Станіслав Строїнський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Станісла́в Строї́нський (бл. 1719 Львів — 26 квітня 1802 там само) — художник-монументаліст Галичини доби бароко та раннього класицизму.

Біографія[ред.ред. код]

Народився близько 1719 року у Львові в незаможній родині Юзефа Строїнського і Катерини з Хировських. Навчання живопису розпочав у 16-річному віці. Місце навчання не з'ясовано. За різними версіями міг бути учнем Франциска та Себастьяна Екштайнів (припущення Збіґнєва Горнунґа), або ченця-бернардинця Бенедикта Мазуркевича. Є також гіпотеза про навчання Строїнського в Римі (документальних свідчень немає). 1745 року вийшов із львівського малярського цеху. 1759 року отримав статус Pictor Sacrae Regiae Majestati (Маляр Його Королівської Величності), 1764 року — право носити шпагу, 1765 — посаду королівського секретаря, найвищу відзнаку митців того часу. Відомо про скарги на Строїнського від 1751 і 1771 років через його непідпорядкування львівському малярському цеху. Працював монументалістом, займався фресковими розписами. Збережених олійних робіт немає, вони відомі майже виключно з архівних згадок.[1] Учнями митця були живописці Юзеф Язвинський, Юрій Радивиловський, монах-паулін Марцелій Добженівський. У Львові від 1783 року Строїнський жив у будинку № 39 на площі Ринок.[2]

Строїнський був одним із фігурантів незрозумілого епізоду, описаного істориком Францішеком Яворським. 4 листопада 1780 року група львівських малярів у складі Остапа Білявського, Матвія Міллера, Юзефа Хойніцького, Томаса Гертнера, на чолі зі Станіславом Строїнським з'явилась у ратуші і вимагала видачі їм усіх документів про привілеї малярського цеху, які протягом всієї історії цеху зберігались у ратуші на депозиті. Магістрат не чинив перешкод і видав усі документи. Ситуація виглядає незрозумілою ще з тієї причини, що перелічені митці до цеху в той час не належали.[3]

Станіслав Строїнський був одружений тричі. Перший шлюб із Терезою Шепелінською відбувся 24 липня 1740 у львівському костелі Марії Сніжної. У цьому шлюбі народились дві доньки — Катерина і Констанція, син Антоній. Пізніше був одружений з Аґатою Кадохувною, з якою мав сина Людвіка, а 1771 року одружився з Вікторією Струсувною з Хорошевських, яка народила йому сина Антонія і чотирьох доньок. Старший син Антоній став живописцем, зокрема, здобув освіту в академії св. Луки в Римі. Помер 1820 року. Станіслав Строїнський мав молодшого брата Мартина (Марціна) (17351800), також живописця. Художником був зять Юзеф Хойницький, відомий зокрема своїми розписами у Латинському катедральному соборі Львова.

Роботи

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Zaucha T. Kościół parafialny p. w. Wniebowzięcia Najświętszej Panny Marii, Św. Krzyża i Św. Batłomieja w Drohobyczu // Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. — Kraków : Międzynarodowe Centrum Kultury, 1998. — Т. 6. — S. 47, 62, 70. — ISBN 83-85739-60-2.
  2. Вуйцик В. С. Державний історико-архітектурний заповідник у Львові. — 2-ге вид. — Львів : Каменяр, 1991. — С. 34. — ISBN 5-7745-0358-5.
  3. Jaworski F. O szarym Lwowie. — Lwów, [b. r.]. — S. 62—63.
  4. Jaworski F. O szarym… — S. 144.
  5. Вуйцик В. С. З історії львівських кам'яниць. Площа Ринок, 3 // Вісник інституту «Укрзахідпроектреставрація». — 2004. — № 14. — С. 123.
  6. Dworzak A. Genialny twórca czy zmyślny przedsiębiorca? Studium z problematyki twórczości wielkich warsztatów artystycznych na Rusi Koronnej w XVIII wieku // MASKA. — Kraków, 2011. — № 12 (grudzień). — S. 133. (пол.)
  7. Kunzek T. Przewodnik po województwie tarnopolskim (z mapą). — Rzeszów : Libra PL, 2013. — S. 47. (пол.)
  8. Сокаль: церковь Св. Николая. (рос.)

Джерела[ред.ред. код]

 — C. 222.

  • Строїнський Станіслав // Художники України: енциклопедичний довідник. Вип. 1 / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський. — Академія мистецтв України, Інститут проблем сучасного мистецтва. — К. : Інтертехнологія, 2006. — С. 528. — ISBN 978-966-96839-3-9..
  • Rastawiecki E. Słownik malarzów polskich tudzież obcych w Polsce osiadłych lub czasowo w niej przebywających. — Warszawa: Nakł. aut. (S. Orgelbrand), 1851. — T. II. — 327 s. — S. 240—242, 413—415. (пол.)

Посилання[ред.ред. код]