Догмат

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Догма́т (від грец. δογματίζω — постановляти, приймати) — основні положення, що їх слід сприймати як незаперечну істину при будь-яких обставинах.

Зазвичай поняття догмат стосується царини релігії, релігійного вчення. Подібно до аксіоми в математиці, і постулату у фізиці догмат не можна довести, а, отже, слід сприймати його як основу у віровченні конкретної релігії. Свідомий відхід від догмата (повне неприйняття або інше трактування) називають єрессю, — саме вона часто призводить до релігійних конфліктів.

Догма права — позитивне право як воно є, без урахування будь-яких суб'єктивних оцінок і критики. Поняття догми у праві, на противагу іншим царинам застосування слова «догма», не має жодного негативного забарвлення.

Характеристики Догмата[ред.ред. код]

Не все те, що міститься в церковному віровченні, може бути відне­сене до високого та виняткового поняття догмат віри. Критеріями такої відзнаки звичайно є чотири характеристики догмата:

  1. теологічність;
  2. богоодкровенність;
  3. церковність;
  4. законообов'язковістьдлявсіх членів Церкви.

1. Теологічність[ред.ред. код]

Віровчення означає, що змістом догматичних істин є вчення про Бога і Його ікономії. Догмати — істини, які відносяться до галузі віроучи-тельної. цією ознакою вони відрізняються від інших істин і постанов християнської релігії (моральних, літургійних, канонічних). Наприклад, під час Преображення Господнього Бог Отець свідчив із хмари про Хри­ста: «Це Син Мій Улюблений» (Мф. 17, 5) — істина догматичного харак­теру, — «Його слухайте» (Мф. 17, 5) — заповідь. «… наш Господь Бог -Господь єдиний» (Мк. 12, 29) — догмат і «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і цілої сили своєї!» (Мк. 12, ЗО) — заповідь.

З усіх християнських істин догматами називають лише ті, які містять вчення про триєдиного Бога та ставлення Його до світу й, особливо, до людини. Усі ж інші істини, що є в Одкровенні, але не мають своїм пред­метом вчення про Бога та ставлення Його до світу (наприклад, моральні істини заповіді, істини обрядові, канонічні, історичні Передання про Церкву Божу старозавітну й частково новозавітну, пророцтва й т. ін.), -вже не є суттю догматів віри, хоча, взагалі, й обов'язкове для християни­на їх повне визнання. Церква свій скорочений виклад догматів віри на­звала символом віри і починає його словом «вірую» [1].

2. Богоодкровенність[ред.ред. код]

Богоодкровенність характеризує догмати як істини, відкриті Самим Богом. своїм змістом вони не є результатом діяльності звичайного розуму, подібно до наукових істин філософських тверджень. Апостол пише: «Повідомляю вам, браття, що Євангелія, яку я благовістив, не є людська, тому що і я прийняв і навчився не від людини, але через од­кровення Ісуса Христа» (. 1, 11-12). Якщо філософські, наукові та історичні істини відносні і часом можуть уточнюватися, то догмати — це істини абсолютні і незмінні, тому що Слово Боже є істина (Ін. 17, 17) і перебуває повіки (1 Петр. 1, 25). Святий Василій Великий наголошував: « догматів та проповідей, що збереглись Церкві, ми маємо вчення, зложені в Писанні, інші дійшли до нас із апостольського Передання, яке ми прийняли в таємниці, але ті й інші мають однакову силу для бла­гочестя» [1]. Якщо ми бажаємо приєднатись до Одкровення, то нам потрібно не догмати пристосовувати до свого способу сприйман­ня, але свій розум і серце робити здатними до пізнання речей Божест­венних. Не можна жити по-язичницьки і в той же час досягати успіхів у пізнанні Премудрості Божої (Прем. 1, 4), «Очистимо почуття і прозріємо…»[2] .

Усі догмати християнської релігії — це істини богоодкровення, сло­во Самого Бога до людей. Таке походження догматів відрізняє їх від істин та думок усякої нехристиянської релігії і від філософських учень. Те вчення, яке не міститься в Одкровенні, не є й не може бути догматом віри. В Одкровенні догмати подані не лише вигляді декількох найбільш загальних Положень, подані сповна в тому обсязі й змісті, якому сповідує їх Церква. Тому в отців Церкви християнські догма­ти називаються Божими, Ісуса Христа, євангельськими, апостольсь­кими.

3. Церковність[ред.ред. код]

Церковність догматів вказує на те, що тільки Вселенська Церква, на своїх Соборах, надає християнським істинам віри догматичного ав­торитету і значення. Це не означає, що Церква сама створює догмати. Вона, як «стовп і утвердження істини», лише безпомилково встановлює за тією або іншою істиною одкровенне значення незмінного правила віри. «Догмат, — пише прот. . Флоровський, — ні в якому випадку не но­ве одкровення. Догмат — це тільки свідчення. Весь зміст догматичного визначення зводиться до свідчення неперехідної істини, яка була явле­на в Одкровенні і збереглась від початку» [98, . 185]. Вселенських Соборах вона формулює догмати, тобто надає їм певної словесної форми, одягає думку Одкровення в точні вислови, не допускаючи фаль­шивих тлумачень. Наприклад, якщо в Євангелії є чимало текстів, що го­ворять про єдність Сина Отцем (Ін. 10, ЗО; 14, 10 та інші), то в догма­тичному визначенні Першого Вселенського Собору абсолютно точно сформульовано, чому ж полягає ця єдність, саме: «Син єдиносущ­ний Отцем».

У процесі боротьби чистоту православної віри святі отці вироби­ли богословську термінологію, яка не використовується в Біблії, але, однак, дозволяє більш чітко висловити богоодкровенну істину. В арсе­нал богослів'я були введені такі нові терміни, як Трійця, Єдиносущний, Особа, Іпостась, Боголюдина, Втілення, Богородиця та інші. той же час Православній Церкві не властиве, на відміну від Римо-Католицької, прагнення що-небудь догматизувати без особливої на те необхідності.

Православні догмати формулювали і утверджували Вселенські Со­бори тільки виникненні єресі. Догматичні визначення є не стільки розкриттям вчення про Бога, скільки вказівкою меж, якими знахо­дяться помилки та єресі. своїй глибині кожний догмат залишається незбагненною таємницею. «Православні догмати, — пише професор О. . Введенський, — не суть шляху для думки, не кайдани… але хіба що за­хисне визначення, яким Церква хоче поставити розум людський пев­ну перспективу, якій для нього відкрилась би можливість безпереш­кодного та безупинного руху вперед, виключенням небезпеки відхи­лення в бік на хибні дороги»[3].

Істини віри, названі догматами, — це істини, визнані такими Все­ленською Церквою та проповідувані нею члена. Окремі люди, котрі за­позичують безпосередньо вчення Одкровення, можуть не зрозуміти того іншого вираження Розуму Божого зрозуміти його хибно, як­би навіть і правильно зрозуміли, то вони не можуть бути переконаними, що їх розуміння правильне.

Таке вище керівництво ми й маємо в Церкві Христовій, яка є «сто­впомі утвердженням істини» (1 Тим. , 15). Нам необхідно почути ці істи­ни й точне визначення їх із уст Христової Церкви, — зрозуміло, Церкви істинної, Православної, бо без неї далі особистих думок і припущень людина йти не може. Тому стародавні пастирі догмати нерідко називали догматами Церкви, словами Церкви [1].

4. Законообов'язковість[ред.ред. код]

догматах розкривається сутність християнської віри і сподівання. Моральні істини, літургійні, канонічні звичаї та правила мають точку опори в догматичному вченні. Божественне Одкровення говорить про виняткове значення істин віри для спасіння людини. Так, відправляючи апостолів на всесвітню проповідь, Христос повелів їм навчити народи віри в Триєдиного Бога, кажучи: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, хрестя­ їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа…» (Мф. 28, 19) і додав: «Хто увірує й охреститься, — буде спасенний, хто не увірує — засуджений буде» (Мк. 16, 16).

Апостоли також визнавали віру в Живого Бога першою і небхідною умовою спасіння. «Догодити ж без віри не можна, — пише апостол Пав­ло, — і той, хто до Бога приходить, мусить вірувати, що Він є, тим, хто шукає Його, Він дає нагороду» (Євр. 11, 6). Беззаперечність віроучитель-них істин обумовлена їх богоодкровенням, оскільки апостоли прийняли вчення не від людини, але через Одкровення Ісуса Христа (. 1, 12). « , — говорить апостол Іоан, — знаємо, що Син Божий прийшов, і розум нам дав, щоб пізнати Правдивого, і щоб бути в правдивому Сині Його, Ісусі Христі. Він — Бог правдивий і вічне життя!» (1 Ін. 5, 20).

Догмати як істини віри визначені Вселенською Церквою спри­янні Духа Божого і викладені нею не від себе, від імені Св. Духа, в ім'я Христове, як істини богоодкровенні, не можуть мати іншого значення, крім як обов'язкових правил віри законів, що в усій своїй сукупності й істинному значенні повинні бути прийняті кожним християнином. Сло­во Боже забороняє найменший ухил від чистоти християнського вчення та будь-яку зміну його: «Але якби й ми або ангел із неба, — говорить . Павло, — почав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде проклятий» (. 1, 8). Відповідно до цього, свідченням історії, Церква справді так чинила, відлучаючи, силу даної їй Богом влади (Мф. 18,17-18), усіх, хто свідомо й наполегливо відкидав перекручу­вав догмати (1 правило VI Вселенського Собору)[4].

Про значення догматів говорить той факт, що стародавніх часів і понині перед вступом церковну общину людина, котру хрестять, по­винна голосно прочитати Символ Віри, тобто засвідчити свою віру в дог­матичні істини Православ'я. Апостол переконує тих, що увірували, твер­до дотримуватись євангельського вчення, «аж поки ми всі не досягнемо 'єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, міру зрос­ту Христової повноти…» (Еф. 4, 13). Хто відступає від колись прийнятої апостольської віри, той позбавляє себе спасіння.

Історія Православної Церкви знає багато прикладів, коли заради збереження чистоти своєї віри святі подвижники йшли на важкі страж­дання і смерть. Христова Церква прославляє їх як поборників право­славної істини.

Догмати — непорушні закони нашої віри. Якщо в літургійному житті окремих Православних Місцевих Церков є деякі відмінності, то в догма­тичному вченні серед них — строга єдність. Догмати обов'язкові для всіх членів Церкви, тому вона довго терпить будь-які гріхи і слабості люди­ни в надії на виправлення, але не прощає того, хто вперто прагне за­бруднити чистоту апостольського вчення. маємо суворі вказівки апо­стола: «Людини-єретика, по першім та другім наставленні, відрікайся, знаючи, що зіпсувся такий та грішить, і він сам себе засудив» (Тит. , 10-11). Аналогічно це відноситься до тих, хто відкидає основний хрис­тиянський догмат — про Богочоловічність Христа Спасителя, свідчить апостол Іоан (1 Ін. 4, 3). Якщо будь-який гріх — наслідок слабкості волі, то єресь — наполегливість волі [137, . 55]. Єресь — наполегливе противлення істині і як хула на Духа Істини не прощається. постановах Шостого Вселенського Собору говориться: «А ще, хто не утримує і не приймає догматів благочестя і не так мислить і проповідує, але хоче йти проти них, тому хай буде анафема по визначенню, колись складеному святими і блаженними отцями»[5].

Розгляд наявних властивостей догматів приводить до такого ви­сновку: догмати — це богоодкровенні істини, які містять собі вчення про триіпостасного Бога та Його ставлення до світу й, особливо, до лю­дини, збережені, визначені й викладені Православною Церквою як не­заперечні, незмінні та обов'язкові для всіх віруючих правила віри [1].

Отже, догматичне богослів'я є не що інше, як системний виклад православно-християнського вчення про триіпостасного Бога, Його вла­стивості та дії стосовно світу й, особливо, людини.

Оскільки не на всі запитання, що виникають житті Церкви протя­гом того іншого періоду буття, є відповідь в Одкровенні, то й не всім істинам, що зберігаються в церковній свідомості — богослужбових текс­тах, творіннях святих отців,- будуть відповідати догмати.

Відомий російський історик В. В. Болотов (1851–1900), розв'язуючи питання про співвідношення догматів іншими істинами, поряд із дог­матом як «істинним пізнанням фактів віри», вводить ще два поняття: 1) святоотцівський теологумен; 2) окрема богословська думка.

Теологумен для В. В. Болотова — це «богословська думка тих, які… більш ніж богослови: це богословські думки святих отців Єдиної Не­роздільної Церкви; це думки тих мужів, серед яких стоять ті, які достой­но іменуються „Вчителями Всесвіту“. Але всій повазі до теологу­менів, вони не є для всіх обов'язковими»[6].

Прикладом таких теологуменів автор називає думку Св. Григорія Нісського про те, що нехрещені немовлята вже через свою чистоту та­кож стають спадкоємцями вічних благ (див. Послання Григорія Ніссько­го до Гієзія про немовлят, викрадених передчасною смертю). Такої ж думки дотримувались і св. Григорій Богослов, вітчизняних письмен­ників — св. Дмитро Ростовський (1652–1709) та Св. Феофан Затворник (1830–1894). Звичайно, доля цих немовлят буде не такою ж, як тих, що досягли святості через страждання й подвиги, але вона буде й не та­кою, як тих грішників, котрі не покаялися.

До теологуменів також може бути віднесений західний додаток до Символу Віри (8 член: … що від Отця і Сина сходить). Такої думки до­тримуються також деякі сучасні богослови[7].

Дехто вважає теологуменом так званий апокатастасис (буквально — «повернення всіх речей»). Згідно цим припущенням, після Страшно­го Суду Господь простить усім, навіть нечистим духам. Вперше таке тлумачення було дано Орігеном (185–254), потім тією іншою мірою його поділяли Дидим Олександрійський, св. Григорій Нісський, св.

Діодор Тарсійський та ін. нових богословів цієї думки дотримувався проф. прот. Сергій Булгаков (1871–1944). іншого боку, апокатастасис неодноразово засуджувався в історії Церкви, зокрема на П'ятому Все­ленському Соборі.

Що стосується богословських думок, то, згідно В. В. Болотовим, го­ловна їх відмінність від догматів — це «відсутність авторитету». « виборі моїх власних богословських думок, — пише він, — я вільний, але не без­заперечно … кордони моєї свободи — в обов'язковій вимозі, щоб ці мої власні думки не суперечили догматам»[8].

Догмати і моральність[ред.ред. код]

Важливе значення догматичного вчення не тільки в тому, що воно покладене в основу світогляду віруючого. Догматика вказує також на ціль і шлях духовного життя, спрямовує це життя в певне русло. Тому зміни людиною своєї догматичної позиції зумовлюють відповідну зміну всього ладу духовного життя. Так, гріх гордого відділення Римської

Церкви від Вселенської Соборної єдності призвів до розриву зі свя­щенним знанням нероздільної Церкви і обернувся величезною шкодою для духовного життя Заходу. хоча тепер не так просто прослідкувати, як спотворення того іншого догмату вплинуло на духовність римо-ка­толиків, такий вплив на неї справив цілий комплекс ідей і причин, тим паче, глибокий взаємозв'язок характерних рис західної догматики і ду­ховності, звичайно, є. В. Лосський пише: «О. . Конгар[9] має рацію, коли говорить: „ стали різними людьми. нас один і Той же Бог, але ми пе­ред Ним різні люди і не можемо однаково думати про природу наших з Ним стосунків“[10] . Але щоб правильно робити висновок про цю духовну різницю, нам слід би розглянути в найбільш досконалих ви­разах — типах святих Заходу і Сходу після розділення. змогли б тоді усвідомити тісний зв'язок, що завжди існує між догматами про­повідуваними Церквою, і духовними плодами, які вони породжують… Якщо політична доктрина, представлена політичною партією, може та­кою мірою формувати світогляд, що 'являються різні типи людей, які відрізняються одні від одних моральними і психічними ознаками, то, тим більше, релігійний догмат може змінювати розум того, хто його сповідує: так і люди відрізняються від тих, що формувались на основі іншої дог­матичної концепції. ніколи не могли б зрозуміти аспекту духовності якого-небудь життя, якщо б не враховували догматичного вчення, що лежить в його основі. Потрібно приймати речі такими, якими вони є, і не пробувати пояснити різницю духовного життя на Заході і Сході причина­ми етнічного культурного порядку, коли мова йде про найважливішу причину — про різницю догматичну. Не потрібно запевнювати себе в то­му, що питання про Сходження Святого Духа або ж питання про приро­ду благодаті не мають великого значення для християнського вчення в цілому, яке нібито залишається більш або менш однаковим для римсь­ких католиків і для православних. таких основних догматах, власне це „більше або менше“, і важливо, тому, що воно передає різноманітний нахил всьому вченню, представляє його в іншому світлі, іншими слова­ми, породжує інше духовне життя»[11].

Христова Церква завжди усвідомлювала особливу важливість дог­матичного вчення житті християн і осуджувала прояви всякого роду гносеомахії[12][13]та неосвіченість. словами митрополита Московського Філарета (Дроздова), «необхідно, щоб ніяку, навіть в тайні сокровенну, премудрість, для нас чужу і ту, що нам не належить, ми не шанували, але зі згодою й покорою направляли розум до божественного спостереження і серце до небесних відчуттів»[14].

Божественне Одкровення свідчить про глибокий зв'язок, що існує, зокрема, між вірою і християнською мораллю, між догматами і заповідя­ми. «… Як слові Моїм позостанетеся, тоді справді Моїми учнями буде­те, і пізнаєте правду, — правда вас вільними зробить!» — навчає нас Ісус Христос (Ін. 8, 31-32). Так, одного боку, глибина і досконалість християнського віровчення відкривається людині в міру духовного зрос­ту, в міру виконання нею євангельських заповідей, іншого боку, пізнання Божественної істини звільняє нас від влади гріха.

Всупереч цьому в кінці XVIII ст. протестантському середовищі з'явились релігійно-філософські теорії, що заперечували значення дог­матів християнському житті. Адогматисти відкидали догмати віри або ж в ім'я моральності (Кант, 1724–1804), або ж в ім'я релігійного почуття і настрою (Шлейермахер, 1768–1834). Вони гадали, що релігія повинна ґрунтуватися не на догматах, виключно на моральності морально­му почутті. Подібно до них, адогматисти XIX століття (Рігль та Гарнак) сутність релігії також бачили в благочестивім християнськім настрої.

Омана адогматистів полягала в тому, що вони вважали можливим духовне відродження людини своїми силами, і тим самим непрямо за­перечували необхідність Спасителі і в допомозі благодаті Божої в справі спасіння. Так, Кант вважав достатнім керуватися природнім розу­мом, який, нібито, знаходиться під примусовою дією Всезагального За­кону, що змушує нас чинити морально. Шлеєрмахер, навпаки, пропону­вав користуватись сердечними почуттями, які безпомилково вибирають добро. Дві вищезгадані теорії не враховують той факт Одкровення, що людина впала і через це гріхопадіння видозмінилась природа (розум, воля і почуття)[15]. Пошкоджені сили душі не можуть пра­вильно орієнтувати людину в морально-практичній діяльності.'«… я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю», — зауважує апос­тол Павло (Рим. 7, 15). Без віри в Христа неможливо стати духовно вільним. тільки дією благодаті, дарованої в Христі, людина може бути відновлена і перетворена.

Проти тих, які стверджують, що вся сила християнства полягає не в догматах, в моральному вченні, потрібно сказати, що моральність людини тісно пов'язана догматичною свідомістю. Без віри неможли­ва стійка моральність. Пошкодження догматичної свідомості часто при­зводить до пошкодження морального життя. навпаки, хибність мо­рального життя веде до затьмарення і викривлення догматичного світо­гляду[16]. Так, невіра, небажання язичницього світу поважати і прославляти Бога стали причиною того, що люди віддались пристрас­тям (Рим. 1, 21-27). , навпаки, деякі, відкинувши добру совість, по­терпіли корабельну аварію вірі (1 Тим. 1, 19).

Святитель Кирило Єрусалимський пише: «Сутність релігії скла­дається двох наступних речей: точного пізнання догматів благочес­тя і із добрих справ, догмати без добрих справ неприємні Богу, не при­ймає Він і добрі справи, якщо вони основані не на догматах благочестя»[17].

Святі отці не відділяли сферу свідомості від духовного життя люди­ни. Не випадково вони однаково ставились як до єретиків, які перекру­чують віровчення Церкви, так і до тих, хто «береже заповіді Христові»[18].

Без правильних уявлень про Бога і людину не можна зрозуміти по­кликання людини і те, чому вона повинна жити так, як приписує за­повідь, не інакше. Так, заповідь Христова про покаяння стає зро­зумілою світлі догматичного вчення про гріхопадіння людини і її спасіння, здійснене співпраці Богом. Святий Григорій Нісський роз­думах про взаємовідношення догматів і заповідей (моральних правил), приходить до висновку, що «догмат важливіший і вищий, ніж заповідь». Догмати є основою моралі. Вони вказують людині шлях і засоби для до­сягнення тих обітовань, які дані в Божественнім Одкровенні.

Що стосується другої думки, яка зводить сутність християнства до сфери релігійного почуття та благочестивого настрою, то не викликає сумніву той факт, що саме виникнення релігійного почуття можливе тільки певній уяві про Бога; протилежному випадку воно неможли­ве, як неможливі почуття страху радості, якщо немає предмета чи уявлень, що їх викликають. Цією залежністю релігійного почуття від дог­матичної свідомості пояснюється, між іншим, те, чому релігійне життя складається по-різному язичників, в іудеїв, магометан, християн. Християнство не обмежується моральним ученням. Євангеліє не є од­ним із збірників моралістичних приписів. Мораль, навіть найвища, сама по собі не дає сили для виконання вимог. «…Хто в Мені перебуває, в ньому, той рясно зароджує, бо без Мене нічого чинити не можете ви», — говорить Спаситель (Ін. 15, 5). Лише сприянні благодаті Хри­стової людина може стати істинно моральною, чисто творити добро.

Теорія догматичного розвитку[ред.ред. код]

Незмінність і повноту Божественного Одкровення, яке перебуває в Церкві, визнають не тільки православні, але й римо-католики і більша частина протестантів. Однак, згідно думкою більшості західних бого­словів, багато із цієї повноти залишається Церкві невідомим, або, щонайменше, неясно усвідомлюється до того часу, поки розвиток дог­матичного вчення не розсіє неясності попередньої церковної свідо­мості. Ця теорія, яка отримала назву «теорії догматичного розвитку», є порівняно новою. Вона 'явилася в середині XIX століття. Її автор — кардинал Ньюман. допомогою цієї теорії легко виправдати догматичне нововведення Риму, чуже своїм змістом старій Вселенській Церкві, як, наприклад, догмати про filioque (про вихід Святого Духа і від Сина), про чистилище, про непорочне зачаття Божої Матері, про главенство і не­погрішимість ex cathedra і т. д.

Якщо погодитися західним розумінням догматичного розвитку, то потрібно визнати, що апостольська спільнота знала про Бога менше, ніж християни — їх наступники. Але це не правильно, тому що Христос повідомив учням «усе те, що почув від Свого Отця» (Ін. 15, 15), усю по­вноту істини. Цю повноту знання Церква зберігає апостольських часів. "Якщо до сходу Святого Духа і було деяке зростання в пізнанні Божест­венних тайн, деяке поступове розкриття Одкровення, як «Світло, що приходить мало-помалу», — пише В. Лосський, — то дня П'ятдесятниці «Дух серед нас», і тому для поколінь християн представлена рівна мож­ливість «пізнавати Істину в тій повноті, котру не може вмістити світ»[19].

разом тим, Церкві продовжується розвиток догматичної науки до найбільш точного вираження Істини пізнання в слові. Можлива і надалі поява нових, більш удосконалених розробок окремих питаннь віровчення або цілих догматичних систем. Скарбниця богословської на­уки, протягом історії Церкви, постійно збагачується новими плодами святоотцівської думки. Наприклад, IV столітті ще не існувало творів преподобного Симеона Нового Богослова і святого Григорія Палами. Однак, людське слово про Бога не додає нічого нового до повноти Од­кровення і відання Церкви.

Наприклад, Церква завжди проповідувала Божество Христа як істину Одкровення, але тільки в IV столітті ця істина була сформульова­на догматично. Таким чином, заслуга богословської думки в тому, що вона здатна сформулювати те, що раніше осягалось в Одкровенні, але зовсім не мало точного вираження.

Розвиток догматичної науки святий Вікентій Ліринський порівнює з розвитком людського організму: «Релігія — справа душі, нехай уподібнюється в цьому відношенні тілу, — говорить він. — 3 роками тіла розкривають і розвивають члени свої, однак залишаються тим же, чим і були. Квітуча пора дитинства, зрілий вік і старечий між собою зовсім відмінні, але старими робляться ті ж, котрі були колись дітьми. Так що хоча зріст і зовнішність однієї і тієї ж людини змінюється, але природа її залишається та ж. Такому закону процвітання повинно слідувати і догма­тичне вчення християнської релігії. Нехай воно роками укріплюється, з часом розширюється, віком зростає, але залишається непорушним і непошкодженим, цілим і досконалим, без усякої втрати своєму змісті, без усякої зміни своїх визначеннях»[20].

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г Епископ Сильвестр. Опытъ православного догматического богословия. — Т. 1. — Изд. 2. — К.: Изд. Типография Г. Т. Корчак-Новицкого, 1892.-317 с.
  2. Канон Пасхи // Цвітна тріодь. — Чернівці, 1992. — 65 с.
  3. Архиеп. Василий (Кривошеий). Символические тексты в Православной Церкви // БТ. — Сб. 4. — М., 1968. — с. 5-37
  4. Деяния Вселенских Соборов. — Т. 4, VI Собор, VII Собор. Изд. 5-е. СПб.: Воскресение, 1996. — 645 с.
  5. Деяния Вселенских Соборов. — Т. 4, VI Собор, VII Собор. Изд. 5-е. СПб.: Воскресение, 1996. — 645 с.
  6. Ригін В. протоиерей. Молитва родителей о детях, умерших нехре-щенными. — ЖМП. — 1983. — № 10. — с. 79-80.
  7. Проф. прот. Ливерий Воронов. «Вопрос о „Филиокве“ с точки зрения русских богословов» // БТ. /Юбилейный сборник, посвященный 175- летию ЛДА. — М., 1986. — с. 157–186.
  8. Рассказовский СП. Догматическое богословие (по прот. Н. Малиновскому). Ч. 1. -Ленинград: тип. ВИР, 1991. — 117 с.
  9. Айвазов И., проф. Догмат искупления //ЖМП.- 1952.- № 1.-е. 64- 67.
  10. Лосский Вл. Очерк мистического богословия Восточной Церкви: Догматическое богословие. — М.: Изд. Московской Патриархии, 1991.-287 с.
  11. Лосский Вл. Очерк мистического богословия Восточной Церкви: Догматическое богословие. — М.: Изд. Московской Патриархии, 1991.-287 с.
  12. Аристотель. Метафизика. — М., 1934. Кн. 6, гл. 1.
  13. Символы веры // Книга правил святых апостол, святых Соборов Вселенских и помесных, и святых отец. Догмат 630-ти святых отец Четвертого Вселенского Собора, Халкидонского. — М.: Синодальная типография, 1893. — с. 3-11.
  14. Митрополит Московский Филарет. Слова и речи. — Т. 4. — М., 1882.
  15. Свящ. А. Шаргунов. Догмат в христианской жизни // Троицкое слово. — 1990.-№ 3. — с. 14-25.
  16. Иеромонах Сафроний. Старец Силуан. — Париж: YMCA-PRESS, 1952.
  17. Св. Кирилл Иерусалимский. Поучение огласительные и тайновод-ственные. — М.: Синод, б-ка, 1991.
  18. Преп. Варсонофий Великий и Иоанн. Руководство к духовной жизни. Вопрос 533. — М., 1883.
  19. Лосский Вл. Предание и предания // ЖМП. — 1970. — № 4. — с. 61-76.
  20. Св. Викентий Лирийский. Наставление, 1 п. 722. // Чельцов Н. проф. Древние формы символа веры. — СПб., 1886. — с. 152–184.

Див. також[ред.ред. код]