Місто

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Мі́сто — тип поселення, зазвичай значного за чисельністю й густотою населення, жителі якого зайняті, як правило, поза сільським господарством. У багатьох країнах статус міста визначається і закріплюється законодавчо, при цьому може висуватися критерій чисельності населення.

В науковій літературі існує безліч[1] визначень поняття «місто» однак однозначного підходу до трактування цього терміну немає, що зумовлено великою кількістю різних характерних ознак міста та ступенем висвітлення їхніх особливостей.[1] Переважна неаграрна приналежність міських жителів відображає швидше специфіку місцевого ринку праці, а не сутність самого поняття «місто».[1]

Інтродукція поняття «місто» на теренах України пов'язується лише при появі Магдебурзького права, оскільки зі створенням міської ради виник орган, що не мав аналога у селах.[2] Після війта та лави міська рада стала третім за важливістю органом міського самоврядування.[3]

Загальна характеристика[ред.ред. код]

Населення міста формами життя і повсякденної діяльності об'єднане у певну соціально-територіальну спільність, тому місто є історично конкретною соціально-просторовою формою існування суспільства. Місто виступає як особлива соціально-територіальна форма організації суспільного виробництва, де відбуваються не тільки виробництво але й формування самих людей та їх способу життя. Формування людини багато в чому залежить від стану соціально-культурного середовища, що визначається поряд з іншими і такими чинниками, як наявність і якість житла та комунальних послуг, транспорту та зв’язку, торгівлі і громадського харчування, побутового обслуговування, охорони здоров’я, освіти, культури і т.п. Ускладнення міського середовища призводить до змін характеристик самої людини та суспільства.

Історично місто, як форма поселення, виникло внаслідок суспільного розподілу праці, тобто відокремлення ремесла від сільського господарства і зосередження обміну в руках певної громадської групи, відрізняється від села високим ступенем різноманітності та інтеграції трудової діяльності (виробничої та невиробничої). Тут концентрувалось багато галузей народного господарства — промисловість, наука, культура, інформація, що зробило місто центрами науково-технічного і соціального прогресу. Усе це у поєднанні з розвинутою соціальною та інженерною інфраструктурою зумовило формування у містах специфічного міського способу життя, який у процесі урбанізації поширюється на все більшу кількість поселень, у тому числі сільських.

Міста розрізняють

  • за профілем їх містобудівельної бази (добувна і обробна промисловість, наукові, навчальні, культурні, рекреаційні, транспортні та ін. центри);
  • за ступенем складності структури народногосподарського комплексу (монофункціональні, поліфункціональні);
  • за історико-культурним потенціалом (місцевого, регіонального, національного, світового значення);
  • за величиною (найбільші, надвеликі, великі, середні, малі).

Віднесення населеного пункту до категорії міст оформляється в законодавчому порядку; при цьому критерій чисельності населення міста різниться — від 250 людей в Данії до 50 тисяч у Японії.

Історія[ред.ред. код]

Перші згадки про метрополіси відносяться до IV—III-го тисячоліття до нашої ери, найбільш відомі давні торгові, ремісничі центри: в Месопотамії — Ур, Урук, Вавилон; Єгипті — Мемфіс, Фіви; Індії — Мохенджо-Даро, Хараппа; Греції — Спарта, Афіни. В ХІ — XII століттях найбільші метрополіси Європи: Константинополь, Кордова, Київ, Венеція, Флоренція, Рим, Париж, Лондон, Кельн, Новгород.

Історичне значення міст, а особливо найстаріших метрополій та їх колоній, є неоціненним для всіх основних епох людської історії, що підтверджують археологічні та писемні тогочасні свідчення. Ці метрополії налічували від кількох десятків тисяч до мільйона осіб, і були найбільшими для своєї епохи та визначальними для багатьох поколінь людської популяції. Всі ці метрополії мають більш-менш виражені ознаки та функції сучасного поняття "міста" та його міської інфраструктури і соціально-побутові елементи притаманні міській культурі.

Найстаріші міста світу[ред.ред. код]

Єрихон (Західна Азія, приблизно від 9000 до н. е., в наш час[Коли?] Палестина)
Чатал-Гуюк (у Малій Азії, з приблизно 6000 до н. е., матріархальна культура, нині Туреччина)
Урук (приблизно з 3300 до н.е.)
Суза (напр. близько 3500 до н. е., в наш час[Коли?] Іран)
Ур (приблизно з 2500 до н. е.)
Вавилон (приблизно від 1800 до н. е.)
Руїни оборонних мурів Трої
Троя (у Малій Азії, в Геллеспонт, приблизно від 3000 до н. е.)
Мілет (Мала Азія, Егейське море, з 3-го тисячоліття до н. е.)
Єрусалим (близько 1850 року до н. е.)
Мемфіс — (часи Стародавнього царства, приблизно від 2500 до н. е.)
Фіви — (часи Нових царств, приблизно з 1500 до н. е.)
  • Стародавній Іран — приблизно з 1000 до н. е.
Персеполіс (приблизно з 600 до н. е.)
  • Стародавня Греція — приблизно з 1000 до н. е.
Корінф (з 10-го століття до н. е.)
Афіни (з 7 століття до нашої ери, розквіт приблизно з 500 до н. е.)
Олександрія (приблизно з 400 р. до н. е., переміщення Мемфісі, в наш час[Коли?] Єгипет)
Рим (З 7 століття до н. е., в наш час[Коли?] Італія)
Трір (римське військове поселення, приблизно з 30 до н. е., в наш час[Коли?] Німеччина)
Кельн (римське поселення, назване ім'ям Колонія Клаудіа Ара Agripinensum)
Візантій (заснований у 7 столітті до нашої ери, пізніше на його місці побудована столиця Східної Римської імперії Константинополь, з часів Османської імперії: Стамбул, сьогодні Туреччина)
Салоніки (від 315 до нашої ери, розквіт приблизно з 600 року, нині Греція)
Любек, вид міста в 1641 році
  • Середньовіччя — приблизно з 500, зростання середньовічних великих німецьких міст особливо інтенсивне наприкінці, приблизно з 1000—1200 років.
Кельн (1180 року найбільше німецьке місто, було за величиною порівняне з Єрусалимом, Константинополем і Римом)
Любек (столиця Ганзейського союзу, з 1200, нині Німеччина)
Мілан (столиця Ломбардської Ліги, в наш час[Коли?] Італія)
Венеція (Пізнє Середньовіччя і епоха Відродження, зокрема, з 1300, нині Італія)
Флоренція (приблизно з 1400, сьогодні Італія)
  • Ісламська історія (з 650 року)
Багдад (створенно приблизно 750, в наш час[Коли?] Ірак)
Ісфахан (особливо за часів ісламського Ірану приблизно з 1500 року, старе місто засноване ще за перських часів, близько 600 р. до н. е., в наш час[Коли?] Іран)
Тімбукту (приблизно з 1400 року — кінцева точка верблюжих караванів, зараз Малі)
  • Давній Китай (приблизно з 1000 до н. е.)
Сіань (відправна точка Шовкового шляху і Великої Стіни)
  • Стародавня Корея — приблизно з 2300 до н. е.
Пхеньян (приблизно з 2300 до н. е.)
Сеул (18 до н. е.)
  • Стародавня Японія — з 200 року нашої ери.
Кіото (з 200 року нашої ери)
  • Стародавня Індія — приблизно з 4000 до н. е.
Хараппа (Індська цивілізація, приблизно від 4000 до н. е., в наш час[Коли?] Пакистан)
  • Стародавня Східна Азія — з 500 року.
Ангкор (величезне місто-храм, в наш час[Коли?] в Камбоджі)
  • Доколумбівська Америка — приблизно з 500 року до н. е.
Теотіуакан (з 500 р. до н. е., в наш час[Коли?] Мексика)
Чан-Чан (найбільше американське древнє місто, приблизно з 1000 року, в наш час[Коли?] Перу)

Особливість структури міста[ред.ред. код]

Донецьк — Парк Щербакова
Харків — Вид на головну площу

Структури міста, оцінюється за його структурними елементами та мережами. Вони повинні бути адаптовані до експансивного розвитку і можливої зміни потреб мешканців міста, з перспективою у нарощуванні потенціалу міста шляхом долучення, доповнення або покращення міської структури та мешканців міста, що користуються всією інфраструктурою міста. Місцевість, демографічні зміни, споруди, транспортні потоки, мережі саме й визначають та формують історію розвитку міста і символізують місто, як структурний елемент людської спільноти — суспільства.

Внутрішні особливості[ред.ред. код]

Структурні елементи міської інфраструктури:

  • Будівлі, будинкові блоки
  • Структура і містобудування: двори, квартали, міські райони; а також — місто, центр міста, околиці міста, промислова зона (в сучасну еру — бізнес-сіті).
  • Інфраструктура:

Зовнішні особливості[ред.ред. код]

Місто, в основному виступає в якості адміністративної одиниці державного устрою з відповідними на те ознаками:

  • Просторовими: місто, міська агломерація, регіон, край і країна.
  • Функціональними: економіка, фінанси, торгівля, політичні структури, соціально-побутові чинники, культура, спорт і т. д.
  • Політичними: міські і районні консультативні ради (по мірі необхідності — регіональні, міські ради, районно-квартальні самоврядні одиниці), можливість представлення урядових, державних управлінських структур
  • Населенням: етноси та мови, релігії, соціальні класи, вік та стать….

Географія[ред.ред. код]

Часто міста розташовані на узбережжі й мають гавань або біля річки, що дає економічні переваги. Водні перевезення по річках і океанах були (і часто є) дешевшими та ефективнішими за дорожні перевезення на великі відстані.

Дніпропетровськ — Діловий центр міста

Сучасні міста[ред.ред. код]

Сучасні міста діляться на малі (до 50 тис. жителів), середні (50-100 тис.), великі (100—250 тис.), надвеликі (250—500 тис.), найбільші (500 тис.—1 млн) і міста-мільйонери (понад 1 млн жителів). У 1980-х роках у світі налічувалося близько 220 міст-мільйонерів, найбільший — Мехіко (18 млн жителів, 1990). Поблизу багатьох великих міст виникають міста-супутники. Часто міста і міста-супутники об'єднуються, утворюючи агломерації, які можуть бути об'єднані в мегаполіси. На цей час найбільшим у світі мегаполісом є Токіо (більше 20 млн жителів).

Статус міста у різних країнах[ред.ред. код]

У різних країнах існує різний формальний та неформальний поділ на села та міста, а також поділ міст за величиною. В Україні розрізняються села, селища міського типу (неформально містечка) та міста. У англійській та іберійських мовах поширений триступеневий поділ на місто, містечко та село (англ. city, town, village; порт. cidade, vila, aldeia; ісп. ciudad, villa, pueblo). Інші романські мови мають лише двоступеневий поділ (фр. ville, village).

Болгарія[ред.ред. код]

В Болгарії слово "град" означає місто, слово "градче" може бути використане для невеликих міст або селищ. Надає та знімає статус територіальної одиниці Рада міністрів. З 2005 року введена норма, згідно з якою, щоб село стало містом, воно повинно мати розвинену соціальну і технічну інфраструктуру та населення понад 3500 осіб (у курортних містах - понад 1000). Деякі міста мають свій статус з історичних та культурних причин (Мелник з населенням 358 осіб), або з політичних причин (Правец, Каблешково та ін).

Найбільші міста: Софія, Пловдив, Варна

Див. також:

Італія[ред.ред. код]

В Італії місто називається città, іменник походить від лат. Civitas. Статус «міста» надається Президентом Республіки відповідним декретом. Найбільші і найважливіші міста в країні, такі як Рим, Мілан, Неаполь та Турин, називаються Aree metropolitane, бо вони містять кілька невеликих міст та містечок як свої райони. Герби міст мають вежу з золотою короною.

Див. також:

Канада[ред.ред. код]

Торонто — найбільше місто Канади

У Канаді, статус міста надається провінціями, причому, визначення і критерії міста у різних частинах країни істотно відрізняються. У Британській Колумбії та Саскачевані, містечко (town) може стати містом (city) після досягнення ним населення 5000 осіб[4][5], в Альберті, Нью-Брансвіку та Онтаріо ця границя виносить 10000 осіб[6][7].

У Манітобі міське поселення не може називатися містом (city), якщо населення не досягло 7500 жителів[8].Онтаріо має багато міст у звичайному значенні, але надає цей статус також типово сільським районам муніципалітетів, які були об'єднані у графства[Джерело?].

Нова Шотландія взагалі скасувала статус міста, замінивши його статусом регіонального муніципалітету. У Квебеку, раніше існував поділ на міста (cité) та містечка (ville), але був скасований і всім міським поселенням надано статус ville[Джерело?].

Див. також:

Польща[ред.ред. код]

Сучасна Варшава

В Польщі статус міста (пол. miasto) надається виключно адміністративними рішеннями центрального уряду. Більші міста утворюють окремий повіт (місто з правами повіту, пол. miasto na prawach powiatu), менші можуть бути міською гміною, або частиною місько-сільської гміни.

Містами з населенням понад 100 тисяч мешканців керують президенти міст, меншими - бурмістри. Обидві посади займають особи обрані на безпосередніх виборах.

Найбільші міста Польщі: Варшава, Лодзь, Краків, Гданськ, Познань, Вроцлав.

Див. також:

Португалія[ред.ред. код]

В португальській мові є традиційна різниця між містами (cidades) - та містечками (vilas). Ця різниця закріплена в законі[9] згідно з яким місто повинно мати:

  • Не менше 8000 виборців (приблизно 10 000 жителів)
  • Мінімум половину з таких послуг:
    • лікарню,
    • аптеку,
    • пожежну станцію,
    • театр або будинок культури,
    • музей,
    • бібліотеку,
    • готельні послуги,
    • початкову і середню школу,
    • громадський транспорт,
    • сад або міський парк.

В особливих випадках, поселенню може бути наданий статус міста, якщо воно має історичну, культурну або архітектурну значимість.

Див. також:

Росія[ред.ред. код]

У Росії статус міста визначається законодавством суб'єктів. При цьому виділяються два типи міст: регіонального (обласного, крайового, республіканського і т. д.) та районного значення. Так, наприклад, у Волгоградській області для визнання населеного пункту містом районного значення необхідно виконання наступних умов: населення не менше 10 тис. осіб, з них робітники, службовці та члени їх сімей повинні становити не менше 85 відсотків (формальні критерії); поселення повинно бути промисловим і культурним центром (оціночний критерій)[10]. Відповідно, для міст обласного підпорядкування вимоги вище. Однак, ці вимоги не є жорсткими. Так, невідповідність населеного пункту якому-небудь з критеріїв (в першу чергу формальним, особливо щодо кількості жителів) не несе за собою автоматичну втрату статусу міста, оскільки для цього потрібне прийняття відповідного нормативного правового акта (обласного закону); а незначні коливання населення цілком природні. Крім того, статус міста може відповідати інтересам будь-яких політичних сил (див. Магас — найменше місто Росії), бути даниною історії міста або його культурі (Чекалін, Верхоянськ).

У 1990-х роках в Російській Федерації було понад 1030 міст, в яких проживало 73% населення.

Див. також:

Франція[ред.ред. код]

У Франції поділ на міста (фр. ville) та село (фр. village, близько 50—2000 жителів)[11] має неформальний характер. Французи, зазвичай, суб'єктивно відрізняють місто, яке має більш ніж близько 10000 жителів (місто) і те, яке має менше 10000 (мале місто, фр. petite ville). Для великих міст може бути використаний термін метрополія або Grande Ville (велике місто).

Найбільші міста Франції: Париж, Марсель, Ліон, Тулуза.

Див. також:

Японія[ред.ред. код]

В Японії статус міста надається таким містечкам або селам, кількість мешканців яких перевищує 50 000 осіб. Проте цей статус не змінюється навіть за умови зменшення жителів міста. На відміну від містечок і сіл, міста не є складовими повітів, а на пряму підлягають префектурам, на території яких розташовані. Права міст визначені «Законом Японії про місцеве самоврядування» 1947 року.

Столиця Японії Токіо за офіційним статусом не є містом, а столичною префектурою. В той час, як кожен з 23 особливих районів Токіо мають статус і права як звичайне японське місто. Сьогодні в Японії нараховується 782 міста[12].

Україна[ред.ред. код]

Див. також Список міст України, Міста України, Історія міст України.

В Україні населений пункт може отримати статус міста лише за окремим законом вищого законодавчого органу держави — Верховної ради України, якщо у населеному пункті проживає не менше 10 тисяч жителів, при цьому «переважна більшість» населення має бути зайнята у галузях поза сільським господарством. Такі міста як Берестечко й Угнів — налічують менше 2 тисяч жителів, а міста Прип’ять та Чорнобиль не мають постійного населення.

Данія[ред.ред. код]

Швеція[ред.ред. код]

Швеція відмінила офіційний юридичний термін місто (на шведській мові: Stad (Швеція)) в 1971 році. Використовується тільки слово муніципалітет (на шведській мові: Kommun).

Нова Зеландія[ред.ред. код]

У Новій Зеландії, місцевими органами управління може бути оголошено містом, тільки якщо територія відповідає певним критеріям. Зокрема, "місто [...] повинне мати мінімальну кількість населення 50.000, бути переважно міським по характеру, бути самостійним підрозділом і головним центром діяльності в рамках регіону".[13]

Ізраїль[ред.ред. код]

У Ізраїлі термін «місто» не є юридичним терміном.

Бразилія[ред.ред. код]

Великі міста та мегаполіси[ред.ред. код]

Малі та середні міста[ред.ред. код]

Довгострокове процвітання малих і середніх міст залежить від того, наскільки розвинена в ньому інфраструктура і наскільки вона готова взяти на себе навантаження нового основного виробництва. Що більше розвинена інфраструктура (допоміжне виробництво), то гнучкішою є вся економіка міста, тим на міцнішій основі базується його економічний розвиток і процвітання.

Міста і довкілля[ред.ред. код]

У ряді документів міжнародного рівня (Соціальна хартія міст — членів союзу Балтійських міст (Росток, 13 жовтня 2001); визначальні принципи стійкого просторового розвитку Європейського континенту (Ганновер, 7–8 вересня 2000); Стратегія європейського регіонального планування (Лозанна, Страсбург, 1988); Європейська хартія місцевого самоврядування (Страсбург, 15 жовтня 1985); Хартія «Міста Європи на шляху до стійкого розвитку» (Ольборзька хартія, Данія, 27 травня 1994); «Порядок денний Хабітат II» (Стамбул, 3–14 червня 1996); «Порядок денний на XXI ст». (Ріо-де-Жанейро, 3–12 червня 1992)) зазначено, що місто не має право експортувати проблеми і порушення рівноваги на зовнішнє середовище або в майбутнє. Всі проблеми мають врегульовуватися всередині міста або за певних умов виноситься на територіальні системи регіонального (національного) рівня.[14]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Герасимчук З. В., Середа О. В. Особливості типології міст як передумова ефективного стратегічного управління їх розвитком // Економічний форум Науковий журнал — 2012. — Вип. 1
  2. Kamińska K. Lokacje miast na prawie magdeburskim na ziemiach polskich do 1370 r.: studium historycznoprawne / Krystyna Kamińska. — Toruń : UMK, 1990. — 235 s. (с.: 142)
  3. М. Кобилецький. Функції та повноваження міських рад у містах України за Магдебурзьким правом // Вісник Львівського університету. Серія юридична. — 2012, Вип. 55
  4. «Local Government Act, Part 2 – Incorporation of Municipalities». British Columbia Queen's Printer. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2011-04-07. 
  5. «The Cities Act, Part IV – Incorporation of Cities». Saskatchewan Queen's Printer. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2011-04-07. 
  6. «Municipal Government Act, Part 4 – Formation, Fundamental Changes and Dissolution». Alberta Queen's Printer. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2011-04-07. 
  7. «Municipalities Act». New Brunswick Queen's Printer. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2011-04-07. 
  8. «Municipalities Act, Part 2 – Formation, Fundamental Changes and Dissolution». Province of Manitoba. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2011-04-08. 
  9. «Law n.° 11/82 (Lei das designações e determinação de categoria das povoações), of June, 2nd» (PDF). Процитовано 2010-05-16. 
  10. Стаття 1 Закону Волгоградської області від 7.10.1997 «Про адміністративно-територіальний устрій Волгоградської області» № 139-ОД
  11. INSEE.fr
  12. Перелік японських міст
  13. «Geographic Definitions, 2006 Census Information About Data, 2006 Census, Statistics New Zealand». Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2010-01-26. 
  14. Кравченко Т.А. Світові тенденції розвитку міст і зарубіжний досвід вирішення проблем міського соціально-економічного розвитку. // Держава та регіони. Серія: Державне управління Науково-виробничий журнал2011. — № 4 ISSN:1813-3401 (с. 135-141)

Література[ред.ред. код]

  • Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні в 1945–1991 рр: Монографія / М. А. Алфьоров — Донецьк: Донецьке відділення НТШ ім. Шевченка, ТОВ «Східний видавничий дім» 2012. — 552 с.
  • Chandler, T. Four Thousand Years of Urban Growth: An Historical Census. Lewiston, NY: Edwin Mellen Press, 1987.
  • Patrick Geddes, City Development (1904)
  • Jacobs, Jane (1969), The Economy of Cities, New York: Random House Inc 
  • Monti, Daniel J., Jr., The American City: A Social and Cultural History. Oxford, England and Malden, Massachusetts: Blackwell Publishers, 1999. 391 pp. ISBN 978-1-55786-918-0.
  • Lewis Mumford, The City in History (1961)
  • Reader, John (2005) Cities. Vintage, New York.
  • Robson, W.A., and Regan, D.E., ed., Great Cities of the World, (3d ed., 2 vol., 1972)
  • Rybczynski, W., City Life: Urban Expectations in a New World, (1995)
  • Smith, Michael E. (2002) The Earliest Cities. In Urban Life: Readings in Urban Anthropology, edited by George Gmelch and Walter Zenner, pp. 3-19. 4th ed. Waveland Press, Prospect Heights, IL.
  • Thernstrom, S., and Sennett, R., ed., Nineteenth-Century Cities (1969)
  • Arnold J. Toynbee, Cities of Destiny, New York: McGraw-Hill, 1967. Pan historical/geographical essays, many images. Starts with «Athens», ends with «The Coming World City-Ecumenopolis».
  • Max Weber, The City, 1921. (tr. 1958)
  • G. Andrusz, M. Harloe, I. Szelenyi (Hrsg): Cities after Socialism. Urban and Regional Change and Conflict in Post-Socialist Societies. Oxford 1996.
  • Leonardo Benevolo: Die Geschichte der Stadt. 7. Auflage Frankfurt 1993.
  • Frank Betker: «Einsicht in die Notwendigkeit!» Kommunale Stadtplanung in der DDR und nach der Wende (1945–1994), Beiträge zur Stadtgeschichte und Urbanisierungsforschung Bd. 3. Steiner Stuttgart 2005, ISBN 3-515-08734-6 (zur sozialistischen Stadt siehe S. 104-111)
  • Raimund Blödt, Frid Bühler, Faruk Murat, Jörg Seifert: Beyond Metropolis. Eine Auseinandersetzung mit der verstädterten Landschaft. Sulgen/Zürich 2006, ISBN 3-7212-0583-9.
  • Elisabeth Blum, Peter Neitzke: FavelaMetropolis. Berichte und Projekte aus Rio de Janeiro und São Paulo. bauverlag, Birkhäuser, 2004, ISBN 978-3-7643-7063-3.
  • Elisabeth Blum: Schöne neue Stadt. Wie der Sicherheitswahn die urbane Umwelt diszipliniert. Basel 2003, ISBN 3-7643-6250-2.
  • G. Curdes: Stadtstruktur und Stadtgestaltung. 2. Auflage. Stuttgart 1996.
  • Ernst Egli: Geschichte des Städtebaues, Bd. 1-3. 1959-67.
  • Evamaria Engel: Die deutsche Stadt im Mittelalter. München 1993.
  • Jean-Claude Golvin: Metropolen der Antike. Konrad Theiss Verlag GmbH, Stuttgart 2005, ISBN 3-8062-1941-9.
  • Matthias Hardinghaus: Zur amerikanischen Entwicklung der Stadt. Peter Lang, Frankfurt am Main 2004.
  • Dieter Hoffmann-Axthelm: Die dritte Stadt. Frankfurt 1993, ISBN 3-518-11796-3.
  • E. Isenmann: Die deutsche Stadt im Spätmittelalter. 1250–1500 — Stadtgestalt, Recht, Stadtregiment, Kirche, Gesellschaft, Wirtschaft. Stuttgart 1988.
  • Leopold Kohr. Probleme der Stadt. Gedanken zur Stadt- und Verkehrsplanung. Otto Müller, Salzburg, 2008. ISBN 978-3-7013-1154-5
  • Frank Kolb: Die Stadt im Altertum. München 1984.
  • Herbert Knittler: Die europäische Stadt in der frühen Neuzeit. Institutionen, Strukturen, Entwicklungen. Wien 2000.
  • Wolfgang R. Krabbe: Die deutsche Stadt im 19. und 20. Jahrhundert: eine Einführung. Vandenhoeck & Ruprecht, Göttingen 1989, ISBN 3-525-33555-5, 224 S. (= Kleine Vandenhoeck-Reihe 1543).
  • Le Corbusier: An die Studenten — Die «Charte d’ Athènes». Éditions de Minuit, Paris 1957 bzw. Rowohlt Taschenbuchverlag: rowohlts deutsche enzyklopädie Nr. 141, Hamburg 1962.
  • Karl Dietrich Hüllmann: Städtewesen des Mittelalters, I–IV. Bonn 1826–1829, Neudruck Aalen 1974
  • Lexikon der Kunst, Gerhard Strauss (Begr.), Leipzig, Seemann, verschiedene 5-7bändige Ausg., ca. 1968-94, u. a. alle Begriffe mit Stadt…
  • Elisabeth Lichtenberger: Die Stadt. Von der Polis zur Metropolis. Wissenschaftliche Buchgesellschaft Darmstadt 2002.
  • Martina Löw: Soziologie der Städte. Frankfurt am Main, 2008.
  • Nikolaus Pevsner, Hugh Honour, John Fleming: Lexikon der Weltarchitektur. Mit einer umfassenden Bibliographie und einem Ortsregister der Abbildungen. 3., aktualisierte und erw. Auflage. 1992.
  • Cord Meckseper: Kleine Kunstgeschichte der deutschen Stadt im Mittelalter. Wissenschaftliche Buchgesellschaft, Darmstadt 1982, ISBN 3-534-08579-5.
  • Alexander Mitscherlich: Die Unwirtlichkeit unserer Städte. Frankfurt am Main, 1965.
  • A. Montanari, G. Curdes, L. Forsyth (Hrsg.): Urban Landscape Dynamics. A Multi-Level Innovation Process. Aldershot (UK) 1993.
  • Werner Müller: Dtv-Atlas zur Baukunst, Bd. 1-2. 13. bzw. 12. Auflage. 2002.
  • Wolfgang Müller: Städtebau. 4., neubearb. Auflage. 1999.
  • Lewis Mumford: Die Stadt, Geschichte und Ausblick. (The city in history) Band 1 und 2, dtv, München 1979,1980. ISBN 3-423-04326-1.
  • Franz Oswald, Peter Baccini: Netzstadt. Einführung in das Stadtentwerfen. Basel/Boston/Berlin 2003.
  • Franz Oswald, Nicola Schüller (Hrsg.): Neue Urbanität. Das Verschmelzen von Stadt und Landschaft. Zürich 2003.
  • Philipp Oswalt (Hrsg.): Schrumpfende Städte. Städtischer Wandel im Zeichen von Postfordismus und Globalisierung. Hatje Cantz Verlag 2004.
  • Hermann Rafetseder: Stadterhebungen in Österreich seit 1945 (Voraussetzungen, äußere Umstände und Hintergründe von Stadt- und Markterhebungen). In: Pro civitate Austriae. H. 7 (1988), S. 13-59.
  • Sabine Rahmsdorf: Stadt und Architektur in der literarischen Utopie der frühen Neuzeit. Winter, Heidelberg 1999. — 345 S.: Ill.(Beiträge zur neueren Literaturgeschichte; [Folge 3], Bd. 168)
  • Jürgen Reulecke, Clemens Zimmermann (Hrsg.): Die Stadt als Moloch? Das Land als Kraftquell?. Wahrnehmungen und Wirkungen der Großstädte um 1900. Basel, 1999, Stadtforschung aktuell; 76), ISBN 3-7643-6038-0.
  • Werner Rietdorf (Hrsg): Auslaufmodell Europäische Stadt? Neue Herausforderungen und Fragestellungen am Beginn des 21. Jahrhunderts. Verlag für Wissenschaft und Forschung, Berlin 2001, ISBN 3-89700-310-4.
  • Klaus Ronneberger, Stephan Lanz, Walther Jahn: Die Stadt als Beute. Dietz, Bonn 1999.
  • Thomas Sieverts: Zwischenstadt. Zwischen Ort und Welt, Raum und Zeit, Stadt und Land. Vieweg, Braunschweig 1997, ISBN 3-528-06118-9.
  • Jens Wassermann: Die Region Hannover — Regionale Kooperation vor dem Hintergrund einer institutionalisierten Gebietskörperschaft. VDM Verlag Dr. Müller, Saarbrücken 2007, ISBN 978-3-8364-5577-0.
  • (рос.) Лаппо Г. М. География городов. — М.: Мысль, 1971.

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Земля Це незавершена стаття з географії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.