Таганрог

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
місто Таганрог, Таганріг
рос. Таганрог
Coat of Arms of Taganrog (Rostov oblast) (1808).png Flag of Taganrog (Rostov oblast).png
Герб Таганрога Прапор Таганрога
Port of Taganrog.jpg
Країна Росія Росія
Суб'єкт Російської Федерації Ростовська область
Код ЗКАТУ: 60437
Основні дані
Час заснування: 12 вересня 1698
Статус міста з 1775 року
Населення 254,8 тис. (2013)
Площа 79,7 км²
Густота населення 3317 осіб/км²
Поштові індекси 347900–347942
Телефонний код +7-8634
Географічні координати: 47°14′00″ пн. ш. 38°54′00″ сх. д. / 47.23333° пн. ш. 38.90000° сх. д. / 47.23333; 38.90000Координати: 47°14′00″ пн. ш. 38°54′00″ сх. д. / 47.23333° пн. ш. 38.90000° сх. д. / 47.23333; 38.90000{{#coordinates:}}: не можна мати більш ніж один первинний теґ на сторінку
Часовий пояс UTC+3, влітку UTC+4
Висота над рівнем моря 30 м
Влада
Веб-сторінка http://www.taganrog.ru
Карта
Таганрог, Таганріг (Росія)
Таганрог, Таганріг
Таганрог, Таганріг

Таганрог або Таганріг (рос. Таганро́г; у 17751784 роках — Троїцьк) — місто обласного підпорядкування в Ростовській області Російської Федерації, порт на північно-східному березі Таганрозької затоки Азовського моря. Відноситься до етнокультурного регіону Донщина. Населення — 254,8 тис. мешканців (2013).

Походження назви міста[ред.ред. код]

За поширеною серед науковців думкою[1], назва Таганрога складається з двох слів - тюркського «таган» і слов'янського «ріг». Словом «ріг» наші предки споконвіку називали морський чи річковий мис, виступ суші в сторону води. На Україні існує місто Кривий Ріг, яке розташоване на злитті річок Інгулець і Саксагань. На морському мису побудоване і місто Таганріг, там, де за твердженням істориків, колись знаходився старовинний маяк з вогненною жаровнею («таган»).

До 1924-го року, під час знаходження міста у складі УСРР, згідно з нормами тогочасного правопису, його назва писалася по-українські «Таганріг». Офіційна русифікація назви міста відбулася, здається, суто з політичних міркувань.

Історія[ред.ред. код]

План фортеці Таганрог і захищеної гавані, 1698 р.

Археологічні дослідження встановили, що на місці нинішнього Таганрога в VII–VI ст. до нашої ери існувало грецьке поселення, в даний час повністю зруйноване морем. Воно вивчено лише за фрагментами кераміки, які і зараз можна знайти на березі Азовського моря. Існує гіпотеза, що це поселення носило назву Кремни (грец. Κρημνοὶ), яка згадується в античних авторів. Поселення було засновано в другій половині VII ст. до н. е.. і зруйновано після середини VI ст. до н. е.., ймовірно, в результаті набігів кочових скіфів.

В епоху активної колонізації італійцями басейну Чорного моря приблизно в XIII столітті тут був побудований місто-порт Порто-Пізано.

Заснований Петром І як фортеця і база Азовського військово-морського флоту,

1711 року увійшов до складу Запоріжжя, що було на той час автономією Османської імперії.

1712 року зруйнований турками.

1734 року запорожці знову були в унії з Російською імперією. Того ж року Таганріг був у Кальміуській паланці.

1746 Таганріг переданий до Землі Донського війська.

1774 року за Кучук-Кайнарджійським мирним договором увійшов остаточно до складу Російської імперії. Після заснування Севастополя втратив значення військово-морської бази, натомість розвинувся на великий зовнішньо-торговельний порт (головним чином, вивіз пшениці).

Із 1802 — центр Таганрозького градоначальства; економічний характер міста — торговельно-промисловий, з кінця 19 століття осередок метал. і машинобудівніцтво та інші заводи, на яких у 1900-их pp. працювало бл. 6000 робітників. 1871 року у Таганрозі засновано один з найбільших банків Російської імперії — Азовсько-донський банк. У 18871920 — округове місто Області Війська Донського, З 1920–1925 місто Таганрог входив до складу Донецької губернії, УКРАЇНА..

Як центр заселеної українцями округи Таганріг був деяким осередком українського життя: у 19051915 роках тут діяла українська громада (За переписом 1926 року українці в Таганрозі становили 34,6% всього населення, а в усьому окрузі — 71,5%; росіяни — 55,2% і 21,9% відповідно). У 19201924 роках Таганріг входив з усією округою до складу УРСР, 1924 від неї відокремлений і приєднаний до РРФСР; з 1937 року у складі Ростовської області.

Промисловість[ред.ред. код]

Таганрог — важливий індустріальний центр. Заводи: метал., котельний, комбайнів, судноремонтний, ковальсько-пресового і електротермічного устаткування та інші; харчова, легка (зокрема шкіряновзуттєва), будівельних матеріалів.

Освіта[ред.ред. код]

Радіотехнічний і педагогічний університети, ряд технікумів.

Культура[ред.ред. код]

Музеї, галереї[ред.ред. код]

Taganrogmuseumofart.jpg
Taganrog Museum Art inner yard 1.jpg
Taganrog Museum of Art inner yard 2.jpg
Sharonov house1.jpg
Таганрозький художній музей Внутрішній дворик Художнього музею Лоджія у дворику музею Музей Містобудування та побуту

Театри[ред.ред. код]

Театр імені А. П. Чехова (Таганрог)

Муніципальні музичні колективи[ред.ред. код]

  • Муніципальний камерний оркестр
  • Муніципальний камерний хор «Лік»
  • Таганрозький джаз-оркестр
  • Муніципальний ансамбль народних інструментів «Диво»
  • Муніципальний духовий оркестр

Бібліотеки[ред.ред. код]

Бібліотека ім. А. П. Чехова

Палаци культури, спорту, концертні зали[ред.ред. код]

  • Таганрозький палац молоді — вул. Петровська, 107
  • Молодіжний центр — вул. Петровська, 89
  • Міський будинок культури — вул. Петровська, 104
  • Концертний зал «Олімп» (КДК «Олімп») — вул. Заводська, 20/3
  • Концертний зал Палацу Алфераки — вул. Фрунзе
  • Концертний зал публічної бібліотеки ім. Чехова — вул. Грецька
  • Палац культури «Фестивальний» (колишній ДК з-ду «Червоний Казаняр») — ул.ім. Леніна, 212
  • Палац культури з-ду «Прибій» — вул. Велика Бульварна, 12-1
  • Палац культури СКЦ «Приморський» (колишній ДК ім. Г. Димитрова)
  • Клуб № 1 ТТІ ПФУ — вул. Чехова, 22б
  • Палац спорту «Прибій» — вул. Б.Бульварная, 13
  • Палац спорту «Червоний казаняр» — вул. Леніна, 216
  • Палац спорту «Олімп» (Тагмет) — вул. Заводська, 20

Кам'яні сходи[ред.ред. код]

Кам'яні сходи — одна з визначних пам'яток Таганрога, сходи, що сполучають Грецьку вулицю з Пушкінською набережною. Протяжність — 108 м, ширина — 6,5 м. Автор проекту — архітектор Франц Боффо.

Old Stone Steps (Taganrog).jpg
Pushkin Embankment (Taganrog).jpg
Romance Double Bass.jpg
Gulf of Taganrog Pushkin Embankment.jpg
Старі кам'яні сходи, вид з Грецької вулиці в бік Таганрозької затоки і Пушкінської набережної. Вид на Пушкінську набережну від верхньої частини кам'яних сходів. Скульптурна композиція «Роман з контрабасом», присвячена однойменному чеховському оповіданню. Яхти Таганрозької затоки Азовського моря. Вид з Пушкінської набережної.

Парки[ред.ред. код]

Фонтан у парку ім. Горького

Пам'ятники[ред.ред. код]

Відомі люди[ред.ред. код]

Палац Альферакі.

У місті народились:

Більшу частину життя тут прожив святий Павло Таганрозький (1792—1879), мощі якого зберігаються у Свято-Нікольському храмі.

Український Таганріг[ред.ред. код]

Місто Таганріг. Український провулок.

Колись тут жили давні греки, а в ХІІІ ст. недовгий час існувала італійська колонія Порто-Пізано. Турецька навала знищила повністю міське життя на північному узбережжі Азовського моря. Російський цар Петро Перший, за допомогою українських козаків захопивши турецький Азов 1696-го року, наказав будувати нову фортецю і базу військово-морського флоту на мису Таганний Ріг, неподалік від впадіння в море ріки Міусу.

Будівниками і першими жителями нового міста ставали здебільшого саме українці. По-перше Україна була поблизу, по-друге, в кріпацькій Росії важко було знайти потрібну кількість робочих рук, а поміщики не бажали заселювати ці землі своїми селянами, бо близькість земель запорізьких та донських козаків приваблювала кріпаків до втечі та переходу у козацтво. На Україні ще існувало вільне селянство, яке разом з незаможним козацтвом і склало ядро первісного населення Таганрозького краю.

Хоча офіційно Таганріг і не входив до складу українських земель, місцеве населення соціально і політично тяжило до українського Запоріжжя та Гетьманщини. Коли 1708-го року запорізькі козаки перейшли на бік гетьмана Мазепи у його боротьбі з Росією, серед мешканців Таганрога виявилося забагато симпатиків українського гетьмана. Весною 1709-го року Петро Перший відправляється на Дін, аби чинити розправу над донськими козаками, що брали участь в антидержавному повстанні Кіндрата Булавіна. 22 квітня цар на судах прибув до Азова, де керував стратою багатьох повстанців, а 26 квітня був уже в Таганрозі. Виявилося, що у місті існував досить великий гурток, на чолі з місцевим протопопом, який встановив зв’язок з гетьманом Мазепою, та чекав на прихід до Таганрога шведів. Слідство над таганрозькими українцями продовжувалося два тижні, і закінчилося, як і в Азові, стратою всіх учасників антиросійського повстання.

Та перемога Петра під Полтавою дуже скоро обернулася для нього втратою і Азова і Таганрога. Спочатку запорожці визнали над собою турецький протекторат, а 1711-го року, програвши турецьку війну, Петро Перший змушений був повернути Туреччині всі російські надбання на узбережжі Азовського моря. Таганріг і Азов було зруйновано, а землі ці оддані турками до складу Запорізької Січі.

Повернення запорожців до Росії 1734-го року негативно відбилося на долі територіальних надбань січових козаків. 1746-го року місце, де знаходився колись Таганріг, було вилучене російським урядом зі складу запорізьких земель, а з 1769-го року тут розпочалося нове будівництво морського порту. І знову чільною силою в цьому будівництві стали українці. Головним осередком українського життя в тодішньому Таганрозі стала Троїцька слобода на околиці міста, яку заснували колишні запоріжці, і звідки кожного ранку відправлялися сотні робітників на працю до Таганрозького порту.

Місцевою аристократією Таганрога ставали українські поміщики, які скуповували ґрунти в окрузі та заселяли їх своїми селянами з України. Адміністративно Таганріг підпорядковувався Катеринославу на Дніпрі, і був частиною спочатку Катеринославського намісництва, а потім Новоросійської і Катеринославської губерній.

Крім українців та росіян у Таганрозі жило ще багато греків. Це були так звані «понтійські греки», які за закликом російського уряду з кінця ХVІІІ століття переселялися на відвойовані від турків землі зі своєї колишньої батьківщини – південного узбережжя Чорного моря, так званого Понту. Греки здавна займалися торгівлею, і в Таганрозі вступали до купецького стану, дуже швидко створивши своєрідний торгівельно-аристократичний клан у місті. Але українська стихія Таганрозького краю не могла не охопити і греків. Як згадував відомий етнограф Володимир Богораз, який у 70-ті роки ХІХ століття навчався у Таганрозькій гімназії, крім справжніх прізвищ таганрозькі греки мали ще й вуличні прізвиська, які звучали виключно по-українському. Так Богораз пише про грека Лікіардопуло, якого на вулиці звали «Свиняча Шия», за те, що колись його батько чи дядько «стягнув на базарі з воза вказану частину свинячої туші». (Минув час, і забулося, хто саме скоїв цей ганебний вчинок, але його нащадку постійно нагадувалося про це, і то була дуже дієва народна педагогіка). Іншого грека, на прізвище Попандопуло, на вулиці звали «Макітра», через те, що він дійсно, своїм виглядом, був дуже схожий на цей український народний посуд.

Не було українське населення Таганрога і простою етнічною масою. Були серед таганрозьких українців і митці, які плідно працювали на ниві розвитку української культури. Уродженцем Таганрозької землі був Олександр Корсун – поет, видавець та етнограф, реформатор українського правопису, якого дуже цінував Тарас Шевченко, і який незаслужено забутий на сучасній Україні. Народився на Таганрожщині і Микола Щербина, учасник українського альманаху «Молодик». У ХХ столітті Таганрозька земля подарувала Україні видатного мовознавця (який філігранно володіє українською мовою), громадського діяча Олександра Пономарева і архітектора Ярослава Ткаченка. Ну а про «українського поета» Антона Чехова, дякуючи Віктору Януковичу тепер знають всі, і спритні дослідники без великих зусиль відшукали українське коріння в родоводі цього найбільш знаного у Росії уродженця міста Таганрога.

Бажав побувати у Таганрозі і Тарас Шевченко, плануючи в листопаді 1844-го року подорож на Кубань, до свого друга, українського драматурга і майбутнього наказного отамана Чорноморського козачого війська Якова Кухаренка. «Я на те літо буду у Таганрозі, напиши, будь ласкавий, як там найти шлях до тебе, от набалакаємось!», - писав Тарас з Петербурга до кубанського отамана. На жаль, ця подорож до Донщини та Кубані так і не відбулася – замість неї український геній відправився на десять років в оренбурзькі степи, у солдатчину.

1887-го року Таганріг було вилучено зі складу Катеринославської губернії та приєднано до Області війська Донського. Не зважаючи на це, Таганрозька земля і тоді, як раніш, залишалася українською етнічною територією. Згідно з першим загальноросійським переписом населення 1897-го року, у Таганрозькому окрузі Області війська Донського кількість українців складала 61,7 % від всього населення, а росіян тільки 31,7 %.

Як і скрізь у Російській імперії, до 1905-го року українське друковане слово і українські організації в Таганрозі були заборонені. Лише в наслідок Першої російської революції цих заборон удалося позбутися. Відразу зорганізувалася українська громада і в Таганрозі. Організоване українське життя у місті продовжувалося десять років, і було заборонено знову в 1915-му році, згідно з законами воєнного часу в роки Першої світової війни. Од того часу вільного використання української мови в громадському вжитку, в сучасному Таганрозі залишилася лише одна пам’ятка, точніше пам’ятник на Старому цвинтарі міста. Напис на однієї з могил повідомляє: «Микола Кулик помер 12 вересня 1914 року, 78 літ від побачення сонця. Подай же нам, всещедрий Боже, життя як батько перейти, любов беззвучную сугубу на той світ тихий принести».

Позначилися на українському житті Таганрога і буремні події Епохи Визвольних Змагань. Весною 1918-го року до Таганрога перебрався, втікаючи від німців, більшовицький уряд Радянської України, розмістившись в одному з будинків Тургенєвського провулка міста. Але вже у квітні до Таганрога увійшли німецькі війська, а в травні Українська Держава гетьмана Скоропадського оголосила про те, що Таганріг, як українська земля, повинен знаходитися у складі України, приєднавши його знову до Катеринославської губернії. Відтоді розпочалася дипломатична боротьба за Таганріг з урядом Дону, який також проголосив свою незалежність від Росії. Скоропадський вбачав у незалежному Доні українського союзника в протистоянні з більшовицькою Москвою, тому згодився на компроміс. Згідно з угодою, що була підписана 7 серпня 1918-го року, Таганріг повертався до Всевеликого Війська Донського, але входив до складу особливого Таганрозького промислового району, керівництво яким здійснювала спільна донсько-українська комісія, що була дислокована у Харкові. Договір також передбачав зрівняння в політичних правах українців та донських козаків, що проживали в Донській республіці, та залишав відкритим питання про майбутнє приєднання всіх донських земель до федеративної України.

В свою чергу російські більшовики, окупувавши згодом і Дон і Україну, визнали право таганрозьких українців на існування в складі єдиної радянської України. Вирішивши втихомирити український національний рух, червона Москва вдавала з себе палкого захисника національних прав поневолених народів. 1920-го року Таганріг увійшов до складу Донецької губернії Української РСР, центр якої знаходився спочатку в Луганську, а потім в Бахмуті (сучасний Артемівськ Донецької області). В складі губернії було створено Таганрізький район, який став згодом Таганрізьким повітом.

Розпочався на Таганрожщині процес українізації. 1923-го року вулиця Михайлівська була перейменована на вулицю Тараса Шевченка, а Комерційний провулок, що з’єднує два береги Таганрозької затоки, став Українським провулком. На щастя, ці назви збереглися і в сучасному Таганрозі.

Цього разу в складі України Таганріг пробув чотири роки. 1924-го року його знову приєднали до Росії, хоча всесоюзний перепис населення 1926-го року знову показав, що Таганрозький край є етнічно українським – відсоткова кількість українців навіть збільшилася в порівнянні з переписом 1897-го року, і складала тепер 71,5 %. А в наслідок Голодомору 1932-1933 рр. українців у Таганрозі стало ще більше і це посереднім чином свідчить про те, що Голодомор був штучним явищем. Не враховуючи Кубані, українські етнічні землі за межами УРСР не зазнали такого нищівного голоду, яким він був на Україні. Тисячі селян з України рятувалися на Стародубщині та Східній Слобожанщині, перетнувши адміністративний кордон УРСР з РРФСР, наче за якимось чарівництвом, люди потрапляли з країни суцільної смерті до землі більш-менш ситого існування. І не даремно радянський уряд своїми директивами забороняв українцям виїзд з УРСР та Кубані, адже занадто явно виявлявся збіг межі голоду з кордоном УРСР.

Але не зважаючи на всі кордони, люди тікали з голодної України, врятовуючи життя своє та своїх родин. Таганріг був тоді значним промисловим центром, тут була можливість влаштуватися на металургійний, котельний та інші заводи. Українці самовільно заселяли землі на північній околиці Таганрога, на шляху, що прямував до українського кордону. Люди будували хатки, робили собі городи навколо. Адміністрації заводів потрібні були робітники, і міська влада змушена була визнати офіційно статус нового поселення, який став називатися Північним, а дотепні українці між собою звали його «Соловки» - і за географічним становищем відносно Таганрога, і за своїм власним непевним становищем відносно майбутніх дій радянської влади.

Та врятувавши своє життя, місцеві українці не змогли врятувати свою національну ідентичність. Радянській владі не потрібні були українські етнічні райони за межами Української РСР. Тут українців змушували визнати себе росіянами, мовляв «українці живуть в Україні, а в Росії вони росіяни». Будь який спротив в сталінському СРСР був вкрай небезпечним для людини, і люди в цьому переконалися не один раз. Наступний перепис 1939-го року показав, що українська більшість зникла в Росії скрізь – на Кубані, на Східній Слобожанщині, не став винятком і Таганрозький край. А через кілька років прийшла на ці землі Друга світова війна. Пройшовши через горнила стількох випробувань, людям було не до збереження свого українства – в першу чергу треба було вижити. Важко винити їх за це. Українська історія Таганрога закінчилася…

Галерея[ред.ред. код]

Колишня гімназія Чехова.

Міста-побратими і міста-партнери[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Див. наприклад: Е. С. Отин. Русская ономастика и ономастика России. М.: Школа-Пресс, 1994.(рос.)

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]