Фуори

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Коротке відео про протозірку V1647 Оріона та її рентгенівське випромінювання в 2004.


В еволюції зірок, зоря типу FU Оріона (також об'єкт FU Оріона або Фуор) — це зоря до головної послідовності, з якою відбулася різка зміна зоряної величини та спектрального класу. Це рідкісний тип молодих, як правило змінних зірок, які оточені значною кількістю міжзоряного пилу та газу.

Прикладом такої зміни є зоря V1057 Лебедя, яка стала на 6 зоряних величин яскравішою та з зірки спектрального класу dKe (помаранчевий карлик) стала надгігантом спектрального класу F. Ці зорі називаються по імені першої класифікованої такого типу — FU Оріона.

Фізичні причини такого зростання світності та зміни спектрального класу остаточно не визначені. Поточна модель, розроблена в основному Лі Гартманом та Скоттом Дж. Кеньйоном, пов'язує такий сплеск типу FU Оріона з різкою передачею маси від акреційного диску до молодої та з низькою масою зірки типу T Тельця.[1][2] В цей час швидкість акреції маси у таких об'єктів оцінюється у бл. 10−4 сонячних мас на рік. Час зростання таких спалахів як правило близько одного земного року, але може бути і значно довше. Фаза такої підвищеної акреції та яскравості може тривати декілька декад, протягом якого відбувається повільне згасання. Однак, навіть з такою короткою прогнозованою тривалістю, з огляду на короткий період спостережень, суттєве згасання фуора ще не спостережено.

Також достеменно не встановлено, скільки разів під час розвитку протозірки відбуваються спалахи фуора — один раз чи декілька. При порівнянні кількості спалахів фуора з кількістю формування зірок «по сусідству» з Сонцем, було висунуто припущення, що молода зірка проходить в середньому 10-20 спалахів фуора протягом свого формування.

Прототипами цього типу зірок є FU Оріона, V1057 Лебедя, V1515 Лебедя,[3] та нещодавно додана прихована протозоря V1647 Оріона,[4], які спалахнула в січні 2004.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  • Juhan Frank, Andrew King, Derek Raine (2002). Accretion power in astrophysics, Third Edition, Cambridge University Press. ISBN 0-521-62957-8.

Посилання[ред. | ред. код]