тут, на карті Нової Сербії створюються кордони розселення з планом розміщення перших рот Новосербського військового поселення. Власне, кордоном для цієї території стали форпости, які виконували роль прикордонних оборонних споруд, мали при собі декілька редутів, вишки та військове населення, яке завжди було готовим до збройних сутичок. В описі до цієї карти в долині річки Тясмин (від впадіння в Дніпро до м. Чигирина Польського) сказане наступне:
«..вверх по речке Ирклею — форпост Секиндрин, деревня Чернецкая, форпосты Новенькой и Нестеровской, село Нестеровка на усть речки Чуты, далее вверх по Ирклею — хутор Самбросовский и форпосты: Чернецкой, Суботов, Новой, Приворотной и Малышевской, слева в верховьях Ирклея — лес Матренин.»[5].
Не дивлячись на те, що документ за обсягом є невеликим, але багато змістовним. З нього стає зрозуміло, що біля Чернечого — тогочасного села Чернецького, є такий собі форпост Секиндрівський. Ці два населені пункти, по суті, утворюють прикордонну лінію. Відрадним є те, що так званий форпост Секиндрівський в кін. ХІХ — поч. ХХ ст. був промисловим хутірцем. Згідно з переписом «Списка населенных мест Херсонской губернии» 1896 року, населення на хуторі Секиндрівка, що приписувалося до села Чернече складало 8 осіб (4 чоловічої і 4 жіночої статей), дворів — 1. За хутором також був винокурний завод з виробництвом річного прибутку 14 тис. рублів. Хутір, як і село записані за поміщиком Безрадецьким, який найвірогідніше в ньому проживав[6].
Зустрічаються згадки про Чернече і в «дорожних дневниках», як от в німецького вченого Йогана–Антона Гільденштенда, що в той час перебував на російській службі. Власне, його «Путешествие Елизаветградской провинцией» 1774 року, стала однією одиницею з тих писемних джерельних одиниць, де хоч і в декількох реченнях, але є інформація про тогочасне Чернече. Сучасник писав про нього наступне:
«..9-го мая. Переночевали в Галагановке. В версте от нея, миновали устье Ирклеи, отсюда 6 верст ехали вдоль последней до слободы Чернечки; в Чернечке 50 домов, принадлежит майору Арапову; наконец спустя 3 версты, достигли устья речки Чутки и, переехав через нее мостом, прибыли в шанец Вершац, именовавшийся ранее Нестеровкой. Нестеровка это старое название поселения, основаннаго ранее Новой Сербии и в настоящее время именуемаго Вершацким шанцем..».
Варто підмітити, що село тоді було слободою, тобто ніяких повинностей та податків майже не відробляло та не платило. Якщо спиратись на загальноприйняте правило засновування слобод, а згідно з ним ці поселення залишались безповинними на 15-30 років і відштовхнутися від 1774 року, то можна зробити припущення, що тодішня слобода Чернечка була осаджена у середині XVIII століття. Але таку гіпотезу можна викласти в тому разі, коли б ми не мали ранішніх джерел стосовно даної теми.
Тут же і в подальших документах ми бачимо, як видозмінюється назва самого села. Спочатку це було село Чернецьке, потім слобода Чернечка і сьогодні ми маємо сучасну назву села - Чернече.
На сьогоднішній день хутір Секиндрівка лишився в пам’яті односельців, як місцина, де люди саджають городину. Це місце пов’язують також з чернеченською першою дамбою (саме на її місці до ІІ-ї пол. ХХ ст. стояв винокурний завод). Сама назва Секиндрівка видозмінилась і звучить як Сокиндрівка, вживається як назва кутка села Чернече. На думку автора в документі вона записана взагалі помилково.
За результатами проведеного дослідження можна зробити висновок, що це є одна перших робіт по даній темі. В ній вперше зібрано основні згадки про село в писемних джерелах. Проведено збір та систематизацію джерел, що стосуються виникнення села Чернече. Найважливішими серед них є: «Список населеных мест Херсонской губернии 1896 года» та «Поселення задніпровських міст до утворення Нової Сербії в документах XVIII ст.». На кінець хочеться додати інформацію щодо віку села. За першою писемною згадкою (1752 р.), яка відома нам на сьогоднішній день, робимо висновок - селу 265 років. За твердженням самих чернечан Храмове свято села припадає на 14 жовтня – козацьку Покрову. В минулі часи нинішнє село Чернече було військовим поселенням. Напевне, саме цим можна трактувати вибір цього Храму, попри те, що церкви в селі ніколи не було.
ТОПОНІМІКА:
Дві основні та найбільші вулиці села мають назву Знам'янська та Колгоспна. Знам'янська — тому що пролягає дорогою на м. Знам'янку, що на Кіровоградщині, яке є до того ж ще й важливим залізничним вузлом. Колгоспна ж, тому що вела до сільського колгоспу, який, згодом, у 60-х роках буде ліквідований, в зв'язку з укрупненням колгоспів, що відбулося за постановою тодішнього голови КПРС — Микити Хрущова.
До настання радянської влади на територію України ці вулиці, за згадками найстаріших жителів села, мали інші назви — Петрівська та Іванівська. Це зумовлюється з одного боку тим, що так звали перших поселенців в цьому селі, а з іншого що це були дороги на Петрівський та Іванівський ліси, куди люди їздили підводами по дрова, тощо.
Існує ще одна версія походження топонімів Петриківський та Іванівський. За свідченнями жительки села Чернече, Г. В. Бондаренко, ми дізнаємось про іншу версію походження даних топонімів :
« — Раніше ж у нашому селі не було оцих всіх посадок, вони ще при мені садились, а в селі були тільки два ліси: у нас Петриківський, а у вас отам Іванівський. То тепер отут за магазином річечка тече, а раніш через неї місток був красівий. Ото туди і сходились увечері гулять петриківці і іванівці. З нашої вулиці петриківці, а з вашої іванівці, бо два пани було: Петро та Іван (цебто пов'язується з Безрадецькими)..».
. До вулиці Петрівської приблизно у другій половині минулого століття додалися ще два топоніми, тобто кутки – Устимівка та хутір Мирний. Перший пов'язаний з іменем Устима Коваля – людини, яка славилася на все село тим, що кувала різні приналежності для селянського життя-буття. Особливо Устим славився своїми ножами, які він позначав власним клеймом – півмісяцем і трьома зірками (одна над місяцем, інші дві – під ним). Мало чи не в кожного жителя села були ці ножі аж до кінця минулого століття. Топонім «хутір Мирний» — пов'язаний з тим, що в цю частину вулиці Петрівської, яка була добудована і доселена в більшості вихідцями із затоплених нині сіл Кременчуць- кого водосховища в кінці 60-х років минулого століття, приходило битись ледь не все парубоцтво села. Від того й жартівливо-саркастична назва «хутір» – бо як окрема місцина, інші люди; «Мирний» — бо билися. Паралельно вулиці Колгоспній проходила вулиця Леніна, що названа в честь вождя світового пролетаріату. В той час це було не в дивину, бо ж як не як, а в кожному селі була вулиця з аналогічною назвою. Проте селяни вже давно провели тут своєрідну «декомунізацію». Це цікавий факт, що чернечани і по сьогодні між собою в більшості кажуть на цю вулицю не Леніна, а Чаланда. Щодо походження саме цієї назви виникає ряд розбіжностей: мовляв названа вона через те, що дорога від непогоди була розмита та замулена і люди по ній «чаландували», тобто погано йшли. Або ж це своєрідна видозміна слову «чулан», адже раніше вулиця була невеличка (порівняно з сьогоденням) і, напевно, була схованою поміж крон дерев. Повернемось до вулиці Знам'янська. В минулому саме цією дорогою їхали чумаки по сіль, а вдалині за селом стояла подорожня корчма. З упевненістю можу заявити, що вже як сто літ цю вулицю називають Сошейною або ж по-простому – Соша (або, як інший варіант, — Шоса). Виходячи з цього, ми бачимо, що по даній вулиці людям слугували дві назви. Перша – Іванівська, друга, вже пізніша, яка лишилась і до сьогодні – Соша. Перед нами постає питання: чому так? Річ в тому, що ще до революційних подій в Російській імперії на території села проживав зі своєю родиною Олександр Григорович Безрадецький – поміщик, який і тримав чимало маєтностей по всьому тодішньому Чигиринському повіті. Одного разу, коли він їхав у бричці зі своєю родиною в сторону Знам'янки по Іванівській (мусимо сказати, що тоді пройшов сильний дощ, який розмив круту дорогу), то його бричка провалилася в провалля і з неї наче б то випала його дочка і вбилася на смерть. У відчаї згорьований батько наказав прокласти бруківку через усю вулицю і поробити водовідводи. Свою ж дочку поховав в цьому селі, на могилі поставив великий кам'яний хрест, який звідти зник буквально пару років тому. який звідти зник буквально пару років тому. З іменем родини Безрадецьких пов'язаний ще один топонім нашого села, такий як Сокиндрівка або ж Сокиндрівський Яр. За згадками односельців, — це місцевість на окраїні села, де стояла винокурня. Тут гнали спирт із картоплі. Було і декілька дворів. Такий собі промисловий хутірець. Винокурня давала багатьом жителям села робочі місця та й, не будемо слова таїти, – безкоштовно-вкрадений спирт. Нині це місцина «Першого» ставка. По інший бік Ірклію, в районі «Третього» ставу, є глибока балка, яка спускається до берегів річки. Місцеві називають її Циганською. Існує така версія, що колись на тому місці зупинявся циганський табір, який певний час там і проживав. Цигани поїхали, а назва дійшла до сьогодення. На жаль нині нерозшифрованими залишилися декілька маловідомих топонімічних назв.
Від утворення села і по сьогоднішній день жителі села незмінно займаються землеробством та скотарством про що свідчать численні розповіді найстаріших жителів села. За цими ж переказами сказано, що в кожному дворі незмінними атрибутами ведення господарства є прядильне колесо та ткацький верстат, що показує культурну освіченість місцевих жителів.
Не на останньому місці в поселенні було бортництво, за дослідженням О. О. Мінаєва ми дізнаємося, що між селами Вершаці (тоді Нестерівка) та слободою Чернече була чи не перша пасіка, яка називалась Мержинова, налічувала до 100 вуликів, що на той час було досить велике та прибуткове господарство.
За місцевими розповідями відомо, що через село проходив Чумацький шлях - сучасну Іванівську вулицю, тому й недивно що в деяких односельців спостерігаються чумацькі прізвища, які в минулому пов'язані з промислами їх предків, а в подвір'ї старих людей можна виявити знахідки з чумацького начиння.
В той час на шляху до Тарасо-Григорівки стояла заїжджа корчма, тут бували люди з околиць та втомлені від далекої дороги подорожні.
Вище Чаланди стояв вітряк (нині ж це приблизне місце сучасної водонапірної башти), куди селяни ходили молоти борошно, а увечері улюблене місце відпочинку молоді. Вітряк пережив Другу світову війну та проіснував до 60-70-х років минулого століття.
Найулюбленішою ж розвагою молоді минулого століття була гойдалка-вихалка, їх в селі було три. На таких гойдалках часто любили гойдатись парубки і чим сильніше тим краще, цим вони показували свою мужність та відвагу перед молодицями. Коли ж хлопці розгойдувалися до повного оберту на ній то це дійство називали «бити сволоки»[7] .
З ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.:
В період післявоєнної радянської влади в селі настає епоха умовного процвітання, адже якраз тоді розпочалося будівництво дамб, ставків по території річки Ірклій (всього їх три), а так як одна із вулиць була розташована дуже близько до неї то місцевою владою людям було запропоновано оцінити їх подвір'я в грошах виплатити та переїхати. Виходу не було, того так пропала одна із перших вулиць села, лишень лишилась одна хатина в якій і по сьогоднішній день мешкає бабуся. Від інших же лишилися попелища, садки, а від заможніших дворів ще й кам'яні фундаменти з пісковику, які свідчать, що жителі села возили його з каменоломень теперішньої Богданової гори м. Чигирин.
У середині ХХ ст., в селі вже було зведено магазин, млинарню, контору, ківшарню, конюшню, а на місці спиртового заводу Безрадецького качатник, напроти ж нього ще дві ферми, також нову клубну установу (стара стояла напроти автобусної зупинки).
В цей час (кінець першої пол. ХХ ст., в селі вже існувала 4-х класна школа, перебудована із звичайної хатини-мазанки. В класах в середньому було від десяти учнів та два вчителя Кириченко Марія Наумівна, Григорій Ярифейович (приблизно до 1950-х); Поліщук Поліна Йосипівна та Синякова Галина Іванівна (з 1950-х рр.).
Згодом, у 1960-х роках, було збудовано нову 4-х класну школу з широким подвір'ям, хоча ця школа була філіалом Чигиринської ЗОШ № 1, діти провчившись 4 класи незмінно ходили в школу с. Галаганівки [див. дод. Б, мал. 2].
З появою перших телевізорів у Чернечому, а їх було два на все село, люди збирались кожного вечора, щоб дивитися вечірні передачі. Нерідко хатини власників такого «дива» були повністю заповненими глядачами.
Клубна установа розміщувала в собі бібліотеку, котельню, актовий зал та кіно-механічне відділення. Село збиралось на недільні вечори, крутили кіно, діяв свій духовий оркестр, який збирався на тренування кожного недільного вечора. Також ставили п'єси, ось одні з них: «Назар Стодоля», «В степах України», «Кайдашева сім'я», та інші. Завідувачем клубу на той час був Петро Волков.
НАШ ЧАС:
З кінця 90-х років та від початку незалежної України в селі діє магазин, до середини 90-х., діяла клубна установа.
1991 рік — початок добудови вулиці Леніна — так звані «чорнобильські будинки», які призначені для сімей переселенців та ліквідаторів.
У середині 80-х, поч., 90-х., прокладення асфальтної дороги по вулицях Леніна, Колгоспній та Знам'янській.
Кінець ХХ ст.., - проведення води у селі.
2005 рік — газифікація села.
На сьогоднішній день вся інфраструктура села зруйнована. З державних будівель лишились в більш-менш пристойному виді: школа; магазин та клуб.
Посилання[ред. | ред. код]
 |
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Чернече (селище) |
- ↑ [1]
- ↑ [2]
- ↑ Сайт ВР[недоступне посилання з серпня 2019]
- ↑ Погода в Україні. Архів оригіналу за 29 березня 2008. Процитовано 17 червня 2007.
- ↑ M.Zharkikh. Пивовар А.В. - Алфавіти поселень Олександрійського повіту. www.myslenedrevo.com.ua. Архів оригіналу за 19 листопада 2017. Процитовано 18 листопада 2017.
- ↑ Вершацы - Публицистика - Православное воинство - РУССКОЕ ВОСКРЕСЕНИЕ; ?>. www.voskres.ru. Архів оригіналу за 29 квітня 2018. Процитовано 18 листопада 2017.
- ↑ 2016-Історія села Чернече. На цій землі я народився. webcache.googleusercontent.com (uk-ua) . Процитовано 18 листопада 2017.[недоступне посилання з вересня 2019]
| |||||||||||
