Потоцький Павло Платонович

Потоцький Павло Платонович
Файл:П.П. Потоцький.jpg
Народився	1857 Просяниківка Полтавська область
Помер	† 1938 Київ ·репресія
Країна	СРСР
Національність	українець
Місце проживання	Петербург, Київ
Діяльність	історик, меценат
Галузь	Бібліофілія, військова служба, військова історія, меценатство і соціальна активність
Alma mater	Петровський Полтавський кадетський корпус
Знання мов	українська і російська
Учасник	Російсько-турецька війна 1877–78
Посада	директор музеюd
Військове звання	генерал-лейтенант
У шлюбі з	Денисова Єлизавета Денисівна
Діти	Потоцький Сергій Павлович Потоцький Павло Павлович
Нагороди	Ордени Св. Анни 4-го ст. (1878); Св. Станіслава 3-го ст. з мечами і бантом (1878); Св. Володимира 3-го ст. (1901); Золота зброя (1906); Св. Станіслава 1-го ст. з мечами (1907); Св. Анни 1-го ст. (1912); Св. Георгія 4-го ст.(1915).
Медіафайли у Вікісховищі

Потоцький Павло Платонович (12 грудня 1857- †1938) - генерал-лейтенант артилерії, військовий історик, громадський та культурний діяч, музейник, засновник історико-мистецької колекції «Музей України», меценат.

Походження

Прапрадіда Потоцького Павла Платоновича звали Григорій. Він служив гетьману Самойловичу. У 1713 році його було призначено сотником у містечку Кишеньки на Полтавщині. У 1723 році підписував Коломацькі статті. Наприкінці ХІХ ст. у Архангело-Михайлівській кишенській церкві зберігались пожертви сотника Григорія Потоцького: хрести, срібнопозолочені чаші, срібний дискос, три звіздиці та ін.. Його прадід і дід були старшинами Полтавського полку. Із польською родиною графів Потоцьких родина нічого спільного не мала. Прізвище «Потоцькі» утворилось від назви села Потоки біля Кобеляк, якими володіли предки Потоцького Павла Платоновича.

Дитинство, освіта

Малюк із щоденника П.П. Потоцького

Потоцький Павло Платонович народився в селі Просяниківка, у 26 верстах від Кобеляк 12 грудня 1857 року у родині повітового судді Платона Олександровича, полтавського дворянина та предводителя дворянського Кобеляцького повіту. Батько мав 800 десятин землі і 85 селян, згодом купив неподалік ще 25 десятин і 16 селян. Мати Ганна Петрівна Потоцька лікувала селян, робила нескладні операції. Батьки були культурними, намагалися це прищепити своїм дітям. Дітей в родині було восьмеро: шестеро синів та дві дочки. Про дитинство у Потоцького залишились теплі спогади, зокрема, будучи під враженням святкування Великодня, він у власному щоденнику намалював убраний стіл у батьківському домі:

«У суботу, ще до настання вечора, прибирався пасхальний стіл, що стояв у залі під образом. Коли стіл був прибраний, ретельно оглядали кімнату, чи немає кішки, бо бували випадки, що кішка перша розговлялась, кімнату замикали, а ми їхали до церкви на ранкову службу»

Павла Платоновича змалку цікавила історія, зокрема події Полтавської битви. У 1874 році закінчив Полтавську Петровську гімназію, де завдяки високому рівню викладачів захопився кількома предметами, зокрема історією. Потім закінчив Полтавський кадетський корпус та математичне відділення Петербурзького артилерійського училища, Петербурзьку артилерійську академію. Брав участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 р.р. За бойові заслуги, отримав орден святої Анни 4 ст. з написом "За хоробрість" і святого Станіслава 3 ст. У 1881 р. закінчив Михайлівську артилерійську академію.

Кар'єра військового

П.П. Потоцький був командиром 4 батареї, а потім 1-ї Його Високості батареї лейб-гвардії 1 артилерійської бригади; командиром 2 дивізіону лейб-гвардії 2 артилерійські бригади, командиром 22 артилерійської бригади і командиром 25 артилерійської бригади, з якою брав участь у російсько-японській війні 1904-1905 р.р.. За бойові відзнаки отримав золоту зброю, з написом "за хоробрість" і орден святого Станіслава 1 ст. з мечем.

21 листопада 1907 призначений виконуючим обов'язки начальника артилерії 13 армійського корпусу, 3 липня 1908 р. - начальником артилерії Гвардійського корпусу, 24 липня 1910 р. - інспектором артилерії Гвардійського корпусу, потім був начальником 2 гвардійської піхотної дивізії і, нарешті, начальником гвардійського корпусу. Потоцький був автором історії Гвардійської артилерії і кінної артилерії і багатьох військово-історичних статей, що стосуються головним чином історії Полтавських військових частин і біографій видатних військових діячів. 28 червня 1909 генерал-лейтенант Потоцький приніс в дар корпусу дві книжки: "Петро. Полтава. До 27 липня 1909 склав і видав Павло Потоцький". 30 серпня 1909 Павлу Платоновичу оголошено Найвище благовоління за особливі праці з розробки питання про організацію святкування 200-річчя Полтавської перемоги.

Павло Платонович учасник Першої світової війни, за бойові заслуги в якій отримав ще ряд нагород. Особливо відзначився в серпневих боях у Касаржева при розгромі 10-го австрійського корпусу. Завжди з'являвся в найнебезпечніших місцях, даючи цінні вказівки у скрутних становищах, за що його цінували підлеглі солдати, командири та за загальнолюдські якості:

рос.

{| align="center" style="border-collapse:collapse; border-style:none; background-color:transparent;" class="cquote" | | valign="center" style="padding:6px 6px;" | Вы были во главе дивизии, когда С восторгом встретилась та с гвардией немецкой.
И не забудет враг надменный никогда,
Могучих гренадер атаки молодецкой. | |-

|}

[1].

Після Лютневої революції під час чищення вищого комскладу втратив свою посаду і 2 квітня 1917 р. зарахований в резерв чинів при штабі Київського, а пізніше Петроградського військових округів. Дружиною Потоцького стала онука поета, генерала, героя війни 1812 р. Дениса Давидова Єлизавета Денисівна Давидова (нар. 1866). Батько Єлизавети Денисівни, Денис Денисович Давидов (1826-1867), був артилерійським офіцером.

Діяльність до 1917 року

Поряд із службою військового Потоцький займався історичними дослідженнями. У 1890 р. вийшла друком перша книжка Потоцького «Гвардія руського царя под Нарвою в 1700-1704 роках». Він швидко влився в ряди військових істориків, отримавши схвальні відгуки фахівців за свої праці. За основу своїх досліджень брав архіви, вони носили науковий характер. Вів активну громадську діяльність, ставши одним із засновників Російського військово-історичного товариства заснованого в Петрограді. Потоцький також створював військові музеї, його перший музей при військовій частині було організовано у 1896 р. Він також планував створити загальний Військово-історичний музей. Був знавцем музейної справи, принципів формування та збереження музейних фондів. Ці думки частково виклав в доповіді рос. «Схема организации Русского Военно-исторического музея» на Першій музейній конференції у 1919 р. Потоцький захоплювався батальним мистецтвом. Крім наукової діяльності, пожертвував 10 дес. землі для влаштування та утримання народного училища в с. Просяниківка, Озерської волості, Кобеляцького повіту. Павло Потоцький листувався з Яворницьким з 1884 року до року 1933, в архіві останнього збереглося його чотири листи. Характерним є його вітання до 30-ліття діяльності Яворницького (1913):

«Душевний привіт досліднику і відтворювачу минулого нашого рідного краю».

Свою колекцію Павло Платонович почав збирати у 80-х роках ХІХ ст.. Петроградсько-ленінградський книгар Ф.Г.Шилов згадував:

«У 1891-1893 роках у Петербурзі з'явився збирач, військовий в чині капітана, хтось П. П. Потоцький. Він старанно збирав літографії та гравюри, особливо на військові сюжети, а також види Петербурга і України. Це був ще зовсім молодий, дуже гарний чоловік, кошти в нього, мабуть, були, і він зібрав своєрідний музей. Особливо добре було підібрано все, що стосувалося не тільки улюбленої, але просто обожнюваної ним України. Він збирав також фарфорові чашки з військовими українськими сюжетами, види Петербурга в гравюрі, порцеляні й живописі».

Найбільшою частиною колекції Потоцького була бібліотека, яка налічувала 17 тис. томів. Бібліотеку він збирав по букіністичних крамницях в Європі, приватних бібліотеках (зокрема, зі збірок М. Костомарова, М. Маркевича, О. Потебні, М. Семевського та ін.). Колекцію також становили книжки з бібліотеки Т. Шевченка, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Квітки-Основ'яненка з їх автографами; книжки з XVII ст., унікальні атласи, альбоми, гравюри з видами міст, портрети гетьманів і військових діячів, ікони, написані народними майстрами. Серед рукописів колекції були рукописи XII ст., універсали Хмельницького, Брюховецького, Мазепи та ін., список рос. «Прав по которым судится малороссийский народ», актові матеріали, листи, родинні архіви, зокрема й предків Потоцького.

Діяльність у більшовицькій Росії

У 1917 році за часів Центральної Ради П.П. Потоцький приймає українське громадянство. У вересні 1918 р. Потоцький був схоплений в Петрограді в числі заручників, але потім звільнений. Допоміг у цьому Голова Комісії з реєстрації української старовини в Петрограді Василь Щавинський, який звернувся до міністра закордонних справ Української держави Дмитра Дорошенка з проханням потурбуватись про його звільнення. У перші місяці своєї влади більшовики обережно ставились до колишніх офіцерів царської армії. Вони готувались до подальшого наступу, тому 22 жовтня 1918 року Головне управління архівною справою Наркомосу РСФСР вирішило:

...П. П. Потоцький звільняється від залучення до трудової повинності як особа, яка має певні заняття і виконує суспільно-корисні функції.

Потоцькому було призначено пенсію і запросили на службу до музейного відділу , який входив у Ленінградське відділення рос. Главнауки. Потоцький був одним із найактивніших членів Товариства дослідників української історії, писемності й мови, заснованого в Петрограді у 1921 році. Петроградське українське земляцтво на своїх засіданнях зачитувало доповіді й реферати з питань історії, археології, мистецтва, книгодрукування, фольклору. Ряд доповідей про "Українських вчених та діячів про М. О. Максимовича", про "Часопис "Основа" та її фундаторів", про "Бібліотеку Т. Г. Шевченка" прочитав професійний військовий Потоцький. На цей час роботу над збором колекції українських старожитностей було завершено.

Доля колекції

В нових умовах постало питання збереження колекції, в якій була збірка рідкісної зброї:

«Шпаги, пістолети, рушниці (є запорізькі), карабіни, сокири, сокирки, булави, багнети, кинджали - зброя старовинна і пізніша. Між ними є з багатою золотою насічкою».

Дозвіл на зберігання зброї він мав, проте вирішив передати її на зберігання Російського музею. У 1924 році після повені кілька речей із колекції зброї пропали. Коштовності, які були забрані у Павла Платоновича, перевезли до Москви у 1920 році у рос. «Госхран». Ці речі описані так:

«Тут музейне срібло: старовинні рідкісні кубки, чашки, стопки, миски, стакани, чарки, ківш (Петра і Іоанна), ложки, тарілки, блюда та ін.. Монети та медалі, військові жетони. Столове і чайне срібло. Подарунки, піднесені мені за мої наукові роботи».

Найціннішими у збірці були речі речі української старовини – 90 срібних тарілок з гербами, старовинні келихи, золоті кишенькові годинники тощо. Вага коштовностей становила 20 пудів, а 1925 р. вони були оцінені у 40 000 карб., але до Потоцького так і не повернулись. З'явилась думка перевезти колекцію до Києва для передання в подарунок Україні. Після довгих переговорів 28 квітня 1926 року між Потоцьким і Наркомосвіти було підписано договір.

"у якості дару в цілковиту власність і розпорядження українського уряду в особі його народного комісаріату"

Затримка була через те, що ще рік у приміщенні на території Києво-Печерської лаври йшли ремонтні роботи. Колекцію, масою 38 тонн, вивезли до Києва у липні 1927 року у семи вагонах і розмістили у 14 кімнатах лаврського корпусу № 6. Частину колекції демонстрували в експозиційних залах. Експозицію відвідали і залишили схвальні відгуки Ф. Ернст, І. Крип’якевич, Едуар Ерріо, Г. Орджонікідзе та ін. Потоцький, разом з колекцією, повернувся на Україну і отримав посаду простого співробітника музею. Він працює над описом матеріалів колекції, створює каталог, систематизує матеріали. За мізерну зарплату продовжував відшукувати і поповнювати колекцію старовинними речами, був знайомий з усіма київськими антикварами та букіністами. Навіть після скасування посади у 1934 р., продовжує цю роботу. Із 1937 року очевидний наступ на Потоцького продовжується, йому заборонили вільно відвідувати музейне приміщення, в його адресу лунають звинувачення, матеріали колекції почали ділити між музеями України, колекціонер змушений був передати все, що називалося музеєм його імені, у власність Київського історичного музею. В цих умовах, як свідчить М. Пасічник, дослідник спадщини, П.П. Потоцький звертається із листом до Й. Сталіна:

«Розпилення музею приведе до знищення його виняткової і неповторної цінності, і ніхто, крім мене, який віддав десятиліття на його збирання та облаштування, не знає й не може знати його значущості».

Та колекція не була врятована.

Смерть П.П. Потоцького

У 1938 році 81-річного генерала було звинувачено в контрреволюційній діяльності та скоєнні терористичних актів і заарештовано. Під час арешту конфісковано коштовні особисті речі; щоденники, праці, листування, як свідчення причетності до колекції, було знищено. За декілька днів НКВД заставило Павла Платоновича підписати «зізнання» про свої контрреволюційні дії. Після цього Потоцький не дав ні одного свідчення і 27 серпня 1938 році він помер у тюремній лікарні від паралічу серця. Але документи твердять, що справжньою причиною смерті було жорстоке побиття під брамою Лук'янівки.

Дружину Потоцького Єлизавету Денисівну та її сестру Любов Денисівну було заарештовано і розстріляно 5 жовтня 1938 року, як тих, хто знав про склад і цінність колекції. Після цього зібрання Потоцького було пограбовано. Доля більшої частини колекції невідома, лише деякі її екземпляри виявлені в музеях, бібліотеках, архівах. Майже всі фільми Радянської України, які знайомили із українськими традиціями, звичаями, були засновані на матеріалах зібраних П.Потоцьким. Через 22 роки після загибелі Павла Платоновича Потоцького цю справу було розглянуто, злочин генерала не довели і справу закрили. Засновник «Музею України» та його рідні були посмертно реабілітовані.

Родина

Під час проживання в Києві родина Павла Платоновича Потоцького налічувала чотири особи. Це була його дружина Єлизавета Денисівна На утриманні Павла Платоновича перебувала також її сестра Любов Денисівна Давидова (народився 1867), сестра дружини, яка перебувала на утриманні та онук Павло Павлович (народився 1918). Сини Павло Павлович та Сергій Павлович були білогвардійцями, що і привело їх до еміграції. Старший син Павло Павлович (нар. 1888) був офіцером лейб-гвардії уланського полку, брав участь у Першій світовій війні, проживав у Бітолі (тепер Македонія). Він був одружений з Ніною Іванівною Едельберґ , проте вони розлучились, помер 31 жовтня 1964 року. Другий син Потоцького Сергій Павлович (1891-1966) проживав і помер у Болгарії. Там нині живе внук П.П. Потоцького Сергій Сергійович Потоцький.

Посилання

• Книжка з колекції Павла Платоновича Потоцького
• Центральний державний історичний архів України, м.Київ (ЦДІАК України)

Література

• Краеведение в России во второй половине XVIII века // Краеведение. 1926. Т.3. С.333-343.
• Музей Украины (Собрание П.П. Потоцкого). Вып.1. Указатель архивных материалов и библиографии / Сост. Е. Климова. К., 1995;
• Амонс А.І. Биківнянська трагедія. Документи й матеріали. К., 2006. С.85-94.
• Білокінь Сергій. Музей України. Збірка П.Потоцького. – К.: 2006. – 476 с.
• М. Слабошпицький Українські меценати: Нариси з історії української культури/ 2-ге вид., допов. – К.: Вид-во М.П.Коць; Ярославів Вал, 2006. – 416 с.: іл.

Джерела

• Павло Потоцький.Історія України - Пасічник М.С http://libfree.com/137645571_istoriyapavlo_pototskiy.html
• Засновник лаврського музею української старовини http://www.zorya.poltava.ua/index.php?rozd=&nomst=3343
• Музейний простір України http://prostir.museum/persons/ua/?id=21
• http://histpol.pl.ua/pages/content.php?page=2703