Лук'янівська в'язниця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Лук'янівська в'язниця
Зображення
Дата створення / заснування 1863
Держава Flag of Ukraine.svg Україна
Адміністративна одиниця Київ
CMNS: Лук'янівська в'язниця у Вікісховищі

Координати: 50°27′43″ пн. ш. 30°28′01″ сх. д. / 50.4622000000277779° пн. ш. 30.467105555583778198° сх. д. / 50.4622000000277779; 30.467105555583778198

Грати (фрагмент) і клямка з Лук'янівської в'язниці, Київ. Перша пол. ХХ ст. Національний музей історії України у Другій світовій війні, Київ
Центральний вхід Лук'янівської в'язниці.

Лук'я́нівська в'язни́ця (СІЗО № 13) — в'язниця на Лук'янівці в Києві, вул. Дегтярівська 13, у якій в минулому окупаційною владою були ув'язнені сотні відомих особистостей України. У СІЗО утримуються підозрювані, яким суд обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з Києва та Київської області. При цьому арештовані не є винними, адже щодо них немає обвинувального вироку суду.

Історичні відомості[ред. | ред. код]

Будівля[ред. | ред. код]

В'язниця складається з декількох корпусів. Основна будівля була збудована в 1859—1862 рр. за проєктом губернського архітектора Михайла Іконнікова на тогочасній околиці міста. Офіційно Лук'янівський тюремний замок почав працювати з 1863 року. На території в'язниці існувала тюремна церква св. пророка Йова, у якій у радянські часи були теж побудовані камери. Інші корпуси були добудовані впродовж останньої третини XIX ст. На 1900 рік тюрма складалася з 10 кам'яних будівель різного призначення. У тюрмі також існує ціла система підземних тунелів — переходів між різними частинами в'язниці: слідчим корпусом, старою і новою частиною в'язниці. Усередині тунелі перекриваються численними металевими дверима з замками і спеціальною сигналізацією. У передвоєнні роки тут була розташована тюрма ОГПУ НКВС СРСР. У той час в тюрмі знаходилося більш як 25 тис. в'язнів — багатьох з них були репресували.

Корпуси СІЗО мають особливі назви. Найстаріший корпус називається «Катєнькою». Існує легенда, хоча і помилкова, що цей корпус збудували за Катерини ІІ, хоча, як вже зазначалося, цей корпус звели у 1859—1862 рр., тобто його збудували за царя Олександра ІІ. У цьому корпусі знаходиться пост № 5, де утримуються ПЖ (особи які засуджені на довічне ув'язнення). Поруч знаходиться пост, де перебувають камери, у яких утримували і утримують ВІП арештантів. Другий старий корпус має назву «Столипінка». Цей корпус збудували за часів Столипіна. До цього корпусу прибудовані два корпуси «Брежнівка», збудовані за радянські часи та «Кучмівка» збудований за часів уже незалежної України. На відміну від камер Катєньки та Столипінки, камери Брежнівки і Кучмівки менші за розмірами та мають низьку стелю. Вікна Столипінки та Кучмівки видно з-за огорожі. Існує окремий корпус «Малолєтка», хоча старожили називають його «Сталінкою». З назви корпусу зрозуміло, що там знаходиться молодь, точніше «неповнолітні арештовані особи». Також є окремий корпус ЖК (жіночий корпус) та «Больнічка». Між корпусами існують підземні ходи, якими можна переходити від корпусу до корпусу. Транспортування заарештованих якраз і здійснюється підземними ходами. Також існує і «привратка», дуже малі кімнати без вікон і сильно задимлені цигарками, де знаходяться усі, хто потрапляє у СІЗО і чекає черги, коли його переведуть до камери, а також ті, що «етапуються» на суд або слідство. Також існує окреме приміщення для осіб обслуги із числа засуджених. Воно розташоване окремо від інших корпусів СІЗО.

Існують «дворики для прогулянки», спеціально обладнані приміщення для прогулянок заарештованих на свіжому повітрі. Частина «двориків» знаходиться у внутрішньому периметрі, а частина на даху Столипінки та Малолєтки. Офіційно не числяться, але реально існують камери для «ображенних» (осіб які з точки зору злодійського світу вважаються ізгоями), «бс» (для співробітників органів МВС, СБУ та інших органів, які знаходяться під арештом), «тубіки» (для хворих туберкульозом), «дурка» (для психічно хворих). Існує також баня, «ларьок», бібліотека. Є і церква в приміщенні блоку для обслуги.

Зараз в приміщенні колишньої в'язниці розташований слідчий ізолятор — Київський слідчий ізолятор.

Використання[ред. | ред. код]

У приміщеннях Лук'янівської тюрми, окрім кримінальних злочинців чи підозрюваних у скоєнні кримінальних злочинів, утримувалися й жертви політичних репресій, зокрема відомі громадські, політичні, військові діячі, представники науки й культури. Одними з перших політичних в'язнів Лук'янівської тюрми були учасники народницького руху. У 1877—1878 роках тут утримувалися народники Володимир Дебогорій-Мокрієвич, Іван Бохановський, Лев Дейч, Яків Стефанович. Їх звинувачували у створенні серед селян Чигиринського та Черкаського повітів Київської губернії підпільної антиурядової організаціїції «Таємна дружина». Усі в'язні, які проходили по Чигиринській справі, за допомогою своїх спільників 27 травня [8 червня] 1878 року здійснили групову втечу. 1881 року в тюрмі утримувалися члени київського Південноросійського робітничого союзу, зокрема Софія Богомолець (була заарештована вагітною; у в'язниці народила сина Олександра — в майбутньому президента АН УРСР). 1884 року в тюрмі були ув'язнені 34 студенти Київського університету, їх заарештували за відкритий протест проти введення нового університетського статуту[ru], що обмежував академічні свободи. З 1890 до початку 1900-х рр. у камерах тюрми утримувалися відомі соціал-демократи — Микола Бердяєв, Богдан Кістяківський, Віктор Крохмаль[ru], Анатолій Луначарський та ін. З 1898 утримувалися тут і члени Київського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу». У цей час у тюрмі для політичних в'язнів були запроваджені «демократичні порядки» — вони могли відвідувати одні одних у камерах, влаштовувати дискусії на наукові та політичні теми, під чесне слово, що в обумовлений час повернуться до в'язниці, залишати тюрму[1]. Однак, після того, як у серпні 1902 року 11 політв'язнів-іскрівців на чолі з Миколою Бауманом, нейтралізувавши охорону, втекли із в'язниці та емігрували до Швейцарії, для всіх без винятку утримуваних встановили суворий тюремний режим. У в'язниці, особливо в період революції 1905—1907, утримувалися учасники українського національного руху: Дмитро Донцов, Сергій Єфремов, Андрій Жук, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Симон Петлюра.

1918 року, під час захоплення Києва більшовиками, кримінальний контингент Лук'янівської тюрми пограбував в'язницю, спалив частину її приміщень. Після відступу більшовиків тюрма деякий час не діяла. Наступного року, після нового захоплення Києва, більшовики відремонтували в'язницю й почали будувати нові приміщення. В'язнів піддавали тортурам, багатьох із них розстрілювали (трупи вивозили на Лук'янівське кладовище і ховали в безіменних могилах; усе це виявилося після того, як у вересні 1919 білогвардійці Добровольчої армії захопили Київ і разом із членами комітету міжнародного «Червоного Хреста» розкопали на Лук'янівському кладовищі масові поховання). Білогвардійці також проводили арешти і розстріли представників української інтелігенції, вояків армії Української Народної Республіки. 1920 до Києва ввійшли війська українсько-польської армії на чолі з Симоном Петлюрою. Після ревізії справ ув'язнених, які утримувалися в Лук'янівській тюрмі, тих із в'язнів, кого українсько-польська влада визнала невинними, було звільнено. Натомість до тюрми потрапили і були страчені ті, хто був безпосередньо причетний до розстрілів за часів більшовицького терору. На час нового вступу до Києва більшовиків приміщення в'язниці були порожніми. Однак уже за кілька діб тюрма знову почала функціонувати. 1925 року в ній утримувалися 2173 в'язні. У роки сталінських репресій 1937—1938 років у тюрмі, у кабінеті коменданта з особливих доручень, безперервно відбувалися страти (трупи на спеціально обладнаних автомашинах вивозилися на Лук'янівське кладовище та в Биківню; усього 1937 року в Лук'янівській в'язниці стратили понад 60 тис., а наступного — більше 70 тис. осіб).

Під час сталінських репресій у в'язниці утримувалися літератори Максим Рильський, Григорій Косинка, Василь Мисик, Микола Вороний, Микола Зеров, Дмитро Фальківський, а також митрополити Василь (Липківський), Костянтин (Дяков), Микола (Борецький) та ін. священнослужителі.

1941 року, після окупації Києва вермахтом, приміщення тюрми використовувалися за їхнім призначенням. Тут утримували, зокрема, радянських підпільників та членів ОУН.

Після звільнення Києва наприкінці 1943 в'язниця була заповнена новими в'язнями, переважно тими, кого влада підозрювала у співпраці з окупантами. Після війни тут утримували першоієрарха Української греко-католицької церкви архієпископа Йосифа (Сліпого). У 1947—1948 роках утримувався і помер Вільгельм Габсбург.

У повоєнні роки в приміщеннях в'язниці діяв слідчий ізолятор для кримінальних злочинців. Однак утримували тут і опонентів радянського режиму, яким слідчі інкримінували кримінальні статті. Зокрема, у 1973—1974 роках тут утримували кінорежисер аСергія Параджанова, у 1978—1979 роках — дисидента Гелія Снєгірьова.

Кіт на «шконці» у Київському СІЗО (2020 рік)

Після здобуття Україною суверенного статусу в приміщеннях Лук'янівської тюрми розмістили Київський слідчий ізолятор (СІЗО № 13). У ньому утримуються підозрювані в скоєнні злочинів особи. Однак час від часу в Лук'янівській тюрмі утримували й жертв протистояння всередині української еліти (зокрема, 2003 року тут 42 дні утримували Юлію Тимошенко).

Лук'янівський СІЗО з півдня

Відомі в'язні[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела та література[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]