Лупиніс Анатолій Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Анатолій Іванович Лупиніс
Народився 21 липня 1937(1937-07-21)
Новоолександрівка, Постишевський район, Сталінська область, Українська РСР, СРСР
Помер 5 лютого 2000(2000-02-05) (62 роки)
Київ, Україна
Поховання Байкове кладовище
Діяльність поет, політик, дисидент
Відомий завдяки політик, громадський діяч, поет
Партія Українська національна ассамблея — Українська народна самооборона

Анато́лій (Анатоль) Іванович Лупині́с (21 липня 1937, Новоолександрівка, Донецька область — 5 лютого 2000, Київ, Україна) — український політичний та громадський діяч, дисидент, політв'язень радянських таборів та психлікарень, член УНА-УНСО, поет.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився 21 липня 1937 р. в селі Новоолександрівка Покровського району, Донецької області. Батьки були репресовані і заслані до Аджеро-Судженський табір, звідки втекли на Донеччину.

Після німецько-радянської війни родина переїхала у с. Сатанівка Монастирищенського району Черкаської області.

У 1954 р. закінчив із золотою медаллю середню школу у м. Монастирище Черкаська область. Ще в школі спробував писати політичні статті «Радянська влада і демократія», «Рівноправність жінок».

Після закінчення школи вступив на фізичний факультет Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка на спеціальність астрономія..

У 1956 р. 19-річний студент Анатолій Лупиніс вийшов на демонстрацію проти введення радянських військ у Будапешт. В руках тримав плакат: "«Руки геть від вільної Угорщини!». У жовтні 1956 р. був заарештований за участь у студентських виступах й засуджений Київським судом до шести років ув'язнення у таборах.

У 1957 р., як член страйкового комітету, за участь у страйку в 7 Мордовському таборі, засуджений до 10 років в'язниці за «антирадянську агітацію та пропаганду, організацію контрреволюційного саботажу». Покарання відбував у Володимирській закритій тюрмі та у спецтаборі особливого суворого режиму № 10. У Володимирській в'язниці захворів на поліневрит, що привело до парапарезу ніг. З тюрми був переведений у 10-й Мордовський табір (особливий режим), але більшість часу знаходився у лікарні 3-го Мордовського табору. Пізніше були діагностовані виразкова хвороба шлунка, дистрофія міокарда, нирково-кам'яна хвороба, хвороба печінки.

У 1967 р. Анатолій Лупиніс вийшов з тюрми. ВТЕК призначив йому пожиттєво першу групу інвалідності. Через два роки лікування зміг рухатися за допомогою милиць. Подав документи на філософський факультет Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка. Декан факультету перенаправив документи абітурієнта на перевірку до заступника голови партійного контролю при ЦК КПУ, який відмовив у вступі і порадив піти на роботу на завод, а потім вступати до вузу.

У грудні 1969 р. А. Лупиніс вступив на заочне відділення економічного факультету Українська сільськогосподарська академія. У 1970 р. після лікування став ходити без милиць і почав працювати на посаді адміністратора Київське концертно-хорове товариство.

22 травня 1971 р. за виступ біля пам'ятника Тарасові Шевченкові в Києві, в день вшанування пам'яті Кобзаря, його було заарештовано за те, що прочитав свого вірша про долю України «Причинна» (Я бачив, як безчестили матір..)[1].

Могила Анатолія Лупиноса, Байкове кладовище

Експертна комісія Київська психіатрична лікарня ім. Павлова визнала його нормальним, а в інституті ім. Сербського група лікарів під керівництвом Лунца Л. Р. визнала божевільним. У грудні відбувся суд, але після появи Андрія Сахаров, Іван Світличний та Леонід Плющ засідання скасували, а через три дні А. Лупиноса відправили на примусове лікування до Дніпропетровська спеціалізована психіатрична лікарня. З 1976 р. — направлений на лікування у Алма-Атинській психіатричній лікарні, З травня 1979 р. перебував у Черкаській обласній психіатричній лікарні у м. Сміла Черкаська область. У 1978 р. переведений у Київську психіатричну лікарню ім. Павлова загального типу У червні 1980 р. направлений у Дніпропетровська спеціалізована психіатрична лікарня, але через неправильне оформлення документів був повернений у м. Сміла.

У 1983 р. вийшов на волю з абсолютно підірваним здоров'ям (був ув'язнений 12 років). Реабілітований 12 серпня 1992 р[2].

Після звільнення знов почав підпільну антирадянську діяльність. Незалежність України зустрів у в'язниці, куди його кинули влітку 1991-го за організацію — мітингів протесту проти підписання нового союзного договору.

Був у всіх гарячих точках: Чечня, Грузія, Абхазія, Придністров'я.

Помер на 63-му році життя 5 лютого 2000 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві, поряд з побратимами з УНА-УНСО (ділянка № 49а, 50°25′00″ пн. ш. 30°30′05″ сх. д. / 50.4168944° пн. ш. 30.5016333° сх. д. / 50.4168944; 30.5016333).

Родина[ред. | ред. код]

Дружина — Ольга Лупиніс. Сини — Іван і Микола. Обоє синів — учасники російсько-української війни.

Політична діяльність[ред. | ред. код]

З 1983 по 1991 р. Анатолій Лупиніс був одним з лідерів дисидентського руху в Україні.

Ініціатор створення асоціація «Зелений світ», українського Товариства «Меморіал», член ініціативної групи зі створення Народного руху України, Українська Гельсінська Група.

У 1990 р. організував реєстрацію людей, що вважають себе громадянами окупованої Української народної республіки. За кілька місяців зареєструвалися більше мільйона осіб, Це стало фактично першим референдумом за незалежність України

Один з ініціаторів створення Української Міжпартійної Асамблеї, котру за його ініціативи було перетворено спочатку на Українську Національну Асамблею, а пізніше на УНА-УНСО.

Твори[ред. | ред. код]

  • Ординський період закінчився. «За Вільну Україну», 1994;
  • Анатоль Лупиніс, поет та національний революціонер. Львів, 2003;
  • Бунт має рацію. Чернігів, 2004.

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

  • У 2020 році було засновано Національний конкурс малих літературних форм ім. А.Лупиноса[3]

Джерела та література[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Енциклопедія «Черкащина». Упорядник Віктор Жадько.-К..2010.-С.546-547.
  • «Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінкської групи» (Нью-Йорк), 1980, вип. 9; 1981, вип. 5, 7; 1984, вип. 4;
  • Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Вильнюс—М., 1992;
  • Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—1980-х років. К., 1995;
  • Никифорук Р. У ненормальному суспільстві місце нормальної людини — у «психушці»? // Дзеркало тижня. — 2000. — 16—22 вересня.
  • Вишинський С. Філософія пограниччя: український вимір [Архівовано 24 травня 2012 у Wayback Machine.] / Святослав Вишинський // Всеукраїнська студентсько-аспірантська філософсько-релігієзнавча конференція «Філософія: нове покоління». 22-24 лютого 2006 року. Тези доповідей. — Київ: Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2006. — С. 9—11.
  • Спецкор «Січеслава». Український «буржуазний» націоналіст. Пам'яті А.Лупиноса. // СІЧЕСЛАВ № 3(5), липень-жовтень 2005. С.86-87.
  • Зоя МАКСИМЕНКО. Незвичайний пацієнт психушки. // СІЧЕСЛАВ № 3(5), липень-жовтень 2005. С. 88-91.
  • Анатолій ЛУПИНІС. Листи до Анни Садловської (1964—1980 рр).// СІЧЕСЛАВ № 3(5), липень-жовтень 2005. С. 92-199.
  • «Ґуру вільних радикалів». — Київ: «Zалізний тато», 2022. — 208 с. ISBN 978-617-95054-3-0

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ “Життя триває, точиться війна”: легендарний Анатолій Лупиніс у спогадах побратимів і родини. Новинарня (укр.). 7 лютого 2020. Архів оригіналу за 9 липня 2021. Процитовано 9 липня 2021.
  2. ↑ Лупинос Анатолий Иванович. ru.openlist.wiki (рос.). Архів оригіналу за 9 липня 2021. Процитовано 9 липня 2021.
  3. ↑ ВІДБУЛОСЯ НАГОРОДЖЕННЯ ПЕРЕМОЖЦІВ НАЦІОНАЛЬНОГО КОНКУРСУ МАЛИХ ЛІТЕРАТУРНИХ ФОРМ ІМ.А.ЛУПИНОСА. willlive. 10 листопада 2020. Архів оригіналу за 3 березня 2021. Процитовано 14 липня 2021.

Посилання[ред. | ред. код]

Перегляд цього шаблону
  Генеалогія та некрополістика
Словники та енциклопедії
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Лупиніс_Анатолій_Іванович&oldid=42183744