Марія Кароліна Австрійська (1752–1814)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Перевірена версія цієї сторінки, затверджена 2 березня 2022, заснована на цій версії.
Щодо інших людей з таким самим іменем та прізвищем див. Марія Кароліна Австрійська.
Марія Кароліна Австрійська
нім. Maria Karolina von Österreich
Марія Кароліна Австрійська
Марія Кароліна Австрійська
Портрет Марії Кароліни пензля А. Р. Менґса, 1772—1773 роки, Королівський палац у Мадриді
королева-консорт Сицилії та Неаполю
Початок правління:12 травня 1768
Кінець правління:30 березня 1806 (Неаполь)
8 вересня 1814 (Сицилія)
Попередник:Марія Амалія Саксонська
Наступник:Жюлі Кларі (Неаполь)
Дата народження:13 серпня 1752(1752-08-13)
Місце народження:Шенбрунн, Відень
Країна:Священна Римська імперія
Дата смерті:8 вересня 1814(1814-09-08) (62 роки)
Місце смерті:Замок Хетцендорф, Відень, Австрійська імперія
ПохованняІмператорський склеп
Чоловік:Фердинанд III (IV)
Діти:Марія Тереза, Марія Луїза, Карло, Марія Анна, Франческо, Марія Крістіна, Марія Крістіна Амелія, Дженнаро, Джузеппе, Марія Амелія, Марія Антонія, Марія Клотильда, Марія Генрієтта, Карло, Леопольдо, Альберто, Марія Ізабелла
Династія:Габсбурги, Бурбони
Батько:Франц I
Мати:Марія-Терезія
Нагороди:

Марі́я Каролі́на Луї́за Йозе́фа Йога́нна Анто́нія Австрі́йська (нім. Maria Karolina Luise Josepha Johanna Antonia von Österreich), також Марія Кароліна Габсбург-Лотаринзька (нім. Maria Karolina von Habsburg-Lothringen), (нар. 13 серпня 1752 — пом. 8 вересня 1814) — ерцгерцогиня Австрійська з династії Габсбургів-Лотарингенів, донька імператорів Священної Римської імперії Франца I Стефана та Марії-Терезії, дружина короля Сицилії та Неаполю Фердинанда III (IV), матір імператриці Австрії Марії Терези, королеви Франції Марії Амелії та короля Обох Сицилій Франческо I.

Біографія

Ранні роки

Марія Кароліна народилась 13 серпня 1752 у палаці Шенбрунн у Відні. Вона була тринадцятою дитиною та десятою донькою в родині імператорів Священної Римської імперії Франца I Стефана та Марії-Терезії. Хрещеними батьками новонародженої стали король Франції Людовик XV та його дружина Марія Лещинська.

Портрет Марії Кароліни пензля Франческо Ліані, музей Каподімонте

Мала старших братів Йозефа, Карл Йозефа та Леопольда й сестер Марію Анну, Марію Христину, Марію Єлизавету, Марію Амалію, Марію Йоганну та Марію Йозефу. Інші сестри померли немовлятами до її народження. Згодом родина поповнилася молодшими синами Фердинандом та Максиміліаном і донькою Марією Антонією. Сімейство мешкало взимку у Гофбургу, літо проводили у палацах Шенбрунн та Лаксенбург.

У 1756 році в Європі почалася Третя Сілезька війна, в якій була задіяна і Священна Римська імперія. Бойові дії скінчилися у 1763 році в результаті повного виснаження воюючих сторін. За два роки помер імператор Франц I Стефан. Марії Кароліні за кілька днів перед цим виповнилося 13 років.

В родині принцесу на французький манер кликали Шарлоттою. Найбільш тісні відносини у неї склалися з молодшою сестрою Марією Антонією. Гувернанткою обох ерцгерцогинь була графиня Марія Вальбурга Лерхенфельд. Цього домоглася Марія Кароліна, невдоволена попередньою вихователькою графинею Джудіт фон Брандіс. Освіта ерцгерцогині включала уроки історії, політології, іноземних мов, математики, орфографії, живопису, танців та театрального мистецтва. Гру на фортепіано для імператорських дітей викладав Георг Крістоф Вагензейль. Також навчалася рукоділлю та мистецтву вести розмови.

У жовтні 1767, заразившись віспою, пішла з життя її сестра Марія Йозефа, яка мала відбути до Неаполю аби стати дружиною короля Фердинанда IV. Не бажаючи втрачати вигідну шлюбну партію, батько нареченого, король Іспанії Карл III, домовився з Марією-Терезією про весілля Фердинанда з сестрою померлої. Обираючи між Марією Амалією та Марією Кароліною, він обрав останню як більш підходящу за віком. Дівчині ця ідея зовсім не подобалася, вона плакала та благала відмінити заручини. Втім, її прохання були проігноровані та почалася підготовка до її нової ролі. Марія-Терезія давала доньці інструкції щодо внутрішніх та політичних обов'язків, наставляла бути німкенею серцем і розумом, але виглядати неаполітанкою, та не робити порівняннь між їхніми звичками й неаполітанськими.

Шлюб та діти

Шлюб за домовленістю був укладений 27 червня 1768 року у церкві Святого Августина у Відні. Нареченого представляв молодший брат Марії Кароліни, Фердинанд. Того ж дня принцеса відбула до нової батьківщини. Вінчання 15-річної ерцгерцогині з 16-річним королем Сицилії та Неаполю Фердинандом відбулося 12 травня 1768 у палаці Казерта в Неаполі.[1] Фердинанд заявляв після шлюбної ночі, що дружина «спить як мертва та потіє як свиня». Кароліна, в свою чергу, знайшла чоловіка «дуже потворним» і в листі до гувернантки повідомила, що «любить його тільки через відчуття обов'язку». Матері вона писала: «Я відкрито визнаю, що краще померти, ніж пережити все, що зі мною сталося».[2] Також відверто сумувала за батьківщиною.

Під час медового місяця між подружжям виникли серйозні розбіжності, які поглиблюватися з роками. На відміну від Марії Кароліни, яка була сумлінно підготовлена ​​до ролі майбутньої королеви і матері багатьох дітей, Фердинанд не мав достатньої освіти та полюбляв проводити час на полюванні, у заняттях живописом та вживанні розкішних обідів. Інтимні стосунки від початку виявилися невдалими, але, згодом, королеві вдалося завоювати прихильність чоловіка, запевнивши його у своїй закоханості в нього. Завагітніла вона лише на четвертий рік шлюбу. У червні 1772 року народився їхній первісток. З часом пара навчилася приймати спільне життя як належне та будувати довірчі відносини, корисні для обох партнерів. Всього ж вони мали сімнадцятеро живих дітей:

Королівська родина на портреті А. Кауфман, 1783, музей Каподімонте

Королева Сицилії та Неаполю

Після народження спадкоємця, як і було зазначено у шлюбному контракті, королева у лютому 1776 року була введена до Державної Ради.[3] Її вплив на чоловіка зростав.[4] У своїй політичній діяльності Марія Кароліна демонструвала якості, успадковані від Марії Терези: високий інтелект та амбіції. Головним чином вона намагалася сприяти автономії королівств, зменшивши їхню залежність від Іспанії. Скоро вона змусила залишити посаду першого міністра країни Бернардо Тануччі, який був фактичним правителем країни більше двадцяти років. З того моменту всі державні справи регулювалися королевою, починаючи з призначення наступника Тануччі в особі Г. Беккаделлі, маркіза Самбукі.[3] У 1784 році його місце посів Джон Актон, який з'явився у Неаполі за п'ять років перед цим і вже був, завдяки заступництву Марії Кароліни, міністром військово-морського флоту. Вступ королеви до Ради призвів до прогресивних змін у політиці Бурбонів, яка поступово набувала проавстрійських та проанглійських рис.

Портрет Марії Кароліни невідомого майстра, Національний музей Прадо

У перші роки правління Марія Кароліна діяла згідно з ідеями просвітництва, як її матір і старший брат. Перші два десятиліття вона була зосереджена на відновленні політико-економічного апарату. Сприяла численним реформам,[5] включаючи скасування заборони масонської асоціації, розширення флоту, обмеження привілеїв дворянста та духовенства, більш справедливий розподіл оподаткування, з метою полегшення життя бідноти в країні.

Покровительствувала художникам, у першу чергу, Ангеліці Кауфман та Якобу Філіпу Гаккерту. У 1784 році заснувала філантропічну колонію Сан-Лейсі, жителі якої мали тільки виготовляти шовк. Її освічений абсолютизм пов'язують з народженням Статуту Сан-Лейсі, першим кодексом законів, задуманих жінкою в інтересах жінок.[6]

Коли вибухнула революція у Франції, королева побоювалася повстання у Неаполі через великі злидні людей. Заворушень не відбулося, однак революція сприяла формуванню республіканських громад. Консервативне селянське населення залишалося в основному лояльним до короля, в той час як серед буржуазії зростали антимонархічні настрої.

Після вбивства Марії-Антуанетти королева була настільки шокована, що перестала розмовляти французькою. Співчуття, яке вона мала для якобінців під час революції, перетворилося в ненависть. Після цього Марія Кароліна відмовилася від своєї позиції освіченого абсолютизму і взяла реакційний курс.[4] Кордони були закриті для тих, хто підозрювався у поширенні революційнихі ідей, в пресі була введена сувора цензура.[3] У 1793 році Неаполь та Сицилія приєдналися до першої коаліції проти Франції, в яку увійшли Англія, Австрія, Пруссія, Нідерланди, Королівства Сардинія та Португалія. У листі до свого племінника королева писала, що не наслідуватиме долю сестри: «У крайньому випадку, я налаштована кинути своїх семеро дітей у море і кинутися за ними. Я не хочу бути здобиччю цих мерзотників».

У 1794 році, після викриття якобінської змови з метою повалення уряду, Марія Кароліна наказала придушити масонство, членом якого вона сама колись була, вважаючи, що її послідовники брали участь у змові разом з французами. Неаполь був поділений на дванадцять поліцейських палат, контрольованих призначеними урядом комісарами. Створена була також таємна поліція, яка мала своїх шпигунів. Саме завдяки секретній поліції королева дізналася про істотне зниження своєї популярності серед усіх верств суспільства. Армія постійно була мобілізована через можливість раптового нападу, що призвело до значного збільшення оподаткування. В обстановці загального терору Марія Кароліна почала вимагати аби її їжу пробувати інші та кожен день міняти місцеперебування королівської сім'ї.[7]

Королева на портреті Ф. Марсільї, 1814, палац Казерта

Коли до південного краю Італії підійшли війська генерала Наполеона Бонапарта, який уже вигнав королівські родини з Ломбардії та Тоскани, Марія Кароліна погодилася на мир із Францією, який був підписаний 10 жовтня 1797 року. Однак у 1798 році королівське подружжя вирішило приєднатися до другої коаліції проти Франції. У листопаді того ж року неаполітанське військо сунуло до Риму, проте було розбите французами. Королівська сім'я втекла до Сицилії наприкінці грудня 1798 року.[4] У сицилійському засланні Марія Кароліна стежила за політичними подіями в Неаполі. У січні 1799 року французькими військами на чолі з генералом Шампіонне була проголошена Партенопійська республіка,[8] проте вже у червні 1799 року владу Фердинанда, за допомогою військ, було відновлено.[9] Багато хто приписував королеві, за угодою з Г. Нельсоном, відповідальність за подальші переслідування, які анулювали зобов'язання почесних умов капітуляції, обіцяної кардиналом Фабріціо Руффо переможеним республіканцям.[3]

У червні 1800 року Марія Кароліна з трьома незаміжніми доньками та молодшим сином, у супроводі Гораціо Нельсона, своєї подруги Емми Гамільтон та її чоловіка Вільяма Гамільтона, виїхала через Ліворно, Флоренцію, Трієст і Любляну до Відня, куда прибула у серпні. У рамках шлюбних переговорів королева залишалася там протягом двох років і намагалася влаштувати якомога вигідніші шлюби своїх дітей. У сімейному колі вона проводила більшу частину часу з улюбленою внучатою племінницею Марією Луїзою Австрійською, майбутньою дружиною Наполеона.

17 серпня 1802 Марія Кароліна повернулася до Неаполю. У 1805 році Наполеон знову увійшов до Італії. У війні третьої коаліції він завоював Неаполь. У лютому 1806 року королівська родина була змушена знову бігти на Сицилію. У 1812 році, під тиском британського уряду, Фердинанд фактично зрікся влади на користь сина Франческо І. Королеву британці попросили наступного року виїхати з Сицилії до Відня. Ще у дорозі вона дізналася про поразку Наполеона в битві під Лейпцигом у жовтні 1813 року. Після довгої подорожі через Константинопіль, Одесу, Львів і Будапешт Марія Кароліна дісталися до Відня у січні 1814 року.

Померла від інсульту у замку Хетцендорф поблизу Відня 8 вересня 1814 року. Покоївка знайшла її мертвою на підлозі серед купи листів. Була похована у Тосканській крипті імператорського склепу Капуцинеркірхе у Відні.[10] Серце зберігається в урні у крипті сердець в каплиці Лорето Аугустинеркірхе.[11]

Нагороди

Генеалогія

Карл V
 
Елеонора Марія Австрійська
 
Філіп I Орлеанський
 
Єлизавета Шарлотта Пфальцька
 
Леопольд I Габсбург
 
Елеонора Магдалина з Нойбурга
 
Людвіг Рудольф Брауншвейг-Вольфенбюттельський
 
Крістіна Луїза Еттінгенська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Леопольд I
 
 
 
 
 
Єлизавета Шарлотта Орлеанська
 
 
 
 
 
Карл VI Габсбург
 
 
 
 
 
Єлизавета Брауншвейг-Вольфенбюттельська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Франц I
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Марія Терезія
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Марія Кароліна
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Примітки

  1. ↑ Constantin von Wurzbach: Habsburg, Karolina Maria. In: Biographisches Lexikon des Kaiserthums Oesterreich. 6. Theil. Kaiserlich-königliche Hof- und Staatsdruckerei, Wien 1860, стор. 398–400 [1] (нім.)
  2. ↑ F. Herre, Maria Teresa. Il destino di una sovrana, Mondadori, Milano, 2000. — стор. 323
  3. ↑ а б в г Стаття в енциклопедії Треккані «Марія Кароліна Габсбург-Лотаринзька» [2] (італ.)
  4. ↑ а б в Brigitte Hamann: Maria Karolina. In: Neue Deutsche Biographie. Band 16, Duncker & Humblot, Berlin 1990, ISBN 3-428-00197-4, стор. 201 [3] (нім.)
  5. ↑ У тому числі, початим Тануччі.
  6. ↑ Mario Battaglini, La fabbrica del re: l'esperimento di San Leucio tra paternalismo e illuminismo, Roma, 1983
  7. ↑ C. M. Bearne, A Sister of Marie Antoinette: The Life-Story of Maria Carolina, Queen of Naples, T. Fisher Unwin, London, 1907. — стор. 221
  8. ↑ Angelika Gernet, Michael Groblewski: Von den italienischen Staaten zum ersten Regno d'Italia. Italienische Geschichte zwischen Renaissance und Risorgimento (1559-1814). In: Wolfgang Altgeld, Rudolf Lill (Hrsg.): Kleine italienische Geschichte. Reclam, Stuttgart 2002. — стор. 252. ISBN 3-15-017036-2.
  9. ↑ Тарле Е. В. Адмирал Ушаков на Средиземном море (1798 - 1800). Directmedia, 2 грудня 2015 року. 312 стор. — стор. 215—226.
  10. ↑ Тосканська крипта імператорського склепу Капуцинеркірхе [4] (англ.)
  11. ↑ Церква Святого Августина [5] (англ.)

Література

  • Acton, Harold. Bourbons of Naples. Methuen & Co.: London. 1956.
  • Bearne, Catherine Mary. A Sister of Marie Antoinette: The Life-Story of Maria Carolina, Queen of Naples. T. Fisher Unwin: London. 1907.
  • Crankshaw, Edward. Maria Theresa. Longman Publishers: London. 1969.
  • Davis, John Anthony. Naples and Napoleon: southern Italy and the European revolutions (1780–1860). Oxford University Press: Oxford. 2006 ISBN 0-19-820755-7
  • Fraser, Antonia. Marie Antoinette: The Journey. Phoenix: London. 2002 ISBN 978-0-7538-1305-8
  • Jackson, Gudia M. Women Rulers Throughout the Ages: An Illustrated Guide. Abc-Clio: Santa Barbara. 2000 ISBN 1-85109-339-7
  • Jones, Colin. The Great Nation: France from Louis XV to Napoleon. Columbia University Press: New York. 2002 ISBN 0-231-12882-7
  • Lever, Evelyn. Marie Antoinette: The Last Queen of France. Judy Piatkus: London. 2001 ISBN 0-7499-2194-3
  • Nagel, Susan. Marie Thérèse: The Fate of Marie Antoinette's Daughter. Bloosmbury: New York. 2008 ISBN 978-0-7475-8159-8
  • Tarabra, Daniela. European Art of the Eighteenth Century. The J. Paul Getty Museum: Los Angeles. 2008 ISBN 978-0-89236-921-8
  • Vernon, Mrs HM. Italy: From 1494 to 1790. Cambridge University Press: London. 1909.
  • Vovk, Justin C. In Destiny's Hands: Five Tragic Rulers, Children of Maria Theresa. iUniverse: Bloomington, Ind. 2010 ISBN 978-1-4502-0081-3
  • Wheatcroft, Andrew. The Habsburgs: Embodying Empire. Penguin Books: London. 1996 ISBN 978-0-14-023634-7

Посилання

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Марія_Кароліна_Австрійська_(1752–1814)&oldid=34754282