Холера

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Холера
Cholera bacteria SEM.jpg
Холерний вібріон, скануючий електронний мікроскоп
МКХ-10 A00
МКХ-9 001
DiseasesDB 29089
MedlinePlus 000303
eMedicine med/351
MeSH D002771

Холе́ра (від chole — жовч і rheo — течу) — антропонозне інфекційне захворювання, викликане холерними вібріонами, їхніми токсинами, що проникають через рот у травний тракт здорової сприйнятливої людини, супроводжуване зневодненням організму. Хвороба супроводжується підвищеною проникністю клітинних мембран епітелію слизової оболонки тонких кишок для води і мінеральних солей, протікає при рясному виділенні їх з організму з дуже рідкими випорожненнями, а також блювотними масами, характеризується зневодненням, розладами водно-електролітного балансу, гемодинаміки і функції нирок[1].

При несприятливих умовах холера швидко набирає характеру епідемії або навіть пандемії, тобто охоплює багато країн, а з часом може досягати світового розповсюдження.

Етіологія[ред.ред. код]

В даний час доведено, що холера може викликатися холерними вібріонами наступних біотипів:

За своєю будовою вібріони обох типів зовсім однакові, але мають різну здатність лізируватися бактеріофагами. Вібріони даних біотипів — грамнегативні палички, представляють злегка вигнуті чи комкоподібні бактерії циліндричної форми, що мають на одному зі своїх кінців джгутик і внаслідок цього здійснюють дуже активні поступальні рухи. Тіло мікроба містить соматичний О-антиген, а джгутик — Н-антиген. Холерні вібріони добре ростуть на штучних живильних середовищах, що мають лужну реакцію. Класичний вібріон і вібріон Ель-Тор поділяють на два сірологічних типи: Огава і Інаба. Холерні вібріони утворюють токсини трьох типів, серед яких найбільше значення в патогенезі має холероген. Дійсні холерні вібріони аглютинують О-сироваткою.

Лужна реакція середовища, у якій знаходяться холерні вібріони, сприяє їх існуванню і розмноженню. У кислотному середовищі вібріони швидко гинуть. Дезінфікуючі речовини діють на них згубно. За певних умов у зовнішньому середовищі вони тривалий час зберігають свою життєздатність, наприклад, якщо вони знаходяться у воді. Однак холерні вібріони легко гинуть під дією високої температури і прямих сонячних променів.

Епідеміологія[ред.ред. код]

Поширення холери у світі на сучасному етапі:
   Осередки епідемій
   Спорадичні спалахи епідемій

Джерелом інфекції є людина, хвора на холеру та бацилоносії. Холера розповсюджується через безпосередній контакт з хворими, через воду та харчові продукти. В її розповсюдженні велику роль відіграють мухи. Інкубаційний період триває від 1 до 6 діб. При тяжких епідеміях впродовж перших 2 днів захворювання помирає близько ⅔ хворих.

Роль основних джерел інфекції при захворюваннях холерою грають хворі, що знаходяться в гострому періоді прояву цієї інфекції, особливо особи, що страждають алгідною формою, а також реконвалісценти в перші 4-5 днів після затухання основних симптомів захворювання. Хворі алгідною формою холери виділяють з рідкими випорожненнями і блювотними масами (в обох випадках — типу рисового відвару) величезну кількість вібріонів.

У хворих стертими, атипічними клінічними формами, а також в осіб, що знаходилися в контакті з хворими і стали тимчасовими (транзиторними) носіями, холерні вібріони виділяються в значно менших кількостях, ніж при алгідній формі холери, хоча і ці особи мають певне епідеміологічне значення. Вібріононосіння може продовжуватися до 1-1,5 місяці і навіть значно більше. Необхідно ретельно виявляти усі випадки захворювання холерою, вчасно ізолювати хворих, проводячи повний комплекс протиепідемічних заходів, а в інфекційних шпиталях, куди вони госпіталізовані, робити надійну дезинфекцію їхніх виділень перед спуском у загальну каналізацію.

При появі випадків захворювання холерою в даному населеному пункті створюються надзвичайні протиепідемічні комісії і штаб епідемічного осередку, наділені відповідними повноваженнями і координуючі усю роботу по боротьбі з поширенням інфекції.

Виявлених хворих із клінічно вираженими формами холери поміщають в інфекційний (холерний) госпіталь, який повинен обслуговувати добре підготовлений медичний персонал. Видужуючих після перенесеної холери варто розміщати окремо від хворих, що знаходяться в гострому періоді захворювання.

Для виявлення хворих холерою серед осіб, що мають клінічні ознаки, які викликають тією чи іншою мірою підозри на можливість їхнього захворювання холерою, служать «провізорні» спеціальні ізолятори чи шпиталі; це дає можливість не тільки вчасно виявити хворих холерою, але і приступити до їхнього можливо більш раннього лікування на місці чи з переведенням до інфекційного шпиталю.

Система «провізорних» шпиталів дозволяє не тільки вести клінічне спостереження за особами, що знаходилися в осередку інфекції, але також проводити їхнє ретельне бактеріологічне обстеження, виявляючи тим самим навіть найбільш стерті форми хвороби і вібріононосіння. Режим роботи в «провізорних» шпиталях такий самий, як і в холерних.

В осередках, де виявлені випадки захворювання холерою, необхідно проводити спостереження за практично здоровими особами, що тією чи іншою мірою піддавалися небезпеці зараження. Таких осіб поміщають на 6 днів в обсерватор для клінічного та бактеріологічного спостереження, що відповідає максимальній тривалості інкубаційного періоду холери. Після закінчення цього терміну при відсутності клінічних симптомів кишкового захворювання, а також з одержанням повторних негативних результатів посіву випорожнень осіб, що залишилися здоровими, виписують з обсерватора.

Патогенез[ред.ред. код]

Зараження холерою відбувається в результаті проникнення холерних вібріонів через рот переважно з інфікованою непрокип'яченою чи нехлорованою водою або через брудні руки при забрудненні їх фекаліями, що містять живих вібріонів. Значно меншу роль у поширенні холери грають забруднені цими фекаліями молоко й інші харчові продукти. Мають значення і такі фактори, як сезон року (липень-вересень для країн з помірним кліматом при занесенні в них інфекції), температура зовнішнього середовища, у тому числі води в різних, головним чином закритих водоймах. Щодо епідеміологічного значення хворих зі стертими та надлегкими формами холери варто враховувати, що в осередку захворювань, який продовжує функціонувати, та вже сформованому ці особи можуть складати значно більш великий контингент, ніж число хворих з вираженими симптомами захворювання. Холера може або зустрічатися у вигляді окремих (спорадичних) випадків, або викликати епідемічні спалахи. При масовому поширенні захворювань холерою розрізняють такі типи епідемій: водяні, контактно-побутові, харчові і змішані.

Проникнувши через рот в організм людини, що заразилася, холерні вібріони піддаються шкідливому для них впливу кислого вмісту шлунка, причому частина з них при цьому гине, а інші надходять у дванадцятипалу, а потім і в тонку кишки, де відбувається їхнє розмноження й одночасне з цим відмирання. Токсичні речовини, що вивільняються з мікробних клітин (холерних вібріонів), зокрема холероген (токсин другого типу), впливають на фермент аденілциклазу, що міститься в поверхневих шарах клітин епітелію слизової оболонки тонкої кишки, у їх цитоплазматичній мембрані, на мукоїдні речовини, що знаходяться в міжклітинних просторах.

Відповідно до викладеного вище головною рисою патогенезу холери варто вважати те, що цьому захворюванню не властиві запальні зміни слизової оболонки тонкого кишечнику, як це вважалося донедавна. Фактично під впливом холерогена, як це описано вище, у результаті ферментативного процесу відбувається посилене виведення води і мінеральних солей у вигляді характерного для важких форм холери рисового відвару.

Вважається, що ця картина ураження слизової оболонки тонкого кишечнику, що гостро розвивається, є наслідком токсичних ушкоджень. Багато інших сторін патогенезу холери також можуть бути пов'язані із проявами токсичної природи хвороби.

Клініка[ред.ред. код]

Чоловік з важкою формою холери і сильним зневодненням. Останнє спричиняє, так званий, ефект «руки жінки-пралі»

Інкубаційний період холери триває в середньому 2-3 дні, а іноді від 1 до 5 днів. Якщо хворий, що знаходиться в інкубаційному періоді, приймав у осередку антибіотики з приводу контакту з іншим хворим чи з метою масової експрес-хіміопрофілактики, інкубаційний період може тривати, очевидно, до 9-10 днів і навіть більше.

Керуючись показниками порушення водно-соляного обміну і ступеня його зневоднювання, у наш час[Коли?] розрізняють такі клінічні форми холери:

  1. важку форму, що супроводжується значними розладами водно-електролітного балансу, здатністю до розвитку колапсу і можливістю переходу до стану алгіда, наявністю рясного водяного стула типу рисового відвару;
  2. середньо важку, що характеризується помірно вираженим зневоднюванням організму і прискореним розрідженим стулом;
  3. легку, а також надлегку, стерті форми, що супроводжуються дуже незначними проявами зневоднювання організму хворого.

Іноді виділяють ще одну форму холери — блискавичну, яка розвивається винятково гостро і спричиняє загибель хворого[4]. Зокрема під час епідемії холери 2010 року на Гаїті та 2004 року в Індії смерть могла настати через дві години після прояву першого симптому захворювання[5].

У хворих холерою, особливо у хворих з її важким перебігом, можливий розвиток таких небезпечних для життя станів, як інфекційно-токсичний і гіповолемічний шок, судинний колапс. У пізній термін від початку хвороби (з 6-9-го дня) можливі важкі ураження нирок, пов'язані з токсичними й аутоалергічними процесами.

Діагностика[ред.ред. код]

Для розпізнавання хвороби необхідне, насамперед, ретельне виявлення усіх епідеміологічних даних, що свідчать про можливе зараження холерою, уточнення анамнезу, оцінка головних клінічних симптомів і синдромів у їхньому розвитку, а також проведення диференційного діагнозу і бактеріологічних досліджень випорожнень хворого.

Дотепер розроблено ряд методів лабораторних досліджень, що дозволяють уточнити діагноз холери. Ці методи можуть бути розділені на:

  • класичні методи, що забезпечують можливість не тільки виділення, але і ретельного вивчення штамів холерних вібріонів;
  • прискорені, у тому числі спрощені методи дослідження, що дають можливість одержання попередніх відповідей чи експрес-діагностики.

Лікування[ред.ред. код]

Слідом за доставкою хворого холерою в інфекційний шпиталь має бути розпочато його лікування, яке проводять з урахуванням конкретної клінічної форми і важкість перебігу хвороби. У хворих із середньо важкою формою хвороби, а також у хворих, що знаходяться у стані алгіду, необхідно насамперед прагнути до того, щоб по можливості швидше відновити нормальний водно-соляний обмін, заповнити втрати води й електролітів з організму, усунути стан метаболічного ацидозу. Розв'язання цієї задачі досягається проведенням замісної терапії — тривалим внутрішньовенним краплинним уведенням великих обсягів спеціально приготовлених соляних розчинів. Це лікування забезпечує регідрацію (нормалізацію водно-соляної рівноваги), усунення метаболічного ацидозу, розладів кисневого постачання тканин. Таке лікування поліпшує гемодинаміку та діяльність серцево-судинної системи, сприяє припиненню поносу і блювоти.

Лікування хворого на холеру, фото 1992 року

Для оральної регідратації Всесвітньою організацією охорони здоров'я рекомендований такий розчин:

Компонент Концентрація, мМол/л
Натрій 90
Калій 20
Хлор 80
Цитрат 10
Глюкоза 110

Ранній початок комплексної терапії, енергійне її проведення дозволяє розраховувати на видужання практично усіх хворих холерою. Серйозну небезпеку для життя представляє розвиток таких грізних станів, як інфекційно-токсичний і гіповолемічний шок.

Профілактика[ред.ред. код]

У профілактиці холери особливо важливе суворе виконання санітарно-гігієнічних вимог по забезпеченню правильного водопостачання, каналізації й очищення населених місць, а також санітарна охорона державних кордонів.

Холерний госпіталь в місті Дакка, столиці Бангладешу, із типовими «холерними ліжками».

Профілактика зводиться до шпиталізації хворих у лікарнях, ізоляції підозрілих бацилоносіїв і контактних осіб, охоронних щеплень, санітарного контролю за очищенням і водопостачанням населених місць, дезинфекції, санітарної охорони кордонів, встановлення карантину, посилення гігієнічного нагляду за харчовими продуктами, диспансеризації осіб, які перехворіли на холеру, боротьбу з мухами тощо.

З моменту прояву в даній місцевості хоча б одиничних випадків захворювання холерою необхідно ретельно виявляти хворих та підозрюваних на захворювання холерою, проводити їхню обов'язкову госпіталізацію та лікування. Суворе дотримання викладених вище правил ізоляції хворих холерою та контактуючих з ними осіб, систематичне проведення дезинфекції в інфекційних (холерних) і «провізорних» шпиталях, а також в ізоляторах є однією з мір профілактики. Дуже важливу роль у профілактиці холери відіграє ретельне виконання всім населенням вимог особистої гігієни. Карантин встановлюють у тих чи інших місцевостях при наявності особливих умов, що сприяють поширенню холери.

Здійснення специфічної профілактики (щеплення) має допоміжне значення; у наш час[Коли?] для імунізації використовується анатоксин, приготовлений з холерогена. Попередні дані випробування цього препарату показали імунологічну та протиепідемічну ефективність.

Великої уваги заслуговує бактеріологічне дослідження на холерних вібріонів закритих і проточних водойм, рік і водоймищ у місцевостях, де виявилися випадки захворювання холерою, та проведення відповідних протиепідемічних заходів.

Заходи для попередження поширення інфекції від вібріононосіїв, випорожнення яких можуть інфікувати воду і харчові продукти, здобувають особливе значення в осередках захворювання холерою. Необхідне своєчасне виявлення вібріононосіїв в осередках захворювань, які з'явилися раніше чи тривають; це робиться за допомогою повторних бактеріологічних обстежень жителів даного населеного пункту й у першу чергу декретованих професійних груп (виконується в теплий пору року). Проводиться повний курс лікування вібріононосіїв антибіотиками (тетрациклін), здійснюються звичайні запобіжні заходи, які застосовуються у відношенні бактеріоносіїв кишкових інфекцій (наприклад, черевнотифозних бактеріоносіїв). Особливої уваги вимагає виявлення вібріононосіїв серед осіб, що працюють у харчовій промисловості, на підприємствах суспільного харчування й інших декретованих осіб, яких усувають від виконання своєї професійної роботи з повторним бактеріологічним дослідженням відповідно до діючих правил.

Епідемії холери в Україні[ред.ред. код]

Довгий час осередком холери залишалася Індія (Бенгалія), де вона була відома з найдавніших часів. До 1817—1823 роках в Європі холера була мало відомою, бо рідко виходила зі свого історичного природного джерела до найближчих сусідніх країн. Лише внаслідок англійської колоніальної війни в Індії (1757 — 1817) та розвитку міжнародних зв'язків, вона почала розповсюджуватися далеко поза межі основного джерела — в Україні, як і в Російській імперії та в Європі, з 1820-их років в Україні і Російській імперії було 6 пандемій, холера тривала з 1817 до 1823 рік, але у 1823 були занесені в Україну лише поодинокі випадки захворювань.

За другої пандемії (1826—1837) холера була занесена в Україну 1830 року. Розповсюдженню холери сприяла російсько-турецька війна, особливо коли військо поверталося з фронтів. Холера виникла також серед російського війська, надісланого для придушення польського повстання (листопад 1830); свого апогею вона досягла в Україні 1831 року. Точних даних про захворювання та смертність нема, але відомо, наприклад, що в невеликому селі Подосах на Бердичівщині, від холери щоденно вмирало близько 8 осіб.

Третя пандемія (1846 — 1861) досягла 1847 року берегів Чорного та Азовського морів і охопила спочатку Одесу, а потім всю Україну і Польщу. В період 1848 — 1849 років російська армія, розгорнута в Галичині, втратила від холери 7400 осіб (1849 рік). У цей час питанням холери займався український лікар-патолог Іван Миколайович Рейпольський. У 1853 — 1855 роках холера особливо лютувала в Криму за часів Кримської війни; французька армія втратила 11 200 осіб, а перехворіло холерою понад 20000 осіб; англійці втратили 4 500, а перехворіло 7 600.

Четверта пандемія (1883 — 1875 роки) поширилась у серпні 1865 року з Константинополя спочатку в Одесі, а 1866 майже у всіх єврейських громадах. 1869 — 1870 захворювання на холеру в Європі припинилося, за винятком України і Росії.

П'ята пандемія (1881 — 1895) наприкінці 1885 року досягла Австрії, 1886 — Угорщини й Німеччини, звідки вона знов перекинулася до Галичини, центральних і східних земель та Росії; відомо, що в Галичині та на Буковині від холери померло в період 1892 — 1894 років 2 300 осіб. Під час вищезазначених епідемій холери в Україні і на території колишньої Російської імперії смертність від холери коливалася від 36,8 до 44,9% всіх захворювань.

Шоста пандемія холери (1902 — 1926) була перенесена до Російської імперії, в Україні спочатку були поодинокі випадки захворювань. Однак 1907 року хвороба поширилася в басейнах Дніпра, Дону та Волги. Вона охопила майже всю Російську імперію, досягла апогею 1910 року (230 0ОО захворювань і 11 000 померлих). Згодом епідемія значно послабшала (1912 в Одесі та в Астрахані було лише 9 випадків захворювань), але 1913 стався новий вибух холери, головним чином в Подільській губернії (1 600 захворювань).

З початком Першої світової війни (1914) холера поширилася в російській армії, переважно на Південно-західному фронті: 7700 захворювань, серед цивільного населення до 1 800. 1915 року зафіксовано 11400 випадків в армії й десятки тисяч серед цивільного населення. У наступні два роки епідемія значно зменшилася, але 1918, у зв'язку з рухом біженців, демобілізованих та військово-полонених, а потім у зв'язку з громадянською війною стався новий великий вибух холери. Вона поширилася на всю Україну та середню Росію. Смертність від холери була дуже високою; наприклад, в Одесі 1918 року — 55,8%, 1919 — 47,2%, 1920 — 65,0%, 1921 — 48,8%. Найбільша смертність була серед молодих та найстарших груп хворих. Після закінчення громадянської війни і введення НЕП-у розпочато енергійну боротьбу проти холери, і вона на 1926 рік по всій території СРСР була остаточно ліквідована. Офіційно вважається, що з того часу холера не відновлювалася, хоча поодинокі випадки (типу Ель-Top) були зареєстровані 1970 року в Одесі, 1994 року в Криму та 2011 року у Маріуполі [6] станом на 06.06.2011 кількість хворих досягла 14 осіб [7].

У 2011 році у Маріуполі (Донецька область) через холеру було введено заборону на купання на пляжах, а також на вилов риби та продаж її на ринках. [8].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Sack DA, Sack RB, Nair GB, Siddique AK Cholera // Lancet. — 363 (January 2004) (9404) С. 223–33. DOI:10.1016/S0140-6736(03)15328-7. PMID 14738797.
  2. Холера (cholera), www.eurolab.ua
  3. Gotschlich, Emil Claus (1935- ), German-American physician and bacteriologist, World of Microbiology and Immunology
  4. Todar, Kenneth. «Vibrio cholerae and Asiatic Cholera». Todar's Online Textbook of Bacteriology. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2010-12-20. 
  5. NPR News. Presenter: Richard Knox. NPR. 2010-12-10.
  6. Korrespondent
  7. Эхо Москвы
  8. Голос UA

Література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
  • Майер А. Э. Наставление, как должно поступать жителям в предохранении себя от болезни холеры. Харьков, 1831.
  • Жуков-Вережников Н. Н. Диагноз чумы и холеры, М., 1944.
  • Златогоров С. И. Эпидемиология и микробиология холеры, М., 1947.
  • Справочник по дифференциальной диагностике инфекционных болезней / Под ред. проф. А. Ф. Фролова, проф. Б. Л. Угрюмова, д-ра мед. наук Е. К. Тринус. Киев
  • Коробкова Е. И., Микробиология и эпидемиология холеры, 2 изд., М., 1959;
  • Жуков-Вережников Н. Н., Мусабаев И. К., Завьялова Н. К., Клиника, лечение и профилактика холеры, Таш., 1966;
  • Бургасов П. Н., Холера Эль-Тор, 2 изд., М., 1976.
  • Адамов А. К., Ломов Ю. М., Малеев В. В.', Марамович А. С., Мединский Г. М., Наркевич М. И., Подосинникова Л. С., Покровский В. И., Уралёва В. С. Холера в СССР в период VII пандемии / Под ред. В. И. Покровского М.: Медицина, 2000. — 472 с.
  • Мединский Г. М., Наркевич М. И., Ломов Ю. М., Пинигин А. Ф., Голубев Б . П., Алексеенко В. В., Левчишина Г. И., Кюрегян А. А. Справочник-кадастр распространения вибрионов Эль-Тор в поверхностных водоёмах и сточных водах на территории СССР во время 7-ой пандемии холеры / Под общ. ред. Г. М. Мединского, Ю. М. Ломова. Ростов-на-Дону: МЗ СССР РПЧИ, 1991. — 172 с.