Отто Дікс

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Отто Дікс

Отто Дікс (2 грудня 1891 — 25 липня 1969) — відомий німецький художник та графік, один з представників «жорсткого» реалізму та експресіонізму. Професор Дрезденської художньої академії (19271933 роки).

Життєпис[ред.ред. код]

Молоді роки[ред.ред. код]

Отто народився в містечку Унтерхауз (Саксонія), недалеко від Гери, в сім'ї робітника-ливарника. Вже в шкільні роки він проявив неабиякі здібності до малювання. Але засобів для отримання спеціальної художньої освіти не було, і після закінчення початкової школи в 1905 р. хлопець відправився в Геру, а потім в Песнек вчитися на художника-оформлювача. Навчаючись декоративній майстерності, він досконало оволодів багатьма технічними прийомами, зокрема створенням фризів за допомогою світлотіні. Честолюбний і не по роках серйозний, Отто хотів бути індивідуальністю. Він мріяв вирватися з обмеженості свого середовища. У 1909 р. Дікс стає стипендіатом Школи прикладних мистецтв у Дрездені. Вперше потрапивши у велике місто, він охоче розігрує з себе денді, не забуваючи, проте, про живопис.

Творчість[ред.ред. код]

Першими самостійними роботами художника, що починає, були ландшафти. Своєю динамічністю і колоритом вони нагадували картини постімпрессіоністів. Інше захоплення молодого Дікса — мистецтво італійських майстрів XV—XVI ст. знайшло віддзеркалення в його «Автопортреті з гвоздикою» (1912 р.), стилізованому у дусі італійського живопису кватроченто. На ньому художник предстає серйозним, зосередженим, уважно вдивляється в навколишній світ. Тоді він ще не знав, що незабаром йому доведеться зіткнутися з найстрашнішими проявами цього світу.

З початок Першої Світової війни Дікс, перервавши навчання, відправиться на фронт. Дікс велику частину свого життя неупереджено зображав в своїх картинах жахіття війни. Він говорив: «Війна річ огидлива, та все ж це щось грандіозне. Мені у жодному випадку не можна цього пропустити. Потрібно побачити людину в цьому стані втрачених оков, щоб щось знати про людей... Адже війна щось скотоподібне: голод, воші, бруд, ці божевільні звуки... Війну теж слід розглядати як явище природи».

Отто Дікс зі всією очевидністю переконується у тому, що і в мирному житті люди нерідко перебувають в тому ж «стані втрачених оков», не менш скотоподібному, ніж на війні. І художник прагне знайти такі виразні кошти і живописний стиль, які допомогли б йому найточніше і переконливо розкрити хвилюючі теми. У 1919г., завершивши навчання в Дрезденській художній академії, він одержує власну майстерню і організовує «Дрезденській Сецессіон» («Групу 1919»), намагаючись продовжити традиції групи «Міст». У цей період він створює багато цікавих робіт в стилі експресіоніста, розробляючи власну техніку і способи зображення. Так, в серії картин з життя моряків Дікс застосовує симультанний (одночасний) спосіб створення образу: центральне місце в кожній картині займає зображення персонажа, а по сторонах дані різні епізоди життю моряка — в морі, в екзотичних країнах, в портових кублах і кабачках. Інший прийом художник використовує в картині «Каліки війни» (1920 р.). Щоб показати непритомний стан одного з персонажів, він малює йому другу особу і руки, контурами, вказуючи на їх тремтіння. Поверх одягу ще одного каліки пунктирно намальовані його протези на шарнірах. Ця і інші картини, що показують жалюгідне життя понівечених на фронті людей («Продавець сірників», «Інваліди війни за картковою грою», обидва в 1920 р.), стали своєрідною прелюдією до головної теми творчості художника — зображенню нелюдяності і жахів війни.

Водночас Дікс пише низку полотен про життя простих трудівників: «Портрет робітника», «Робітник в горищній кімнаті» (обидва в 1920 р.), «Портрет батьків», «Мати і дитина» (обидва в 1921 р.). У них він нарочито деформує фігури і особи персонажів, прагнучи тим самим підкреслити потворність і несправедливість відносин в суспільстві, перетворюючих людину на втомлену, безрадісну, рано постарілу істоту без надії на майбутнє.

Персонажами картин Дікса стають також й представники буржуазії («Прагерштрассе», 1920 г.; «В кафе», 1922 г.; «Дві жертви капіталізму», 1923 р.). Він зображав їх в карикатурному ключі, в манері, близькій до майстра політичної сатири Георгу Гроссу. Але сам Дікс зовсім не вважав себе політичним художником. За його словами, він всього лише хотів створювати «об'єктивні, нейтральні і неупереджені картини».

У 1922 р. художник переїздить до Дюсельдорфа. Через рік він одружується на Марті Кох. Незабаром у них народилася дочка. У дюссельдорфській період творчості Дікс пише серію чудових портретів, продовжуючи освоювати в них «блакитну техніку» старих майстрів (портрети танцівниці Аніти Бергер, 1925 г.; доктора Майера Херманна, колекціонера А. Флехтхейма; дружини і дочки; Сільвії фон Харден, все в 1926 г.; Теодора Дойблера, 1927 р.). Виконує він і декілька картин у дусі дадаїзма, «виготовляючи» їх з підручних матеріалів.

Головним досягненням художника стають найвідоміша його робота «Польові окопи» (1923 р.) і знаменита графічна серія «Війна» (1923—1924 рр.). Картина «Польові окопи» є кращим, найщирішим і вистражданим твором Дікса. Показана в 1929 р. на виставці, вона підняла справжню бурю в суспільних і художніх кругах Німеччини. Один з критиків жовчно обізвав її «грудкою бруду», а відомий німецький художник Макс Ліберман, навпаки, заявив, що її місце в Національній галереї. Картина була придбана Кельнськім музеєм Вальраф-Ріхартс, але через протесту реакційних сил повернена художнику. Тоді її спробував придбати Дрезденській музей, проте і там її не вдалося виставити. У 1933 р. після показу її фашистами в експозиції «мистецтво Виродженця» вона безслідно зникла. Дослідники творчості Дікса не без підстав вважають, що картина була спалена фашистами разом з іншими прогресивними творами літератури і мистецтва. Опис цього полотна, що зберігся, приголомшує. На ньому зображений покинутий окоп, що є сумішшю глинистого бруду, що розкиснув, розбитих колод і залишків озброєння з гниючими шматками розірваних тіл. Важко представити страшнішу картину загибелі і розкладання. У цьому творі відчувається рука серйозного, зрілого майстра. Щоб добитися точної передачі перспективи окопу, художник, спираючись на досвід кубізму, розробив власну техніку так званого «шматування на шматки».

Таку ж страшну картину загального фізичного і морального знищення людини відтворює Дікс і в 50-ти листах графічної серії «Війна». Тут образи живих людей настільки ж позбавлені всього людського, як і трупи, що піддалися тліні.

Не менш «антигромадськими» вважалися і полотна Дікса, що викривають «джунглі великого міста» (триптих «Велике місто», 1927—1928 рр.). А картина на біблійну тему «Сім смертних гріхів» (1933 р.), де в образі карлика з великою головою, втілюючого заздрість, він зобразив фюрера, була сприйнята як злобна карикатура на націонал-соціалізм.

Життя під час Другої Світової війни[ред.ред. код]

Незабаром після приходу Гітлера до влади художника позбавили кафедри в Дрезденськой художній академії і він вимушений разом з сім'єю перебратися в замок свого шуряка в Рандегге під Зінгеном. Там він в основному писав ландшафти (серія зарисовок на березі озера Бодензєє) і картини-алегоріїї релігійної тематики («Святий Христофор III і IV», 1938 р.). Діку ніколи публічно не виступав проти фашизму, вів досить замкнутий спосіб життя. Але попри це, в 1939 р., після невдалого замаху на Гітлера в числі «неблагонадійних осіб» заарештували і його. Правда, через тиждень художник був відпущений. Всю війну Дікс разом з сім'єю залишався в Німеччині. Незадовго до її закінчення його призвали в «фолькештурм», і буквально через декілька днів, він опинився в полоні у французів. У таборі військовополонених художник перемальовував фотозображення Шарля де Голля на транспаранти і писав ікону для капели, а після звільнення працював на фарбуванні автомобілів в Кольмаре.

Останні роки[ред.ред. код]

Останніми роками життя Діку писав біблійні сцени («Осміяння», 1948 г.; «Ессе Homo», 1949 р. і ін.). Йому була повернена майстерня в Дрездене, а його твори — високо оцінені в Німеччині і за рубежем. Але досягти рівня 20—30 рр., найплідніших для його творчості, йому так і не вдалося. Подібно улюбленому їм Ф.Ніцше, художник вважав світ «чудовиськом по силі». До кінця життя це чудовисько поступове поглинуо його енергію і дарування, перетворивши з «руйнівника» засад суспільства в зруйновану і спустошену людину з хворою психікою. У 1969 р. Отто Дікс помер в Зінгене у віці 77 років від крововиливу в мозок.

Джерела[ред.ред. код]

  • Rainer Beck: Otto Dix. Die kosmischen Bilder. Zwischen «Sehnsucht» und «Schwangerem Weib». Verlag der Kunst (Philo Fine Arts), Dresden 2003, ISBN 3-364-00389-0.