Османсько-венеційська угода (1419)
| Османсько-венеційська угода | |
|---|---|
 | |
| Тип | мирна угода |
| Підписанти | Османська імперія і Венеційська республіка |
Османсько-венеційська угода 1416 року — міждержавна угода між Османською імперією та Венеційською республікою, яка поклала кінець нетривалому конфлікту між двома державами та встановила правила морської торгівлі між ними.
Передумови
На початку XIV століття, після падіння Румського султанату, три анатолійські Бейлики: Карасі, Айдин та Ментеше отримали незалежність та вихід до Егейського моря. Однак, наприкінці століття вони були анексовані Османською імперією, міць якої зростала. Османи отримали у власність флоти та команди колишніх незалежних бейликів. Розширивши таким чином свій флот, Османи стали становити загрозу венеційському домінуванню в Егейському морі. Не дивлячись на те, що згодом під час кампанії Тамерлана, бейлики на короткий час отримали незалежність, відновити свої флоти вони так і не змогли.
Відразу після закінчення османського міжправління, на початку 1414 року османський флот під командуванням Чалі-бея (тур. Çalı Bey) напав на острови Герцогства Архіпелагу, васала Венеційської республіки. Потім османи спробували перехопити венеційські торговельні конвої з Чорного моря і напали на венеційську колонію Негропонте, захопивши в полон 1500 жителів.
У 1415 році Венеція відрядила 10 Галер на чолі з П'єтро Лореданом до Мармурового моря задля контролю над Османським флотом. Отримавши підкріплення з Егейських островів (більшість з яких була під владою Венеції), згодом цей флот контролював усе Мармурове море. 29 травня 1416 року відбулася битва при Галліполі, в якій венеційський флот переміг османський, також турки втратили свого адмірала Чалі-бея. Лоредан також намагався захопити османський порт Лапсекі, проте був відкинутий та змушений відступити[1].
Договір
При посередництві візантійського імператора Мануїла II Палеолога, обидві сторони дійшли згоди по наступних пунктах:
- Сторони мали повернути одна іншій захоплених військовополонених (захоплених османами в Негропонте та венеційцями в Галліполі)[2].
- Герцогство Архіпелагу було визнано самостійною стороною[2].
- Підтверджувалися права обох сторін на торгівлю на територіях одна одної[2].
- Султан поіменно визнав венеційський контроль над 38 фортецями, островами та територіями в Егейському морі та на узбережжі Балкан[2].
- Венеція обіцяла сплачувати султану щорічну данину в розмірі 100 дукатів за контроль над Лепанто (Навпакт) в Греції і 200 дукатів за Алесіо (Лежа), Дривасто (Дуррес) і Скутарі (Шкодер) в Албанії[2].
Наслідки
Вже через чотири роки після укладення угоди, Венеція знову опинилася в конфлікті з османами, коли отримала контроль від візантійського правителя над містом Салоніки, яке вже декілька років тримала в облозі османська армія. Протягом наступних семи років Венеція марно намагалася захистити місто і добитися дипломатичного визнання його володіння від нового султана Мурада II. Нарешті, у березні 1430 року османи взяли місто штурмом, а у вересні 1430 року між сторонами було укладено нову мирну угоду.
Примітки
Джерела
- Fabris, Antonio (1992). "From Adrianople to Constantinople: Venetian–Ottoman diplomatic missions, 1360–1453". Mediterranean Historical Review. 7 (2): 154–200. doi:10.1080/09518969208569639.(англ.)
- von Hammer-Purgstall, Joseph (1827). Geschichte des osmanischen Reiches, grossentheils aus bisher unbenützten Handschriften und Archiven, durch Joseph von Hammer: Erster Band. Von der Gründung des osmanischen Reiches bis zur Eroberung Konstantinopels, 1300—1453 . Pest: C. A. Hartleben.(нім.)
- Setton, Kenneth M. (1978). The Papacy and the Levant (1204–1571), Volume II: The Fifteenth Century. Philadelphia: The American Philosophical Society. ISBN 0-87169-127-2.(англ.)
| ||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}