Користувач:Премія Сімони де Бовуар за жіночу свободу
(франц. Prix Simone de Beauvoir pour la liberté des femmes) - це міжнародна премія з прав людини за свободу жінок, яка надається з 2008 року особам або групам, які борються за гендерну рівність та виступають проти порушень прав людини. Премія названа на честь французької авторки та філософині Сімони де Бовуар, відомої за її трактатом про права жінки 1949 р. "Друга стать". Премія була заснована Юлією Крістевою 9 січня 2008 року, до 100-річчя від дня народження Сімони де Бовуар. Сільві Ле Бон де Бовуар та П'єр Брас - є головою призового комітету Сімони де Бовуар.
За словами організаторів:
Сімона де Бовуар вела боротьбу за права жінок зусиллями, що тривали два століття. Своєю всесвітньо відомою книгою " Друга стать " Сімона де Бовуар створила революцію в міжнародному жіночому русі.
Журі цієї премії, до складу якої входять приблизно 20 міжнародно відомих діячів, серед яких кілька письменників, соціологів, філософів, журналістів та політиків, хотіло наголосити на тому, що боротьба за права жінок - це не французька, європейська чи західна концепція, це боротьба, яка залучила жінок зі всього світу.
Премія надається щороку чудовій особистості, сміливість та думки якої є прикладом для всіх, в дусі Сімони де Бовуар, яка написала: "Кінцевим кінцем, до якого люди повинні прагнути, є свобода, єдина здатна [річ] , щоб встановити кожен кінець. "
- 2008 - Тасліма Насрін, письменниця з Бангладешу і Аяан Хірсі Алі, голландська феміністка, письменниця і політикиня.
- 2009 - іранська компанія “Мільйон підписів”, прямованих рухом за права жінок в Ірані, вимагаючи змін до дискримінаційних законів в Ірані.
- 2010 - Ай Сяомінга, китайська відеооператорка та професорка університету Сунь Ят-сена, та Го Цзяньмей , китайська юристка та засновниця Центру досліджень жіночого права та юридичної допомоги при Школі юридичного університету в Пекіні.
- 2011 - Людмила Уліцька, російська романістка і громадська правозахисниця .
- 2012 - Туніська асоціація жінок-демократів.
- 2013 - Малала Юсафзай, пакистанська студентка, блогерка та активістка за право на освіту для дівчат .
- 2014 - Мішель Перрот , французька історикиня.
- 2015 - Національний музей жінок мистецтв у Вашингтоні, округ Колумбія, єдиний великий у світі музей, повністю присвячений художній творчості жінок.
- 2016 - заступниця мера міста Лампедузи (Італія) Джузеппіна Ніколіні за участь у інтеграції іммігрантів на острові.
- 2017 рік - Барбара Новацька , президентка польської асоціації “Save Save” , яка захищає право на аборт.
- 2018 - Аслі Ердоган, журналістка з Туреччини. .
- 2019 - Сара Гарсіа Гросс, активістка Сальвадору. .
- Джулі Ауграс
- Констанція Борде
- П’єр Брас
- Ніколь Фернандес Феррер
- Мадлен Гобей-Ноель
- Сіхем Хабчі
- Ліліан Кандель
- Смаін Лачер
- Ліліан Лазар
- Рахіда Леммахті
- Аннет Леві-Віллард
- Шейла Мальовані-Шевальє
- Тіпейн Мартін
- Франсуаза Пік
- Іветт Руді
- Аліса Шварцер
- Енн Зеленська
Мадам Аяан Хірсі Алі
[ред. | ред. код]Народилася в Ефіопії в 1969 році, заслана у Нідерланди. Аяан Хірсі Алі - голландська політикиня, обрана до парламенту в 2003 році членкинею Ліберальної та Демократичної народної партії. Вона прийняла законопроект, який суттєво обмежує практику жіночого обрізання. Вона є авторкою численних статей, які заперечують небезпеку комунітаризму, яку вона вважає перешкодою для інтеграції, і закликає європейський іслам до періоду "Просвітництва". Аяан Хірсі Алі часто говорить про себе, як про "чорного Вольтера", посилаючись на французького письменника, що прищеплює клерикалізм, як християнський, так і мусульманський.
Саме під захистом поліції вона опублікувала свою книгу "De Zoontjesfabriek", (укр. “Фабрика сина”) яка принесла їй численні загрози смерті через її чітку критику відносин між чоловіком і жінкою у мусульманській релігії. Закликаючи європейський іслам до періоду "Просвітництва", Аяан Гірсі Алі звертається до європейських демократій, завданням яких є гарантувати свободу життя та думки жінок незалежно від їх походження.
ЇЇ твори, опубліковані французькою мовою, L'insoumise (2005-2006) та Ma vie rebelle (2006) свідчать про боротьбу жінки, яка пристрасно прихильна до ефективної взаємодії між жінками іммігрантами, зокрема мусульманського та європейського суспільства.
Місіс Тасліма Наслін
[ред. | ред. код]Народилася в Бангладеші в 1962 році. Спочатку була гінекологинею у державній лікарні, потім письменницею. Після публікації її першого роману "Ладжа" (La Honte), який засуджує гноблення в якому живе індуїстська громада в Бангладеші Тасліма Наслін загрожує ісламським фундаменталістам. Її творчість була на фронті прогресивної літератури в Бангладеші та Індії. Вона отримала престижні нагороди, включаючи премію Сахарова за свободу думки, надану Європарламентом у 1994 році, тоді як фундаменталісти спалили її книги та вимагали її повісити. Тасліма Наслін змушена була поїхати на заслання у Швецію, потім в Берлін, Стокгольм, Нью-Йорк та нарешті у Колкат в Бенгалії, де вона намагається отримати індійське громадянство. Її книги, перекладені французькою мовою: Місця, а не місця уяви (1994), Жінки, проявіть себе! (1994), Інше життя: вірші (1995), Повернення: за ним весільні сцени, оповідання (1995), Альтернатива, за ними Доля жінки: історії (1997), Дитинство, жіноче (1998) ), Жінки: вірші про кохання та боротьбу (2002), Вітер та пориви, історія (2003), підтверджують відданий талант та гуманістичну рішучість жінки, для якої залишається свобода, як писала Сімона де Бовуар “кінець, який ще потрібно завоювати”.
Іранська кампанія "Мільйон підписів"
[ред. | ред. код]Кампанія проти законів, що дискримінують жінок в Ірані, і їх мета - отримати мільйон підписів на підтримку їхніх зусиль.
Цей рух докладає важливих зусиль для пояснення значення та природи прав людини та прав жінок для самих жінок, заохочуючи кожну з них долучитися до боротьби проти нерівності. Кампанія «Мільйон підписів» - це новий та інноваційний рух, оскільки він не сформувався навколо однієї прогресивної та відомої центральної фігури, скоріше це широкий рух, де активісти відвідують інших жінок, беруть участь в обговоренні з ними, вони йдуть від дому додому і пояснюють кожній жінці про права жінок.
Завдяки цій стратегії (віч-на-віч) та через Інтернет вони створили широку мережу ідей та людей, до якої входять жінки з усіх груп, включаючи жінок із низьким рівнем доходу та соціально-економічно розвинених груп. Ці зусилля відповідають дусі творчості Сімони де Бовуар.
Ай Сяомінга входить до групи "громадських інтелектуалів", як говорять в Китаї. Насправді, у французькій традиції, а особливо у традиції Сімони де Бовуар, можна було б кваліфікувати її як "віддану інтелігенцію", в тому сенсі, що вона не вагається втручатися в публічні дебати, чи ні. Вона не веде сумнівної боротьби за променисту утопію, а дуже просто та дуже сміливо, в щоденній боротьбі захищає права жінок та чоловіків у Китаї, що є жертвами кривдних несправедливостей. Пані Ай Сяомінга веде цю боротьбу по різному: пишучи, розмовляючи, чи то в інтернеті, чи відповідаючи на інтерв'ю, але протягом останніх років чинила це переважно за допомогою документальних фільмів, які вона режисерує, у співпраці з незалежною режисеркою Ху Цзе.
Керуючи та транслюючи ці документальні фільми в абсолютно незалежній формі, Ай Сяомінга прагне утвердити себе як громадянинку та допомогти іншим бути також громадянами, а не слухняними суб'єктами чи пасивними споживачами.
Ай Сяомінга не терористка, вона звичайна жінка і абсолютно ненасильницька, але своїм талантом і сміливістю вона захищає загальнолюдські цінності.
Китайська юристка, правозахисниця та директорка громадської організації з правової допомоги для жінок.
Го народилася в сім’ї селян у збіднілому регіоні Хуа, провінція Хенань. Вона була свідком бідності, нерозвиненості та порушення прав жінок як у попередніх поколіннях її власної родини, так і в селі, де вона жила. Цей факт став поштовхом до її бажання покращити статус жінки у Китаї і боротися за свої права. Коли їй було 18 років, вона навчалася на юридичному факультеті Пекінського університету, який закінчила у 1983 році. Згодом вона працювала в Міністерстві юстиції, Всекитайської федерації жінок та Всеукраїнської асоціації юристів. В даний час вона є виконавчою директоркою жіночого юридичного науково-дослідного та сервісного центру юридичної школи Пекінського університету.
У 1995 році Го взяла участь у Четвертому міжнародному форумі юристів-жінок та міжнародній світовій конференції ООН з питань жінок у Пекіні. Пізніше того ж року вона з колегами заснували Центр правових досліджень та послуг юридичної школи Пекінського університету, першу неприбуткову неурядову організацію, що спеціалізується на правовій допомозі жінок у Китаї. З цього часу Центр перетворився на впливову силу щодо захисту прав та інтересів жінок.
Го брала участь у перегляді Закону про шлюб Китаю в 2001 році та прийнятті Положення про правову допомогу в 2003 році. Також, вона опублікувала 8 книг і є редакторкою трьох томів популярного права: «Закон про повсякденне життя» та «Посібник з справ про правову допомогу жінкам ".
Російська романістка, праці якої демонструють "гостре почуття справедливості та демократії".
Перші оповідання вийшли наприкінці 1980-х років, за її сценаріями були зняті фільми: «Сестрички Ліберті» Володимира Грамматікова і «Жінка для всіх». Перша книга — «Сонечка» (1992) — увійшла до списку фіналістів премії «Російський Букер» за 1993 рік, «Джузеппе Ацербі» (Італія), була визнана у Франції найкращою перекладною книгою року і відзначена премією «Медічі». Серед відомих творів: романи «Медея і її діти» (1996) і «Казус Кукоцького», повість «Веселі похорони».
Людмила Уліцька відома тим, що виступає проти російського уряду. Має чітку громадську позицію: у березні 2014 Людмила підписала звернення російських діячів культури проти окупації Криму; у травні 2018 приєдналась до заяви російських літераторів на захист українського режисера Олега Сенцова, незаконно засудженого у РФ.
Це група туніських жінок, які вирішили створити автономний жіночий рух , щоб представити інший дискурс та інший підхід з метою боротьби з патріархальним гнобленням та здобуття громадянства.
З 1989 року Туніська асоціація жінок-демократів утвердила себе як феміністична асоціація, вірна її основним принципам. Вона бореться за самостійність, множинність та солідарність. Вона також виступає за гендерну рівність, демократію, секуляризм та соціальну справедливість. Асоціація поставила собі за мету захист прав жінок та сприяння рівності в цивільній, політичній, соціальній, економічній та культурній сферах. Він бореться проти всіх форм дискримінації та насильства, але також проти всіх проявів патріархального порядку. Туніська асоціація жінок-демократів є членом організації Міжнародної федерації прав людини (FIDH).
Пакистанська студентка, блогерка та активістка за право на освіту для дівчат .
Малала Юсуфзай народилася в 1997 році в Мінгорі, провінція Хібер-Пахтунхва, де вона виступала проти талібів, які намагалися заборонити навчання дівчат.
Вона є символом боротьби за освіту дівчат і проти талібів.
Дівчина отримала декілька пакистанських та міжнародних відмінностей за її посадами, тоді як її регіон був предметом боротьби між пакистанськими талібами та армії . У дитинстві Малала написала блог для BBC , розповівши про свою точку зору на освіту та своє життя за правління талібів.
9 жовтня 2012 року, Малала Юсуфзай стала жертвою замаху на вбивство, в якому отримала серйозні поранення. Напад був засуджений всім політичним класом в країні . 15 жовтня вона була переведена в лікарню в Бірмінгемі в Великобританії для подальшого лікування. Ця атака призвела до висвітлення в міжнародних засобах масової інформації Малали Юсафзай.
У 2014 році, у віці 17 років, вона отримала Нобелівську премію миру з індійським кайлашем Сатьярті , що зробило її наймолодшою переможницею в історії цієї премії.
Народилася в Парижі 18 травня 1928 року. Заслужена історикиня, професорка сучасної історії в Паризькому Університеті і войовнича французька феміністка .
Завдяки своїй піонерській роботі над цим питанням вона є однією з великих фігур в історії жінки. Також вона працювала над історією робітничого руху та французькою тюремною системою .
Мішель Перрот особливо сприяла появі історії жінки та статті. З Жоржем Дюбі вона, зокрема, керувала « Історією жінок на Заході» (5 т., Плон, 1991-1992 рр.) та опублікувала всі свої статті з цього питання у «Жінки чи мовчазні історії» , Flammarion, 2001. Для неї, якщо фемінізм є універсальною свободою , він повинен бути змішаним, на відміну від універсалістичного фемінізму 1970-х, диференціалізму , та враховувати відмінності в кольорі шкіри, соціальному класі тощо.
Приватний музей, заснований в 1981 році у Вашингтоні (Вільгельміна Коул Холладей). Це єдиний у світі музей, присвячений жіночому художньому виробництву.
Музей функціонує та відкритий для публіки з 1987 року .
Відомі художниці, такі як: Мері Кассат , Фріда Кало і Джорджія О'Кіф , а для Франції: Елізабет Віже-Лебрен , Роза Бонеур, Каміла Клодель, Соня Делоне та Сімона Ертан є серед художників , представлених в постійних колекціях.
Заступниця мера острова Лампедуза (Італія) у віці 23 років, присвятила своє життя рідному місту. Сильно виступаючи за екологію, вона постійно та гостро бореться за захист навколишнього середовища та проти спекуляцій власністю на острові.
Багато італійців високо оцінюють спонтанність, людяність, мужність та рішучість Джузепіни Ніколіні. Перед лицем загроз і залякувань вона чинить опір до того, що підробляє власну легенду, заробляючи собі прізвисько "левиця". З 6 000 жителів на своєму острові Джузепіна ще вітає мігрантів, і дуже часто, ховає мертвих.
Острів Лампедуза є одним з головних пунктів входу нелегальної імміграції в Європу. Також, це острів, страждає від перенаселення кораблів, що зазнали поразки за останні кілька років. Щороку, тисячі мігрантів втікають на цей острів, який ближче до Тунісу, ніж до Сицилії.
З моменту обрання в травні 2012 року мером островів Лампедуза та Ліноза, Джузепіна Ніколіні вела боротьбу за права мігрантів. Вона вітає їх, коли вони прибувають загружені в імпровізованих катерах. Щодня на острів прибувають десятки тисяч мігрантів. Щодня вона вітає травмованих людей, що вижили, організовує їм виживання на острові, відзначає імена загиблих у морі, а також, найголовніше, намагається мобілізувати італійську та європейську владу з метою пошуку реальних рішень.
Президентка польської асоціації “Врятуй жінок” , яка захищає право на аборт.
Барбара розпочала свою соціальну діяльність у 1993 році, працюючи на телефонній довідковій справі для жінок, заснованій Федерацією жіночого та сімейного планування.
У 1997 році приєдналася до Федерації профспілки молодих робітників (ФМУП), а в 2001 році - до профспілки. З 2000 року була віцепрезиденткою ФМУП - спочатку відповідала за контакти зі ЗМІ, а згодом за міжнародні справи.
У 2005 році була однією із засновників організації «Молоді соціалісти».
З лютого 2016 року Барбара Новацька активно працювала в Польській ініціативі - партії, що асоціює чиновників, активістів та активістів місцевих органів влади з прогресивними та проєвропейськими поглядами з усієї Польщі. У 2019 році Польська ініціатива приєдналася до Громадянської коаліції. Там, жінка виступає за право на аборт , на штучне запліднення, у тому числі для одиноких жінок, за рівні права для гомосексуальних пар, зокрема, на усиновлення дітей.
Турецька письменниця, правозахисниця, фізик та колумністка. Працювала журналісткою газети «Özgür Gündem» та оглядачкою газети «Radikal».
Перше оповідання Асли Ердоган «Остання прощальна записка», отримало третє місце на літературному конкурсі «Yunus Nadi» 1990 року. Її перший роман «Оболонка людини» (тур. Kabuk Adam) опублікований в 1994 році, а у 1996 році вийшов збірник оповідань «Чудовий Мандарин» (тур. Mucizevi Mandarin). Оповідання «Дерев'яні птахи» отримало першу премію від радіостанції «Deutsche Welle» у 1997 році, а її другий роман «Місто в багряному плащі» (тур. Kırmızı Pelerinli Kent) отримало численні нагороди за кордоном і був опублікований в англійському перекладі.
З 1998 по 2000 роки Ердоган входила в організований Пен-клубом комітет ув'язнених письменників в тюрмах. З 1998 року вела колонку в газеті «Radikal». З 2011 року вела колонку в газеті «Özgür Gündem», в якій писала про проблему насильства над жінками, умови утримання ув'язнених і правах курдів.
16 липня 2016 року у Туреччині сталася спроба державного перевороту. 17 липня в країні відбулись масові арешти прихильників Фетхуллаха Гюлена. Серед заарештованих були 20 працівників редакції «Özgür Gündem», включаючи Аслі Ердоган. Більшість незабаром були випущені, але четверо, включаючи Аслі, були залишені в тюрмі за членство в Робітничій партії Курдистану, яка визнана Туреччиною терористичною організацією. 30 грудня 2016 року Аслі Ердоган була визнана невинною і випущена з в'язниці. Її обрали письменницею-резиденткою ICORN в Кракові. У 2017 році повернулася в Туреччину.
Народилася у Сальвадорі в місті Чальчуапі в 1986 році. Вона є активісткою, феміністкою та правозахисницею. Сара отримала ступінь психології у Центральноамериканському університеті Хосе Сімеона Каньяса та спеціалізацію з гендерних питань Національного автономного університету Мексики. Вона є координаторкою політичного пропагандистського об'єднання громадян за декриміналізацію терапевтичних, етичних та евгенних абортів. Це об’єднання є багатопрофільною громадською організацією, яка прагне підвищити рівень обізнаності щодо зміни сальвадорського законодавства щодо абортів. Крім того, вони пропагують сексуальну освіту та захищають жінок, яких звинувачували або засуджували за аборт або пов'язані з цим справи. Гарсія також є членкинею Сальвадорської мережі правозахисників жінок.
У 2014 році вона презентувала аудіодоповідь Del Hospital a la Cárcel, яка стосується питань, пов'язаних із сексуальними та репродуктивними правами жінок.