Понтійські греки

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Понтійці
Pontic Greek man from Trebizond in traditional clothes.jpg
Понтійський грек, Власіс Агдзідіс
Загальна кількість близько 4 000 000
Найбільші розселення Греція, Грузія, Росія, Україна, Казахстан, Туреччина, Вірменія
Близькі етнічні групи греки, вірмени
Мова грецька, понтійська
Релігія православ’я, іслам

Понті́йці (грец. Πόντιοι), Понтійські греки — етнографічна група греків, нащадки вихідців з історичної області Понт на північному сході Малої Азії.

Понтійські греки компактно проживають в Україні, Грузії (абсолютна більшість вже покинула країну), Росії (Кубань республіки та областях Північного Кавказа), Казахстана, Греції, Туреччини та Вірменії. Самоназва — ромеї; наразі прийнята форма «понтіос» (понтієць), яку дали їм греки метрополії. Спілкувались на понтійському діалекті, впродовж XX століття переважно перейшли на російську чи новогрецьку мови.

Історія[ред.ред. код]

З 8 століття до н. е. стародавні греки засновували свої колонії по берегах Понта Евксінського, тобто Чорного моря, сама область отримала назву Понт із головним містом Трабзон, а союз античних полісів Північного Причорномор'я, відомий в історіографії як Боспорське царство. Втім колонії, що виникли на узбережжі нинішніх Росії, України, Грузії, до 5 століття до н. е. занепали здебільшого через навали полудських племен.

Масове переселення греків на територію Причорномор'я відбулась в середині 15 століття після падіння Константинополя: елліни тікали від турок-мусульман в єдиновірну Росію. Була тут й ідеологічна складова: московські царі проголосили себе спадкоємцями Візантійської імперії, що також натякало на культурну та релігійну спадкоємність. Російська дипломатія сприяла переселенню греків, останні отримували земельні наділи, певні пільги як звільнення від податків на певний час тощо. Хоча турецька влада і намагалася перешкодити відтоку з Порти працьовитих еллінів, при цьому не робилось жодних спроб припинити дискримінацію за конфесійною та національною ознаками. Наприкінці 18 — початку 19 століть на півдні Росії утворились великі грецькі осередки в Одесі, Балаклаві, Таганрозі і в багатьох інших місцях.

В Радянському Союзі проживало близько 360 тисяч еллінопонтійців. В 1942, 1944 і 1949 роках греки радянського Чорноморського узбережжя були вислані до Сибіру та казахстанські степи. Їх везли у товарних вагонах, попередньо передавши все їх майно населенню. Особливо жорстоким було виселення в липні 1944 року з Криму. До розпаду СРСР в Грузії мешкало понад 100 тисяч греків, приблизно стільки ж в Україні (в основному в Донецькій області — див. Греки Приазов'я), на Північному Кавказі — понад 80 тисяч, у Казахстані — близько 30 тисяч, у Вірменії — приблизно 7 тисяч.

На території українського Приазов'я розрізняють гілку понтійців — урумів. Власне урум — турецька назва понтійських греків.

Депортація[ред.ред. код]

Докладніше у статті Депортація понтійських греків

В 1942, 1944 та 1949 роках понтійських греків радянського Чорноморського узбережжя було депортовано до Сибіру та Казахстану.

Сучасний етап[ред.ред. код]

Понтійські греки підтримують тісні контакти зі своєю етнічною батьківщиною, головним посередником при цьому виступає Рада греків зарубіжжя, а саме, так звана, «сьома периферія», до складу якої входять країни колишнього СРСР. Координатор «сьомої периферії» — Іван Саввіді, російський підприємець, депутат Державної Думи Російської Федерації. 15-16 лютого 2010 року в ході візиту прем'єр-міністра Греції Йоргоса Папандреу в Москві відбулась зустріч Папандреу та Саввіді, на якій було узгоджено проголошення 2014 року в Росії Роком Греції і навпаки — в Греції Роком Росії[1]. Крім того обговорювались проблеми грецької діаспори на теренах СНД та репатріантів в Греції[2].

Справжня гордість понтійців та власне греків — Федір Юрчихін, російський космонавт (423-й космонавт світу і 98-й космонавт Росії), Герой Російської Федерації. У свій перший політ Федір Юрчишин взяв національний прапор Греції «галанолевко» — на знак любові до своєї історичної батьківщини[3], а також він через супутниковий зв'язок спілкувався із матірю понтійською мовою[4].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]