Середньогрецька мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Greek alphabet alpha-omega.svg

Стаття з серії:
Грецька мова


Візантійська мова (грец. Ρωμαϊκή γλώσσα), або Середньогрецька мова (грец. Μεσαιωνική ελληνική γλώσσα) — один з етапів розвитку грецької мови. Мова грецького та еллінізованого населення середньовічних держав Східного Середземномор'я та Середньовічної Греції зокрема, офіційна та, частково, розмовна мова Візантійської імперії, особливо її столиці — міста Константинополь. Середньогрецька мова являє свого роду перехідний етап між давньогрецькою мовою античності і сучасною новогрецькою мовою Греції та Кіпру.

Історія[ред.ред. код]

Хронологічно дньогрецький етап охоплює практично все Середньовіччя від остаточного поділу Римської імперії до падіння Константинополя 1453 року.

Пізня античність, раннє Середньовіччя[ред.ред. код]

Завдяки інтенсивній давньогрецькій колонізації, що підтримувала економіко-соціальні зв'язки між грецькими містами Середземномор'я та Причорномор'я, у часи ранньої античності спостерігається відносна єдність писемного та усного мовлення греків. З поширенням давньогрецької писемності та розвитком літературної мови встановлюються її літературні норми, писемна мова поступово кристалізуються і втрачає гнучкість та жвавість, характерну для розмовної мови. Схожі процеси спостерігалися і на Заході імперії, де класична письмова латина поступово відірвалася від вульгарного мови провінцій (див. Народна латина).

Ранньовізантійський період[ред.ред. код]

У перший період візантійської доби народна, жвава та спрощена у домашньому побуті мова почала змагання із літературною, на той час ще не надто відмінною. До цього періоду відносяться значні і більш-менш вдалі спроби зближення між літературною та розмовною формами мови, що виражались у запозиченнях письменниками із народного мови форм слів і виразів. Такі спроби спостерігаються в хроніках Малали та Феофана, деяких житіях святих. Офіційною мовою Візантії аж до 7 століття була латина, тож у лексиці та морфології візантійської мови відчувається сильний латинський вплив.

Пізньовізантійський період[ред.ред. код]

Небажання втрачати зв'язку з античністю в боротьбі за збереження римської спадщини призводить до того, що літературний пуризм епохи Комнінів поступово пригнічує його. Літератори другого періоду й взагалі утворена більшість поставилися до народної мови з аристократичною зневагою, як до грубої та низьої, нездатної виражати високі ідеї й художні образи. Письменники епохи Комнінів і Палеологів, ретельно уникаючи народних виразів, віддалили літературну мову від живої до такої міри, що в 12 та наступних століттях літературна мова стала предметом шкільного навчання й літературної моди, насилу розумілась неосвіченою більшістю суспільства.

Ситуація із розривом між літературно-писемною та усною мовою поступово посилювалась зростанням присутності інших мов, що розділивши колись єдиний грецький мовний простір із центром на кілька ізольованих ареалів. Так, виділилась цаконський діалект, понтійський діалект, у центральних регіонах Малої Азії (Каппадокія) за значного тюркського впливу після 1071 року сформувався каппадокійський діалект. В умовах майже повної безграмотності, незрозумілості та важкодоступності освіти архаїчною літературною мовою, а також в умовах постійної іноземної інтервенції після 1204 року, більшість грецьких селян краще розмовляли іноземними мовами, аніж власною літературною. У пізньовізантійський період ролі лінгва франка узбережжя виконують французька мова та італійська мова. У гірських регіонах використовувалась також албанська мова, інколи південнослов'янські мови та діалекти, арумунска мова та навіть циганська.

В результаті постійного міжнаціонального спілкування в грецькій мові у візантійський період виробляється низка спільних рис з іншими балканськими мовами (див. Балканський мовний союз). Після захоплення турками Адріанополя (нині Едірне) у 1365 році, візантійські діалекти піддаються все більшому впливу турецької мови. Багато греків (Мала Азія, Фракія, Македонія) остаточно переходять на неіндоєвропейську турецьку мову та навіть приймають іслам.

У пізньовізантійський період народній мові, вигнану з літературного обігу, була надана можливість природного розвитку в народному вжитку і зберігання в небагатьох пам'ятки народної словесності. Про те, наскільки великою була різниця між штучно підтримуваною чистою літературною мовою і вживаною в народі, можна судити за численними версіями перекладів на загальнозрозумілу народну мову праць найвідоміших грецьких істориків.

Закономірності розвитку[ред.ред. код]

Хронологічний та генетичний розвиток візантійської мови із давньогрецької та поступовий перехід у сучасну новогрецьку мову відмінний, наприклад, від історії латинської мови. Остання після формування романських мов майже зовсім перестала розвиватись, втративши зрештою й ужиток. Грецька ж мова в основному зберігала єдність та поступовість розвитку до новітнього часу.

У візантійській мові виявляються тенденції до дивергентного розвитку. Характерна риса візантійського періоду — розрив між літературно-писемною та розмовною формами мови. Значно поширена диглосія: володіння і літературною мовою (серед вищих верств), і розмовними діалектами. Кінець цього процесу був покладений тільки у новогрецький період, тобто уже в 20 столітті після греко-турецького обміну населенням і поступового отуречення носіїв мови за межами незалежної Греції.

Організуючою першоосновою у розвитку неологізмів грецької мови були народні діалекти та провінціалізми, а також індивідуальні риси письменників. Вплив народних говірок, виражений у відмінностях вимови звуків, у конструкції речень (синтаксисі), у розборі граматичних форм і в утворенні нових слів за законом аналогії, почав проявлятись ще у дохристиянську епоху.

Самі ж греки, усвідомлюючи різницю між літературною і вживаною у звичайній побутовій бесіді мовах, назвали останню грец. γλώσσα δημώδης (глоссі дімодіс, дімотіка — народна мова)на протилежність першій — грец. καθαρεύουσα (кафаревуса — буквально «очищене» койне). У християнську епоху літературна і народна мови розділяються все більше та все глибше, оскільки особливості народної мови знайшли собі застосування у Священному Писанні та в церковній практиці, тобто співах та повчанні. Можна було б очікувати, що народний мова, значно віддалена вже від літературної, знайде собі поступове застосування в різних родах словесності та збагатить її новими формами та словотвором, але в дійсності, з причини крайнього пуризму, зближення двох форм грецької мови — кафаревуси та дімотіки — відбулося лише наприкінці 20 століття.

Джерела[ред.ред. код]

Візантійська імперія Історичний Портал
Орел Палеологів
Орел Палеологів
Візантійські імператори | Візантійська імперія: культурамистецтвомонети
Константинополь | Константинопольський патріархат | Фема