Європа (супутник)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Європа
Europa

Europa-moon.jpg
Європа

Дані про відкриття
Дата відкриття 7 січня 1610 року
Відкривач(і) Галілей Галілео і можливо Сімон Маріус
Планета Юпітер
Номер II
Орбітальні характеристики[1]
Велика піввісь 670 900 км
Перицентр 664 862 км
Апоцентр 676 938 км[2]
Орбітальний період 3,551181 діб
Ексцентриситет орбіти 0,009
Нахил орбіти 0,466° до площини екватора планети
Фізичні характеристики
Діаметр  3 138 км
Середній радіус  1 569 км[3]
Площа поверхні 3,09×107 км²
Маса 4,80×1022 кг[3]
Густина 3,01 г/см³[3]
Прискорення вільного падіння 1,314 м/с²
Друга космічна швидкість 2,025 км/с
Атмосфера
Інші позначення
Юпітер VI

Commons-logo.svg Європа у Вікісховищі

Євро́па (дав.-гр. Ευρώπη, або Юпітер II) — супутник Юпітера, найменший з чотирьох галілеєвих супутників. Був відкритий у 1610 році Галілеєм[4] і, можливо, незалежно Маріусом. Протягом століть за Європою велися все більш різнобічні спостереження з допомогою телескопів, а починаючи із 1970-х років — і космічних апаратів, які пролітали поблизу.

Поступаючись за розмірами Місяцеві, Європа складається переважно з силікатних порід, а в центрі містить залізне ядро. Поверхня складається з льоду і є однією з найбільш гладких у Сонячній системі; на ній дуже мало кратерів, але багато тріщин. Легко помітна молодість і гладкість поверхні стали причиною появи гіпотези, що під нею розташовується водяний океан, в якому не виключена наявність мікроскопічних живих організмів[5]. Ймовірно, він не замерзає завдяки припливним силам, періодичні зміни яких викликають деформацію супутника і, як наслідок, нагрівання його надр. Це також є причиною ендогенної геологічної активності Європи, що нагадує тектоніку плит[6]. У супутника є вкрай розріджена атмосфера, що складається переважно з кисню.

Цікаві характеристики Європи, особливо можливість виявлення позаземного життя, призвели до цілого ряду пропозицій щодо досліджень супутника[7][8]. Місія космічного апарата «Галілео», яка почалася 1989 року, надала більшу частину сучасних даних про Європу. В бюджеті NASA на 2016 рід виділені кошти на розробку автоматичної міжпланетної станції Europa Clipper, призначеної для вивчення Європи на предмет наявності життя на ній; запуск найімовірніший в середині 2020-х рр[9][10]. Запуск апарата для вивчення крижаних супутників[ru] Юпітера, Jupiter Icy Moon Explorer (JUICE), заплановано на 2022 рік[11].

Розріз Європи (детальніше пояснення англійською в описі малюнка)

Історія відкриття і назва[ред.ред. код]

Європа відкрита Галілео Галілеєм у січні 1610 року[4] за допомогою винайденого ним телескопа-рефрактора з 20-кратним збільшенням. До цього, 1609 року, Європу спостерігав німецький астроном Симон Маріус, але вчасно не повідомив про це наукове товариство.

Перше спостереження супутника було виконане Галілеєм в ніч із 7 на 8 січня 1610 року в Падуанському університеті, однак тоді він не зміг відділити Європу від іншого супутника Юпітера — Іо — і вважав їх єдиним об'єктом, про що зробив запис у своєму щоденнику, фрагмент якого пізніше опубліковано в «Stella Gazette»[12]. Помилка була виявлена Галілеєм наступної ночі, з 8 січня 1610 року (цю дату МАС і схвалив як дату відкриття Європи)[4]. Відкриття Європи та інших галілеєвих супутників було анонсовано Галілеєм в роботі «Sidereus Nuncius» у березні 1610 року[13], де він назвав їх «планетами Медічі» (на честь свого покровителя) і позначив римськими цифрами.

У своєму виданні «Mundus Jovialis», опублікованому 1614 року, німецький астроном Симон Маріус стверджував, що спостерігав Іо та інші супутники Юпітера ще 1609 року, за тиждень до відкриття їх Галілеєм. Галілей висловив сумніви у достовірності цих тверджень і відхилив роботу Маріуса як плагіат. Перше зареєстроване спостереження Маріуса датується 29 грудня 1609 року за юліанським календарем, що відповідає 8 січня 1610 року за григоріанським календарем, яким користувався Галілей[14].

Назва «Європа» дана С. Маріусом 1614 року, а ще раніше запропонована Йоганном Кеплером[15][16]. Супутник названо ім'ям Європи — персонажа давньогрецької міфології, коханої Зевса (Юпітера). Ймовірно, з фінікійської це ім'я перекладається як «захі́д»[17].

Однак ім'я «Європа», як і назви, запропоновані Маріусом для інших галілеєвих супутників, практично не використовувалися аж до середини XX століття[18]. Тоді вона стала загальновживаною (хоча ідею Кеплера та Маріуса називати супутники планет іменами наближених відповідного бога астрономи підтримали ще століттям раніше — після відкриття декількох супутників у Сатурна[19]). У більшій частині ранньої астрономічної літератури ці супутники позначалися іменем планети з додаванням римської цифри (система, введена Галілеєм). Зокрема, Європа була відома як Юпітер II, або як «другий супутник Юпітера». З відкриттям 1892 року Амальтеї, орбіта якої розташовується ближче до Юпітера, Європа стала третім супутником, а 1979 року космічний апарат «Вояджер» виявив ще три внутрішніх супутника. Таким чином, за сучасними даними, Європа — шостий за відстанню від Юпітера його супутник, хоча за традицією її продовжують називати «Юпітер II»[18].

Більше ніж через півстоліття в 1676 році Європа поряд із іншими галілеєвими супутниками, сама стала предметом значимого для науки тих років відкриття. Спостерігаючи за тим, як Європа та інші галілеєві супутники час від часу зникають із виду проходячи за диском Юпітера, данський астроном Оле Ремер встановив, що протягом року проміжки між такими затемненнями відрізняються за часом. Спочатку висувалася гіпотеза про те, що швидкість обертання супутників по орбіті змінюється із певною періодичністю, однак Ремер, який розумів всю абсурдність такого припущення, вирішив знайти інше пояснення, пов'язавши його з природою світла. Якщо б світло поширювалося з нескінченною швидкістю, то на Землі затемнення в системі супутників спостерігалися б через рівні інтервали часу. В такому випадку, наближення та віддалення Юпітера від Землі не мало б ніякого значення. Звідки Ремер зробив висновок, що світло поширюється зі скінченною швидкістю. Тоді затемнення повинні спостерігатися через деякий час після їхнього настання. Стало зрозуміло, що цей час напряму залежить від швидкості світла і відстані до Юпітера. Ремер використав ці дані та дав першу оцінку швидкості світла, отримавши значення 225 тис. км/с, яке відрізняється від сучасного — близько 300 тис. км/с[20].

Орбіта й обертання[ред.ред. код]

Анімація, що показує орбітальний резонанс Іо з Європою та Ганімедом

Європа обертається навколо Юпітера по орбіті радіусом 670 900 км, роблячи повний оберт за 3,551 земних діб. Орбіта супутника майже колова (ексцентриситет дорівнює всього 0,009) і слабо нахилена до площини екватора планети (на 0,466°)[21]. Як і всі галілеєві супутники, Європа завжди повернута до Юпітера однією і тією ж стороною (перебуває у припливному захопленні). В центрі цієї сторони Юпітер завжди перебуває прямо над головою. Через цю точку проведений нульовий меридіан Європи[22].

Однак деякі дані вказують на те, що припливне захоплення супутника неповне і його обертання трохи асинхронне: Європа обертається навколо власної осі швидше, ніж навколо планети, або, принаймні, так було в минулому. Це свідчить про асиметричний розподіл маси в її надрах і про те, що крижана кора відділена від кам'яної мантії шаром рідини[23].

Хоча ексцентриситет орбіти Європи невеликий, він дає початок її геологічній активності. Коли Європа наближається до Юпітера, їхня припливна взаємодія посилюється, і супутник трохи витягується в напрямку на планету. Через половину періоду обертання Європа віддаляється від Юпітера і припливні сили слабшають, дозволяючи їй знову стати більш круглою. Крім того, через ексцентричність орбіти Європи її припливні горби періодично зміщуються по довготі, а через нахил її осі обертання — по широті[24]. Величина припливних деформацій, згідно з розрахунками, лежить у межах від 1 м (якщо супутник повністю твердий) до 30 м (якщо під корою є океан)[25]. Ці регулярні деформації сприяють перемішуванню і нагріванню надр Європи. Тепло стимулює підземні геологічні процеси і, ймовірно, дозволяє підповерхневому океану залишатися рідким[6][26]. Першоджерело енергії для цього процесу — обертання Юпітера навколо власної осі. Його енергія перетворюється в енергію орбітального руху Іо через припливи, викликані цим супутником на Юпітері, а потім передається Європі та Ганімеду з допомогою орбітальних резонансів — їх періоди обертання відносяться як 1:2:4. Якщо б не взаємодія Європи з іншими супутниками, її орбіта з часом стала б коловою через дисипацію припливної енергії, і нагрівання надр припинилося б[26][27].

Фізичні характеристики[ред.ред. код]

Порівняння розмірів Землі, Місяця та Європи
Близький до природного колір поверхні (ліворуч) і штучно підсилений колір (праворуч). Фото АМС «Галілео»

За розміром Європа трохи менша від Місяця. Маючи діаметр 3122 км, вона займає шосте місце за величиною серед супутників і п'ятнадцяте — серед усіх об'єктів Сонячної системи. Це найменший із галілеєвих супутників. Однак маса Європи більша, ніж у всіх відомих супутників у Сонячній системі, що поступаються їй за розмірами, разом узятих[28]. Її середня густина — 3,013 г/см3 — вказує на те, що вона складається переважно з силікатних порід і, таким чином, схожа за складом до планет земної групи[29].

Походження та еволюція[ред.ред. код]

Ймовірно, Європа (як і інші галілеєві супутники) сформувалася з газопилового диска, що оточував Юпітер[25][30][31]. Цим пояснюється те, що орбіти цих супутників близькі до колових і радіуси орбіт регулярно збільшуються[31]. Цей диск міг сформуватися навколо прото-Юпітера шляхом виведення частини газу, що складав початкову масу прото-Юпітера, в процесі гідродинамічного колапсу[31]. Внутрішня частина диска була тепліша від зовнішньої, і тому внутрішні супутники містять менше води та інших летких речовин[25]. Якщо газовий диск був достатньо гарячим, то тверді частинки з перенасиченої пари при досягненні розмірів близько 1 см могли доволі швидко осідати в середній площині диска[32]. Потім, завдяки механізму гравітаційної нестійкості Голдрайха — Уорда, з тонкого шару сконденсованої твердої речовини в газовому диску починають утворюватися тіла розмірами в декілька кілометрів[31]. Ймовірно, через ситуацію, подібну до картини формування планет в Сонячній туманності, формування супутників Юпітера відбулося порівняно швидко.

Оскільки Європа містить менше льоду, ніж інші великі супутники Юпітера (крім Іо), то вона була сформована в епоху, коли завершилася конденсація льоду в речовину супутників. Розглянемо дві крайні моделі завершення конденсації льоду. У першій моделі (аналогічній до моделі Поллака[ru] та Рейнольдса) вважається, що температура нещодавно утвореної частинки визначається балансом між енергією, яка поглинається нею від Сонця, та енергією, яка випромінюється нею в простір, і не береться до уваги прозорість диска в ближній інфрачервоній області[31]. У другій моделі вважається, що температура визначається конвективним переносом енергії в межах диска, а також береться до уваги, що диск непрозорий[31]. Відповідно до першої моделі, конденсація льоду завершилась близько 1—2 млн років після формування Юпітера, а для другої моделі цей період становив 0,1—0,3 млн років (до уваги береться температура конденсації близько 240 К)[31].

На початкових етапах історії Європи її температура могла перевищувати 700 К, що могло призвести до інтенсивного виділення летких речовин, які гравітація Європи не могла утримати[33][34]. Подібний процес відбувається на супутнику і зараз: водень, що утворюється при радіолізі льду, покидає Європу, а кисень затримується, утворюючи тонку атмосферу. Наразі, в залежності від темпу виділення тепла в надрах, декілька десятків кілометрів кори можуть перебувати у розплавленому стані[34].

Внутрішня будова Європи[ред.ред. код]

Будова Європи

Європа — один з найбільших супутників планет Сонячної системи і за розміром близька до Місяця.

Європа завжди повернута до Юпітера однією стороною (як і Місяць до Землі). Іо, Європа і Ганімед перебувають у орбітальному резонансі — їхні орбітальні періоди співвідносяться як 1:2:4.

Європа схожа на планети земної групи. Це — планета-океан, яка вкрита шаром води товщиною близько 90—100 км (частково — у вигляді льоду товщиною 10—30 км; частково, як вважають, — у вигляді підповерхової рідкої води — рідинного океану). Глибше залягають гірські породи, а в центрі, ймовірно, знаходиться невелике металічне ядро.

Поверхня[ред.ред. код]

Зображення Європи, отримане Галілео, в нейтральних тонах, на якому видно лінії

Поверхня Європи загалом рівна, лише зрідка простежуються певні утворення, схожі на пагорби, що мають висоту декілька сотень метрів. Високе альбедо супутника свідчить про те, що лід досить чистий і, отже, «молодий», утворений порівняно недавно. Кількість кратерів невелика — є тільки три кратери діаметром понад 5 км, що теж свідчить про порівняну молодість поверхні. За оцінками її вік не перевищує 30 млн років, і, отже, Європа геологічно ще досить активна. В той же час порівняння світлин поверхні зроблених «Вояджером» і «Галілео» не виявило помітних змін за 20 років.

Температура поверхні змінюється від -150 °С до -190 °С. На поверхні супутника має спостерігатися висока радіація, оскільки орбіта Європи проходить через потужний радіаційний пояс Юпітера.

Вся поверхня Європи вкрита лініями, що перетинаються — це розломи та тріщини у поверхневому льодовику. Деякі розломи майже повністю охоплюють планету. Система тріщин в декількох місцях нагадує тріщини на льодовому панцирі поблизу північного полюсу Землі.

Нерідко на поверхні спостерігаються подвійні і навіть потрійні льодові хребти. Є смуги з темними краями, що пояснюється специфічним явищем кріовулканізму (виверження води з-під льоду в центрі тріщин). Явищами кріовулканізму пояснюють також і наявність темних плям — малих і великих (як ділянок виверження на поверхню глибинного льоду і, можливо, води).

Рельєф деяких ділянок поверхні дає підстави вважати, що раніше океан планети не був суцільно замерзлим, у воді плавали айсберги та льодовики, які пізніше, в процесі похолодання, вмерзли у сучасну суцільно-льодову поверхню.

Хвилясті ділянки імовірно свідчать на користь припущення про стискання льодового панцира.

Мозаїка отриманих Галілео зображень, на якій спостерігаються риси, що свідчать про можливу геологічну активність: лінії, куполи, впадини та хаос Конемари[en].
Зображення підвищеної колірності, частина Хаосу Конемари[en], на якому видно крижані щити до 10 км в поперечнику. Білі області — промені викидів з кратера Пуйл[en].
Кряжисті «гори», висотою до 250 метрів, та гладенькі площини змішані докупи при близькому розгляді Хаосу Конемари.
Дві можливі моделі Європи
Чорний курець в Атлантичному океані. Термальні джерела, що виникають завдяки геотермальній енергії, створюють хімічно нерівноважний стан, який може постачати енергію для життя.

Кратер Пуйл (див. фото), в центрі якого є гірка, може бути виходом м'якого льоду або води через отвір, пробитий метеоритом.

Ландшафти Європи поділяються на такі основні типи:

  • Рівнини.
  • Хаотичні ділянки (хаоси).
  • Ділянки ліній і смуг.
  • Хребти.
  • Кратери.

Лінії[ред.ред. код]

Вся поверхня Європи покрита великою кількістю ліній, що перетинаються між собою. Це розломи та тріщини в її крижаному панцирі. Деякі з них оперізують Європу майже повністю. Система тріщин в ряді місць нагадує тріщини на крижаному панцирі Північного Льодовитого океану Землі[35].

Ймовірно, поверхня Європи зазнає поступових змін — зокрема, утворюються нові розломи. Вони іноді перевищують 20 км в ширину і часто мають темні розмиті краї, поздовжні борозни і центральні світлі смуги[36]. При детальному розгляді видно, що краї деяких тріщин зміщені відносно один одного, а підповерхнева рідина, ймовірно, іноді підіймалася по тріщинам вгору.

За найбільш ймовірною гіпотезою, ці лінії — результат розтягу та розтріскування кори Європи, причому по розломам на поверхню виходив розігрітий лід знизу[37]. Це явище нагадує спрединг в океанічних хребтах Землі. Вважається, що ці тріщини з'явилися під дією припливних сил Юпітера. Оскільки Європа перебуває в припливному захопленні, система тріщин повинна бути орієнтована відносно напрямку на планету певним і передбачуваним чином. Однак так направлені лише відносно молоді розломи. Інші орієнтовані інакше, і чим вони старші, тим більшою є ця відмінність. Це може пояснюватися тим, що поверхня Європи обертається швидше надр: крижана кора супутника, відділена від надр шаром рідкої води, прокручується відносно ядра під дією сил тяжіння Юпітера[25][38]. Порівнюючи фотографії «Вояджера» і «Галілео», вчені зробили висновок, що повний оберт зовнішньої крижаної кори відносно надр супутника займає не менше 12 000 років[39].

Хребти[ред.ред. код]

Дві моделі кріовулканізму на Європі, в залежності від товщини шару океану

На Європі є протяжні здвоєні хребти[40]; можливо, вони утворюються в результаті наростання льоду вздовж кромок тріщин, що відкриваються і закриваються[41].

Нерідко зустрічаються і потрійні хребти[42]. Спочатку в результаті припливних деформацій у крижаному панцирі утворюється тріщина, краї якої розігрівають навколишній простір. В'язкий лід внутрішніх шарів розширює тріщину та підіймається вздовж неї до поверхні, згинаючи її краї в сторони і вгору. Вихід в'язкого льоду на поверхню утворює центральний хребет, а загнуті краї тріщини — бокові хребти. Ці процеси можуть супроводжуватися розігрівом, аж до плавлення локальних областей і можливих проявів кріовулканізму.

Lenticulae («веснянки»)[ред.ред. код]

На поверхні були виявлені темні «веснянки» (лат. lenticulae)[43] — випуклі та вгнуті утворення, які могли сформуватися в результаті процесів, аналогічних до лавових виливів (під дією внутрішніх сил «теплий», м'який лід рухається від нижньої частини поверхневої кори вгору, а холодний лід осідає, занурюючись вниз; це ще один із доказів наявності рідкого, теплого океану під поверхнею). Вершини таких утворень схожі на ділянки навколишніх рівнин. Це вказує на те, що «веснянки» сформувалися при локальному підйомі цих рівнин[44]. Зустрічаються і більші темні плями[45] неправильної форми, утворені ймовірно в результаті розплавлення поверхні під дією припливів океану або в результаті виходу в'язкого льоду на поверхню. Таким чином, за темними плямами можна робити висновок про хімічний склад внутрішнього океану і, можливо, прояснити в майбутньому питання про існування в ньому життя.

Одна із гіпотез каже, що «веснянки» були сформовані діапірами розігрітого льоду, що протикали холодний лід зовнішньої кори (аналогічно до магматичних вогнищ у земній корі)[44]. Нерівні нагромадження «веснянок» (названі хаосами, наприклад, Конемарський хаос) сформовані багатьма невеликими фрагментами кори, включеними у відносно темну матерію, і їх можна порівняти з айсбергами, вмороженими в замерзле море[46].

Згідно з альтернативною гіпотезою, «веснянки» є невеликими хаотичними районами, і видимі ями, плями та куполоподібні здуття — неіснуючі об'єкти, що з'явилися внаслідок неправильної інтерпретації ранніх зображень «Галілео» з низькою роздільною здатністю[47][48].

Океан[ред.ред. код]

Глибина океану — до 90—100 км; його об'єм перевищує об'єм Світового океану Землі. В океані спостерігаються припливи — до 30 м, тепла від яких, ймовірно, достатньо для того, щоб частина океану перебувала в рідкому стані.

Існування рідкого підповерхового шару океану підтверджується змінним характером магнітного поля Європи, яке реагує на вплив Юпітера. Це пояснюється наявністю струмопровідної рідини (води) під льодовою поверхнею: сильне магнітне поле Юпітера викликає електричні струми у солоному океані Європи, які і формують його незвичне магнітне поле.

Спектральний аналіз темних ліній та плям на поверхні планети показав наявність солей, зокрема сульфату магнію. Червонуватий відтінок поверхні дозволяє припустити і наявність сполук сірки та заліза. Крім того, виявлені сліди перекису водню та сильних кислот.

Припускають, що підлідний океан має термальні джерела і поблизу них може існувати життя. Інші вчені вважають, що океан Європи «мертвий», оскільки містить багато отруйних речовин.

Океани, виходячи з характеру магнітних полів, є також на Ганімеді та Каллісто, але рідкий шар води там, як вважають, знаходиться ще глибше, ніж в океані Європи, температура його нижче нуля, а рідка фаза води підтримується за рахунок великого тиску.

Атмосфера[ред.ред. код]

Атмосфера на Європі виявлена космічним апаратом «Галілео». Надалі сліди атмосфери підтверджені спостереженнями за допомогою орбітального телескопа «Габбл», тиск атмосфери не перевищує 1 мікропаскаля. Атмосфера складається з кисню, який утворюється при розкладі води (льоду) на кисень і водень під дією сонячної радіації. Легкий водень витікає в космос, а кисень залишається в приповерхневому шарі, утворюючи таким чином своєрідну атмосферу.

Вивчення Європи за допомогою космічних апаратів[ред.ред. код]

Перші світлини Європи з космосу зроблені станцією «Піонер-10», яка пролітала біля Юпітера в грудні 1973 р.

В березні 1979 р. Європу вивчав «Вояджер-1» (максимальне наближення — 732 тис. км), а в липні — «Вояджер-2» (190 тис. км). Саме завдяки цим матеріалам і було висунуто гіпотезу щодо існування рідкого океану Європи.

З грудня 1995 по вересень 2003 р. систему Юпітера вивчав «Галілео» (максимальне наближення — 201 км). «Галілео» обстежив супутник Юпітера досить детально і його дані підтверджують наявність рідкої частини океану планети.

Перспективи вивчення Європи[ред.ред. код]

В останні роки розроблено ряд амбіційних планів дослідження Європи, один з них — проект Jupiter Icy Moons Orbiter в рамках програми «Прометей»[ru] по розробці космічного апарата з ядерною енергоустановкою та іонним двигуном. Цей план скасовано 2005 року (брак коштів). Проект NASA Europa Orbiter[ru], який передбачав виведення на орбіту Європи супутника для детального вивчення цієї планети, скасований 2002 року.[49]

7 січня 2008 р. речник Росії (директор інституту космічних досліджень Л. М. Зелений) заявив, що РФ має свої плани по вивченню Європи. Проект передбачає два супутники до Європи і спускний апарат, який здійснить посадку на поверхні супутника Юпітера. Проект названий «Лаплас»[ru], і буде включений у програму Європейського космічного агентства на період з 2015 по 2025 р.

Примітки[ред.ред. код]

  1. http://johnstonsarchive.net/astro/wrjs103so.html
  2. Перицентр і апоцентр обчислені за формулами , , де довжина великої півосі орбіти, ексцентриситет орбіти; значення округлені до кілометрів.
  3. а б в Jacobson, R. A.; Antreasian, P. G.; Bordi, J. J.; Criddle, K. E.; et.al. (December 2006). The gravity field of the saturnian system from satellite observations and spacecraft tracking data. The Astronomical Journal 132. с. 2520–2526. 
  4. а б в Planet and Satellite Names and Discoverers (en). USGS. Архів оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2011-08-26.  (англ.)
  5. Charles S. Tritt. (2002). Possibility of Life on Europa. Milwaukee School of Engineering. Архів оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-08-10.  (англ.)
  6. а б Stephen J. Reynolds. Tidal Heating. Geology of the Terrestrial Planets. Архів оригіналу за 2006-03-29. Процитовано 2007-10-20.  (англ.)
  7. Louis Friedman. (2005-12-14). Projects: Europa Mission Campaign; Campaign Update: 2007 Budget Proposal. The Planetary Society. Архів оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-08-10.  (англ.)
  8. David, Leonard (2006-02-07). Europa Mission: Lost In NASA Budget. Space.com. Архів оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-08-10.  (англ.)
  9. NASA (5 февраля 2015). В 2016 году НАСА собирается на Европу. Europa Clipper. Xata.co.il.  (рос.)
  10. Destination: Europa. The Europa Clipper Mission Concept.  (англ.)
  11. ESA Science and Technology: JUICE. ESA. 2013. Процитовано 2013-11-28.  (англ.)
  12. Моррисон Дэвид Спутники Юпитера: В 3-х ч. Ч. 1. / Под ред. В. Л. Барсукова и М. Я. Марова. — 1-е изд. — 129820, Москва, И-110, ГСП, 1-й Рижский пер., 2. : Мир, 1985. — С. 1. (рос.)
  13. Cruikshank D. P., Nelson R. M. A history of the exploration of Io // Io after Galileo / R. M. C. Lopes; J. R. Spencer. — Springer-Praxis, 2007. — P. 5–33. — ISBN 3-540-34681-3. — Bibcode2007iag..book....5C. — DOI:10.1007/978-3-540-48841-5_2. (англ.)
  14. Albert Van Helden. The Galileo Project / Science / Simon Marius. Rice University. Архів оригіналу за 2011-08-25. Процитовано 2010-01-07.  (англ.)
  15. Simon Marius. University of Arizona, Students for the Exploration and Development of Space. Архів оригіналу за 2006-08-21. Процитовано 2013-11-28.  (англ.)
  16. Simone Mario Guntzenhusano. Mundus Iovialis anno M. DC. IX Detectus Ope Perspicilli Belgici. — 1614.
  17. Тантлевский И. Р. История Израиля и Иудеи до разрушения Первого Храма // СПб. — 2005. — С. 9. (рос.)
  18. а б Marazzini, Claudio (2005). I nomi dei satelliti di Giove: da Galileo a Simon Marius (The names of the satellites of Jupiter: from Galileo to Simon Marius). Lettere Italiane 57 (3). с. 391–407. 
  19. Satellites of Jupiter. The Galileo Project. Архів оригіналу за 2011-08-25. Процитовано 2007-11-24.  (англ.)
  20. Хокинг С. и Млодинов Л. Кратчайшая история времени / А. Г. Сергеев. — 1-е изд.. — Санкт-Петербург : Амфора, 2014. — С. 32—34. — ISBN isbn = 978-5-4357-0309-2 ББК 22.68. (рос.)
  21. Europa: Facts & Figures (en). NASA SSE. Архів оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2013-11-28.  (англ.)
  22. Planetographic Coordinates. Wolfram Research. Архів оригіналу за 2012-03-23. Процитовано 2010-03-29.  (англ.)
  23. Geissler, P. E.; Greenberg, R.; Hoppa, G.; Helfenstein, P.; McEwen, A.; Pappalardo, R.; Tufts, R.; Ockert-Bell, M.; Sullivan, R.; Greeley, R.; Belton, M. J. S.; Denk, T.; Clark, B. E.; Burns, J.; Veverka, J. (January 1998). Evidence for non-synchronous rotation of Europa. Nature 391 (6665). с. 368. Bibcode:1998Natur.391..368G. doi:10.1038/34869. PMID 9450751.  (англ.)
  24. Bills B. G. (2005). Free and forced obliquities of the Galilean satellites of Jupiter. Icarus 175 (2). с. 233–247. Bibcode:2005Icar..175..233B. doi:10.1016/j.icarus.2004.10.028.  (англ.)
  25. а б в г Prockter L. M., Pappalardo R. T. Europa // Encyclopedia of the Solar System / Lucy-Ann McFadden, Paul R. Weissman, Torrence W. Johnson. — Academic Press, 2007. — P. 431–448. — ISBN 978-0-12-088589-3. (англ.)
  26. а б Showman, Adam P.; Malhotra, Renu (1997). Tidal Evolution into the Laplace Resonance and the Resurfacing of Ganymede. Icarus 127 (1). с. 93–111. Bibcode:1997Icar..127...93S. doi:10.1006/icar.1996.5669.  (англ.)
  27. Gailitis A. (1982). Tidal heating of Io and orbital evolution of the Jovian satellites. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society 201. с. 415–420. Bibcode:1982MNRAS.201..415G.  (англ.)
  28. Маса Європи — 48·1021 кг, а сумарна маса всіх менших супутників у Сонячній системі — 39,5·1021 кг
  29. Jeffrey S. Kargel, Jonathan Z. Kaye, James W. Head, III, et al. (2000). Europa’s Crust and Ocean: Origin, Composition, and the Prospects for Life. Icarus 148 (1). с. 226—265. Bibcode:2000Icar..148..226K. doi:10.1006/icar.2000.6471.  (англ.)
  30. Canup R. M., Ward W. R. Origin of Europa and the Galilean Satellites // Europa / R. T. Pappalardo, W. B. McKinnon, K. K. Khurana. — University of Arizona Press, 2009. — P. 59–84. — ISBN 9780816528448. — Bibcode2009euro.book...59C. (англ.)
  31. а б в г д е ж А. Камерон. Формирование регулярных спутников. — М. : Мир, 1978. — С. 110—116. (рос.)
  32. Goldreich P., Ward W. R. The formation of planetesimals // Astrophysical Journal. — 1973. — Т. 183. — С. 1051—1061. — Bibcode:1973ApJ...183.1051G. — DOI:10.1086/152291. (англ.)
  33. Fanale F. P., Johnson T. V., Matson D. L. Io's surface and the histories of the Galilean satellites // Planetary Satellites / J. A. Burns. — University of Arizona Press, 1977. — P. 379–405. — Bibcode1977plsa.conf..379F. (англ.)
  34. а б Д. Моррисон, Дж. А. Бернс. Спутники Юпитера. — М. : Мир, 1978. — С. 270—275. (рос.)
  35. Порівняння знімків ділянок Землі та Європи
  36. Geissler, Paul E.; Greenberg, Richard; et al. (1998). Evolution of Lineaments on Europa: Clues from Galileo Multispectral Imaging Observations. Icarus 135 (1). с. 107–126. Bibcode:1998Icar..135..107G. doi:10.1006/icar.1998.5980.  (англ.)
  37. Figueredo P. H., Greeley R. (2004). Resurfacing history of Europa from pole-to-pole geological mapping. Icarus 167 (2). с. 287–312. Bibcode:2004Icar..167..287F. doi:10.1016/j.icarus.2003.09.016.  (англ.)
  38. Hurford, Terry A.; Sarid, Alyssa R.; and Greenberg, Richard (2007). Cycloidal cracks on Europa: Improved modeling and non-synchronous rotation implications. Icarus 186 (1). с. 218–233. Bibcode:2007Icar..186..218H. doi:10.1016/j.icarus.2006.08.026.  (англ.)
  39. Kattenhorn S. A. (2002). Nonsynchronous Rotation Evidence and Fracture History in the Bright Plains Region, Europa. Icarus 157 (2). с. 490–506. Bibcode:2002Icar..157..490K. doi:10.1006/icar.2002.6825.  (англ.)
  40. PIA01178: High-Resolution Image of Europa's Ridged Plains. Архів оригіналу за 2012-03-23.  (англ.)
  41. Схема образования хребтов. college.ru. Архів оригіналу за 2007-09-28. Процитовано 2013-11-28.  (рос.)
  42. Head J. W., Pappalardo R. T., Greeley R., Sullivan R., Galileo Imaging Team (1998). Origin of Ridges and Bands on Europa: Morphologic Characteristics and Evidence for Linear Diapirism from Galileo Data. 29th Annual Lunar and Planetary Science Conference, March 16-20, 1998, Houston, TX, abstract no. 1414. Bibcode:1998LPI....29.1414H.  (англ.)
  43. PIA03878: Ruddy «Freckles» on Europa. Архів оригіналу за 2012-03-15. Процитовано 2011-08-26.  (англ.)
  44. а б Sotin С., Head J. W. III, Tobie G. Europa: Tidal heating of upwelling thermal plumes and the origin of lenticulae and chaos melting // Geophysical Research Letters. — 2002. — Т. 29, № 8. — С. 74-1–74-4. — Bibcode:2002GeoRL..29.1233S. — DOI:10.1029/2001GL013844. Архівовано з джерела 24 січня 2012. (англ.)
  45. PIA02099: Thera and Thrace on Europa. Архів оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2011-08-26.  (англ.)
  46. Goodman J. C., Collins G. C., Marshall J., Pierrehumbert R. T. Hydrothermal Plume Dynamics on Europa: Implications for Chaos Formation // Journal of Geophysical Research: Planets. — 2004. — Т. 109, № E3. — Bibcode:2004JGRE..109.3008G. — DOI:10.1029/2003JE002073. Архівовано з джерела 24 січня 2012. (англ.)
  47. O'Brien, David P.; Geissler, Paul; and Greenberg, Richard (October 2000). Tidal Heat in Europa: Ice Thickness and the Plausibility of Melt-Through. Bulletin of the American Astronomical Society 30. с. 1066. Bibcode:2000DPS....32.3802O.  (англ.)
  48. Greenberg, Richard. Unmasking Europa. — Springer + Praxis Publishing, 2008. — ISBN 978-0-387-09676-6. — DOI:10.1007/978-0-387-09676-6. (англ.)
  49. NASA Kills Europa Orbiter(англ.)

Література[ред.ред. код]

  • Ротери Д. Планеты. — М. : Фаир-пресс, 2005. — ISBN 5-8183-0866-9. (рос.)
  • Спутники Юпитера. В 3-х томах. / Под ред. Д. Моррисона. — М. : Мир, 1986. — 792 с. (рос.)

Посилання[ред.ред. код]