Пейзаж

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Семюел Бау (Samuel Bough). «Едінбурзький замок з боку вулиці Принцес», 1878 р.
Катерина Юнге. Осінній день в саду Лефортовського палацу в Москві, 1892. Третяковська галерея, Москва.

Пейза́ж (фр. Paysage, від країна, місцевість) — жанр в образотворчому мистецтві, в якому об'єктом зображення є природа. Пейзажем називають також окремий твір цього жанру. Як самостійний різновид образотворчого мистецтва пейзаж виник у китайському мистецтві, китайському живопису.

Різновидом пейзажу є зображення моря і подій, що відбуваються на морі (баталії, природні катастрофи, спортивні змагання тощо). Пейзаж за морською темою називається марина.

Різновиди[ред.ред. код]

  • Пейзаж в рельєфі
  • Пейзаж фарбами
  • Пейзаж в графіці
  • Пейзаж в фото
    • за технікою виконання
  • Акварель
  • Темпера
  • Пастель
  • Гуаш
  • Олійні, синтетичні, мінеральні фарби тощо.

Пейзаж в рельєфі[ред.ред. код]

Rolzegel.JPG
Ассірійські вояки гонять полонених юдеїв в пейзажі

Схематичні зображення пейзажів в рельєфах створили в Ассірії та Месопотамії. Зазвичай це пагорби, небагато дерев, що майже того з розміру, що і люди, тварини чи сцени збору врожаю. Первинні пейзажі це суміш жанрів, їх зародок, де в одному зображенні і побутовий жанр, і пастораль чи баталія, і пейзаж. Розгалуження на чисті жанри прийде доволі пізно, але суміш жанрів в одному зображенні існуватиме і надалі (пейзажі зі сценами полювання, що малював Лукас Кранах Старший, героїчні пейзажі Пуссена, пейзаі з фігурами Франсуа Мілле , Курбе, Клода Моне тощо).

Пейзажі в стінописах Стародавнього Риму[ред.ред. код]

Фреска часів Стародавнього Риму

Постійні культурні запозичення зі східних країн Азії в стародавньому Римі спонукали появу стінописів з зображеням садів і пейзажів. Сади, вілли в садах і приємне дозвілля були головними мотивами подібних стінописів. Кращі зразки подібних зображень зберіглися в містах Помпеї, Геркуланум і Стабії, загиблих від виверження вулкану Везувій.

На фресці зі Стабій зберіглося зображення узбережжя з човном, приморської вілли серед дерев на тлі невисоких гір. Не виключено, що це узагальнена замальовка реальної місцевості без детального відтворення подробиць. Але на стінописах частіше були уявні пейзажні зображення, набрані з «шматків» реальності — дерева з покрученими стовбурами, вази на колонах, кущі, вівтарі, невеличкі храми. В цих зображеннях люди не відіграють головної ролі і слугують для оживлення зображення (стаффаж). Дерева неможливо розпізнати за ботанічними характеристиками. Це схема дерева. Іноді характер крони підказує, що в зображенні є кипаріс, але це швидше виняток. Прикладом подібного стінопису є сакрально-ідиллічний пейзаж з Помпей.

Сучасній уяві про пейзажний живопис відповідає фреска Сратодавнього Риму на тему аргонавтів — з поеми Гомера «Одісей». Між двома червоними пілястрами відкривається приморський краєвид зі скелями, пагорбами з деревами та тваринами, човнами на воді. Глядач ніби глянув у далечінь і побачив сцену, змальовану Гомером. Слід пам'ятати, що і в китайській, і в вропейській традиції пейзажного живопису — сам пейзаж мав умовний характер, тільки з використанням цілком реалістичних деталей та явищ — дерев, пагорбів, зображень тогочасної архітектури чи її окремих елементів, водойм, човнів, тварин та птахів.

Були і свої суттєві відмінності. Пейзаж в китайський традиції зайняв найпрестижніше місце з сивої давнини. На відміну від китайського живопису в європейській традиції пейзаж зайняв найнижчі щаблі, мав підкорену, допоміжну функцію в зображеннях з фігурами і став престижним лише в 19 столітті.

Пейзажі середньовічного Китаю[ред.ред. код]

Цуй Бо. «Бамбук і чапля». 11 століття.


Як самостійний жанр живопису пейзаж виник в средньовічному Китаї у 6-му столітті нашої ери. Природа, за уявою китайців, була втіленням світопобудови, світового закону дао. В живопису це відбилося створенням картин типу «шань-шуй» («гори-водойми»). Панорамні картини наповнені скелями і горами, оповитими хмарами, туманами, крізь які ледь помітні ліси, людські домівки, човни тощо. Подібні зображення вільно текли сувоєм. І їх обмежувала лише довжина сувою. Символічні значення отримали і деякі рослини, особливо бамбук, дикий банан, сосна, місцева дика слива «мейхуа». Зображення цих рослин було таким частим, що стало канонічним і дожило до 21 столітття. Своєрідно відтворювали пейзажисти і перспективу — згасанням фарби на дальніх ділянках планів, що ніби потопали в тумані, вологому повітрі. Зображення доповнювали вірші і каліграфія.

З'явились і видатні майстри пейзажного жанру — художники Го Сі (11 століття), Ся Гуй, Ма Юань (на зламі 12-13 століть). Унікальні картини створив Цуй Бо, зафіксувавши стан природи в періоди тайфунів і негоди ( Бамбук і чапля в тайфун, кінець 11 століття). Європейський живопис досягне подібного художнього рівня лише через вісім століть.

Пейзаж в образотворчому мистецтві Японії[ред.ред. код]

Докладніше: Манґа Хокусая
Харунобу Судзукі, «Двоє закоханих грають мелодію на одному сямісені», 1768 р.

[[Файл:|міні|праворуч|200пкс|]]

Японія. Худ. Садахіде Гюнтей. Пейзаж. Музей Гіме, Париж

Пейзажний живопис Японії сформувався лише к початку 13 століття і багато чого запозичив зі знахідок пейзажних митців Китаю. Це сталося значно раніше, ніж в графічних спробах. Пейзажний живопис Японії набув поширення в техніці туші, тобто був монохромним і мав назву «субоку га»[1]. Але пейзажі цього періоду були досить умовні, ідеалізовані, хоча і складались із шматків вихоплених реальних краєвидів. Але подавались в картині умовно, не були прив'язані до реальних краєвидів. Це були фантастичні краєвиди гір, річок і долин, водоспадів і лісу взагалі, як частини всесвіту, його філософського і узагальненого відбитку. Так, парадоксальними були краєвиди японського озера Біва, де художники ніколи не були. Це було вимріяне зображення озера, про яке вони лише чули. Пейзаж в живопису того періоду ще не був зображенням точно відтвореного і конкретного краєвиду. Майстрами керували канони, вже готові традиційні схеми і настанови, котрі сильно стримували ініціативу і індивідуальні пошуки митців.

Злам прийшовся на 15 ст., коли до створення пейзажів звернувся художник Сессю (1420–1506). Він почав подавати пейзажі більш конкретно і вільно від скутих канонів. Але твори Сессю були практичним винятком на тлі художньої продукції інших пейзажних митців, котрі уперто повторювали затверджені схеми і канони, вироблені майстами-попередниками. Витоки цих канонів йшли ще з китайської доби Сун 9—13 століть.

Лише розвиток національної графіки в 17 столітті привніс нове дихання в зображення пейзажів. Більш мобільна графіка і не така консервативна, як живопис, швидше змінювалась і швидше відгукувалась на нові смаки і зрушення в мистецтві. Первісно в графіці 17 і 18 століть пейзаж ще відігравав підкорену роль. Зазвичай його зображення в ті часи — це невеликі клаптики чи тло гравюр з іншими сюжетами. Пейзажі лише супроводять сюжети картин і гравюр в творах Моронобу (1618–1694), Масанобу (1686–1764). Такий стан утримувався і до приходу в японську гравюру укійо-е нової генерації майстрів. Пейзаж як самостійний жанр ще не існував для таких митців як Сяраку (кінець 18 ст.), як Кітаґава Утамаро (1753–1806) і для Харунобу Судзукі (1725–1775). Але до пейзажів в гравюрі звернувся ініціативний і велетенські обдарований Кацусіка Хокусай, що призвело до рішучих зрушень в галузі[2].

Серед розповсюджених пейзажних мотивів японського образотворчого мистецтв — зображення гори Фудзі. З давніх давен її замальовувала безліч художників і оспівував натовп поетів. Серед ілюстрацій рукопису «Діяння принца Сетоку Тайсі», латоваого 10 століттям, знайдене зображення гори Фудзі. До образу популярної гори звертались Сессю, Огата Корин (1658–1716), Кано Таніу (1602–1672), Тайга (1723–1776) і низка послідовників. Але виробився сталий канон і тут. Гора почала виступати узагальненим символом і ніби не мала до існування людей ніякого відношення. Сталим штампом стало зображення гори з трьома вершинами, вкритими снігом. Але в реальності такою гора поставала перед спостерігачами лише з південно-західного боку і мала не тільки цей «фасад».

У Хокусая теж є урочисте ставлення до гори, яку вважали в Японії святинею. Але він почав подавати її у власних малюнках і гравюрах з різних боків, подав її буденне і тимчасове оточення, її відображення в водоймах, її змінний образ в різні пори року. Так, над серією гравюр з зображеннями гори Фудзі Хокусай працював десять років. І хоча назва серії «Тридцять шість видів Фудзі», в неї увійшли сорок шість окремих аркушів, пов'язаних єдиною темою.

Аби підкреслити висоту гори, він подав її такою велетенською, де блискавка перед дощем відбувається набагато нижче її верхівки. Особливий успіх мав і аркуш «Переможний вітер. Ясний день» чи «Червона Фудзі», де дерева лісу, що вкриває схили велетенської гори, схожий на мізерні цяточки. В контраст із «Червоною Фудзі» було створено і декілька відбитків цілком «Білої Фудзі» з тою же композицією, цікава, але менш виразна, вона не увійшла в серію. Але кожний аркуш серії художник підписав з конкретними вказівками місцевостей. Пейзаж як жанр захопив Хокусая і він почав постійно включати пейзажні зображення в випуски Манга. А 1817 року весь сьомий том манга присвятив тільки пейзажам[3] . В 19 столітті до створення пейзажів звернеться вже низка японських митців різної обдарованості.

Були у японського пейзажного жанра і свої особливості — він більш графічний, суворіший у відбірках мотивів, менш декоративний, ніж у китайських майстрів. Своєрідний мінімалізм художніх засобів не позбавив японський пейзаж виразності, своєрідності, різноманітного настрою. Навіть узагальнення і спрощення, привнесені в пейзажний жанр модерновими течіями 20 століття, не позбавили його національного забарвлення і виразності, притаманних саме йому.

Експериментальні пейзажі Момпера[ред.ред. код]

Йоос де Момпер. «Алегорія зими».
Венцель Холлар. Голова-ландшафт.

До відомих пейзажистів доби маньєризму в мистецтві Нідерландів 16 століття належав Йоос де Момпер. Він залюбки створював вигадані пейзажі, хоча й з урахуванням реальних замальовок печер, скель, річок, гір, повалених дерев. Свої пейзажі часто малював в майстерні, а не на природі. Як майже всі маньєристи (в тому числі і Арчімбольдо, Джуліо Романо, Джованні да Болонья, Челліні) мав добру освіту, хоча й поступався попередникам в обдаруванні та віртуозності виконання своїх робіт. Знав Момпер і чудернацькі портрети Арчімбольдо, створені з квітів, птахів чи тварин. Це й наштовхнуло митця на створення пейзажів за рецептами Арчмбольдо, коли одне зображується з деталей іншого, несхожого, незвичного за формою. Так виникла серія «Пори року» або «Сезони», де художник подав алегоричні зображення сезонів через чудернацькі пейзажі. Це водночас пейзажі і чоловічі обличчя, створені з пагорбів, скель, хижок, мостів, струмків і дерев. В алегорії зими присутня навіть невелика каплиця. Це був приклад гри інтеллекту, гри зі змістами, натяками через зображення одного на зовсім інше, милування алегоріями, які полюбляли маньєризм і бароко.

Про успіх серії незвичних пейзажів Момпера слугують і гравюри Венцеля Холлара — наприклад, аркуш Голова-ландшафт.

Відомі пейзажисти[ред.ред. код]

Серед відомих пезажистів імена художників різних країн і століть:

Міські графічні пейзажі Шарля Меріона[ред.ред. код]

«Абсида собору Паризької Богоматері», офорт, 1853 р.


Пейзажі настрою. «Вілла біля моря» Арнольда Бекліна[ред.ред. код]

Вілла біля моря, Монако, 1865 р.

Сильною стороною таланту Бекліна було створення пейзажів настрою. Навіть в ескізах вони зберігали тривожний і утаємничений характер («Руїни будівлі в Келі»). Деякі пейзажні мотиви Беклін розробляв неодноразово. Так було і з «Віллою біля моря». Ранішній варіант з Монако виявився вдалішим. Художник не зосерджувався на дрібницях варіанту 1878 року, не наближав споруди і самотню жінку до глядача. Загадковість була і в тому, що художник не давав глядачеві привіду для розгадок — чи то реальність 19 століття, чи це римська вілла доби імператорів. В картині панує похмурий день і похмурий настрій. Здається, вілла почала руйнуватись. Але до цього нема ніякого діла жінці(Володарці вілли? Покинутій дружині? Самотній вдові в траурі?)Незрозуміло, чи то просто чорне вбрання, чи то траур.

Зимові пейзажі як окремий мотив[ред.ред. код]

Рубенс з помічниками, «Фермерський двір взимку».
Акселі Галлен-Каллела. " Ковзанярі на льоду озера ", 1896 р.

Російські пейзажисти 19-20 ст[ред.ред. код]

Худ. Беггров О. К. (1841–1914), «Невський проспект ввечері», 1882 р.


Пейзажисти України[ред.ред. код]

Галерея[ред.ред. код]

Богаєвський Костянтин Федорович, «Вітрильники. Захід сонця», 1912 р.

Пейзажисти Сполучених Штатів[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Короткий енциклопедичний словник з культури. — К.: Україна, 2003. ISBN 966-524-105-2
  • Kenneth Clark, Sir Kenneth, «Landscape into Art», 1949, page refs to Penguin edn of 1961
  • Hugh Honour and John Fleming, « A World History of Art»,1st edn. 1982 & later editions, Macmillan, London, page refs to 1984 Macmillan 1st edn. paperback. ISBN 0-333-37185-2
  • Christopher S Wood, Albrecht Altdorfer and the Origins of Landscape, 1993, Reaktion Books, London, ISBN 0-948462-46-9

Примітки[ред.ред. код]

  1. «Сокровища искуства стран Азии и Африки», выпуск 1, Москва, «Изобразительное искусство», 1975, с. 129–130
  2. «Сокровища искуства стран Азии и Африки», выпуск 1, Москва, «Изобразительное искусство», 1975, с. 130–131
  3. «Сокровища искуства стран Азии и Африки», выпуск 1, Москва, «Изобразительное искусство», 1975, с. 130

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]