Йосиф II

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Йосиф II
Divina favente Clementia electus Romanorum Imperator, semper Augustus, Germaniæ, Hierosolymæ, Hungariæ, Bohemiæ, Dalmatiæ, Croatiæ, Slavoniæ, Galiciæ et Lodomeriæ Rex, Archidux Austriæ, Dux Burgundiæ, Lotharingiæ, Styriæ, Carinthiæ et Carniolæ, Magnus Dux Hetruriæ, Magnus Princeps Transylvaniæ, Marchio Moraviæ, Dux Brabantiæ, Limburgi, Lucemburgi et Geldriæ, Wurtembergæ, Superioris et Inferioris Silesiæ, Mediolani, Mantuæ, Parmæ, Placentiæ, Guastallæ, Osvecinæ et Zatoriæ, Calabriæ, Barri, Montisferrati et Teschinæ, Princeps Sueviæ et Carolopolis, Comes Habsburgi, Flandriæ, Tyrolis, Hannoniæ, Kiburgi, Goritiæ et Gradiscæ, Marchio Sacri Romani Imperii, Burgoviæ, Superioris et Inferioris Lusatiæ, Mussiponti et Nomenei, Comes Namurci, Provinciæ Valdemontis, Albimontis, Zutphaniæ, Sarwerdæ, Salmæ et Falkenstenii, Dominus Marchiæ Slavonicæ et Mechliniæ
Joseph Hickel (attr) Joseph II als Mitregent seiner Mutter.jpg
Імператор Священної Римської імперії
Правління 1765-1790
Попередник Франц I Стефан
Наступник Леопольд II
Інші титули Король Німеччини
Король Богемії
Король Угорщини
Король Хорватії
Король Галичини та Володимирії
Ерцгерцог Австрії
Біографічні дані
Дата народження 13 березня 1741(1741-03-13)
Відень
Дата смерті 20 лютого 1790(1790-02-20) (48 років)
Відень
Місце поховання Імператорський склеп, Відень, Австрія
Дружина Ізабелла Пармська
Другий шлюб Марія Жозефа Баварська
Діти Марія Тереза, Мария Христина
Династія Габсбург-Лотаринги
Батько Франц I Стефан
Мати Марія-Терезія
Greater Coat of Arms of Joseph II, Holy Roman Emperor.svg
Joseph II signature.jpg

Йосиф II (українізоване Йосип II (нім. Joseph II; *13 березня 1741 - †20 лютого 1790) — король Німеччини з 27 березня 1764 року, обраний імператором Священної Римської імперії 18 серпня 1765 року, старший син Марії-Терезії. Самостійно правив, починаючи зі смерті матері 1780 року. 29 листопада 1780 року успадкував від неї володіння Габсбургів — ерцгерцогство Австрійське, королівства Богемське та Угорське, Королівство Галичини та Володимирії. Видатний державний діяч, реформатор, яскравий представник епохи освіченого абсолютизму.

Прихильник так званого освіченого абсолютизму. Проводив політику протекціонізму економіки країн і намагався створити єдиний внутрішній ринок. У 80-х роках провів ряд реформ державного управління, спрямованих на зміцнення монархії. З метою подальшої політичної централізації Йосиф II поділив країну на 15 округів, управління якими знаходилось в руках урядових комісарів. Йосиф II скасував монастирське землеволодіння, підпорядкував діяльність церкви інтересам держави, запровадив нову систему шкільної освіти, яка сприяла розвитку світської школи. У 1781 році видав патент (указ) про релігійну толерантність, який запроваджував свободу віросповідання і зрівнював у правах греко-католицьке і римо-католицьке духовенство.

З життєпису[ред.ред. код]

Йосиф ІІ, Галичина та Буковина[ред.ред. код]

Переконав матір, яка з «великою нехіттю» брала участь у «торгах» в Санкт-Перербурзі щодо поділу належних Речі Посполитій іншонаціональних земель, зайняти Галичину, Буковину, частину Волині[1].

1774 року як співрегент вперше відвідав коронний край. Переконався і ствердив, що тут переважає українське населення, польською є тільки шляхта. Підтримав матір в намаганні опікуватися русинами після її розмови на початку 1775 року з о. Іваном Гудзом — священиком УГКЦ у Відні, першим посередником в перемовинах між галицькими русинами та цісарським двором[2].

У листопаді 1781 року видав тимчасовий закон, за яким панщина не повинна була тривати більше 3 днів на тиждень. 1786 року закон став постійним. Закон Йозефа II від 10 лютого 1789 року ліквідовував панщину.

Співправитель матері[ред.ред. код]

Після смерті батька Франца I Лотаринзького, обраного імператором, його було долучено матір'ю до управління австрійськими володіннями. Епоха їх спільного правління відзначилась широкою реформаторською діяльністю, оскільки необхідність реформ виявилась під час Семирічної війни, що поставила Австрію на край загибелі, а з-за кордону проникали просвітницькі ідеї французької філософії XVIII століття. Партія «просвіти» (Aufklärungspartei) все більше брала гору у літературі та навіть в урядових колах Австрії, незважаючи на консервативні погляди імператриці, й зрештою на чолі прихильників новизни виступив Йосиф ІІ, за участі якого уряд Марії-Терезії полегшив становище селян, зміцнив державну владу, скасував орден єзуїтів, а також тортури. Тим не менше, політика Марії-Терезії, повна компромісів, не могла задовольнити її сина. Незважаючи на палку любов до матері, Йосиф ІІ провів найкращі роки життя у глухій боротьбі з нею, що зрідка значно загострювалась (наприклад, з питання про віротерпимість).

Самостійне правління[ред.ред. код]

Лише після смерті матері, з 1780 року, мав цілком розв'язані руки для здійснення широких реформаторських задумів. Програма Йозефа II була послідовним вираженням системи освіченого абсолютизму. Сучасник коронованого філософа, Фрідріха II Пруського, був одним з найдієвіших людей свого часу, який, не шкодуючи ні себе, ні інших, цілковито виснажив себе роботою. Його численні подорожі були не тріумфальними прогулянками, а тяжкою працею добросовісного ревізора. Вникаючи у всі справи, відверто вірив у своє покликання вивести Австрію з відсталого стану шляхом реформ, що йдуть згори. Для цього потрібно було, як вважав, передусім, посилення державної влади, причому був послідовником давньої австрійській традиції посилення зовнішньої та внутрішньої могутності держави, бюрократичної централізації, об'єднання різнорідного складу монархії, скасування старовинних вольностей феодального походження та підпорядкування Церкви державі.

Його філантропічна діяльність досягала всіх знедолених, починаючи з селян, та закінчуючи сиротами, хворими, глухонімими, незаконно народженими. Разом з тим, абсолютно не сприймав сентиментальну та дещо відсторонену благодушність чуттєвого XVIII століття. За найменшого спротиву він проявляв значну жорсткість; у зовнішній політиці він керувався лише інтересами власної держави. У цьому сенсі впливав на дипломатію Марії-Терезії та відіграв ключову роль у першому поділі Речі Посполитої на користь Австрії.

Релігійна політика[ред.ред. код]

1781 року видав знаменитий указ 13 жовтня про віротерпимість та скасував ті монастирі й духовні ордени, що не сприяють справі народної просвіти або допомоги хворим (20 грудня). Церкву було поставлено у тісну залежність від держави, її зв'язок з римською курією значно обмежено. Народну освіту взято під нагляд держави, причому початкова освіта стала предметом особливої уваги. Католицька церква залишилась провідною, але православним, лютеранам й кальвіністам даровано громадянські права, а юдеї отримали деякі вільності. З 1782 року відхід від провідної віри перестав вважатись карним злочином, але свободу совісті уряд вирішив не запроваджувати у фанатичній країні: право вибору віросповідання було обмежено термінами та іншими перепонами, а до сектантів ставився іноді навіть жорстко.

Селянська реформа[ред.ред. код]

Йосиф II оре на полі в Славіковіце

З іншим пережитком середньовіччя — феодалізмом — розгорілась така ж вперта боротьба. Скасовуючи привілеї магнатів та встановлюючи рівність всіх громадян перед законом, визнавав дворянство лише як службовий стан та дозволяв поповнення лав чиновництва. Cкасував кріпосне право у Богемії (1 листопада 1781), потім — у решті провінцій, причому заохочував викуп селянських наділів. Турбуючись про підйом благополуччя сільського населення, збирався встановити рівномірний поземельний податок, про що було сповіщено патентом 20 квітня 1786 року, але ці наміри здійснити не вдалось. Його політика викликала загальне невдоволення й розбилась, зустрівши супротив. Феодали та клерикали усіляко гальмували справу реформ, і хоча папа Пій VI марно здійснив подорож до Відня, із сподіванням остудити новаторський запал імператора, але щодення протидія клерикалів не лишилась без результатів. Всі шари суспільства були обтяжені настійливою, суворою та подекуди безтактною регламентацією, манією бюрократичного втручання у всі сфери життя, починаючи з богослужіння й поховання, та закінчуючи носінням корсетів. Особливо важким було становище Йозефа ІІ, коли проявлялось нетерпіння саме тих суспільних елементів, на користь яких він боровся, наприклад, коли обурились валаські селяни (1784). Причини невдачі Йозефа ІІ слід шукати в спробі круто й безповоротно змінити традиційну політику Габсбургів: введенні централізації, нав'язуванні німецької мови, знищенні провінційних вільностей, заміні уламків станово-представницького устрою віденською бюрократією.

10 лютого 1789 року видав закон, яким повністю скасував панщину. Через його передчасну смерть не виконувався, Леопольд ІІ скасував закон[3].

Зовнішня політика[ред.ред. код]

Разом з тим, не міг зосередити всю свою увагу на внутрішніх справах, оскільки постійно вплутувався до міжнародних конфліктів. Зважаючи на плани земельних придбань, не давав спокою сусідам, головним чином — старому супернику Австрії, пруському королю. Особливі переваги надавало Австрії приєднання Баварії, що забезпечило б їй володарювання у Німецькій імперії. Після невдалої спроби Марії Терезії (див.: Війна за баварську спадщину), у другій половині 1780-их років сподівався досягти мети шляхом поступлення австрійськими Нідерландами; але його захоплення й безцеремонне поводження з дрібними володарями згуртували проти нього союз німецьких князів (Fürstenbund), з Фрідріхом II на чолі, тож довелось відмовитись від задуманого. Так само невдалою була сутичка Йосипа з Голландією, через судноплавство рікою Шельда. Найбільші сподівання покладав на союз із Російською імперією, розраховуючи на поділ Османської імперії. Особистий друг та палкий союзник Катерини II. Був заскочений зненацька, під час своєї другої подорожі до Росії, звісткою про повстання Бельгії. Нідерландська революція була викликана скасуванням історичних вільностей та суцільним руйнуванням закладів у краї, який ще нещодавно було запропоновано на обмін, як річ, на іншу країну; феодали та клерикали знайшли опору у демократичних елементах, й ані військова сила, ані проповідь з боку папи відносно покори, ані урочисті поступки уряду не змогли завадити цілковитому відходу Бельгії. З тих самих причин й того самого часу справи набували зловісного забарвлення й в Угорському королівстві, де об'єднувальна політика скасовувала історичні вільності, круто й насильно вводила німецьку мову, а магнати були налякані поспішними приготуваннями до введення поземельного податку на засадах фізіократії.

Невдала війна та смерть[ред.ред. код]

Пам'ятник в Унічові (Чехія)

Тим часом почалась російсько-турецька війна. Сподіваючись, що славою перемог відновить свій авторитет, не обмежився роллю союзника Росії, а рушив усі свої сили проти османів і сам очолив військо. Це фатальне для нього рішення було плодом любові до військової справи, що являла, разом із захопленням зовнішньою політикою, основне протиріччя в особистості невгамовного реформатора. Незабаром воєнні невдачі та смертельна хвороба, що спіткала його у поході, змусили повернутись до Відня, де імператор скасував всі зроблені ним розпорядження, окрім селянської реформи й закону про віротерпимість. На смертному ложі, незважаючи на тяжкі страждання, продовжував займатись державними справами до останнього дня й помер 20 лютого 1790 року з великою гідністю та силою.

Смерть Йосифа ІІ була великим нещастям для Австрії, а зокрема для селянства[3].

Йозеф II помер, не лишивши прямих спадкоємців, через що його наступником став молодший брат Леопольд II, а після короткого царювання останнього — племінник Франц II.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Леонід Нигрицький. Галичина 200 років тому // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 789.
  2. Василь Верига. Нариси з історії України… — С. 138—139.
  3. а б Василь Верига. Нариси з історії України… — С. 143.

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Монографії[ред.ред. код]

  • Hock. Der Oesterreichische Staatsrath. — Wien, 1879;
  • Збірка Онкена. — Берлін. Вип. 57, 63, 83;
  • Wendrinsky. Joseph II. — Wien, 1880;
  • Ranke. Die Deutschen Mächte und der Fürstenbund;
  • Grosshoffinger. Joseph II. — Lеipzіg, 1865;
  • професор Трачевський. Союз князів;
  • Соколов. Церковна реформа Йосипа II, 1893.

Посилання[ред.ред. код]

Попередник
Франц I Стефан
Holy Roman Empire Arms-double head.svg Імператор Священної Римської імперії
1765-1790
Holy Roman Empire Arms-double head.svg Наступник
Леопольд II
Попередник
Марія-Терезія
Blason Boheme.svg Король Богемії
1780-1790
Blason Boheme.svg Наступник
Леопольд II
Попередник
Марія II Терезія
Blason louis II de Hongrie.svg Король Угорщини
1780-1790
Blason louis II de Hongrie.svg Наступник
Леопольд II
Попередник
Марія II Терезія
Croatia, Historic Coat of Arms, first red square.svg Король Хорватії
1780-1790
Croatia, Historic Coat of Arms, first red square.svg Наступник
Леопольд II
Попередник
Франц I Стефан
Holy Roman Empire Arms-single head.svg Король Німеччини
1764-1790
Holy Roman Empire Arms-single head.svg Наступник
Леопольд II
Попередник
Марія II Терезія
POL Galicja i Lodomeria 1782 COA.svg Король Галичини та Володимирії
1780-1790
POL Galicja i Lodomeria 1782 COA.svg Наступник
Леопольд II
Попередник
Марія-Терезія
Austria coat of arms simple.svg Ерцгерцог Австрії
1765-1790
Austria coat of arms simple.svg Наступник
Леопольд II