З моїх снів ти утичеш над ранок,
Терпка як аґрус, солодка як біз.
Хочу снить чорні локи сплута́ні,
Фіалкові очі мокрі від сліз.
Игры Венеры
Ах, бьют литавры не спеша,
И скрипки ноют как душа,
Богини зов предвосхищая,
Любовь в сердца навек вселяя.
В душе отныне вечная война –
Страдать заставила она.
Венеры зов не умолкает
И музыки дурман пленяет.
Любовь есть зло, она – злодей.
Терзать ей хочется людей.
Посвящается wel’у:
Не выражая чувств своих,
Не высказав, что думаю,
И в гневе часто прибывая,
Метая думы обо всём:
О том да сём, о Вечном, в общем,
Наедине самим собой,
Я исцеления ищу,
Лекарство, хоть какое!
Ох, трудно быть таким как я:
Во мраке дум сред бела дня!
Палії війни: Джайна
Пильнуй, пильнуй за донькою морів!
Я пам'ятаю крик…
Як меч його над хвилями летів,
А тіло ніс потік.
У крові узбережний Калімдор,
Де згинули війська,
Стрів смертю адмірала Терамор,
Покинула дочка.
Чому? Чому, о, донечко морів?
Чому байдужі рідні береги?
Була ти гордість нації човнів —
Ураз з народом стали вороги!
Дочка втекла, на захід попливла,
І адмірал услід.
Здіймавши парус, марив: чи жива?
Чи потерпа від бід?!
Та він знайшов не доньку — ворогів,
Яким належав край.
Коли старик хоробро їх зустрів,
Зробила б щось бодай!!!
На дно забрав розбурханий потік
До корабельних якорів.
Почули всі його присмертний крик:
«Пильнуй за донькою морів!»
Шумлять, шумлять слова вздовж берегів.
Цей оклик не мине:
«Пильнуй, пильнуй за донькою морів!»
«Пильнуй, пильнуй... мене!»
