Проголошення незалежності Фінляндії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Декларація незалежності Фінляндії

Проголошення незалежності Фінляндії (фін. Suomen itsenäistyminen, швед. Finlands självständighet) — затверджена фінським парламентом (Едускунта) 6 грудня 1917 року звернення сенату Фінляндії «До народу Фінляндії» (фін. "Suomen kansalle" — на фото) от 4 грудня 1917 року [1], в якому були продекларовані наміри по зміні державного устрою Фінляндії (на той момент Великого князівства Фінляндського) і оголошено про демонстрації парламенту проекту нової конституції («головним принципом» якої «є те ,що Фінляндія буде суверенною республікою»[1]), а також склала звернення «до керівництв іноземних держав»[1] (зокрема, до Установчих зборів Росії[1]) з проханням про визнання політичної незалежності і суверенітету («повної незалежності і свободи»[1]) «народу Фінляндії»[1].

Пізніше дане звернення було названо «Декларацією незалежності Фінляндії».[1]

Цей день, 6 грудня, є національним святом — Днем незалежності Фінляндії.

Історія[ред. | ред. код]

Лютнева революція 1917 року у Російській імперії з новою силою розпалила у Великому князівстві Фінляндському вогонь надії на незалежність, через те, що після відречення від престолу 2 (15) березня 1917 імператора Миколи II, який носив також титул Великий князь Фінляндський, на користь свого брата Михайла Олександровича і неприйняття останнім престолу. Претендентів як на російський, так і на фінляндський престол не було.

Крім того, в березні, у Петрограді було сформовано Тимчасовий уряд Росії князя Львовим Георгієм Івановичем яке 7 (20) березня 1917 видало спеціальний маніфест про Фінляндію[2], як раніше це робив російський імператор. Маніфестом оголошувалось відновлення в повному обсязі дії, конституції Фінляндії (Закон про форму правління Швеції 1772 року і Закон о союзе и защите 1789 г.[en]), обмежений до цього цілим рядом маніфестів і постанов Російської імперії. Цим актом Тимчасове правління Росії «урочисто підтверджувало» «Фінляндському народу, на основі його конституції, зберігання його внутрішньої самостійності, прав його національної культури і мов»[2]. У Фінляндії з повагою віднеслись до маніфесту, як і раніше до царських указів[3].

13 (26) березня 1917 на зміну русифікованому сенату Боровітінова був створений новий — фінський коаліційний сенат Токоя. В нього ввійшли представники Соціал-демократичної партії Фінляндії і блоку буржуазних партій (Фінська партія[fi], Младофінська партія, Земельний союз (селянський союз, аграрна ліга), Шведська народна партія). По відношенню до Росії сенатори ділились на два напрямки — угодники і конституціоналісти. Замісником головуючого став соціал-демократ, голова профсоюза Оскарі Токой[de]. Представником фінського сенату далі залишався російський генерал-губернатор Фінляндії. Тимчасовий уряд 31 березня призначив на цю посаду Михайла Стаховича.

Тимчасове правління Росії затвердило сенат Токоя, який почав діяльність, як лояльний представник російського Тимчасового правління. Легітимність сенату Фінляндії походила від легітимності російського Тимчасового правління. Участь соціалістів у сенаті Фінляндії була необхідна для запобігання можливих виступів робітників, хоча і ускладнювало відносини з Тимчасовим правлінням Росії, де більшість була представниками Конституційно-демократичної партії — кадетів. Але, політика партій, які ввійшли у фінський сенат, співпала з політикою національної самостійності і парламентаризму. Революція в Фінляндії протікала в основному в стінах сенату,і носила конституційний характер.

Сенат Токоя вніс у Тимчасове правління Росії законопроект «Про передачу рішення деяких справ сенату і генерал-губернатору». Розширення автономії передбачалось шляхом розділу влади Великого князя Фінляндського: сенату Фінляндії — рішення фінляндських справ, крім загальноросійських, і тих які торкалися російських громадян і зборів; інші, включаючи зібрання і розпуск парламенту — Тимчасовому правлінню Росії. Законопроект був аналогом Акту від 7(20) березня і юридично був недоторканим, але російське Тимчасове правління першого складу його відхилило. Реакцією на це стало посилення фінляндського сепаратизму.

У квітні в Петрограді відбулася перша урядова криза, в червні відбулася друга, в липні — третя. 8 (21) липня 1917 Георгія Львова на посту міністра-керівника змінив А. Ф. Керенський, який також зберіг крісло воєнного і морського міністра. У розпал липневої кризи парламент Фінляндії проголосив незалежність Великого князівства Фінляндського від Росії (офіційно — Російської імперії) у внутрішніх справах і обмежив компетенцію Тимчасового правління Росії питаннями воєнної і зовнішньої політики. 5 (18) липня, коли не був зрозумілий наслідок повстання більшовиків у Петрограді, парламент Фінляндії схвалив соціал-демократичний проект про передачу собі верховної влади. Але цей закон про відновлення автономних прав Фінляндії був відхилений Тимчасовим 3оідои повставлінням Росії, парламент Фінляндії був розпущений, а будівлі зайняли російські війська.

1 (14) вересня 1917 у Тимчасове правління Росії прийняло постанову уряду до відповідності на території колишньої Російської імперії була проголошення буржуазно-демократична Російська республіка і був остаточно ліквідований монархічний спосіб правління в Росії (до скликання Установчих зборів). Основним законом Фінляндії, передбачаючим верховну владу, залишався закон від 1772 року, навпаки, затверджуючий абсолютизм. Цей ж закон в § 38 передбачає у випадку відсутності претендента на престол вбрання нової найвищої влади («нової династії») палатою представників, що як наслідок і було використано.

Проте, не дивлячись на це, Тимчасове правління в Росії продовжувало розглядати Фінляндію, як частину Росії і 4 (17) вересня 1917 року був назначений новий генерал-губернатор Фінляндії — Миколою Віссаріоновичем Некрасовим. А 8 вересня був сформований осатаній фінський сенат, який мав над собою російський контроль — Сенат Сєтяля.

Проголошення незалежності[ред. | ред. код]

28 листопада 1917 року парламент Фінляндії взяв на себе найвищу владу в країні і сформував новий склад правління — сенату Фінляндії під керівництвом Евінда Свінгвуда (див. сенат Свінгвуда), який уповноважив свого представника в палату представників (Едускунта — парламент Фінляндії , або сейм, як іменували його в Російській імперії) проект нової конституції Фінляндії.

Передаючи 4 грудня 1917 проект нової конституції на розгляд парламенту Фінляндії, спікер Сенату [[]] оголосив заяву сенату «К народу Финляндии», в якому було заявлено про наміри змінити державний устрій Фінляндії (про прийняття республіканського способу правлення), після оприлюднення в парламент проекту нової конституції Фінляндії, там також було звернення «до урядів іноземних держав»[1] (в частности к Учредительному собранию России[1]) с просьбой о признании политической независимости и суверенитета народа Финляндии (которое позднее было названо «Декларацией независимости Финляндии»)[1]. Одночасно сенат подав у парламент «ряд інших законопроектів, які були покликані полегшити здійснення найбільш нагальних заходів по рефомованню держави до того, як нова конституція вступить у дію»[1].

6 грудня 1917 вказану заяву (декларацію) схвалив парламент Фінляндії голосуванням 100 проти 88. Цей день став національним святом Фінляндії Днем Незалежності .

Міжнародна реакція[ред. | ред. код]

18 (31) грудня 1917 державна незалежність Фінлянської Республіки. Першою хто визнав була Рада Народних Комісарів (урядом) Російської Радянської Республіки, яку очолював Ленін Володимир Ілліч[4] (см. на фото ниже текст постановления Совета Народных Комиссаров).

22 грудня 1917 (4 січня 1918) відбулася офіційна ратифікація постанови Ради Народних Комісарів Всеросійським Центральним Виконавчим Комітетом Рад робітничих і солдатських депутатів (найвищим законодавчим, розпорядним і контролючим органом державної влади Російської Радянської Республіки).[4]

Протягом першої неділі 1918 року незалежну Фінляндію визнали вісім країн: 4 січня — Росія, Франція і Швеція, 5 січня — Греція, 6 січня — Німеччина, 10 січня — Норвегія і Данія, 11 січня — Швейцарія. Інформация про це  приходила в Гельсінки з затримкою, наприклад, пор рішення Франції стало відомо 6 січня[5].

Союзницькі обов'язки деяких країн-членів Антанти і світова війна затримали визнання незалежності. Велика Британія та США вирішили слідкувати за розвитком відносин між Фінляндією і їх ворогом, — Німеччиною, — а також, за станом в Росії. Спочатку очікувалось рішення російського установчих зборів, але визнання від Великої Британії і США прийшло тільки після перших повноцінних виборів в Едускунту в 1919 році.

Визнання незалежності по країнам[ред. | ред. код]

Помтанова Рад народних коміссарів про внесення у Центральний Виконавчий комітет пропозиція про визнання незалежності Фінляндії
Red flag.svg Російська Радянська республіка 4 січня 1918
Франція Третя Французька Республіка 4 січня 1918
Швеція

Швеція

4 січня 1918
Німецька імперія

Німецька імперія

4 січня 1918
Греція Королівство Греція 5 січня 1918
Норвегія

Норвегія

10 січня 1918
Данія

Королівство Данія

10 січня 1918
Швейцарія

Швейцарія

11 січня 1918
Австро-Угорщина

Австро-Угорщина

13 січня 1918
Нідерланди

Нідерланди

28 січня 1918
Іспанія Іспанська Імперія 21 січня 1918
Османська імперія

Османська Імперія

21 лютого 1918
Болгарія Третє Болгарське царство 27 лютого 1918
Аргентина

Аргентина

11 травня 1918
Іран Пахлаві 23 червня 1918
Таїланд

Сіам

9 жовтня 1918
Польща Польська Республіка 8 травня 1919
Велика Британія Британська Імперія 6 травня 1919
США

США

7 травня 1919
Японія Японська Імперія 23 травня 1919
Бельгія

Бельгія

10 червня 1919
Чилі

Чилі

17 червня 1919
Перу

Перу

23 червня 1919
Італія Королевство Італія 27 червня 1919
Уругвай

Уругвай

18 серпня 1919
Ліхтенштейн

Ліхтенштейн

27 жовтня 1919
Португалія Перша Португальська Республіка 19 грудня 1919
Бразилія Перша Бразильська республіка 26 грудня 1919
Колумбія

Колумбія

31 грудня 1919
Румунія Королівство Румунія 8 квітня 1920
Венесуела

Венесуела

18 квітня 1920
Панама

Панама

17 травня 1920
Еквадор

Еквадор

25 червня 1920
Парагвай

Парагвай

3 червня 1921
Люксембург

Люксембург

25 жовтня 1921
Югославія

Королівство Югославія

27 червня 1922
Афганістан Емірат Афганістан 17 червня 1928
Албанія Албанська республіка 1 грудня 1928

Виноски[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]