Ґекіґа
Ґекіґа (яп. 劇画, укр. драматичні картинки) — стиль японських коміксів, орієнтований на дорослу аудиторію і позначений більш кінематографічним стилем і більш зрілими темами. Гекіґа був домінуючим стилем коміксів для дорослих у Японії в 1960-х і 1970-х роках. Естетично він визначається гострими кутами, темною штриховкою та грубими лініями, а тематично — реалізмом, соціальною заангажованістю, зрілістю та маскулінністю[1].
У 1950-х роках популярні японські комікси (манґа) прийшли з Токіо й були орієнтовані на дітей, на чолі з роботами Осаму Тедзуки[2]. До того, як Тедзука переїхав до Токіо, він жив в Осаці та був наставником таких художників, як Йосіхіро Тацумі та Масахіко Мацумото, які захоплювалися ним[3]. Незважаючи на те, що на них вплинула адаптація Тедзукою кінематографічних прийомів, вони не були зацікавлені у створенні гумористичних коміксів для дітей у стилі Тездуки в дусі Діснея. Вони хотіли писати незмінно драматичні історії з естетикою під впливом фільмів нуар і кримінальних романів[4]. Ґекіґа була більш наочною та показувала більше насильства, ніж дитяча манґа, яка була до них[5][6]. Тацумі пояснив: «Частково на це вплинули газетні статті, які я читав. У мене була якась емоційна реакція, і я хотів би висловити це у своїх коміксах»[5]. Назва ґекіґа була придумана в 1957 році Тацумі та прийнята іншими більш серйозними японськими карикатуристами, які не хотіли, щоб їхня професія була відома під більш поширеним терміном «манґа», що буквально означає «чудернацькі малюнки».
Ірма Нуньєс з The Japan Times написала, що «замість того, щоб просто використовувати „ґекіґу“ як можливість легітимізації контенту для дорослих і реалізму в манзі, … вони розробили цілковито нову естетику»[5]. Син Мацумото казав, що ці художники вважали, що короткі оповідання, які Тедзука почав писати після переїзду до Токіо, звужували його експресію, оскільки дію потрібно було пояснювати за допомогою словесних бульбашок[3]. Нуньєс пояснила: «Структурна цілісність була однією з головних турбот піонерів. Вони експериментували з тим, як найкраще поєднати зображення з текстом; як великий план може виразити внутрішній світ персонажа; як синхронізувати дію історії з темпом читача, який проглядає сторінку»[5].
Замість того, щоб працювати на відомі видання, художники ґекіґа працювали в індустрії прокатної манґи, де роботи кількох художників друкувалися у збірках, які читачі брали напрокат, а не купували[7][8]. У листопаді 1956 року Масахіко Мацумото використав термін «комаґа» (яп. 駒画), щоб описати свій твір Kyūketsu-jū, замість «манґа». Пізніше син Мацумото стверджував, що ця робота була основою для того, що згодом буде відомо як ґекіґа[3]. Робота Йошіхіро Тацумі Yūrei Taxi була першою, яку назвали ґекіґою, коли вона була опублікована наприкінці 1957 року[9]. Інші назви, які він розглядав, включають кацудоґа та кацуґа, обидві походять від katsudō eiga (укр. рухомі зображення), раннього терміну для фільмів, що свідчить про кінематографічний вплив руху[10].
У 1959 році спільнота Gekiga Kōbō (яп. 劇画工房) утворилася в Токіо з восьми членів, включаючи Тацумі, Мацумото та Такао Сайто[8]. Група написала своєрідний «Маніфест Ґекіґа», який був розісланий різним видавцям і газетам, заявляючи про свою місію[7][9]. Gekiga Kōbō розпалася в 1960 році через внутрішні розбіжності[11]; хоча як організована група вона була дуже короткочасною, її вплив був тривалим[7][8].
Авангардний журнал Garo, заснований у 1964 році, був джерелом експериментальних і нетрадиційних робіт, які були «візуально чи тематично занадто складними для основного ринку». Завдяки таким творам, як «Камуї» Санпея Ширато, він швидко завоював прихильників серед студентів[8][6]. У відповідь на успіх Garo Тедзука заснував журнал COM у 1967 році для більш експериментальних робіт[8].
— Йошіхіро Тацумі про те, що його називають "родоначальником японської альтернативної манґи"[5].
Наприкінці 1960-х і на початку 1970-х років діти, які виросли на читанні манґи, хотіли щось орієнтоване на старшу аудиторію, і ґекіґа задовольнила цю нішу. The Cartoon Museum описує аудиторію ґекіґи: «Намальована в більш реалістичному та атмосферному стилі з жорсткішими сюжетними лініями, ґекіґа привернула увагу старших підлітків, студентів університетів і, зрештою, дорослих читачів»[8]. Це конкретне покоління стало відомим як «покоління манґи», оскільки воно читало мангу як форму бунту, що було схоже на роль, яку рок-музика відігравала для хіпі в Сполучених Штатах.
Деякі автори використовують термін ґекіґа для опису робіт, які мають лише фактор шоку. У 1968 році Тацумі опублікував «Коледж Ґекіґа», оскільки вважав, що ґекіґа надто далеко відходить від свого коріння, і хотів відновити її значення[6]. У 2009 році він сказав: «Ґекіґа це термін, яким зараз кидаються, щоб описати будь-яку манґу з насильством, еротикою чи будь-яким видовищем. Це стало синонімом видовищності. Але я пишу манґу про домогосподарства та розмови, любовні стосунки, буденні речі, які не є видовищними. Думаю, в цьому і є різниця»[12].
The Cartoon Museum писав, що до 1980-х років ґекіґа стала інтегрованою в різні види манґи. «Для деяких молодих людей термін ґекіґа тепер залишився в підручниках історії, але його спадщина продовжує жити»[8].
Довгий час ґекіґа не перекладалася на інші мови, але після 2000 року все більше видавців, присвячених графічним романам, почали перекладати та випускати ґекіґа. Нещодавно такі видавці, як Drawn & Quarterly, почали публікувати кілька англійських видань творів Тацумі та Йошіхару Цуґе, зокрема, підвищуючи популярність цього жанру на західному ринку графічних романів.
Нижче наведено приклади художників манґи, які, як відомо, створювали ґекіґу.
- Йосіхіро Тацумі
- Тедзука Осаму (пізня творчість[13])
- Цуге Йошіхару
- Сайто Такао
- Камімура Кадзуо
- Джьосей — жанр манґи і аніме, орієнтований на дорослих жінок.
- Сейнен — жанр манґи і аніме, орієнтований на дорослих чоловіків.
- ↑ Galbraith, Patrick W. (2019). Otaku and the Struggle for Imagination in Japan. Durham: Duke University Press. с. 52. doi:10.2307/j.ctv1220mhm. ISBN 978-1-4780-0509-4. JSTOR j.ctv1220mhm. OCLC 1148100778.
- ↑ Lewis, Leo (16 жовтня 2015). Interview: 'Golgo 13' creator Takao Saito. Financial Times. Архів оригіналу за 10 грудня 2022. Процитовано 4 лютого 2018.
- ↑ а б в Wells, Dominic (23 вересня 2014). Meet the men behind manga: Gekiga exhibition launches at London Cartoon Museum. London, Hollywood. Процитовано 28 липня 2018.
- ↑ Holmberg, Ryan (22 жовтня 2014). Proto-Gekiga: Matsumoto Masahiko's Komaga. The Comics Journal (англ.). Процитовано 22 лютого 2023.
- ↑ а б в г д Nunez, Irma (24 вересня 2006). Alternative Comics Heroes: Tracing the genealogy of gekiga. The Japan Times. Процитовано 28 липня 2018.
- ↑ а б в Santos, Carlos (22 липня 2010). Manga for Grown-Ups: Gekiga, Garo, Ax, and the Alternative Manga Revolution. Anime News Network. Процитовано 27 липня 2018.
- ↑ а б в Garner, Dwight (14 квітня 2009), Manifesto of a Comic-Book Rebel, The New York Times, процитовано 27 липня 2018
- ↑ а б в г д е ж Gekiga: Alternative Manga from Japan. The Cartoon Museum. Архів оригіналу за 4 квітня 2019. Процитовано 28 липня 2018.
- ↑ а б Suzuki, Shige (2013). Manga's Cultural Crossroads. Routledge. с. 53.
- ↑ Shamoon, Deborah (2011). Mangatopia: Essays on Manga and Anime in the Modern World. Libraries Unlimited. с. 21.
- ↑ Booker, M. Keith. Comics through Time: A History of Icons, Idols, and Ideas (ABC-CLIO, 2014), p. 162.
- ↑ Ho, Oliver (1 серпня 2009). From Gekiga to Good Raymond. PopMatters. Процитовано 28 липня 2018.
- ↑ WebCite query result. webcitation.org. Архів оригіналу за 25 травня 2012. Процитовано 22 грудня 2023.
- Schodt, Frederik L. Manga! Manga! The World of Japanese Comics. New York: Kodansha International, 1983. pp. 66–67, 124—125. ISBN 0-87011-549-9ISBN 0-87011-549-9.
- Schodt, Frederik L. Dreamland Japan: Writings on Modern Manga. Berkeley, Calif.: Stone Bridge Press, 1996. pp. 34, 54, 231, 242, 283—284. ISBN 1-880656-23-XISBN 1-880656-23-X.
{
| Аніме |  | ||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Манґа | |||||||||
| Жанри |
| ||||||||
| Персоналії | |||||||||
| Фандом | |||||||||
| Пов'язані статті | |||||||||
 | |
|---|---|
| Нормативний контроль |