Координати: 79°26′ пн. ш. 90°46′ зх. д. / 79.433° пн. ш. 90.767° зх. д. / 79.433; -90.767

Аксел-Гейберг

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Аксел-Гейберґ)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Острів Аксел-Гейберг
англ. Axel Heiberg Island
Острів Аксел-Гейберг. Знімок з космосу
Карта
Острів в Канадському Арктичному архіпелазі
Острів в Канадському Арктичному архіпелазі
Острів в Канадському Арктичному архіпелазі
Названий на честьAxel Heibergd
Географія
79°26′ пн. ш. 90°46′ зх. д. / 79.433° пн. ш. 90.767° зх. д. / 79.433; -90.767
КонтинентПівнічна Америка
МісцерозташуванняПівнічний Льодовитий океан
Канадський Арктичний архіпелаг
АкваторіяПівнічний Льодовитий океан
Група островівКанадський Арктичний архіпелаг
Площа43 178  км² 
Довжина371 км
Ширина220 км
Найвища точка2210 м
Країна
Канада Канада
Регіон НУ
Адм. одиницяНунавут
Населенняненаселений
Відкрито1900
Острів Аксел-Гейберг. Карта розташування: Канада
Острів Аксел-Гейберг
Острів Аксел-Гейберг
Острів Аксел-Гейберг (Канада)
Мапа
CMNS: Аксел-Гейберг у Вікісховищі

А́ксель-Ге́йберг[1]  (англ. Axel Heiberg Island, фр. Île Axel Heiberg, інук. ᐅᒥᖕᒪᑦ ᓄᓈᑦUmingmat Nunaat) — великий ненаселений острів на півночі Канадського Арктичного архипелагу. Адміністративно належить до регіону Кікіктаалук території Нунавут. Відомий своїми незвичайними копалинами, що датуються еоценовим періодом [2].. Площа — 43 178 км². Належить нунавутам Канади. Найвища точка острова — гора Аутлук-Пік висотою 2 210 м над рівнем моря.

Географія

[ред. | ред. код]
Аксель-Гейберг в Канадському Арктичному архипелазі

Аксель-Гейберг входить до групи островів Сведрупа[3], що є у складі островів Королеви Єлизавети [4], розташовані на півночі Канадського Арктичного архіпелагу. Адміністративно належать до регіону Кікіктаалук території Нунавут [5].

Острів лежить між 78 і 81 N та 96° і 85° W [3]. Один із найпівнічніших островів Канади, що віддалено приблизно на 1200 км від Північного полюса [6]. Зі сходу Аксель-Гейберг відокремлюють від острова Елсмір протоки Амундсена та Юрика, а на південному заході його відокремлюють від островів Мейген, Амунд-Рінґнес і Корнуолл[en] протоки Свердруп, Пірі і Мессі [3].

Карта острова Аксель-Гейберг

При ширині 30-160 км [3], довжині 370 км і площі 43 178 км², що приблизно відповідає площі Швейцарії [6], це третій за розмірами серед островів Королеви Єлизавети (після Елсміра та Девона) [4] і найбільший з островів Свердрупа [6]. Острів займає 32-е місце за площею у світі та 7-е в Канаді. Довжина берегової лінії 3061 км [4]. Контури узбережжя помітно порізані великими затоками (Канадська енциклопедія виділяє три — Вітсанді, Сенд та Гуд-Фрайді [6], а сайт Canada's Polar Environments — п'ять [7]) та численними фіордами (Canada's Polar Environments налічує 15). На північно-східному краю острова вдається в протоку Нансен півострів Шей [7].

Базальтова скеля, острів Аксель-Гейберг

Найбільших висот рельєф острова досягає в районі хребта Прінсес-Маргарет, до якого входить і найвища вершина Аксель-Гейберга, пік Аутлук (2210 м над рівнем моря). Приблизно 35 % площі острова цілий рік покриті льодом, включаючи дві великі льодовикові шапки — Мюллер і Стейсі [6]. На території льодовика Мюллер, більшого за площею і північнішого з двох, розташований і пік Аутлук [7] [8]. Льодовики, що сповзають з південної льодовикової шапки, в основному рухаються до Гласір-фіорду, де від них відокремлюються айсберги, що прямують потім у море [7]. У Експедишен-фіорд на заході острова впадають льодовики Томпсон, Вайт, Бейбі та Крузо, а також річка Експедишен що має сточище 800 км² [8]. Низини на північ від льодовикової шапки Мюллер поступово підвищуються у напрямку до північного узбережжя острова, переходячи в пагорби конічної форми. Північний берег високий і урвистий, утворює круті схили висотою до 650 м, відомі як Чорна стіна (норв. Svartevæg, англ. Black Wall, фр. Mur noir, інук. ᕿᕐᓂᖅᑐᖅ ᐊᑭᓐᓇᖅ). Східна частина острова поступово знижується до узбережжя рівня моря, хоча на південному сході також зустрічаються пагорби [7].

Соляний діапір, острів Аксель-Гейберг

З геологічного погляду Аксель-Гайберг розташований у басейні Свердрупа — осадовому басейні розмірами 1000×350 км, куди входить більшість островів Королеви Єлизавети від Прінс-Патрика до північного Елсміра. Осадові породи в цьому басейні датуються періодом 318 — 66 млн. років тому, і найбільшої товщини вони досягають на Аксель-Гейберзі [6] [9]. У низовинах основні породи — мезозойські та третинні пісковики та глинисті сланці [10], у горах північного заходу — складчасті мезозойські породи з незначними магматичними інтрузіями [11] Важливим елементом геології є соляні відкладення, що утворилися на ранньому етапі існування басейну Свердрупа в результаті випаровування морської води. В результаті орогенних процесів, що сформували зокрема хребет Прінсес-Маргарет, у басейні Свердрупа утворилися соляні бані — діапіри. Загалом у басейні налічується близько 100 діапірів, з яких 46 припадає на територію острова Аксель-Гейберг — найвища концентрація діапірів у світі, за винятком Ірану [6].

Клімат полярно-пустельний, із сухою морозною зимою та прохолодним літом. Розташована на острові Елсмір неподалік Аксель-Гейберга метеорологічна станція «Юрика» визначає середньорічну температуру повітря в цьому районі -19,7 °C [6], температуру лютого -38,5 °C (у лютому 1973 року на станції «Юрика»» зафіксовано середньомісячну температуру −47,9 °C — найнижчу в Канаді [10]) і температуру липня 5,4 °C. Середньорічна норма опадів, за даними станції, 68 мм, з піком влітку. Водночас короткострокові виміри температур та обсягу опадів на самому Аксел-Гейберзі показують, що клімат острова може бути теплішим на кілька градусів, а річна норма опадів дещо вища. Особливо це стосується гірських районів: дослідження снігового покриву поблизу вищої точки льодовикової шапки Мюллер вказують на середній обсяг опадів в 370 мм протягом 41 року [8].

Зледеніння

[ред. | ред. код]

Білий льодовик (англ. White Glacier) — долинний льодовик, що покриває площу 38,7 км² у районі Експедішн-фіорд (79°30′ пн. ш. 090°50′ зх. д. / 79.500° пн. ш. 90.833° зх. д. / 79.500; -90.833 (White Glacier)). Тече на висотах від 56 до 1782 м над рівнем моря, діапазон, який, як зазначив Дюргеров (2002), [12] перевищує лише льодовикова шапка Девон[en] у світовому списку льодовиків із виміряною балансовою масою. Товщина льоду досягає або перевищує 400 м. Його максимальне розширення в новітній історії, що відзначає просування льодовика у відповідь на похолодання Малого льодовикового періоду, було досягнуто не раніше кінця XVIII століття, і, швидше за все, на початку XX століття. Є докази того, що відступ кінцевої станції, який раніше становив близько 5 м на рік, сповільнюється (Cogley et al. 1996a; Cogley and Adams 2000). Білий льодовик був предметом багатьох статей у гляціологічній літературі з 1960 року, [13][14][15] Müller (1962)[13] був джерелом тепер уже класичної діаграми, що розробляє та ілюструє концепцію «фації льодовика».

Населення

[ред. | ред. код]

Острів ненаселений, за винятком сезонної арктичної науково-дослідної станції Макгілла[en], під орудою університету Макгілла.

Ласт-Гаммер-спрінг

[ред. | ред. код]

Ласт-Гаммер-спрінг, розташоване в центральній західній частині острова (79°07′ пн. ш. 090°21′ зх. д. / 79.117° пн. ш. 90.350° зх. д. / 79.117; -90.350 (Lost Hammer Spring)) — найхолоднішим і найсолонішим з усіх описаних на сьогодні арктичних джерел. Він характеризується багаторічним підвищеним солоним (24%) викидом води температурою ~−5 °C, що витікає на поверхню через порожнисту, 2 м високу конусоподібну структуру соляного туфу. Безперервні викиди газу з джерела вказують на термогенне джерело метану. На основі цих властивостей це джерело вважається значущим астробіологічним аналогом для можливих середовищ існування, які зараз присутні на Марсі та холодних супутниках Європі та Енцеладі.

На цьому місці були знайдені мікроби, які залежать не від органічних матеріалів чи кисню, а лише від простих неорганічних сполук. Ці неорганічні сполуки присутні на Марсі. [16]

Рослинність та тваринний світ

[ред. | ред. код]

Велика частина острова входить у північноамериканський екологічний регіон, який визначається Всесвітнім фондом дикої природи як полярна тундра [17]. Переважаючі ґрунти — перемішані та статичні регосоли (слаборозвинені ґрунти на пухких породах). Під верхнім шаром ґрунту залягає суцільна вічна мерзлота завтовшки 400 — 600 м [6].

Чагарники та трав'яниста рослинність, характерні для арктичної пустелі, покривають лише окремі ділянки непокриті льодовиками, решта поверхні залишається голою [6]. Рослинність в основному представлена ​​мохами (у гірських районах також лишайниками) та деякими холодостійкими судинними рослинами. У горах на північному заході Аксель-Гейберга це осокові і пухівка, рідше верба арктична і різні види дріад, в нижчих районах (екорегіон пагорбів Юрика) — також ломикамінь супротивнолистий, мак полярний і Kobresia [10] [11].

Муміфікований пень метасеквої, острів Аксель-Гейберг

По всьому острову поширений заєць арктичний, а в низовинах часто зустрічаються вівцебики. Рідкіснішими представниками наземної фауни є карибу Пірі, вовки, песці та лемінги (у прибережних районах також білий ведмідь [11], а на узбережжі тюлені [10]). На острові мешкають також кілька видів птахів: малі поморники (Stercorarius), гусі, крячок полярний, куріпка біла, пуночка [6], буревісник кочівний, чечітка біла, пухівка горбатодзьоба та сивка [11]

1985 року на сході острова було знайдено Викопний ліс — велику кількість деревних пнів, вік яких оцінюється більш ніж понад 45 мільйонів років. Дерева Викопного лісу не перетворилися на скам'янілість, зберігши в недоторканності свою органічну речовину, і надають вченим можливість вивчити давню екосистему, до якої вони належали [6]. З викопних залишків робиться висновок, що ліс Аксель-Гейберга був водно-болотним лісом у високих широтах [18]. Клімат у регіоні у період був набагато м'якшим; серед дерев Викопного лісу найчастіше зустрічається метасеквоя, проте знайдені також модрина, ялина, сосна, платан західний і Eleocharis dulcis [6].

Наприкінці 1990-х років на Аксель-Гейберзі біля Мокка-фіорду виявлено залишки тварин, характерних для субтропічного клімату — алігатора та черепахи, а у Викопному лісі — скам'янілі фрагменти зубів бронтотерію — гігантського викопного носорогоподібного травоїду.

Історія

[ред. | ред. код]

Хоча в історичний період острів залишається ненаселеним (найближче поселення, Гріс-Фіорд[en], розташоване на півдні острова Елсмір) [6], в минулому на ньому жили інуїти [7]. У 1970-і роки на Аксель-Гейберзі також знайдено сліди стоянок, що належать до протоескімоської дорсетській культурі [19].

Першими європейцями, що дослідили острів, були учасники норвезької арктичної експедиції[ru] під орудою Отто Свердрупа [6]. Це сталося наприкінці квітня 1899; пізніше острів названий на честь норвезького мецената Акселя Гейберга[en] — одного з трьох основних спонсорів експедиції [3]. Норвегія претендувала на острів до 1930 року.

Перше висадження експедиції Свердрупа на острів відбулося на мисі Саутуест 11 квітня 1900 року. У цьому та наступному роках були зроблені дві невдалі спроби довести, що відкрита земля є островом, але тільки в 1902 році, коли Свердруп піднявся протокою Нансена до 81°40' N, так і не виявивши перемички між Аксель-Гейбергом і Елсміром, цю тезу вважали доведеною [3]. Оскільки первинне обстеження узбережжя Аксель-Гейберга проходило в дні Великодня, деякі топографічні об'єкти на узбережжі (затока Гуд-Фрайді — "Страсна п'ятниця" та мис Монді-Терсді — "Великий четвер") носять відповідні назви [7].

26 червня 1906 року на мисі Томас-Габбард на півночі острова висадився Роберт Пірі, який стверджував, що спостерігав з нього Землю Крокера, що лежить у північно-західному напрямку. Два роки по тому, 18 березня 1908 року, з найпівнічнішої точки Аксель-Гейберга, мису Свартевег (нині мис Столлуерті), почав свій шлях до Північного полюса Фредерік Кук, а з мису Томас-Габбард у 1914 році вийшла в пошуках Землі Крокальда експедиції Макміллана. У середині 1920-х років американець Макміллан планував створити на острові постійну базу для пошуків земель у Північному Льодовитому океані. Ці плани викликали занепокоєння уряду Канади, який у відповідь направив в 1926 і 1929 роках на Аксель-Гейберг патрулі Королівської канадської кінної поліції. Подальші канадські дослідження острова проводилися в 1932, 1938 та 1940 роках. Систематичні дослідження Аксель-Гейберга почалися з 1955 року, коли Канада здійснила геологічну розвідку острова в рамках операції «Франклін». В 1959 — 1962 роках в Екпедишен-фіорді постійно діяла польова науково-дослідна станція Університету Макгілла, що надалі продовжує роботу влітку. У 1972 році на Аксель-Гейберг було направлено гірську експедицію з Великої Британії. Члени експедиції підкорили 48 вершин на схід від Мідл-фіорду, а також вели ботанічні та зоологічні дослідження [20].

Література

[ред. | ред. код]
  1. Adams, Peter. Field Research on Axel Heiberg Island, N.W.T., Canada Bibliographies and Data Reports; with Appendices of Data from the McGill Subarctic Research Station, Shefferville, P.Q. Sherbrooke, Québec: Centre for Northern Studies and Research, McGill University, 1987.
  2. Jackson, M P A, and J C Harrison. 2006. «An Allochthonous Salt Canopy on Axel Heiberg Island, Sverdrup Basin, Arctic Canada». Geology. 34, no. 12: 1045.
  3. Kuc, M. Bryogeography of Expedition Area, Axel Heiberg Island, N.W.T., Canada. Bryophytorum bibliotheca, Bd. 2. Lehre: Cramer, 1973. ISBN 3-7682-0912-1
  4. LePage, B. A. 2001. «New Species of Picea A. Dietrich (Pinaceae) from the Middle Eocene of Axel Heiberg Island, Arctic Canada». Botanical Journal of the Linnean Society. 135: 137-167.
  5. Liptzin, Daniel. 2006. «A Banded Vegetation Pattern in a High Arctic Community on Axel Heiberg Island, Nunavut, Canada». Arctic, Antarctic, and Alpine Research. 38, no. 2: 216.
  6. Maag, Hans Ulrich. Ice Dammed Lakes and Marginal Glacial Drainage on Axel Heiberg Island, Canadian Arctic Archipelago. Montreal: McGill University, 1969.
  7. Redpath, Bruce B. Seismic Investigations of Glaciers on Axel Heiberg Island. 1964.
  8. Ricketts, Brian David. Delta Evolution in the Eureka Sound Group, Western Axel Heiberg Island The Transition from Wave-Dominated to Fluvial-Dominated Deltas. Ottawa: Energy, Mines, and Resources Canada, 1991. ISBN 0-660-13844-1
  9. Vandermark, D., J. A. Tarduno, and D. B. Brinkman. 2006. «Late Cretaceous Plesiosaur Teeth from Axel Heiberg Island, Nunavut, Canada». Arctic. 59, no. 1: 79-82.
  10. Yang, H., Huang, Y., Leng, Q, LePage, B.A. and Williams C.J. 2005. «Biomolecular preservation of Tertiary Metasequoia fossil Lagerstatten revealed by comparative pyrolysis analysis». Review of Palaeobotany and Palynology, 134: 237-256.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Назву записано відповідно до норми Українського Правопису 2019 р. щодо передавання іншомовних звуків [g] і [h] в географічних назвах. (Див. § 122, п. 1.)
  2. ↑ The Fossilized Forest Of Axel Heiberg Island. The University of British Columbia. Процитовано 15 листопада 2019.
  3. ↑ а б в г д е Mills, 2003, с. 45.
  4. ↑ а б в List of Islands. The Atlas of Canada (англ.). Natural Resourced Canada. Архів оригіналу за 22 січня 2013.
  5. ↑ Qitiqtaaluk Region, Nunavut. Explore Nunavut (англ.). Архів оригіналу за 13 жовтня 2013. Процитовано 1 квітня 2020.
  6. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с Melissa Ward (6 лютого 2006). Axel Heiberg Island. The Canadian Encyclopedia (англ.). Архів оригіналу за 6 квітня 2020. Процитовано 1 квітня 2020.
  7. ↑ а б в г д е ж Axel Heiberg Island. Canada's Polar Environments (англ.). Архів оригіналу за 2 липня 2016. Процитовано 1 квітня 2020.
  8. ↑ а б в J. G. Cogley. Glaciology on Axel Heiberg Island. Glaciology at Trent (англ.). Процитовано 1 квітня 2020.
  9. ↑ Фейрбридж, 1980, с. 239—240.
  10. ↑ а б в г Ecoregions of Canada: Eureka hills. The Ecological Framework of Canada (англ.). Архів оригіналу за 25 червня 2021. Процитовано 2 квітня 2020.
  11. ↑ а б в г Ecoregions of Canada: Ellesmere mountains. The Ecological Framework of Canada (англ.). Архів оригіналу за 25 червня 2021. Процитовано 2 квітня 2020.
  12. ↑ Dyurgerov, M.B. (2002). Glacier Mass Balance and Regime: Data of Measurements and Analysis. Occasional Paper 55, Institute of Arctic and Alpine Research, University of Colorado.
  13. ↑ а б Müller, F. (1962). Zonation of the accumulation area of the glaciers of Axel Heiberg Island, N.W.T. Journal of Glaciology. 4 (33): 302—310. doi:10.1017/S0022143000027623.
  14. ↑ Blatter, H. (1987). On the thermal regime of an arctic valley glacier: a study of White Glacier, Axel Heiberg Island, N.W.T., Canada. Journal of Glaciology. 33 (114): 200—211. Bibcode:1987JGlac..33..200B. doi:10.1017/S0022143000008704.
  15. ↑ Cogley, J.G.; W.P. Adams; M.A. Ecclestone; F. Jung-Rothenhäusler & C.S.L. Ommanney (1996). Mass balance of White Glacier, Axel Heiberg Island, N.W.T., Canada, 1960-91. Journal of Glaciology. 42 (142): 548—563. Bibcode:1996JGlac..42..548C. doi:10.1017/S0022143000003531.
  16. ↑ A blueprint for life forms on Mars?
  17. ↑ High Arctic tundra. World Wildlife Fund (англ.). Архів оригіналу за 29 березня 2020. Процитовано 29 березня 2020.
  18. ↑ Williams, C.J.; Johnson, A.H.; LePage, B.A.; Vann, D.R.; Sweda, T. (2003). Reconstruction of Tertiary Metasequoia Forests II". Structure, Biomass and Productivity of Eocene Floodplain Forests in the Canadian Arctic. Paleobiology. 29 (2): 271—292. doi:10.1666/0094-8373(2003)029<0271:rotmfi>2.0.co;2.
  19. ↑ Peter Schledermann. A Late Dorset Site on Axel Heiberg Island : [англ.] // Arctic. — 1975. — Vol. 28, № 4. — P. 300. — doi:10.14430/arctic2847 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 30 червня 2020. Процитовано 29 червня 2023.
  20. ↑ Mills, 2003, с. 45—46.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Аксел-Гейберг&oldid=42590991