Акбар I Великий

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Акбар)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Джелаль-ад-дін Акбар
перс. جلال‌الدین مُحمَّد اکبر
Джелаль-ад-дін Акбар

11-й Падишах Індії
Час на посаді:
1556 — 1605
ПопередникХумаюн
НаступникДжаханґір

Народився15 жовтня 1542(1542-10-15)[1][2]
Umarkot Fortd, Умеркот, Сінд, Пакистан
Помер13 жовтня 1605(1605-10-13)[3] (62 роки)
Аґра, Імперія Великих Моголів, Індія
ПохованийГробниця Акбара Великого
Ріднядід Бабур
Релігіяіслам

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Акбар I Великий, також Абу'л-Фаз Джела́ль-ад-Дін Мухамма́д Акба́р, в подальшому Акбар Великий[4] (15 жовтня 1542 — 27 жовтня 1605, Агра) — третій падишах (15561605) з династії Великих Моголів, онук Бабура, прямий нащадок Тамерлана. Акбар був видатним державним діячем, допитливою, хоч і неграмотною людиною, мав прекрасну пам'ять, був сміливим та здібним воєначальником.

Життєпис[ред. | ред. код]

Акбар був переданий епітету «Великий» через його низку досягнень[5], включаючи переможні військові звитяги, кардинальні суспільні та світські реформи, які укріпили династію моголів на індійському субконтиненті і розширили їх володіння.

Родина та дитинство[ред. | ред. код]

Нащадок Тамерлана, Акбар, приналежний до династії Великих Моголів, прийшов на світ в часі занепаду його батька, Хумаюна. Тому його дитячі роки тісно переплелися з їхньою родиною: поневіряннями з батьком, та опікунством — братами його батька і супроводжуючи батька в його походах, задля повернення трону Великих Моголів.

Хумаюн, син Бабура, як наслідник падишаха-батка, унаслідував титул батька і правив у столиці, але не мав такого впливу на суспілство й армію, що невдовзі почав втрачати території. Пізніше ще й був зраджений своїми трьома братами і змушений був полишити свої землі під тиском афганского воєначальника Шер-Хана Сурі (Sher Shah Suri), який зайняв його місце. Останній наніс нищівну поразку Хумаюну на березі Гангу, що падишах, втративши все своє військо та челядь (службовців та майже весь гарем з жінками), втік на південний захід імперії. Там, в провінції Сінд, він зійшовся з шейхом Алі Акбар Джамі, вчителем перської мови його молодшого брата Гіндала Мірзи. Невдовзі він уже засватав 14-річну Хаміду Бану Бегум[6], дочку шейха і змушений був перебратися під опіку місцевого індуїстського володаря Рану Прасада[7].

Через рік, в 1542 році, в Умеркоті, в Сінді (нині провінція Пакистану), народився Абуль-Фатх Джалалуддин Мухаммад Акбард, якого пізніше нарекли Акбаром Великим. Дитинство Акбара було в постійних поневіряннях, оскільки родина Хумаюна уже в 1543 році змушена була перебратися до Кандагару (примирившись з Гіндалом, під його опіку), остерігаючись васалів Шер-Шах Сурі, що намагалися прибрати його головного ворога.

У вотчині свого молодшого брата, Гіндала Мірзи, Хумаюн перебував недовго, побоюючись за своє життя[8], колишній падишах змушений знову податися в мандри, адже два середущих брати Камран та Аскарі створили коаліціюсупроти нього ішукали його, щоби позбавити титулу «падашах». Новим пристанівком йому стала Персія, яка таким чином, помагаючи династійним втікачам, намагалася утримувати вплив на сусідні народності та племена. Але в тривалу подорож-заслання, Хумаюн не взяв свою родину, полишивши дитину і дружин в Кандагарі під опікою Гіндала. Але, коли загони Аскарі-мірзи захопили Кандагар, то ними був ув'язнений Гіндал та перевезений, зі всією сім'єю, до Кабула (вотчини Камрана-мірзи). Таким чином малолітій Акбар (якому було 14 місяців) потрапив на свою дідівщину (місто Бабура — Кабул) разом з матір'ю та сестрою його батька (яка ним опікувалася).

Аскарі-мірза за свого життя мав лише дочку, відтак він змилосердився над кровним дитям, і передав дитину під опіку своєї дружини Султан Бегум. Але вже в 1545 році Хумаюн повернув Кандагар, та ув'язнив брата Аскарі. Ще кілька місяців Акбар виховувався тіткою Султан Бегум в Кабулі, поки його батько не здобув вотчину свого батька і воз'єднався зі своїм сином. Впродовж майже десятиліття Кабул переходив з рук в руки: від падишаха Хумаюна, до деспотичного мірзи Камрана. В одній із тих битв загинув їхній молодший брат Гіндал (який був на стороні падишаха). В знак вшанування рідного брата, Хумаюн засватав його єдину дочку, Рукайю Султан Бегум, зі своїм первістком, коли обом було по 9 років.

У 1555 він разом зі своїм батьком Хумаюном переїхав, повернувся в Делі, який перетворився на центр літературного та художнього відродження.

Сходження на трон[ред. | ред. код]

У 1556 Хумаюн помер, і Акбар у віці 14 років став правителем. Через чотири роки він вигнав регента Байрам-хана і, потім поваливши впливового Адхам-хана, придушивши кілька заколотів (зокрема Баз Бахадура в Мальві), у тому числі за участю свого брата Хакіма в 1579, приступив до розширення кордонів успадкованої імперії. Тут йому допоміг раджпутський клан Качваха, що перейшов на бік падишаха.

Акбар об'єднав Раджпутану, Гуджарат, Бенгалію, Гондвану і Кашмір. Основна частина його тривалого правління була присвячена тому, щоб підпорядкувати непокірних правителів Північної Індії і встановити в країні міцний мир. На першому етапі вимушений був тривалий час протистояти раджпутам, серед яких найзначущими були Пратап Сінґх та Дургаваті.

Акбар навів порядок у збиранні податків, та, як і його дід Бабур, сприяв розвитку торгівлі.

Державною мовою Могольської імперії (не плутати з «монголами») була гінді. У 1574, завершивши в основному територіальне формування держави, Акбар приступив до проведення внутрішніх реформ. Акбар зарекомендував себе як покровитель наук і мистецтв, зібрав навколо свого престолу найкращих учених, поетів, музикантів і художників. Його найближчий сподвижник, візир Абу-л-Фазл, був різнобічно освіченою людиною, розмовляв багатьма мовами і залишив записи про правління Акбара. У період правління Акбара була створена школа живопису, зібрана багатюща бібліотека, яка налічує понад 24 тисяч томів. У 1569 поблизу Агри почалося будівництво нової столиці Фатехпур-Сікрі («міста Перемоги»).

Діставши в спадщину невелику територію навколо Делі, Акбар розширив свої володіння за рахунок завоювання ряду князівств Північної Індії. Династичними шлюбами Акбар зміцнив свої зв'язки з раджпутськими князівствами, а кіннота раджпутів стала основою його війська. В 1574 році він спробував відмінити систему джаґірів та замінити земельні наділи зарплатнею зі скарбниці, а збір податків передати державним чиновникам. Ця спроба Акбара викликала опір військової знаті й зазнала невдачі. Невдоволені реформами Акбара феодали підняли повстання проти «правителя-віровідступника» (15801582), яке було придушене з великими труднощами. На відміну від своїх попередників Акбар старався досягти згоди між своїми підданими незалежно від релігії та заручитися підтримкою основної маси населення — індусів, яких він широко просував на провідні державні посади.

Акбар виявляв великий інтерес до релігій, включаючи християнство, про яке йому розповідали Клаудіо Аквавіва, Антоні де Монсеррат і інші католицькі місіонери. Він однаково доброзичливо відносився до всіх своїх підданих, дозволив вільне віросповідання всіх релігій. З 1582 Акбар намагався затвердити в країні нове містичне віровчення, яке назвав дин-і іллахі («божественна віра»), розроблене разом з Абу-л-Фазлом. Це вчення було поєднанням елементів індуїзму, зороастризму, ісламу і почасти християнства. Акбар говорив: «Лише та віра істинна, яку схвалює розум» і «Багато дурних шанувальників традицій беруть звичай предків за визначення розуму і тим самим прирікають себе на вічну ганьбу». Втім лише найближчі стали адептами нової віри, зокрема Бірбал, Хан-е-ханан, Файзі.

У 1580-82 роках спалахнуло повстання великих феодалів проти запроваджених Акбаром релігійних реформ. Як підсумок боротьби звучать слова Акбара: «Щасливий, бо міг докладати в житті священне Вчення, міг дати достаток народу і був відтінений великими ворогами».

Також Акбар ввів нову релігію «дін-і ілахі» (божу віру), що була еклектичною сумішшю з вірувань та обрядів запозичених з ісламу, індуїзму, парсизму та джайнізму. Головою нової релігії став сам Абар який таким чином поєднував в собі світську та релігійну владу. За його життя послідовники нової релігії мали підтримку правителя, але після його смерті перетворилися на невелику секту.

Епоха акбарового правління докладно описана його радником та хроністом Абу-л-Фазлом.

Останні роки його життя були затьмарені придворними інтригами і змовницької діяльністю сина Саліма. Помер Акбар у 1605 році, престол успадкував Салім під ім'ям Джахангира.

Реформи[ред. | ред. код]

Метою реформ було створення централізованої держави на основі справедливого і рівного ставлення до всіх народів, які її населяли. У першу чергу він посилив контроль за армією, провів новий адміністративний поділ держави, разом зі своїм головним фінансистом Тодар Малом встановив єдину систему оподаткування. Податкова реформа мала в своїй основі найсуворіший облік, що не дозволяє чиновникам приховувати і розкрадати значну частину зборів. Одночасно з цим було передбачено нестягування податків при неврожаї і голоді, видача позик грошима і зерном.

Акбар скасував податки на немусульман і принизливий для індусів подушний податок. У всій імперії була введена єдина система мір і ваг, а також єдиний сонячний календар, заснований на даних таблиць Улугбека. Величезне значення падишах приділяв розвитку торгівлі, яку зав'язав навіть з європейцями. Прагнучи розширити панування Могольської імперії в Індії та залучити на свій бік індуське суспільство, Акбар активно залучав індуських раджів на важливі посади в державі й армії.

Адміністративними реформами, поступками феодалам і спробою об'єднати різні релігійні течії в нову релігію Акбар намагався централізувати свою державу. В останні роки свого правління він вів загарбницьку війну проти афганських племен і підкорив Кашмір. У результаті завоювань межі Могольської держави простяглися від Балху на півночі, до Ґодаварі на півдні включно з Кашміром та сучасним Афганістаном.

Смерть і спадщина[ред. | ред. код]

3 жовтня 1605 Акбар захворів на дизентерію та помер від неї. Він, як вважають, помер 26 жовтня 1605, після чого його поховали у мавзолеї в Сикандра, Аґра.[9]

Акбар залишив багату спадщину як для держави Великих Моголів, так і для індійського субконтиненту в цілому. Він міцно вкорінив авторитет держави Великих Моголів в Індії та за її межами, після того, як ліквідував загрозу з боку афганців під час царювання його батька, встановивши свою військову і дипломатичну перевагу. Під час його правління, характер змін набув рис світського і ліберального, з акцентом на культурну інтеграцію. Він також представив кілька далекоглядних соціальних реформ, у тому числі заборону саті, легалізацію повторного шлюбу для вдів і підвищення віку вступу в шлюб.

Журнал «Тайм» включив його ім'я у свій список Top 25 світових лідерів.

Цікаві факти[ред. | ред. код]

Акбар не вмів писати і читати, проте любив, щоб йому книги читали вголос. За його наказом багато книг із санскриту було перекладено перською мовою.[10]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Національна бібліотека Німеччини, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #118644181 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  2. а б Енциклопедія Брокгауз
  3. а б (not translated to uk) تاريخ مغول القبيلة الذهبيَّة والهند — С. 261. — ISBN 9789953184364
  4. урду کبر اعظم
  5. Domesticity and Power in the Early Mughal World
  6. Яка стала його 4-ю дружиною
  7. Smith, Vincent Arthur (1917). Akbar the Great Mogul
  8. Гіндал вважав його за претендента на свої землі
  9. R. C. Majumdar Ancient India, 1977. ISBN 81-208-0436-8
  10. Неру, Джавахарлал (1977). Взгляд на всемирную историю. В трех томах. Том 2. Прогресс. — С.67 (рос.)

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]