Арнольд Джозеф Тойнбі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Арнольд Джозеф Тойнбі
Arnold J. Toynbee Anefo.jpg
Народився 14 квітня 1889(1889-04-14)[1]
Лондон
Помер 22 жовтня 1975(1975-10-22)[1] (86 років)
Йорк
Громадянство/підданство Велика Британія
Діяльність історик, професор і дипломат
Alma mater Winchester College[d]
Коледж Бейлліол
Конфесія Англіканство
Родичі Joseph Toynbee[d] і Arnold Toynbee[d]
Брати, сестри Jocelyn Toynbee[d]
Діти Philip Toynbee[d]
Нагороди
Орден Кавалерів Пошани

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Арнольд Джозеф Тойнбі (англ. Arnold Joseph Toynbee, 14 квітня 1889(18890414)22 жовтня 1975) — англійський історик, один з розробників цивілізаційної теорії. Його дванадцятитомний аналіз становлення та занепаду цивілізацій — «Дослідження історії» (1934—1961) — це синтез всесвітньої історії і мета-історії, заснованої на універсальних ритмах становлення, розквіту і занепаду; дослідження історії у глобальній перспективі.

Нагороджений Орденом Кавалерів Пошани.

Біографія[ред.ред. код]

Тойнбі закінчив Вінчестерський коледж та Оксфордський університет. Був визнаним знавцем стародавнього світу, професором Лондонського університету (1919—1924) та Лондонської школи економіки (1925—1955), автором багатьох досліджень з історико-філософських, соціологічних та політичних проблем. Працював у Лондонській школі економіки та Королівському інституті міжнародних відносин (англ. RIIA) в Четем-Хаус, директором якого був з 1929 по 1955.

Становище вченого-спеціаліста, втягнутого у світову політику на найвищому рівні (експерт на міжнародних конференціях під час Першої та Другої Світових війн), значно визначило характер і масштаби його історичного мислення.

Досягнення[ред.ред. код]

Він увів у вжиток слово «постмодернізм». Досліджуючи розвиток західної цивілізації, запропонував періодизацію історії, що складалася з чотирьох частин — коли за «темними століттями» та «Середньовіччям», починаючи з 1475 до 1875 року, йшли «нові» (модерн) століття, за якими, у свою чергу, настав час постмодерну.

Наукова творчість[ред.ред. код]

  • Деякі праці Тойнбі, у рамах проекту Гутенберг [1]

Т. розглядав всесвітню історію як систему співіснування цивілізацій, що минають однакові фази від народження через розквіт до загибелі, у чому його можна вважати послідовником і античної традиції циклізму, й ідей О.Шпенглера. Проте на відміну від останнього, який наголошував на тому, що проходження циклу злету і занепаду неминуче, Т. ставив цей процес у залежність від проблем і завдань, з якими стикається певна спільнота, та спроможності їх подолати ("виклик-і-відповідь"). Обсяг і характер "виклику" могли сприяти динамічному розвиткові цивілізації, а могли його обмежувати й зупиняти. Виклики можуть мати фізичний (природно-кліматичний і географічний), воєнний, соціально-економічний та культурний характер. Успішність формування "відповіді" залежить від спроможності "творчої меншості" на адекватну реакцію та мобілізацію ресурсів суспільства. Чинник дії "меншості" відносить Т. до представників елітаризму підходу в історичній науці.

Цивілізація за Тойнбі[ред.ред. код]

Цивілізація, за Т., — замкнута спільнота, яка характеризується за допомогою двох основних критеріїв:

  • релігія та форма її організації;
  • територіальна ознака, ступінь віддаленості від того місця, де ця спільнота спочатку виникла.

Цивілізація не тотожна певній державі або етнічній групі, а становить спільноту, базовану на єдиній системі цінностей, обумовлених релігією. Загалом Т. виділяв протягом 20-ти років роботи над своєю теорією різну кількість цивілізацій в історії, залежно від стану поточних історичних досліджень та зміни власних критеріїв виділення окремої "цивілізації". Наприкінці роботи Т. виділяв 21 цивілізацію: єгипетську, андську, старокитайську, мінойську, шумерську, майянську, сирійську, індську, хетську, еллінську, західну, далекосхідну (у Кореї та Японії), православну християнську основну (Візантія, Балкани, Кавказ), православну християнську (Росія, Україна, Білорусь), далекосхідну основну, іранську, арабську, індуїстську, мексиканську, юкатанську, вавилонську. Також, крім перерахованих, Т. виділяє "ненароджені цивілізації" (далекозахідна християнська, далекосхідна християнська, скандінавська, сирійська "епохи гіксосів" — середина 2 тис. до н. е.), а також особливий клас "затриманих цивілізацій", які народилися, але були зупинені у своєму розвитку після народження (ескімоси, кочовики Великого степу, турки-османи, спартанці, полінезійці). У деяких випадках цивілізації, що змінюють одна одну, утворюють послідовності. Максимальне число цивілізацій у цих послідовностях, за Т., не перевищує трьох. Останніми елементами послідовностей є ті цивілізації, що існують нині. До таких послідовностей відносяться: мінойська — еллінська — західна цивілізації, мінойська — еллінська — православна цивілізації, мінойська — сирійська — ісламська цивілізації, шумерська — індська — індуїстська цивілізації. Т. також висунув критерії оцінки цивілізацій: стійкість у часі та просторі, у ситуаціях "виклику" і взаємодії з іншими народами. Сенс поняття "цивілізація" він бачив у тому, що зіставні одиниці (монади) історії проходять подібні етапи розвитку. "Успішні" цивілізації проходять стадії виникнення, зростання, надлому і розкладу.

Критика[ред.ред. код]

Концепція Т., попри свій, очевидно, вже класичний статус, викликала й викликає неоднозначне ставлення в історіографії. Основними об’єктами критики стали сама відстоювана автором ідея універсальної пояснювальної схеми історичного процесу ("метафізичні спекуляції") та її фактична основа. Величезний обсяг різнорідних історичних фактів з дуже різних періодів та регіонів, опрацьований Т. та зведений під одну схему, безперечно, надавав приводи для критики їх інтерпретації відповідними вузькими фахівцями. Іншим теоретичним зауваженням була критика того, що з усього багатоманіття історичних феноменів Т. виділяв у якості єдиного критерію виокремлення цивілізацій лише релігійний, що робить його по суті релігійним філософом. Можна стверджувати, що праця Т. не спричинила створення нової історичної школи або методології й залишилася класичним втіленням одного з традиційних філософсько-історичних дискурсів, який заперечує лінійний погляд на історичний процес. Позачасова популярність такого бачення всесвітньої історії засвідчується появою теорії "зіткнення цивілізацій" С.Хантінгтона (1996), яка в суспільних науках була піддана аналогічній критиці.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б data.bnf.fr: open data platform — 2011.

Джерела[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

  1. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.