Храм святого Івана Хрестителя (Ізяслав)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Храм Святого Івана Хрестителя
Ivana xrestytela zaslav.jpg

Храм Святого Івана Хрестителя. Вигляд з півдня
50°07′30″ пн. ш. 26°48′30″ сх. д. / 50.12500° пн. ш. 26.80833° сх. д. / 50.12500; 26.80833Координати: 50°07′30″ пн. ш. 26°48′30″ сх. д. / 50.12500° пн. ш. 26.80833° сх. д. / 50.12500; 26.80833
Тип споруди церква
Розташування Україна,Ізяслав
Архітектор Якуб Мадлайн
Засновник Януш Янушович Заславський, Олександра Романівна Санґушківна
Початок будівництва 1599
Архітектурний стиль готика, Ренесанс
Належність РКЦ, УАПЦ
Адреса вул. Костельна, 1 м. Ізяслав Хмельницька область
Храм святого Івана Хрестителя (Ізяслав) is located in Україна
Храм святого Івана Хрестителя (Ізяслав)
Храм святого Івана Хрестителя (Ізяслав) (Україна)

Храм Святого Івана Хрестителя, Фарний костел, Собор Святого Володимира — найдавніша християнська культова споруда міста Заслава на Волині. Зруйнована за комуністичного режиму.

Архітектор Якуб Мадлайн (Джакомо Мадлаїна) (нім. Jakub Madlain, італ. Giacomo Madlaina) з Ґраубюндену.

Історія[ред.ред. код]

Заснована (початок зведення 24 червня 1599 р.) князем Янушем Заславським (бл. 1556 — 4.VIII.1629) і його дружиною княжною Олександрою Романівною Санґушківною († 1602) разом з будинками школи, шпиталю і плебанії для священиків, коштом міської оренди у Старому Заславі. На власність церкви передавалося село Збирів. Згідно з фундушем Януша Заславського при храмі повинні були утримуватися три священики[1].

Як свідчить інвентар Старозаславського замку на 1622 рік спорудження катедри тривало.[2]

Стараннями сина Януша Заславського Олександра Заславського (1581 — 1629) у 1630-х до костелу було перенесено труни з тілами представників родини з колишнього ктиторського храму монастиря Пресвятої Трійці у Старому Заславі, на місці якого протягом 16041630 років, було збудовано костел Святого Михайла та монастир оо. Бернардинів.

1643 року церква згоріла.

В часі національної революції середини XVII століття була пограбована козацькими військами, поховання кн. Заславських було спаплюжено[3].

У 17201723 храм відремонтовано, богослужіння поновлено.

У 17541756 з ініціативи Барбари Санґушкової (17181791) ремонтні роботи проведено ретельніше, за участі придворного архітектора Паоло Фонтана.

1760 року при церкві збудовано флігель[4] [5] [6].

1776 року в усипальниці костелу було поховано князя Януша Олександра Санґушка. Згодом там поховали князя Януша Санґушка, його дружину княгиню Анелю Санґушкову, князя Карла Санґушка (17791840).

1884 року в храмі було поховано австрійського таємного радника Юзефа Адама Жищевського[7].

1929 року внаслідок загострення стосунків Другої Речі Посполитої і СРСР костел закрили (3 роки стояв пусткою). 1932 року катедру було перетворено на «Музей релігії та атеїзму», офіційно — Ізяславський краєзнавчий музей.[8].

В часі Другої світової війни (19411943 роки) при храмі діяла парафія Української Автокефальної Православної Церкви[9][10]. На початку серпня 1943 року у соборі Святого Володимира, як тоді називався храм, відбулася відправа за участю керуючого Рівненсько-Крем'янецькою єпархією владики Платона (Артемюка), що зібрала більше п'яти тисяч віруючих. 8 серпня 1943 року церкву намагалися захопити священики-москвофіли на чолі з заславським благочинним-автономістом о. Михайлом Семенюком, однак парафіяни стали на заваді здійсненню їхнього задуму[11].

Катедра у 1950

З поверненням радянців в стінах катедри 19441950 поновлено діяльність музею.

1950 року музей ліквідовано[12], приміщення храму передано Ізяславській машинно-тракторній станції[13].

Вежу храму перетворено на водонапірну башту, як наслідок підмито вежовий фундамент, костьол почав розколюватися. У 1960-х роках завалився церковний дах.

У 1986 році внаслідок підпалу було знищено шатро на вежі храму.

Нині церква знаходиться в жалюгідному стані. Дах знищено повністю, перекриття, окрім апсиди і першого поверху захристя, обвалилися. За останнє десятиліття «чорними» археологами розкопано переважну більшість крипт у підлозі катедри. Відтак порожнечі в підлозі, підземелля, як і сам костьол використовуються містянами для викидання сміття.

Церква Святого Івана Хрестителя була занесена до Державного реєстру національного культурного надбання, охоронний номер 759/0[14].

23 вересня 2008 року будівлю внесено до переліку памʼяток культурної спадщини, що не підлягають приватизації[15].

Навесні 2015 року місцевими волонтерами розпочато розчистку костелу від будівельного і побутового сміття[16].

Опис святині[ред.ред. код]

Фраґмент картини Пітера Брейгеля старшого «Селянський танок» (1568). Архітектурні форми фламандської святині близькі до заславської

Просторове вирішення святині ґрунтується на базиліці (розділеній на три поздовжніх нави двома рядами по три стовпи), в обрисах латинського хреста за рахунок трансепту (розташованого ближче до західної частини споруди), п'ятибічної апсиди з нетрадиційними видовженими пропорціями та квадратної у проекції вежі (прибудованої від заходу), нав'язує до антропоморфних храмів епохи Ренесансу. На початку святині розміщувалися музичні хори, на балконі, що спирався на фігурні кронштейни. У XVIII столітті над вежею зведено шатро з люкарнами, вивершене хрестом. До вівтаря симетрично прибудовані квадратні у плані каплиця (від півдня) і захристя (від півночі), натомість до вежі комунікаційні і господарські приміщення. Внутрішній простір оздоблено за допомогою пілястр, що підтримують арки з ледь наголошеними карнизами. Перекриття склепінчате, хрестове. В захристі півциліндричне. Стеля першого поверху захристя, як і стеля каплиці, була оздоблена гіпсовою ліпниною, яка за останні роки практично обсипалася. В приміщеннях, що дотикаються вежі — по балках. Фасад святині однаково скромний, як невибагливе її внутрішнє опорядження. Споруду по периметру прикрашає антаблемент. Фриз раніше був оздоблений орнаментальним розписом. Крім головного входу різьблений білокам'яний портал прикрашав південний вхід (над порталом містився фундаційний напис з барельєфами гербів засновників), в інтер'єрі, вхід з вівтаря до каплиці. На початку 2000-х років усі портали зникли[17], окрім головного, частково (без інскрипції) відтвореного у Національному університеті «Острозька академія». Глибокі, вузькі і видовжені вікна мають гостре завершення. Вікна з трьох східніх сторін апсиди було замуровано під час ремонту у XVIII сторіччі. Трансепт трибічний, увінчений з півночі і півдня фронтонами. Місце перетину нав було накрите хрестоподібним дахом.

З начиння костелу в Заславі зберіглося лише невелике розп'яття врятоване вірянами. До того ж доступні іконографічні матеріали дають недостатньо можливостей для пізнання. Головний вівтар, в якому знаходилася картина видатного представника моденської школи Леліо Орсі (*1511 — †1587) «Хрещення Господнє», належав до доробку Паоло Фонтана, подібний до інших робіт архітектора (пор. напр. головний вівтар костелу оо. Капуцинів у Любартові), які своїм корінням сягають мистецтва Риму[18]. Крім того, у святині можна було оглянути полотно Карло Дольчі (*1616 — †1686) «Христос благословляє дітей».

Галерея[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Eustachy Heleniusz (Eustachy Antoni Iwanowski). Wspomnienia polskich czasów dawnych i późniejszych przez Eu……go Heleniusza. — T. I. — Lwów, 1894. — S. 104. (пол.)
  2. Александрович В. Інвентарі замків у Старому й Новому Заславі з XVII століття
  3. Пучина бездонная. Хроника Натана Ноты Ганновера // Еврейские хроники XVII столетия (Эпоха «хмельничины») / Исследование, перевод и комментарии С. Я. Борового. — Москва — Иерусалим, 1997. — С. 109. (рос.) Див. з цього приводу: [http://litopys.org.ua/yakovenko/yak08.htm Наталя Яковенко. Скільки облич у війни: Хмельниччина очима сучасників
  4. Тадеуш Єжи Стецький. Волинь. Статистичний, історичний і археологічний огляд. Львів, 1864. Т. 1 пол.
  5. Юзеф Кшивіцький. Заслав (стаття у Słownik Geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 14. — S. 443—448) пол.
  6. Юзеф Скрабський. Заслав, як осередок мистецького життя XVII—XVIII віків пол.
  7. M. J. Z wycieczki po kraju // Kronika Rodzinna. — 1890. — № 7. — S. 211. (пол.)
  8. N. N. З розповідей моєї бабуні
  9. о. Семен Гаюк. Водохрещі
  10. Володимир Федотов. Волинський Мартин Іден
  11. Володимир Борщевич. Волинський пом'яник. — Рівне, 2004. — С. 76.
  12. Культурне будівництво в Українській РСР. Червень 1941 — 1950. Зб. документів і матеріалів. Київ, 1989. с. 107, 447
  13. Zbigniew Hauser. U Sanguszków w Zasławiu // Spotkania z zabytkami. — 1994. — № 1. — S. 20. (пол.)
  14. Державний реєстр національного культурного надбання
  15. Закон України Про Перелік памʼяток культурної спадщини, що не підлягають приватизації на сайті Верховної Ради України. (Перевірено 16 березня 2012)
  16. В Ізяславі рятують князівський храм-усипальницю
  17. Володимир Федотов. Марсіанські хроніки // «Місто» (додаток до тижневика «Партнер») № 3, 6 липня 2000 року
  18. Jόzef Skrabski. Paolo Fontana. Nadworny architekt Sanguszkόw. Tarnόw, 2007. s. 227—228 ISBN 978-83-85988-77-9 пол.

Посилання[ред.ред. код]