Михайло Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Михайло Олександрович
Народився 22 листопада (4 грудня) 1878[3][4][5]
Царське Село, Санкт-Петербурзька губернія, Російська імперія[1]
Помер 13 червня 1918(1918-06-13)[1] (39 років) або 12 червня 1918(1918-06-12)[2] (39 років)
Перм, Російська СФРР[6]
·вогнепальне поранення
Країна  Російська імперія[7]
Діяльність політик, військовослужбовець
Вчителі Сиповський Василь Дмитровичd
Знання мов російська, французька, німецька і англійська
Учасник Перша світова війна
Титул Імператор Всеросійський
Посада Імператор Всеросійський і член Державної ради Російської імперії[d]
Військове звання генерал-ад'ютант, генерал-лейтенант і Адмірал[d]
Конфесія православ'я
Рід Гольштейн-Готторп-Романови
Батько Олександр III[3][4][5]
Мати Марія Федорівна[5]
Брати, сестри Ксенія Олександрівна, Ольга Олександрівна, Микола II, Олександр Олександрович (син Олександра III) і Георгій Олександрович
У шлюбі з Natalia Brasovad
Діти George Mikhailovich, Count Brasovd[5]
Нагороди
орден Підв'язки лицар Великого хреста Королівського Вікторіанського ордена орден Андрія Первозванного орден Святого Георгія IV ступеня Орден святого Георгія Орден святого Георгія орден Святого Олександра Невського Орден Білого Орла орден Святої Анни I ступеня орден Святого Станіслава I ступеня орден Святого Володимира III ступеня з мечами Орден Святого Володимира IV ступеня
орден Почесного легіону
Орден Золотого руна Королівський угорський орден Святого Стефана орден Зірки Румунії Орден Золотого руна орден Чорного орла орден дому Гогенцоллернів орден Спасителя лицар Великого Хреста ордена Лазні Grand Cordon of the Supreme Order of the Chrysanthemum Орден Хризантеми орден Святого Олафа орден князя Данила I орден Серафимів орден Слона Орден Данеброг (Данія) кавалер ордена Данеброг Вищий орден Святого Благовіщення Орден Христа орден Авіса орден Лева і Сонця Орден Королівського дому Чакрі Орден Вендської корони Орден Людвіга (Гессен-Дармштадт) Золота зброя «За хоробрість» орден дому Саксен-Ернестіне Орден Білого соколу Орден Заслуг герцога Петра-Фрідріха-Людвіга орден «Благородної Бухари»
IMDb ID 0334737

Миха́йло II Олекса́ндрович (22 листопада (5 грудня) 1878(18781205), Петербург — 13 червня 1918, поблизу Пермі) — великий князь, четвертий син Олександра III, молодший брат Миколи II, генерал-ад'ютант свити імператора, член Державної Ради. Формально з 15 (2 за старим стилем) березня до 16 (3 за старим стилем) березня 1917 вважався російським імператором Михайлом ІІ, проте титул не прийняв.

Життєпис

[ред. | ред. код]

У 1899 році після кончини Георгія Олександровича став спадкоємцем, цесаревичем, але перестав ним бути в 1904 році, коли у Миколи народився син Олексій.

У 1911 році у Відні одружився з Наталією Сергіївною (вродженою Шереметьївською), колишньою дружиною Сергія Івановича Мамонтова, до цього дружиною Володимира Володимировича Вулфферта. Мав сина Георгія, що носив титул граф Брасов (загинув в автомобільній катастрофі у Бельгії в 1931 році).

Через морганатичний шлюб, до якого вступив Михайло Олександрович, Микола, указом 1912 року відмінив положення, згідно з яким Михайло у разі кончини Миколи до того, як Олексію виповниться 18 років, ставав би правителем держави (регентом).

Після зречення Миколи II від влади не ризикнув стати імператором, оскільки не мав в своєму розпорядженні ніякої реальної сили. При відкладанні ж питання про форму правління до Установчих зборів повернення монархії не виключалося.

За відомостями деяких істориків вважається останнім імператором Росії, що правив тільки день (брат звернувся до нього в телеграмі як до «імператора Всеросійського Михайла Другого», тобто Михайлом I вважався цар Михайло Федорович).

Розстріляний більшовиками в Пермі в червні 1918 році. Існує розповідь, згідно з якою він перед розстрілом, роззувшись, кинув чоботи своїм вбивцям і сказав: «Носите, ребята, всё-таки царские…» (ці слова приписують також історикові великому князеві Миколаю Михайловичу, розстріляному в січні 1919 році). За іншими даними, він був убитий більшовиками разом зі своїм секретарем Н. Н. Джонсоном без будь-якого оголошення про вирок.

Відсутність офіційних публікацій про розстріл (на відміну від брата) породила численні чутки про долю Михайла. Існували самозванці, що видавали себе за нього (про одного з них згадує Солженіцин). Деякі автори, промовці від особи Катакомбної церкві, відстоюють версію, що ототожнює Михайла з ієромонахом Серафимом (Поздєєвим), який помер 1971 року.

Примітки

[ред. | ред. код]

Література

[ред. | ред. код]
  • Краснов В. Памяти Михаила Романова похвальное слово // Московские новости. — 2007. — № 25. — 29 червня.

Посилання

[ред. | ред. код]

[Архівовано 5 липня 2013 у Wayback Machine.]