Всесві́тня істо́рія — галузь історичної науки, яка досліджує історичний розвиток людства у глобальному просторово-часовому вимірі як цілісний процес.[1] Вона зосереджується на закономірностях, причинно-наслідкових зв’язках і взаємодіях між суспільствами, а не лише на історії окремих регіонів або держав.[1]
Історична наука як самостійна академічна дисципліна сформувалася наприкінці XVIII — на початку XIX ст., коли були розроблені основи наукового пізнання минулого та почали формуватися перші концепції всесвітньої історії.[2]
Всесвітня історія охоплює розвиток культур, економічних систем, технологій, політичних інститутів і форм соціальної організації людства. Для аналітичного опису історичного процесу використовується періодизація — умовний[3] науковий поділ історичного матеріалу на відносно однорідні часові відрізки. У межах європейської історіографічної традиції зазвичай виокремлюють доісторію, стародавність, середньовіччя, ранній новий час, нову та новітню історію; водночас такий поділ не є універсальним[3] і застосовується як узагальнювальна аналітична схема. У глобально-історичному та порівняльному підході ці періоди також інтерпретують через поняття класичності, посткласичності та модерності, які відображають типи цивілізаційного розвитку, а не жорсткі хронологічні межі.
У сучасній історіографії (з другої половини XX століття) всесвітня історія дедалі частіше розглядається в межах глобальної історії та порівняльних підходів, що аналізують міжрегіональні взаємодії — міграції, торговельні та культурні обміни, поширення релігій і технологій, а також формування імперських і світових систем, — замість опису ізольованого розвитку окремих суспільств.[4] Важливу роль у розвитку та координації таких підходів відіграють міжнародні наукові інституції, зокрема Міжнародний комітет історичних наук і Всесвітні конгреси істориків.[4]
Доісторичні часи охоплюють період від появи найдавніших кам’яних знарядь (бл. 3,3 млн років тому) до виникнення писемності та перших цивілізацій близько 3 тис. до н.е.[5] Умови, сприятливі для існування людини, виникли у кайнозойській ері[6], яка триває досі.
Люди еволюціонували в Африці від спільного предка з іншими приматами[7][8]. Процес був багатоступеневим і включав появу та тривале співіснування різних гомінідів, кожен з яких зазнавав змін.[8]
Генетичні дослідження вказують, що розходження еволюційних ліній, яке призвело до родів Homo і Pan, відбулося щонайменше 6 мільйонів років тому[8]. Рід Шимпанзе (Pan) сьогодні представлений шимпанзе та бонобо, які є найближчими живими родичами сучасних людей[7]. Після цього з’явилися австралопітеки — двоногі гомініни, у яких сформувався стійкий прямоходячий спосіб пересування, що передував формуванню роду Homo.[9]
Найдавніша відома викопна біологічна рештка прямого предка Homo — екземпляр LD 350-1 з Ефіопії (Леді-Герару) віком 2,8 мільйона років[8].
Реконструкція Homo neanderthalensis у Музеї Неандерталь, м. ЕркратРеконструкція Homo Sapiens у Музеї природничої історії, м. Відень
Близько 2 мільйонів років тому ранні представники роду Homo почали першу велику хвилю виходу із Східної Африки та розселилися в Євразії.[8] Першим видом, який масово покинув Африку, була Людина прямоходяча (Homo erectus). У процесі міграцій рід Homoдиверсифікувався на низку ранніх та регіональних видів (Homo soloensis, Homo floresiensis,Homo rudolfensis, Homo ergaster). Значно пізніше, близько 600 тис. років тому, з цієї лінії виділилися архаїчні люди, такі як неандертальці (Homo neanderthalensis) та денисівці. Водночас, сучасна людина(Homo sapiens) сформувалася у Східній Африці[8] (на територіях сучасних Кенії, Танзанії та Ефіопії[10]) 150-200 тис. років тому[8][11], що підтверджується генетичними даними та вивченням викопних решток. Хоча досі точно не відомо, де саме та коли саме Homo sapiens уперше еволюціонували з якогось більш раннього типу людей.[8]
Карта ранніх міграцій, пов'язаних з першим тривалим «заселенням» регіонів світу. Цифри вказані у тисячах років тому. Час позначений кольором за схемою зростання "частоти": від червоного (100 тис. років тому) до фіолетового (0 тис. років тому).
Близько 70-80 тис. років томуHomo sapiensпереселилися зі Східної Африки на Аравійський півострів, а звідти швидко захопили весь Євразійський континент. На той час більшість Євразії вже була заселена іншими видами людини.[12] Існував певний проміжок часу (близько 50 тис. років тому), упродовж якого людина сучасного типу схрещувалася з неандертальцями та денисівцями, таким чином запозичивши у них частину геному. Після цього періоду всі інші види роду Homo поступово зникли, і приблизно 30-40 тис. років тому Homo sapiens залишилися єдиним видом, що дожив до сучасності. Швидка експансія людства в Північну Америку і Океанію мала місце в умовах клімату пізнішої епохи зледеніння, коли помірні нині регіони були вкрай негостинні. До кінця льодовикового періоду (близько 12 000 р. до нашого часу) людина заселила майже всі вільні від обмерзання території земної кулі.
Палеоліт — найдавніший і найдовший етап розвитку людства — поділяють на три періоди: нижній, середній та верхній палеоліт.
Ранній (нижній) палеоліт — це найтриваліший період кам'яного віку, що охоплює час орієнтовно від 3 мільйонів[8] до 300 тисяч років тому. Найдавніші кам’яні знаряддя віком від 3 до 2,6 мільйонів років, які використовувалися для здобуття продуктів харчування, було виявлено у 2023 році в Кенії.[8]
В цей період найдавніші гомініни, такі як Людина уміла (Homo habilis) та Людина прямоходяча (Homo erectus), вперше почали усвідомлено виготовляти прості типові кам'яні знаряддя праці (Олдувайська та Ашельська культури), близько 1,5 млн років тому освоїли вогонь для обігріву та приготування їжі, що стало першим важливим кроком до відокремлення людини від тваринного світу.
Сцена полювання на оленів. Доісторичний скельний розпис. Іспанія
400 тисяч років тому кілька видів людей почали полювати на велику дичинурегулярно, і тільки в останні 100 тисяч років – з появою Homo sapiens – людина потрапила на верхівку харчового ланцюга.[12] Значним кроком на шляху до верхівки харчового ланцюга стало приборкання вогню: приблизно 300 тисяч років тому Homo erectus, неандертальці та прабатьки Homo sapiens опанували вогонь наповсякденній основі.[12]Середній палеоліт охоплює період приблизно від 300 до 40 тисяч років тому, і його суттю є якісний стрибок у розвитку як технологій, так і соціальної організації. Цей етап визначається пануванням неандертальців (Homo neanderthalensis) в Європі та Азії. Ключова особливість полягає в докорінному удосконаленні техніки обробки каменю (Мустьєрська культура): відбувся перехід від масивних рубил до більш спеціалізованих крем'яних виробів, оброблених з відколів. Принципова відмінність від Нижнього Палеоліту полягає в появі перших ознак складнішої духовної культури, про що свідчать, зокрема, виявлені ритуальні поховання.
Знаряддя середнього палеоліту. Центральна Європа
Пізній (верхній) палеоліт охоплює період від 40 до 10 тисяч років до н. е. і є етапом повної зрілості первісного привласнюючого суспільства. Він характеризується домінуванням людей сучасного типу — кроманьйонців (Homo sapiens). Суть цього періоду полягає у кардинальній зміні людського мислення та великому культурному і технологічному прориві. В цей час Homo sapiens винайшли складні знаряддя праці з кістки та рогу, освоїв лук і стріли. У соціальному плані цей період характеризується формуванням етнокультурних спільнот (протоетносів) та наявністю всіх ознак складної соціальної та духовної культури. Первісні суспільства відзначалися розвитком символічної та духовної культури: створенням печерних розписів, різьблених зображень, фігурок, а також ранніми формами ритуальної поведінки.
Більша частина людської історії припадає на період існування мисливсько-збиральних спільнот, які сформувалися в добу палеоліту, що передбачало кочовий або сезонно осілий спосіб життя[13]. Такі спільноти зазвичай були невеликими, організованими за принципами відносної егалітарності[5], з спільним доступом до ресурсів і мінімальною соціальною стратифікацією. Між віддаленими спільнотами могли бути можливими контакти, як у випадку «великих доріг» аборигенів Австралії.
Мезолітичний етап (бл. 10-6 тис. до н. е.) був проміжним між палеолітом і неолітом, під час якого відбувались глобальні кліматичні зміни: танули льодовики, клімат ставав теплішим, з'являлись нові екосистеми. У зв'язку з цим відбулися важливі технологічні зміни: поширилися дрібні крем'яні інструменти для вдосконалення технік полювання і виживання — мікроліти і мікрорізці, характерні для пізньопалеолітичних і мезолітичних комплексів.
У міру поширення землеробства і скотарства більшість груп мисливців і збирачів поступово інтегрувалися до аграрних суспільств, інші були витіснені на периферійні території або залишилися в ізоляції, як у випадку з невеликими племенами, які збереглися у віддалених регіонах світу дотепер.
Неолітична революція та Раннє землеробське суспільство
Неоліт, або «нова кам'яна доба», розпочався у 10-му тис. до н. е. з освоєнням людиною сільського господарства з появою ранніх сіл та одомашненням рослин і тварин — події, яка отримала назву Неолітична революція.
Першими почали займатися сільським господарством жителі Близького Сходу близько 9500 років до н. е.
Перші сільськогосподарські поселення залишалися майже повністю залежними від кам'яних (переважно, крем'яних) знарядь праці. З каменю виробляли ножі, сокири, топірці, свердлики, пилки, гачки для вудок, вістря стріл, з кістки — голки, шпильки, вістря, гребені, ґудзики, прикраси, з дерева — миски, черпаки, ложки[6].
Подальший прорив у сільському господарстві на Середньому Сході пов'язаний із розвитком організованого зрошення та з початком використання спеціалізованої робочої сили близько 5500 років до н. е.
Поширення землеробства різними регіонами:
Близько 7-го тис. до н. е. на території Сирії та Палестини стало з'являтися землеробство (вирощували пшеницю та ячмінь). 500 років потому біля поселень почали тримати стада кіз та овець.
До 7-го тис. до н. е. сільське господарство поширилося в долині Інду.
До 6-го тис. — у Стародавньому Єгипті.
До 5-го тис. — у Китаї.
У 7-му тис. до н. е. сільськогосподарський спосіб життя поширився на територію теперішньої Греції, Сербії та Італії.
5-му тис. до н. е. — західну Шотландію.
3-му тис. до н. е. — на Скандинавію. На той час 80 % території Європи було вкрито лісами.
У період неоліту виникло гончарство, вперше почали з'являтися ткані полотна, використовували вовну[6].
Більшість істориків пов’язує становлення складних релігійних культів із неолітом. У цей час формуються уявлення про Небесну матір, батька Небесного, Сонце і Місяць як божества, з'являються святилища та зародки ієрархії жерців і жриць. Поширюється поклоніння антропоморфним божествам.
На території України відомо кілька неолітичних культур — дніпро-донецьку, сурську, ямково-гребінцевої та лінійно-стрічкової кераміки, буго-дністровську тощо. Їхня матеріальна спадщина свідчить про розвиток ритуальних практик, вшанування пращурів. Одним із найважливіших комплексів є Кам'яна Могила — багатошаровий комплекс з тисячами петрогліфів від пізнього палеоліту до епохи бронзи[14].
Перехід до використання міді позначив початок енеоліту. У 6-му тисячолітті до н. е. на території між Дунаєм і Дніпром сформувалася культура Кукутені-Трипілля, відома величезними поселеннями і виготовленням глиняних скульптур та фарбованої кераміки[15].
Історія стародавнього світу (бл. 3 тис. років до н. е. — бл. 500 років н. е.) охоплює період від появи писемності та перших цивілізацій до завершення античної доби й переходу до середньовічного світу.
Провідними осередками цивілізаційного розвитку в цей час були Близький Схід, Східне Середземномор’я, а також Південна й Східна Азія. Завершення стародавньої історії в Європі зазвичай пов’язують із падінням Західної Римської імперії, хоча іноді пропонують і пізніші хронологічні межі.[16]
Період стародавнього світу характеризується становленням ранніх держав і міст, ускладненням соціальної ієрархії та формуванням релігійних і правових систем. Особливе місце в межах цього періоду посідає античність — доба Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.
Вавилонська карта світу на глиняній табличці з Сіппару, Месопотамія. 700—500 рр. до н. е.
Бронзова доба ознаменувалася розвитком міст і цивілізацій. Ранні цивілізації виникли поблизу річок, спочатку в Месопотамії (3000 р. до н. е.) з Тигром і Євфратом, єгипетська цивілізація — вздовж річки Ніл (3000 р. до н. е.), цивілізація долини Інду в Пакистані та північно-західній Індії (2500 р. до н. е.), і китайська цивілізація вздовж Янцзи та Хуанхе (2200 р. до н. е.). Після 3-го тис. до н. е. у Греції стали масово вирощувати оливкові дерева та виноград.
Ці суспільства розвинули низку об'єднуючих характеристик, включаючи центральний уряд, складну економіку та соціальну структуру, системи для ведення записів, а також різні культури та релігії. Ці культури по-різному винайшли колесо, математику, обробку бронзи, вітрильні човни, гончарний круг, ткане полотно, будівництво монументальних будівель, писемність. Розвинулися політеїстичні релігії, зосереджені у храмах, де жерці і жриці здійснювали обряди жертвопринесення.
Писемність полегшувала управління містами, висловлювання думок і збереження інформації. Вчені визнають, що писемність могла незалежно розвинутися принаймні в чотирьох стародавніх цивілізаціях: Месопотамії (3300 р. до н. е.), Єгипті (близько 3250 р. до н. е.), Китаї (1200 р. до н. е.) та низовині Месоамерики (до 650 р. до н. е.). Серед найдавніших письмових релігійних писань, що збереглися, є тексти єгипетських пірамід, найдавніші з яких датуються між 2400 і 2300 роками до нашої ери.
Історія стародавнього світу відома нам із небагатьох літописних джерел, серед яких особливо виділяються літописи давньогрецького вченого Геродота. Він жив 2450 років тому і його писання збереглися досі. Геродот відвідував чорноморські степи, плавав по Дніпру до погорів, бачив скіфів, чиї землі простягалися від Дунаю до Дону майже на 1000 км, а на північ — кілометрів на 700[17].
Уперше у світі карбування монет було розпочате близько 625 року до н. е. у Лідії (західна Анатолія сучасної Туреччини). У 4-му тис. до н. е. виникли торгові шляхи в східному Середземномор'ї. У 3-му тис. до н. е. з'явилися перші протяжні торгові маршрути, коли в Месопотамії шумери почали торгівлю з давньоіндійською цивілізацією. У 2-му тис. до н. е. виник Великий шовковий шлях між Китаєм і Сирією. Міста Центральної Азії і Перської імперії стали величезними перехрестями цих торгових маршрутів. В 1-му тис. до н. е. фінікійська і давньогрецька цивілізації заснували торгово-орієнтовані імперії в середземноморському басейні. У кін. 1-го — на поч. 2-го тис. н. е. араби домінували на торгових маршрутах Індійського океану, Східної Азії та Сахари. У кін. 1-го тис. у торгівлі Середземномор'я домінували араби і євреї. На поч. 2-го тисячоліття італійці перехопили цю роль. Фламандські і німецькі міста стали центрами торговельних маршрутів у Північній Європі.
Усі великі міста розвинулися на перехрестях торгових маршрутів.
Клинопис, найраніша відома система письма.Єгипет і Хеттське царство в період пізньої бронзової доби
Імперії виникали шляхом встановлення суверенітету центральних племен над завойованими прилеглими областями (гегемонія). Великі імперії залежали від військової анексії територій і від формування захищених поселень, ставали сільськогосподарськими центрами.
До ранньокласових цивілізацій (кінець 4-го — початок 1-го тис. до н. е.) відносять: давньоєгипетську, шумерську, ассирійську, вавилонську, еллінську, мінойську, індійську, китайську. До античних цивілізацій (VIII ст. до н. е. — V ст. н. е.) відносять: греко-римську, перську, фінікійську, індійську, китайську, японську, давньоамериканську[18].
Можливо першою цивілізацією є Шумерська. Саме в її містах, виникла найраніша відома форма письма, клинопис.
У кін. 4-го — на поч. 3-го тис. до н. е. виникли перші держави в Месопотамії, Стародавньому Єгипті та Стародавній Індії.
У кін. 3-го — на поч. 2-го тис. до н. е. виникла держава в Китаї.
У 2-му тисячолітті до н. е. виникли цивілізації на Криті, у материковій Греції та в центральній Туреччині. Хеттська держава.
Велика піраміда в Гізі (піраміда Хеопса), Піраміда Хефрена (зліва направо). Каїр, Єгипет
У Стародавньому Єгипті були побудовані піраміди — гігантські усипальниці фараонів, що їх пізніше греки визнали одним із семи чудес світу.
Перша на світі піраміда з'явилася п'ять тисяч років тому, за часів фараона Джосера. Створив її архітектор на ім'я Амінхотеп. До того часу у Єгипті майже не будувалося кам'яних будівель. Житлові приміщення споруджувалися з дерева, очерету або глини, а палаци та мастаби — поховальні споруди у вигляді сірникової коробки — з цегли. Найвідоміші з пірамід — гігантські усипальниці єгипетських фараонів Хуфу (Хеопса) та Хафрі (Хефрена), вік яких наближається до п'яти тисяч років. За твердженням Геродота, піраміду Хеопса будували двадцять років, і зайнято на будівництві було одночасно сто тисяч осіб.
Частина істориків вважає, що найранішними збереженими релігійними священними текстами є Тексти Пірамід, створені єгиптянами близько 3100 року до н. е.
Давньоєгипетська релігія — політеїстична. Сформувалась у VI—IV ст. до н. е. Характерною рисою цієї релігії є обожнювання тварин. До найшанованіших тварин — втілення різних богів — відносились: бик (Апіс, Мневіс та ін.), корова (Хатор, Ісіда), баран (Амон, Хнум), змія, крокодил (Себек), кішка (Баст), сокіл (Гор), ібіс (Тот) і т. д. За уявленнями стародавніх єгиптян, світ спочатку мав вигляд хаосу, був водною безоднею, з якої вийшли боги, що створили землю, небо, людей тварин і рослини. Традицією давньоєгипетської релігії було обожнювання фараонів, які бачились як «служителі Гора», що впливало на династійність царювання.
Велику роль у давньоєгипетській релігії відігравали уявлення про загробне життя як безпосереднє продовження земного, але тільки в могилі. З часом виникли уявлення про те, що душі померлих подорожують по світу тощо.
Монгольська імперія (у XIII ст.) — найбільша за займаною територією.
У VIII ст. Арабський халіфат (правив від Іспанії до Ірану) і Китайська імперія династії Тан (правила від Сіньцзяну до Кореї) десятиліттями боролися за контроль над Центральною Азією.
Давньоіранську релігію називають ще зороастризмом. Її засновником вважають пророка Заратустру, якому приписують створення священної книги Авести і об'єднання основних релігійних уявлень стародавніх персів.
Імперії зіткнулися з загальними проблемами, пов'язаними з необхідністю утримання величезних армій і центральної бюрократії. Ці витрати лягали важким тягарем в основному на селянство, у той час як великі землевласники були здатні ухилятися від тиску централізованого управління. Набіги варварів на кордони прискорили процеси внутрішнього розпаду.
Фігурка індійського бога Ганеша часів династії Чандела (музей у м.Цюрих)
В Індії Імперія Маур'їв правила в південній частині, у той час як Імперія Пандиїв — у південній частині Індії.
Давньоіндійська релігія виникла у II тис. до н. е. у середовищі так званих індо-аріїв. У становленні цієї релігії виділяють ведичну та брахманську доби. Перша з них характеризується створенням священних книг — Вед. Весь пантеон складається з 33 богів (хоча згадуються й інші числа), які діляться на земних, атмосферних та небесних. Головний сенс обрядовості — жертвоприношення як вживання священного напою або принесення в жертву богам рослин, тварин, людей.
Брахманська доба відзначається зміною ритуалу, створенням коментарів до Вед, а також релігійно — брахманів, поширюється явище аскези. Світ, згідно вчення цього періоду, керується загальними законами карми. Панівною стає концепція реінкарнації та необхідності звільнення від нескінченних змін своїх станів (сансара). Джерелами вивчення давньоіндійської релігії, зокрема брахманізму, є тексти: збірки Вед, Брахмани, Аран'яки, Упанішади.
Головний принцип світосприйняття брахманізму — обожнювання природи. Привілейованим станом у давньоіндійському суспільстві були жерці — брахмани. Спочатку основна їх функція складалась з виконання обрядів та промовляння або співання молитов. Але з розвитком релігійного мислення вони монополізують практично всі сфери життя суспільства.
В VI ст. до н. е. поява буддизму і джайнізму призвела до реформування брахманізму і, як наслідок — поява наприкінці 1 тис. до н. е. індуїзму. Серед розмаїття богів в індуїзмі найпоширенішими і найшанованішими є Брахма, Вішну і Шива. Вони складають тріаду головних індійських богів і уособлюють три основні функції — творчу, охоронну і руйнівну. Індуїзм зберігся донині й налічує приблизно мільярд віруючих. Його сповідує 85 % населення Індії, він поширений у Пакистані, Малайзії, Шрі-Ланці, Непалі, Бангладеш, ряді країн Африки.
Буддизм виник в VI—V ст. до н. е. в Індії і поширився в Південній, Південно-Східній і Центральній Азії та на Далекому Сході. Нині у світі близько 400 млн буддистів (з них близько 1 млн — ченці). Засновник буддизму — царевич Сіддхартха Гаутама. Після свого «просвітлення» він став Буддою.
Осьова епоха (нім.Achsenzeit) — період появи раціональної філософії та етично орієнтованих релігій. Доба якісних трансформацій соціокультурної системи при переході від ранніх до розвинутих цивілізацій. Термін, запропонований німецьким філософом Карлом Ясперсом. Осьовий час — найважливіша віха в історії доіндустріальних цивілізацій.
Зародження юдаїзму близько 1800 років до н. е. поклало початок авраамічним релігіям (і християнська, і мусульманська релігії базуються на єврейській ідеї монотеїзму).
Починаючи з 800—200 рр. до н. е. Осьова епоха бачила розвиток низки трансформаційних філософських і релігійних ідей, переважно незалежно один від одного, у багатьох різних місцях. Китайське конфуціанство, індійський буддизм і джайнізм, єврейський монотеїзм розвинулися в цей період. Перський зороастризм виник раніше, можливо, близько 1000 р. до н. е., але був інституціоналізований державою Ахеменідів під час Осьової епохи. Давньогрецька філософія закріпилася в Греції в V столітті до нашої ери, втіленням якої є такі мислителі, як Платон і Арістотель.
Ідеї осьової доби були надзвичайно важливі для подальшої інтелектуальної та релігійної історії. Конфуціанство було однією з трьох шкіл думки, які домінували в китайському мисленні, разом із даосизмом і легалізмом. Конфуціанська традиція, яка стане особливо впливовою, шукала політичну мораль не в силі закону, а в силі та прикладі традиції. Пізніше конфуціанство поширилося в Кореї та Японії. Буддизм досяг Китаю під час династії Хань і широко поширився, з 30 000 буддійських храмів лише на півночі Китаю до VII століття нашої ери. Буддизм став основною релігією в більшій частині Південної, Південно-Східної та Східної Азії. Грецька філософська традиція поширилася середземноморським світом і аж до Індії, починаючи з IV століття до нашої ери після завоювань Олександра Македонського.
Тисячоліття з 500 р. до н. е. до 500 р. н. е. спостерігало розвиток серії імперій безпрецедентного розміру. Добре навчені професійні армії, об'єднуючі ідеології та розвинена бюрократія створили для імператорів можливість правити великими територіями, чисельність населення яких могла досягати десятків мільйонів підданих. Великі імперії залежали від військової анексії території та формування захищених поселень, які стали сільськогосподарськими центрами. Міжнародна торгівля розширювалася, особливо великі торговельні шляхи в Середземному морі, морська торгова мережа в Індійському океані і Шовковий шлях.
Античність охоплює період розвитку греко-римської цивілізації[19] (VIII ст. до н. е. — V ст. н. е.). Фундаментом цього періоду стали давньогрецькі міста-держави (поліси), що розкинулися від Середземномор’я до Північного Причорномор'я (Ольвія, Пантікапей, Херсонес). Античність охоплює кілька етапів — архаїчний, класичний, елліністичний і римський[20], — що відрізнялися соціальними інститутами, формами влади та культурними орієнтирами. Поліс став формою політичного та колективного буття греків і простором поступового звільнення від безумовної влади родоплемінних звичаїв.[21][22] Кожен поліс мав власні закони.[23]
Античний світ формувався у тісній взаємодії з цивілізаціями Стародавнього Сходу.[22] Контакти греків з Єгиптом, Месопотамією, Фінікією та Перською державою сприяли обміну знаннями, технологіями й культурними практиками та становленню Середземномор’я як спільного історичного простору.
Грецька цивілізація мала вирішальне значення для формування культури Західного світу[23][24][25], заклала фундамент західної ідеї свободи[21][25] та ідеї, що громадянин є безпосереднім учасником влади[21][23]. Стародавня Греція займала південну частину Балканського півострова. Розрізнені племена греків згодом стали називати себе еллінами, а свою країну — Елладою. Великі торгові шляхи Середземномор'я розвинулися до часу доби еллінів[26].
Найвизначніші міста-держави Стародавньої Греції, які домінували в Класичну епоху: Афіни, Спарта та Коринф.
Важливим елементом єдності греків були загальноеллінські ігри, найперші Олімпійські ігри відбулися у 776 році до нашої ери.[27] Під час Олімпійських ігор будь-які війни та конфлікти зупинялися.[27][28] У 394 році н. е. Олімпійські ігри були заборонені як прояв язичницького культу.[27] Античні форми демократії мали обмежений характер[20]: громадянські права надавалися переважно вільним чоловікам, тоді як жінки, раби та метеки були виключені[27][28] з політичного життя. Рабство залишалося важливою складовою соціально-економічної системи грецьких полісів.[20]
Грецький театр Стародавніх часів у м. Сегеста
Філософська традиція Стародавньої Греції, пов’язана з іменами Сократа, Платона та Арістотеля, справила тривалий вплив на розвиток європейської думки; водночас активно розвивалися наука, мистецтво й література. Антична грецька культура характеризувалася значною увагою до людини, її місця у світі, а також до осмислення природи, суспільства й пізнання.[20][21]
Релігія стародавніх греків була політеїстичною[25][21] й ґрунтувалася на уявленнях про антропоморфних[25] божеств, які уособлювали сили природи та сфери людського життя. Політеїзм не мав певного віровчення із чіткими розробленими догматами, а основною формою її вияву був культ богів – “захисників поліса”.[21]Міфологічні оповіді про таких богів, як Зевс, Аполлон, Деметра чи Діоніс, відігравали важливу роль у формуванні світогляду, культової практики та культурної традиції античного світу.
Епоха еллінізму (з кінця IV ст. до н. е.)[21] настала після завоювань Александра Македонського та охоплювала значну частину Східного Середземномор'я, Передньої Азії і Єгипту. У цей період грецька культура поєдналася з традиціями Сходу, що сприяло формуванню спільного елліністичного культурного простору.[19]
Після смерті Александра та розпаду створеної ним імперії автономний полісний устрій втратив провідну роль, оскільки виявився непридатним для управління великими багатонаціональними територіями. Йому на зміну прийшли елліністичні монархії, створені діадохами (держава Селевкідів, Птолемеївський Єгипет, Македонія)[29], що зумовило поширення космополітизму[19], зменшення ролі безпосередньої громадянської участі. У суспільному житті посилився індивідуалізм[19] та інтерес до розвитку науки (Евклід, Архімед), розвивалися медицина й астрономія. У філософії провідного значення набули етичні вчення, спрямовані на пошук внутрішньої рівноваги людини (стоїцизм, епікурейство, скептицизм).
Історія Стародавнього Риму розпочалася з легендарного заснування міста Рим близько VIII століття до н. е. та охоплює три основні періоди: Царський (VIII–VI ст. до н. е.), Республіканський (VI–I ст. до н. е.) та Імперський (I ст. до н. е. – V ст. н. е.).[30][31]
Римська республіка почала здобувати контроль над материковою Грецією, перемігши Македонськецарство у серії конфліктів, відомих як Македонські війни (починаючи з 215 р. до н. е.). Символом остаточного підкорення Греції стало руйнування міста Коринф у 146 році до н. е. під час Ахейської війни. До кінця І ст. до н. е., Греція та всі елліністичні держави були завойовані Римською республікою, перетворившись на римські провінції. При імператорі Августі (кінець I століття до н. е.) Римська імперія контролювала всі землі, прилеглі до Середземного моря.
Спираючись на грецьку культурну спадщину[21], Рим сформував власну модель державності[6][32], розвинув систему права (Римське право)[32] та створив механізми управління багатонаціональною імперією, що мали тривалий вплив на подальший розвиток Європи. Серед ключових внесків Риму в цивілізацію – грандіозне будівництво (акведуки, дороги, архітектура).
Християнство зародилося в римській провінції Юдея, поширилося в імперії і стало державною релігією[33] у IV ст. н. е. Поширення християнства в Римській імперії призвело до трансформації[33] античного світогляду та стало одним із чинників переходу від античності до середньовічного світу[33].
Посткласичний період (бл. 500–1500 рр. н. е.) — історична доба між падінням античного світу та становленням модерності, що характеризується пануванням аграрної економіки, традиційних форм влади та провідною роллю релігії в суспільному житті, посиленням міжрегіональних контактів. У європейській історіографії цей період відомий як Середньовіччя.
У Східній Азії послідовно змінювалися династії Суй, Тан, Сун, Юань і Мін, а сухопутні та морські торгові шляхи забезпечували контакти між Європою та Азією. В Америці в цей час розквітли цивілізації майя, ацтеків, інків та міссісіпських культур.
У Західній Європі Середньовіччя важкоозброєна кіннота стала основою феодальних армій, у межах яких сформувалося лицарство як військово-соціальний стан. Водночас у Євразії значну роль відігравали кочові імперії, найбільшою з яких у XIII столітті була Монгольська імперія.
Китайська імперія виникла у III ст. до н. е., коли войовнича династія Цінь об'єднала під своєю владою всю країну. У 221 році володар царства Цінь Ши Хуан-ді[34] оголошує себе імператором. Він реформував уряд, стандартизував грошову систему, систему мір і ваг, спорудив мережу доріг і водних каналів. Для захисту Китаю від набігів різних кочових племен[34] з 7 століття до н.е. будувалися окремі ділянки мурів, які імператор об'єднав[35] у Великий китайський мур.
У 205 р. до н. е. Ши Хуанді помер, а через чотири роки після його смерті в одному з таборів розпочалося повстання, яке охопило всю країну. Імперія Цинь загинула, але будівництво Великої Китайської стіни не зупинилося. У наступні роки вона ще неодноразово добудовувалася. Навкруги попередніх стін та башт зводилися нові, міцніші кам'яні укріплення. Але стіни було недостатньою для захисту. І навіть коли імператори династії Мін (1368-1644)[35] остаточно завершили її будівництво, через півстоліття з'явилися маньчжури, які легко пройшли крізь неї і захопили Пекін.
Лао-цзи
Китай презентують дві національні релігії — даосизм і конфуціанство. Даосизм виник у 2-й пол. 1-го тис. до н. е. Його засновником вважається Лао-цзи. Даосизм увібрав у себе магію, алхімію, лікування, демонологію та інші елементи народних культів та шаманських вірувань. Конфуціанство — найвпливовіша релігійно — філософська течія Китаю. Заснована філософом Конфуцієм. Це є своєрідне етико-політичне вчення, у якому центральне місце посідають питання моральної природи людини, її життя в родині, суспільстві, державі.
Іслам — наймолодша зі світових і друга за чисельністю релігія в сучасному світі. Вона вважається державною або офіційною релігією в 28 країнах. Основні регіони поширення ісламу — країни Близького й Середнього Сходу, Центральної Азії, Північної Африки, райони Північного Кавказу тощо. В Україні вплив ісламу відмічається серед кримських татар.
Іслам виник у VI ст. на території Аравійського півострова, населеного арабськими кочовими племенами, що перебували на етапі розпаду родоплемінних відносин.
Головна священна книга мусульман — Коран (читання), поряд із цим священною книгою вважається Сунна (Священний переказ), у якій у формі коротких повчальних оповідань відображаються деякі ідеї ісламу. Іслам — монотеїстична релігія. Основні течії в ісламі — сунізм і шиїзм[36]. Нараховується близько 900 млн мусульман по всьому світу[37]. У мусульманській спільноті всі сторони життя людини і суспільства регламентовані релігією. У цю епоху виникають нові форми суспільного і духовного життя, активно йде процес етнічної та культурної консолідації арабів, формується єдина арабська мова.
Вже у середині VIII ст. через ідейні розходження в ісламі утворилось не менше п'яти основних релігійно-політичних угрупувань (харіджити, шиїти, мурджиїти, мутазиліти і суніти). Ототожнення релігійного і національного у масовій свідомості мусульман, з одного боку, і уявлення про мусульманську єдність, засновану на головній ідеї ісламу про єдинобожжя, з іншого, зумовили формування теорії «ісламського шляху» розвитку.
Монгольська держава зародилася напочатку XIII століття на просторах сучасних Північно-Східного, Східного Сибіру та Монголії. Хан Єсугей розпочав об'єднання монгольських племен і формування потужної армії, цю справу продовжив його син Темуджин, який 1206 року отримав звання Чингісхан («великий хан», «хан над ханами»), під яким і увійшов в історію. Саме від 1206 року починається відлік історії Монгольської імперії, яка за часів найбільшої могутності займала територію від Тихого океану до Чорного моря. Вважається, що ця імперія — найбільша за історію людства (у дослідників площа різниться від 20 млн км до майже 40 млн км) та населенням понад 100 млн осіб[38]. Вона охоплювала Китай, Середню Азію, Іран, руські князівства. Під навалою монгольських завойовників у грудні 1240 року із захопленням ними Києва зникла держава Київська Русь.
Запровадження християнства на Русі сприяло поширенню серед її населення слов'янської писемності — кирилиці. З'являлися книжки, перекладені з грецької мови на слов'янську.
У середньовіччя, коли над усім панувала Церква, головними темами, що займали філософську думку людини стали смерть, покаяння, скорий кінець світу, страшний суд, до якого людина повинна готуватися вже зараз. Виникнувши ще на поч. I ст. н. е., християнство перетворилося на державну релігію Риму. Християнство виправдовувало захоплення нових територій, під її керівництвом відбувалися хрестові походи (тобто загарбницькі війни). Папи римські, вже починаючи з папи Йоана XIII, взяли курс на мирне співіснування людей різних релігій, проголошуючи терпимість до представників інших релігій. З'явилися так звані індульгенції.
За думкою середньовічних філософів, світ поділяється на дві реальності — земну (земне життя людини — тимчасове, мінливе й гріховне) та божественну (тобто вічну та блаженну). Погляд на історію спирався на традицію, яку не можна було критикувати. Внаслідок завоювання і об'єднання римлянами в одній державі всіх народів, які жили на берегах Середземного моря, на зміну місцевим релігійним культам прийшло християнство, що запозичило від юдаїзму весь канон його священних книг — Стазаснування римурий Завіт, його Бога і святих, моральний канон — Десять заповідей Мойсея, багато елементів культу[39]. У 1054 році відбувся поділ християнства на православ'я і католицтво.
Візантійська імперія поєднала досягнення античної культури з ідеалами християнства, передавши їх сусіднім народам.
У 330 р. імператор Костянтин I Великий заснував Константинополь — столицю Східної Римської імперії. Згодом історики дали їй назву Візантійська імперія. Самі візантійці називали себе ромеями (римлянами), а свою державу ромейською — спадкоємицею традицій Римської імперії.
Найбільшої своєї могутності Візантійська імперія досягла у 500-х роках за імператора Юстиніана. У цей час внаслідок загарбницьких війн у її склад ввійшли величезні території Греції, Італії, Туреччини, частина Іспанії, Північної Африки та Єгипту. Юстиніан видав зібрання законів «Звіт громадського права», яке надалі стало основою законотворчих систем для багатьох європейських країн. Візантія жваво торгувала з купцями зі всього світу, навіть із таких віддалених місць, як Іспанія, Київська Русь та Китай. Після смерті Юстиніана у 565 році настав занепад країни: почалися численні походи на Візантію арабів, слов'ян, лангобардів, які з часом звели її територію до частини Балканського півострова та Малої Азії. У 1204 році Константинополь був захоплений і розграбований учасниками четвертого хрестового походу, що викликало падіння Візантійської і створення так званої Латинської імперії. Узяття у 1261 році турками Константинополя поклало кінець Візантії[40].
З IX ст. починаються активні контакти Візантії та Київської Русі знаменитим шляхом «з варягів у греки». Шлюб сестри візантійського імператора Василія II — Анни з київським князем Володимиром довершив перетворення християнства на державну релігію Русі (акт хрещення 988 р.). Візантійська християнська концепція богообраності імператорської влади відчутно вплинула на формування «самодержавства» Київської Русі. Церква тут також була залучена до коронації київських князів, символізуючи, як і у Візантії, божественне освячення їхньої влади.
Слов'яни ні звідки не прийшли, а жили з незапам'ятних часів між річкою Віслою на заході, Балтійським морем на півночі, на півдні — до середини Дністра та Дніпра, а на сході — по Дніпро. Виходить, що теперішня Київщина та Волинь якраз були батьківщиною й слов'ян і українців. З півночі сусідами слов'ян були литовці, за річкою Віслою — німці, на північному сході — фіни, а на полудні, у степах чорноморських, постійно переміщувались усякі народи: скіфи, сармати, готи, гунни, булгари, хозари і ін.[17]
З занепадом Візантії лідерство в християнському світі переходить до Римо-католицької церкви. Укріпивши свою владу в Європі папство організовує серію військових походів до Святої Землі.
У північній Індії після падіння (550 р. н. е.) імперії Гуптів регіон був розділений на складну та мінливу мережу менших королівських держав. Ранні мусульманські вторгнення почалися на заході в 711 р. н. е., коли арабський халіфат Омеядів завоював більшу частину сучасного Пакистану. Арабське військове просування було в основному зупинено на той момент, але іслам все ще поширювався в Індії, в основному завдяки впливу арабських купців уздовж західного узбережжя.
У IX столітті відбулася тристороння боротьба за контроль над північною Індією між імперією Пратіхара, імперією Пала та імперією Раштракута. Деякі з важливих держав, що виникли в Індії в цей час, включали султанат Бахмані та імперію Віджаянагара.
Посткласичні династії в Південній Індії включали династії Чалук'їв, Хойсала, Чола, Моголів, Маратхів і Майсорів. Під заступництвом цих королів процвітали наука, техніка, мистецтво, література, астрономія та філософія.
Після періоду відносної роз'єднаності Китай був возз'єднаний династією Суй у 589 році, а під час правління наступної династії Тан (618—907) Китай увійшов у Золоту добу. Після приблизно століття монгольської династії Юань правління, етнічні китайці відновили контроль із заснуванням династії Мін у 1368 р.
У Японії до цього часу була встановлена імперська лінія, і в період Асука (538—710) провінція Ямато перетворилася на чітко централізовану державу. Був представлений буддизм, і наголос робився на прийнятті елементів китайської культури та конфуціанства.
Посткласична Корея бачила кінець епохи трьох королівств, трьома королівствами були Когурьо, Пекче та Сілла. Сілла завоював Пекче у 660 році, а Когурьо — у 668 році, поклавши початок періоду Північних і Південних штатів, з Об'єднаною Сіллою на півдні та Балхе, державою-спадкоємицею Когурьо, на півночі.
Фунань, яка виникла у II столітті н. е., занепала в 6 столітті, коли китайські торгові шляхи відходили від її портів. Її замінила Кхмерська імперія у 802 р. н. е.
В Океанії імперія Туі Тонга була заснована в X столітті н. е. і розширилася між 1200 і 1500 роками. Тонганська культура, мова та гегемонія широко поширилися по східній Меланезії, Мікронезії та центральній Полінезії в цей період. Приблизно в той самий час у східній Полінезії з'явилася потужна таласократія.
У Північній Америці в цей період спостерігався підйом міссісіпської культури на території сучасних Сполучених Штатів бл. 950 р. н. е., відзначений великим міським комплексом XI століття в Кахокії. Стародавні анасазі та їхні попередники (IX—XIII століття) побудували великі постійні поселення, включаючи кам'яні споруди, які залишалися найбільшими будівлями в Північній Америці до XIX століття.
У Південній Америці в XV столітті з'явилися інки. Імперія інків зі столицею в Куско охоплювала всі Анди, що робить її найрозгалуженішою доколумбовою цивілізацією. Інки були процвітаючими та розвиненими, відомими чудовою системою доріг та елегантною кам'яною кладкою.
Ранній новий час (ранній модерн) — період, що характеризується переходом від середньовічного аграрно-станового світу до індустріального суспільства з епохою великих географічних відкриттів, Реформацією, становленням централізованих держав та розвитком науки і культури. Умовно[41] охоплює період між відкриттям Америки Колумбом (1492 рік)[42] та Французькою революцією (1789 рік), для нього властиві прискорення історичних процесів, формування глобальних зв’язків і становлення нових форм мислення, економіки та влади.[41]
У сучасній історіографії поняття «раннього нового часу» є предметом дискусій: його використовують як зручну періодизаційну категорію, однак не всі дослідники ототожнюють цей період із ранньою формою модерності, зважаючи на нерівномірність і регіональну різноспрямованість історичних процесів.[43][44][45][41] В історії України цей час ще називають козацькою добою.[42]
Європейський світогляд трансформувався, початком трансформації було Відродження (XIV–XVI ст.), яке заклало ідейну основу, здійснивши поворот від середньовічного теоцентризму (Бог у центрі) до антропоцентризму (людина як найвища цінність та об'єкт пізнання). [41]
Відродження, що постало на межі Середньовіччя й Раннього Нового часу[46][47], зародилося перш за все в Італії[41], де італійські майстри знову відкрили мистецтво Давньої Греції та Риму. Тут вперше з'явилися так звані гуманісти (від слова humos — людина та humanitas — людський), які стали вождями того культурного руху, який, власно кажучи, і називається Відродженням. Пізніше ідеї Відродження поширилися і в інших країнах. Серед представників Відродження перш за все варто назвати художників Високого Відродження Леонардо да Вінчі, Мікеланджело та Рафаеля, поетів Петрарку та Данте, письменників Рабле, Сервантеса та Шекспіра.
Увага до людського розуму та здібностей отримала своє продовження у Науковій революції (XVI–XVII ст.), що утвердила раціоналізм і перетворила експеримент, логіку та математику на головні інструменти пізнання світу. Фундаментальні відкриття Коперника, Галілея, Бруно та Ньютона не лише змінили уявлення про Всесвіт, але й сприяли формуванню світського, критичного мислення.
Фінальним етапом революції світогляду стало Просвітництво (XVIII ст.), яке перенесло принципи раціоналізму на політику та суспільство. Ідеї філософів Просвітництва (зокрема, концепції природних прав людини та поділу влади) підірвали легітимність абсолютизму та заклали ідейне підґрунтя для політичних революцій, які розпочали Новий час.[41]
Поширення книгодрукування й розвиток управління спричинили зростання письмових джерел та появу архівів і музеїв.[42]
Реформація (спроба змінити західну католицьку церкву) розпочалася в Німеччині з виступу у 1517 році Мартіна Лютера, який поставив під сумнів авторитет папства та окремі догмати католицької церкви.[41] Унаслідок цього в Західній і Центральній Європі сформувалися нові протестантські конфесії, а релігійна єдність латинського християнства була зруйнована. З часом різні напрями Реформації об’єдналися під загальною назвою протестантизму. У 1545 році у відповідь на реформацію римська католицька церква розгорнула і свій рух, що отримав у історії назву контрреформації.[41] Реформація і Контрреформація зруйнували релігійну єдність Західної Європи та спричинили тривалі конфлікти. Паралельно формуються модерні держави, зміцнюються централізовані монархії та вибудовується система міжнародних відносин.[41]
Великі географічні відкриття та Початок Глобалізації
Кінець XV — початок XVI ст. став Добою великих географічних відкриттів, що була стимульована насамперед прагненням європейських монархів та шукачів пригод до збагачення (золотом і східними товарами).
Пошук нових торговельних шляхів до Східної Азії став необхідним, оскільки території, контрольовані Османською імперією, ускладнювали торгівлю через встановлення високих мит, посилення контролю та загрозу з боку піратів. Першими експедиції в океані почали португальці та іспанці, а пізніше до них долучилися голландські, французькі та англійські мореплавці, що розгорнуло жорстке суперництво між європейськими державами. Європейські морські експедиції (Васко да Гама, Колумб, Магеллан) значно розширили уявлення про географію світу та започаткували регулярні міжконтинентальні контакти, сформувавши основи єдиної світової економічної системи.[41]Христофор Колумб першим перетнув Атлантичний океан і відкрив Америку (1492 р.), а Фернан Магеллан здійснив перше навколосвітнє плавання (1519–1521 рр.), остаточно підтвердивши наявність величезного океану між Америкою та Азією.
Політична система Раннього Нового часу була переважно заснована на абсолютизмі[41] — формі правління, за якої вся повнота влади належала монарху, що супроводжувалося високим ступенем централізації державної влади та ліквідацією або обмеженням ролі станово-представницьких органів.[48] Утім, у деяких країнах (зокрема, в Англії та Нідерландах) унаслідок революцій почали формуватися виняткові для Європи моделі парламентаризму, які обмежували владу правителя.[41] Економіка цього часу була організована відповідно до політики меркантилізму, спрямованої на накопичення державних багатств[49], а виробництво переходило від ремесла до мануфактури[41] — великих підприємств, заснованих на поділі ручної праці.[50]
Ланцюги, що використовувалися работорговцями
Географічні відкриття остаточно закріпили глобальну ієрархію: світ був поділений на колонії та метрополії. Соціальною трагедією цього періоду стало формування жорстокої системи колоніалізму та трансатлантичної работоргівлі (так звана "трикутникова торгівля"), що забезпечувала європейські плантації Америки дешевою робочою силою з Африки — мільйонами насильно вивезених людей, і була критично важливим джерелом накопичення капіталу[41] для європейських метрополій, жорстко закріплюючи глобальну ієрархію між колоніями та метрополіями.[51] Наплив золота та срібла з Америки спричинив різке знецінення грошей та зростання цін у Європі (Революція цін).[41]
Відкриття спричинило активну колонізацію європейцями земель Америки, що призвело до катастрофічного скорочення чисельності корінного населення (індіанців) через епідемії, жорстоку експлуатацію та насильницьке встановлення європейського колоніального панування. Внаслідок цих контактів відбувся так званий Колумбів обмін[52]: з Америки до Європи були привезені картопля, помідори, тютюн, кукурудза та шоколад, а у зворотному напрямку поширилися європейські культури та хвороби.
Війна за незалежність США (1775–1783) входить у пізню фазу раннього Нового часу, що стала частиною ширшого революційного циклу кінця XVIII ст.[41]
У ранньомодерний період у державах Сходу — зокрема в Османській імперії, державах Ірану, Імперії Великих Моголів, Китаї та Японії — переважали форми централізованої імперської влади. Політична система ґрунтувалася на становому устрої та релігійній або сакральній легітимації правителя.
Османська імперія, завоювавши Константинополь у 1453 році[53], швидко запанувала на Близькому Сході. Володіння Османської імперії розташовувалися в трьох частинах світу — Азії, Європі та Африці[54].
Персія потрапила під правління Сефевідів у 1502 році[55], наступниками яких стали Афшари в 1736 році, Занди в 1751 році та Каджари в 1794 році[56].
У Північній Африці залишилися Ваттасиди, Заяніди та Хафсіди під контролем незалежних берберських держав до XVI століття.
Династія Мін (1368–1644)[34], що розпочалася з повалення монгольської династії Юань та відновлення китайської імперської влади. У XV столітті відбулися морські експедиції Чжен Хе, а з XVI століття Китай став одним із ключових центрів світової торгівлі сріблом, було добудовано Великий китайський мур[34], яка з 1600 року допомагала стримувати атаки манчжурів. Маньчжурська династія Цін (1644–1912) встановила владу після захоплення Пекіна у 1644 році та повалення династії Мін. У XVII–XVIII століттях імперія зберегла конфуціансько-бюрократичну систему, значно розширила кордони (Сіньцзян, Тибет, Внутрішня Монголія, Тайвань), досягши піку територіальної та демографічної могутності.
На Індійському субконтиненті з 1526 року існувала Імперія Великих Моголів, яка в XVI–XVII століттях поширила владу на більшу частину регіону.[57] У цей час розвивалися освіта, астрономія та медицина. У Китаї 1644 року династію Мін змінила династія Цін, яка зберегла імперську систему управління.[58] У Японії період Адзуті-Момояма (1568–1600) змінився періодом Едо (з 1600 року), що характеризувався політичною стабільністю та обмеженням зовнішніх контактів.[59] Корейська династія Чосон у XVI–XVII століттях відбивала зовнішні вторгнення та перебувала під впливом регіональної морської торгівлі.[60]
Південно-Східна Азія стала зоною європейської колоніальної експансії: у 1511 році португальці захопили Малаккський султанат[61], а в 1641 році їх витіснили голландці. В Африці на південь від Сахари португальська експансія сприяла занепаду узбережжя Суахілі та зміні контролю над торговельними шляхами. Контакти Європи з Океанією розпочалися з подорожі Магеллана у 1521 році та експедицій Тасмана[62] в 1642–1644 роках.
Нова історія — період утвердження індустріальної цивілізації та формування сучасного політичного ладу, що охоплює період від Великої французької революції (1789 р.) і початком Першої світової війни (1914 р.).
Цей час характеризується домінуванням машинного виробництва та зрілого капіталізму, тріумфом національних держав і ліберальних ідеалів, а також завершенням колоніального поділу світу та імперіалістичним суперництвом, яке стало причиною переходу до Новітньої історії.
Держави сходу в Нові часи були представлені Близькосхідно-мусульманською, Індійсько-південноазійською та Китайсько-далекосхідною цивілізаціями.
Серед особливостей розвитку традиційних суспільств держав Сходу в Нові часи були:
Всевладдя держави, яка слідкувала, щоб знать не перетворювалася на великих землевласників.
Адміністративними одиницями були селянські громади, які мали відносну самостійність у самоуправлінні, зокрема розподіляли між сім'ями землю.
Структура суспільства — станова, на чолі з правителем, який, як вважалося, був наділений владою від Бога.
Держава регулювала господарське життя.
Міста не мали такої самостійності, як у Західній Європі і контролювалися державою.
Релігія визначала повсякденне і духовне життя суспільства, санкціонувала і освячувала політичну владу. Вона робила східні суспільства одним цілим і сприяла формуванню рис національного характеру. Релігія спонукала людину до самовдосконалення та набуття внутрішньої гармонії.
Мусульмани створювали власні ісламські школи медресе. Вивчались Веди, математика, астрологія тощо[54]. У XVI ст. у багатьох індійських містах діяли астрономічні обсерваторії, лікарі вивчали психічні захворювання, робили пластичні операції[54].
Починаючи з північного заходу, Імперія Великих Моголів до кінця XVII століття прийде до правління всього субконтиненту, за винятком найпівденніших індійських провінцій, які залишаться незалежними.
У XIX столітті династія Цін зіткнулася з європейською модерністю: поразки в Опіумних війнах (1839–1842, 1856–1860)[63], нерівноправні договори та Тайпінське повстання (1850–1864)[64] підірвали державу. Невдалі реформи не зупинили занепад, і Синьхайська революція 1911 року[65] призвела до падіння монархії та завершення імперського етапу історії Китаю.
Японія пережила свій період Адзуті-Момояма (1568—1600), за яким слідував період Едо (1600—1868).
Корейська династія Чосон (1392—1910) правила протягом цього періоду, успішно відбиваючи вторгнення з Японії та Китаю в XVI і XVII століттях. Розширення морської торгівлі з Європою значно вплинуло на Китай і Японію в цей період, особливо на португальців, які були присутні в Макао і Нагасакі та перешкоджали висадці тут озброєних англійських кораблів[54]. Однак пізніше Китай і Японія проводили ізоляціоністську політику, спрямовану на усунення зовнішнього впливу. 1724 р. за наказом імператора з Китаю вислали всіх католицьких проповідників, закрили або зруйнували християнські храми (майже 300)[54].
У 1511 році португальці повалили Малаккський султанат на території сучасної Малайзії та індонезійської Суматри. Португальці утримували цю важливу торговельну територію (і пов'язану з нею цінну навігаційну протоку), доки її не повалили голландці в 1641 році. Султанат Джохор, центром якого є південний край Малайського півострова, став домінуючою торговою державою в області. Європейська колонізація поширилася голландцями в Індонезії, португальцями в Тиморі та іспанцями на Філіппінах. У XIX столітті європейська експансія вплине на всю Південно-Східну Азію, з британцями в М'янмі та Малайзії, а французами в Індокитаї. Тільки Таїланд міг успішно протистояти колонізації.
В Африці в цей період спостерігався занепад багатьох цивілізацій і розвиток інших. Узбережжя Суахілі занепало після того, як воно потрапило під владу Португальської імперії, а пізніше — Оманської імперії.
Тихоокеанські острови Океанії також постраждали від європейських контактів, починаючи з навколосвітньої подорожі Фердинанда Магеллана, який висадився на Маріанських та інших островах у 1521 році. Також помітними були подорожі (1642—1644) Абеля Тасмана до наших днів. Австралія, Нова Зеландія та прилеглі острови, а також подорожі (1768—1779) капітана Джеймса Кука, який здійснив перший зареєстрований контакт Європи з Гаваями. У 1788 році Британія заснувала свою першу колонію в Австралії.
В Америці кілька європейських держав енергійно колонізували нещодавно відкриті континенти, значною мірою витіснивши корінне населення та знищивши передові цивілізації ацтеків та інків. Хвороби, занесені європейцями, спустошили американське суспільство, убивши 60—90 мільйонів людей до 1600 року та скоротивши населення на 90—95 %. Іспанія, Португалія, Британія та Франція висунули значні територіальні претензії та розпочали широкомасштабні поселення, включаючи імпорт великої кількості африканських рабів. Португалія претендувала на Бразилію. Іспанія претендувала на решту Південної Америки, Месоамерику та південь Північної Америки. Іспанці добували та експортували величезну кількість срібла з Америки. Цей американський срібний бум разом зі збільшенням видобутку срібла в Японії спричинив сплеск інфляції, відомий як революція цін у 16-му та 17-му століттях.
Британія колонізувала східне узбережжя Північної Америки, а Франція колонізувала центральний регіон Північної Америки. Росія здійснила вторгнення на північно-західне узбережжя Північної Америки, створивши першу колонію на сучасній Алясці в 1784 році, і форпост Форт Росс у сучасній Каліфорнії в 1812 році. У 1762 році, у розпал семирічної війни, Франція таємно поступилася більшістю своїх північноамериканських претензій Іспанії згідно з Договором у Фонтенбло.
У 1755 році 13 британських колоній у Північній Америці підняли повстання, що згодом переросло у війну за незалежність. Уже 1776 року була прийнята Декларація незалежності США, 1783 року було підписано Версальський мир і у США з'явився перший президент. У 1787 році було складено Конституцію США, що проголосила федеративний устрій держави. 1791 році було складено «Білль про права» — перші десять поправок до Конституції США, які гарантують особисті політичні права і свободи громадян США.
Наполеон Бонапарт повернув претензії Франції в Іспанії під час наполеонівських війн у 1800 році, але продав їх Сполученим Штатам у 1803 році як купівлю Луїзіани.
У XIX столітті були часи так званої «Золотої лихоманки», коли в Америку поринула нова навала емігрантів з Європи.[66] А у 1830 році американський уряд взагалі прийняв Акт про переміщення, згідно з яким всім індіанцям, що жили у східній частині Америки, довелося кинути рідні місця і переселитися у резервації.[67] Особливо постраждало при цьому плем'я черокі — багато з його представників загинуло ще у дорозі, яка пізніше була названа «дорогою сліз».[68]
Наукова революція змінила уявлення людства про світ, а за нею відбулася промислова революція, яка розпочалася в Англії і поступово поширювалася Європою із заходу на схід[54]. Наукова революція в XVII столітті мала незначний безпосередній вплив на промислові технології. Лише в другій половині XIX століття наукові досягнення почали значною мірою застосовуватися до практичних винаходів. З'явилися нові способи виробництва — фабричне, масове виробництво та механізація — виготовляти широкий спектр товарів швидше та з меншими затратами праці, ніж раніше. З'явилися нові галузі: машинобудування, електроенергетика, хімічна та електротехнічна промисловість.
Мушкетери
Ріст попиту на товари масового вжитку викликав бурхливий розвиток промисловості в європейських країнах. Ідеологія протестантизму не перешкоджала впровадженню інновацій і тому промислова революція швидко охопила Голландію, Швецію та Англію. Було винайдено парову машину, ткацький верстат, потяг. Почав розвиватись добуток вугілля. Завдяки розвитку промисловості почали розвиватись міста і Велика Британія стала першою країною, у якій кількість міського населення перевершило сільське.
Під час Другої промислової революції новий набір технологічних досягнень, включаючи електрику, двигун внутрішнього згоряння та конвеєрне виробництво, знову підвищив продуктивність. Тим часом промислове забруднення та шкода навколишньому середовищу, наявні з часу відкриття вогню та початку цивілізації, різко прискорилися.
Економіка розвивалась і умовах вільної конкуренції, періоди економічного піднесення чергувалися з економічними кризами. Основою економіки стала промисловість, а не сільське господарство[54].
Винайдено нові види транспорту (залізничний і автомобільний), засоби зв'язку (телеграф і телефон).
Важкі умови праці й соціальна незахищеність найманих робітників негативно впливали на стабільність суспільства. Боротьба робітників за свої права стала важливим чинником суспільного життя. Суспільство європейських країн набуло характеру індустріального[54].
Експансія європейських країн частково забезпечувалась їх перевагою в військовій справі. Хоча порох було винайдено в Китаї, саме європейці значно вдосконалили стрілецьку зброю і зробили артилерію головним родом військ. Особливо в XIX ст. коли було розроблено нарізну зброю, набагато точнішу та далекобійнішу, ніж раніше.
Новітнім часом називають період від початку Першої світової війни 1914 року і до сьогодні. Протягом цього періоду відбувся крах колоніальних імперій і виникнення національних держав. Відбулось зменшення ролі Європи та перехід світового лідерства до США.
У XX столітті людство пережило безпрецедентне прискорення змін: другу хвилю індустріалізації, вибухове зростання населення й урбанізацію, технічну революцію в транспорті, зв’язку та медицині. На цій основі сформувалися масова культура й перші хвилі глобалізації, а розпад колоніальних імперій породив масштабну деколонізацію. Після двох світових воєн постала нова система міжнародних інститутів і безпеки — від ООН, Міжнародного валютного фонду і Світового банку до НАТО та Варшавського договору, що задали рамки політичного й економічного порядку другої половини століття.
Антанта і Центральні держави в Першій світовій війні. Темно-зелений — держави Антанти. Світло-зелений — колонії, домініони, території або окуповані території держав Антанти. Темно-помаранчевий — Центральні сили. Світло-помаранчевий — колонії центральних держав або окуповані території. Сірий — нейтральний.
Перша світова війна (1914—1918) стала першим глобальним конфліктом індустріальної епохи, спричиненим зростанням націоналізму, мілітаризації, колоніального суперництва та системи взаємних союзів.
Вона полягала в збройному конфлікті між військово-політичним блоком Центральні держави (Німецька імперія, Габсбурзька монархія (Австро-Угорщина) і Османська імперія) з одного боку та військово-політичним блоком Антанта (Франція, Російська імперія, Велика Британія, Італія, Сербія і США) — з другого[69].
Виробництво зброї в Британії під час Першої світової війни, 1918 р.
Після вбивства австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. На захист Сербії виступила Російська імперія, і тоді Німеччина, захищаючи Австро-Угорщину, оголосила війну Росії та її спільниці — Франції. Німецькі війська ввійшли через Бельгію у Францію, внаслідок чого виявилася втягнутою у цю війну і Велика Британія, разом з якою у війну були утягнуті й інші держави та колонії, що були розкидані по світу.
У війні брало участь 38 держав, на полях якої боролося понад 74 мільйонів осіб, з яких близько 9 мільйонів було убито і 20 мільйонів покалічено[70]. Ця війна за своїми масштабами, людськими втратами та наслідкам не мала собі рівних у всій попередній історії. Війна характеризувалася траншейними боями, масовими мобілізаціями та застосуванням нових видів зброї (хімічну зброю, танки, бойову авіацію, підводні човни, сучасні кулемети та важку артилерію).
Українці, не маючи на той момент власної держави, яка б захищала їх національні інтереси, змушені були воювати за інтереси чужих імперій: у російській армії налічувалось 3,5 млн українських солдатів, ще 250 тис. служили в австрійському війську[71].
Бойові дії Першої світової війни охопили значну частину Європи, зосереджуючись на трьох головних фронтах: Західному (Франція та Бельгія), Східному (від Балтики до Карпат, включно з територіями сучасної Польщі, Білорусі та західними землями України) та Італійському. Війну доповнювали кампанії на Балканах, у Османській імперії, Північній Африці та в окремих колоніях Азії, що надало їй глобального характеру. На території теперішньої України бойові дії відбувалися переважно в Галичині, на Волині, у Буковині та Карпатах, де проходив один із ключових відтинків Східного фронту й розгорталися великі операції — від Галицької битви до Брусиловського прориву. Центральні та східні регіони України безпосередніх боїв не зазнали, але війна глибоко вплинула на українське суспільство через мобілізацію мільйонів солдатів, біженство та соціальні потрясіння.
Перемога Антанти у 1918 році поклала край існуванню трьох європейських імперій: Габсбурзької, Німецької і Османської[69]. За умовами повоєнних мирних угод, на місці багатонаціональних імперій поставали національні держави, а замість монархій — демократичні республіки[69]. Російська імперія розпалася ще раніше, унаслідок революції 1917 року, що спричинило громадянську війну та короткочасне постання низки національних держав, зокрема Української Народної Республіки.
Сторонами було укладено Версальський договір, який суттєво змінив політичну карту Європи, та створено Лігу Націй як новий механізм колективної безпеки. Жорсткі умови, накладені на Німеччину, пізніше породили реваншистські настрої й заклали ключові передумови для Другої світової війни.
Міжвоєнний період (1918–1939) характеризувався глибокими політичними, економічними та соціальними змінами, що охопили більшість країн світу після Першої світової війни. Відновлення економік, демографічні втрати, нові кордони й слабкість міжнародних інститутів створили умови для радикалізації політики та появи нових авторитарних і тоталітарних режимів.
З 1917 по 1922 на території Росії точилася громадянська війна, яка завершилася повною перемогою комуністів, у результаті чого було створено Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) на більшій частині території колишньої Російської імперії. У склад СРСР було включено 15 республік, серед яких була й частина України. Україна була розділена між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. На радянській частині українських земель сталінська політика колективізації, розкуркулення та форсованої індустріалізації призвела до Голодомору 1932–1933 років, який сучасні дослідження визнають геноцидом українського народу. У західноукраїнських регіонах тривали національно-культурні рухи та боротьба за політичні права в умовах дискримінаційних політик інших держав.
Фото часів Голодомору в Україні 1932—1933 рр.
Світова фінансова криза 1929–1933 років, відома як Велика депресія, спричинили масове безробіття, падіння виробництва та банкрутства. Вони підірвали довіру до парламентських демократій і стимулювали підтримку сил, що обіцяли швидкі рішення, централізацію влади та контроль над економікою. У Німеччині встановився нацизм, в Італії — фашизм, а в СРСР — сталінська диктатура.
Версальська система міжнародних відносин, створена після Першої світової війни, виявилася нестійкою. Національні рухи у Центральній та Східній Європі, реваншизм Німеччини та слабкість Ліги Націй сприяли поступовому демонтажу повоєнного порядку.
Міжвоєнний період також став часом активного культурного розвитку та формування діаспор. Європейські інтелектуальні течії — модернізм, експресіонізм, авангард — впливали на мистецтво, літературу й науку. Українська діаспора в Європі та Північній Америці відіграла важливу роль у збереженні національної культури, розвитку науки та політичного представництва, зокрема через діяльність наукових і студентських організацій.
Підписання Пакту Молотова — Ріббентропа у Москві 23 серпня 1939 року
Карта показує початок Другої світової війни у вересні 1939 р.
У серпні 1939 року нацистська Німеччина і Радянський Союз підписали договір про ненапад, відомий як Пакт Молотова — Ріббентропа, що містив секретний протокол розподілу сфер впливу у Східній Європі: території ще незалежних Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі та Румунії[69].
Друга світова війна (1939—1945) розпочалася 1 вересня, коли нацистський Вермахт атакував Польщу. 20 серпня СРСР атакував Японію і здобув перемогу вже 15 вересня, а ще через два дні почав наступ на територію Польщі зі сходу[69]. Червона армія і Вермахт зустрілися в центрі Польщі і 28 вересня Берлін та Москва підписали договір про дружбу і кордони.
Внаслідок «бліцкригу» вже до кінця 1940 року Німеччині вдалося захопити майже всю Європу.
Руїни м. Дендермонда (Бельгія) після бомбардувань Другої світової війни
У 1941 році Гітлер пішов проти Радянського Союзу, до листопада дійшовши до Москви. Влітку 1941 року була сформована антигітлерівська коаліція, до якої ввійшли СРСР, США, Велика Британія, Франція та Китай, а також Югославія, Польща, Чехословаччина та деякі інші країни.
З обох боків загинули мільйони людей. Радянський Союз загубив більше, аніж 27 млн осіб, у концентраційних таборах Європи загинуло близько 6 млн осіб — представників різних національностей. Найбільше за всіх постраждали євреї — адже Гітлер поставив собі завдання повністю їх знищити.
Під час зміцнення націонал-соціалізму та сталінізму (1933—1938), спільної німецько-радянської окупації Польщі (1939—1941), а потім німецько-радянської війни (1941—1945) території центральної Польщі, Україну, Білорусь та Балтійські держави спіткало масове насилля в масштабах, раніше небачених в історії[69]. Жертвами його переважно стали євреї, білоруси, українці, поляки, росіяни й балтійці[69]. Аушвіц — найвідоміше місце вбивств, нині він символізує Голокост[69].
Діти в концтаборі Голокосту 1945
Нацистський та радянський режими убили в центрі Європи близько 14 мільйонів людей (всі ці люди були жертвами винищувальної політики, а не бойових дій: більшість становили беззбройні жінки, діти й старі, третина з них — на совісті Радянського Союзу) протягом дванадцяти років між 1933 та 1945 роками, коли Гітлер і Сталін перебували при владі[69]. Радянський Союз переміг нацистську Німеччину на східному фронті Другої світової війни і цим забезпечив Сталіну вдячність мільйонів і центральну роль у встановлені повоєнного ладу в Європі. Проте протягом 1930-х років Сталін влаштував Голодомор на території України і розстріли 750 тисяч людей, він убивав власних громадян не менш ефективно, ніж Гітлер убивав чужоземних[69].
Після завершення Другої світової війни постала потреба у новій системі запобігання глобальним конфліктам і захисту прав людини. У 1945 році була створена Організація Об’єднаних Націй, що стала центральним інститутом міжнародної співпраці та безпеки.[72]Нюрнберзький процес над нацистськими лідерами заклав принципову новизну: персональну відповідальність за воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид. Ці рішення поклали підвалини сучасного міжнародного права, сприяли формуванню універсальних норм прав людини та визначили рамки повоєнного світового порядку.
По завершенні війни 1945 року у німецькому місті Нюрнберг відбувся показовий Нюрнберзький процес над головними нацистськими злочинцями. Для запобігання нових світових конфліктів була створена так звана Організація Об'єднаних Націй (ООН), статут якої підписали 50 держав (у тому числі СРСР, США, Велика Британія, Китай та інші).
Після війни Німеччину було розділено: на території, окупованій СРСР, виникла так звана Німецька Демократична Республіка (НДР), на окупованій союзними військами — Федеративна Республіка Німеччини (ФРН). Столиця Німеччини — Берлін — теж була поділеною між союзними військами і розмежована так званою Берлінською стіною. Лише 1990 року НДР приєдналася до ФРН, внаслідок чого знову була утворена єдина німецька держава. Відновлення німецької економіки після війни є здобутком німецького міністра економіки Людвіга Ерхарда.
Поділ Німеччини 1949
Після перемоги у Другій світовій війні СРСР почав поширювати на країни свого впливу комуністичний режим, завдяки чому загостилися стосунки між СРСР та США, які були названі «холодною війною».
Ще з повалення 1912 році китайської монархії за владу у Китаї боролись націоналістична партія Гоміндан та Комуністична партія Китаю. Громадянська війна закінчилась у 1949 році і в результаті КПК отримала контроль над більшою частиною материкового Китаю (Китайська Народна Республіка) на чолі з Мао Цзедуном, а Гоміндан відступила до Тайваню (частково визнана держава Республіка Китай). Так звана «проблема двох Китаїв» досі актуальна. Ряд іноземних урядів, іноземних прес-агентств і неурядових організацій критикували ситуацію з дотриманням прав людини в КНР, стверджуючи про широкомасштабні порушення громадянських прав.
Одразу після закінчення Другої світової війни почалось протистояння головних переможців. Викликане воно було відмінностями в ідеології. Демократичні країни об'єднались у блок НАТО на чолі з США, а СРСР створив їм на противагу соціалістичний табір. Але в нього не ввійшов Китай, який після смерті Мао Цзедуна вирішив співпрацювати з капіталістичними країнами.
За наполяганням США відбувся розпуск колоніальних імперій Великої Британії та Франції. Таким чином, у 1945 році здобула незалежність Індія, яка перед тим разом із Пакистаном та Бангладеш була колонією Великої Британії. Індія боролась за незалежність від 1885 року. У 1920 р. Рух опору очолив Магатма Ґанді, обираючи ненасильницькі форми бойкоту.
У 1993 році між двадцятьма країнами Європи був підписаний Маастрихтський договір, згідно з яким був створений Європейський Союз. З 1999 року в країнах ЄС почалось введення єдиної валюти — євро.
"Духовною батьківщиною", як кажуть, євреїв завжди вважався Єрусалим — «Свята земля». Але з початку XVI ст. це місто належало Палестині, що входила у склад Оттоманської імперії. Саме тому ще наприкінці XIX ст. основну частину її населення складали араби (тобто мусульмани). Євреї ж були розкидані всіма країнами світу.
У 1917 році Палестина була захоплена Великою Британією, прем'єр-міністр якої Артур Джеймс Бальфур запропонував створити тут єврейську державу.
Напередодні Другої світової війни з боку нацистської Німеччини розпочалися масові гоніння на євреїв. По закінченні війни асамблея ООН, у 1947 році, ухвалила рішення про створення на цій території двох країн — єврейської (Ізраїлю) та арабської (Палестини). Єрусалим же, оскільки його вважають священним як мусульмани, так і євреї разом з християнами, вирішено було залишити інтернаціональним містом (тобто містом, що не належить жодній із країн).
Невдовзі Ліга арабських країн оголосила війну Ізраїлю. Ізраїль здобув перемогу, захопив велику частину території Палестини, а також західну частину Єрусалима. 1949 року — ООН добився припинення війни, залишивши Ізраїлю саме ту територію, яка була йому виділена раніше. На разі розпочалася війна в Ізраїлі.
Рухи захисту прав жінок XIX та XX ст. боролися за надання жінкам права голосувати, лібералізацію законів про розлучення, забезпечення одруженої жінки економічною автономією, доступу жінок до вищої освіти, оплачуваної праці, до професійної діяльності[73].
Жінки продають жіночий журнал (1915—1919)
Теорія рівності статей, яка становить ідейну основу організованого руху за права жінок, називається фемінізмом[73].
Фемінізм «першої хвилі» був організованим рухом за юридичну рівність жінок та чоловіків, що розпочався у 1848 р. у США та завершився з початком Першої світової війни у 1914 році.
У 1917 році здобули виборче право жінки у Росії. У 1918 році у Великій Британії право голосу одержали всі жінки від 30 років (у 1928 р. — після 21 року). У Великій Британії боротьба жінок за свої права була названа рухом суфражисток (від англійського слова suffrage — право голосу)[70]. Роки надання жінкам права голосу в інших країнах: 1893 рік — Нова Зеландія; 1902 р. — Австралія; 1913 р. — Норвегія; 1918 р. — Австрія, Німеччина та Польща; 1920 р. — США; 1932 р. — Бразилія; 1934 р. — Туреччина; 1944 р. — Франція; 1945 р. — Італія; 1949 р. — Китай та Індія; 1953 р. — Мексика, 1971 р. — Швейцарія, 1974 р. — Йорданія, 1976 р. — Нігерія, 2003 р. — Катар. У Саудівській Аравії жінки досі не мають права голосу.
Логотип антифеміністської групи тиску IGAF. На ньому — чоловік, який викидає символ фемінізму на смітник.
Фемінізм «другої хвилі» характеризується організованою боротьбою за фактичну реалізацію прав жінок, визнаних на законодавчому рівні[73]. Розпочинається протестними виступами у 1960—70-х роках у США та Європі. Спільна вимога феміністок «другої хвилі» — боротьба за право не лише обирати, але ввійти самим у владні структури[73].
Ілюстрація щодо гендерної рівності усіх, зокрема ЛГБТ, що сповідується фемінізмом «третьої хвилі»
Фемінізм «третьої хвилі» не прийшов на заміну попереднього напряму, а існує паралельно з ним. Його появу трактують як реакцію нового покоління жінок на радикальний фемінізм. Цілі: боротьба з усіма можливими причинами нерівності, і не лише стосовно жінок; розвиток освіти молодих жінок, щоб вони були вільними й не боялися реалізовувати обрані цілі.[73] Організації, котрі ідентифікують себе як феміністичні «третьої хвилі», об'єднують не лише жінок, а й чоловіків та представників різних меншин.
Через недостатнє знання та розуміння, освіченість щодо типів феміністичних ідей, їх кінцевих цілей і мотивів, а також специфічні усталені традиції, у різних суспільствах світу можна зустріти різноманітні упередження стосовно фемінізму.
Дата винаходу фотографії — 1839 рік, коли Луї Дагер повідомив Паризькій академії про новий спосіб отримання зображення, який на його честь був названий дагеротипією. У 1841 році калотипія була винайдена у Великій Британії Вільямом Генрі Фокс Толботом. Винахід Толбота, до речі, виявився ближчим до сучасної фотографії.
У 1895 році завдяки братам Люм'єр з'явилося нове технічне мистецтво — кінематограф. Найперший у світі кіносеанс відбувся тоді ж, у 1895 році, у Парижі, у Гран-кафе на Бульвар-де-Капюсин.
Телебачення виникло у 1936 році, коли англійська компанія Бі-Бі-Сі почала вести свої перші телевізійні програми. У 1939 році це відбулося і у СРСР (спочатку у Москві та Ленінграді), а у 1941 році — у США.
Спочатку телебачення було чорно-білим. І лише у 1950-х роках завдяки цілому ряду технічних відкриттів з'явилася можливість передавати кольорове зображення. З середини 1980-х років ведеться розробка цифрового телебачення.
Передумовою досягнень у космічній галузі була «холодна війна» між СРСР та США, внаслідок якої почалася так звана «космічна гонка».
Панорама долини Таурус-Літтроу на Місяці. Фото астронавтів Аполлон-17, зроблене у 1972 р.
У 1957 р. СРСР запустив свій перший штучний супутник. У 1958 США запустили свій супутник «Експлорер-1». На борту другого супутника СРСР знаходилася перша жива істота — собака Лайка. 1961 року був запущений радянський космічний корабель «Схід», на борту якого знаходився Юрій Гагарін. У 1963 році у космосі побувала перша жінка — радянський космонавт Валентина Терешкова. 1965 року другий пілот радянського космічного корабля «Схід-2» Олексій Леонов вперше у світі вийшов у відкритий космос. Він відлетів від корабля на п'ять метрів і провів у відкритому космосі дванадцять хвилин. 1969 року американський астронавт Ніл Армстронг, командир космічної експедиції «Аполон-11» першим ступив на поверхню Місяця. У 1970 році радянська станція приземлилася на Марсі. У 1986 році Радянський Союз запустив орбітальну станцію «Мир». З тієї пори всі космонавти з різних країн відвідують її для проведення експериментів. Був затоплений 23 квітня 1996 року.
У 1997 році удосконалення комп'ютерної техніки та зв'язку дало можливість США запустити у космос і висадити на поверхню Марса дослідницького робота, що керувався із Землі. Зображення, яке передавав цей робот, бачили не тільки вчені у своїх лабораторіях, а й звичайні люди на екранах своїх телевізорів.
Найважливішим питанням кінця XX ст. — початку XXI століття стало питання збереження природи. Greenpeace логотип 1971 р. — заснування активістами США та Канади міжнародної організації Грінпіс, що займається питанням зберігання природи. На сьогодні організація має свої відділення у 25 країнах, у тому числі у Києві. Основні напрямки діяльності «зеленого руху»:
проти ядерних випробувань та радіаційної загрози
проти забруднення середовища промисловими відходами
Діаграма пошуків у Google "Fake news" (фейкові новини) та "Trump fake news" (Трамп фейкові новини)
У XXI столітті поширені комунікації за допомогою смартфонів та Інтернету, що спричинило фундаментальні суспільні зміни в бізнесі, політиці та особистому житті людей. Цей період був відзначений зростаючою економічною глобалізацією та інтеграцією з подальшим підвищенням ризику для взаємопов'язаних економік, прикладом чого є Велика рецесія кінця 2000-х і початку 2010-х років.
Штучний інтелект (ШІ) — один із найбільш визначальних факторів століття. Прориви в машинному навчанні та нейронних мережах забезпечили появу систем для аналізу великих даних, медичної діагностики й генерації контенту. ШІ швидко інтегрується у виробництво, транспорт, оборону та комунікації, водночас підсилюючи дискусії щодо етичних ризиків, безпеки, приватності та впливу на ринок праці.
Трансформерні моделі — такі, що можуть обробляти всю послідовність даних паралельно, а не по одному елементу — стали найважливішою інновацією в AI після появи глибокого навчання. Серед найвідоміших — GPT-серія (OpenAI), BERT і PaLM (Google), LLaMA (Meta), Gemini (Google), Claude (Anthropic), а також мультимодальні та генеративні системи на їх основі, зокрема DALL·E, Stable Diffusion і Midjourney.
У 2020 році пандемія COVID-19 суттєво порушила світову торгівлю та спричинила спад у світовій економіці. Станом на 2022 рік понад шість мільйонів людей померли від COVID-19.
Початок XXI століття характеризується переходом від однополярної моделі, домінованої Сполученими Штатами, до багатополюсної системи міжнародних відносин зі зростанням впливу Китаю та посиленням геополітичної конкуренції.
У XXI столітті багато країн Європи та Східної Азії зіткнулися зі зниженням народжуваності та швидким старінням населення, найпомітнішим у Японії, Південній Кореї, Італії та Німеччині. Паралельно зросли масштаби глобальної міграції: війна в Сирії спричинила міграційну кризу 2015 року в Європі, конфлікти в Афганістані й Африці стимулювали нові хвилі переселень, а повномасштабне вторгнення Росії в Україну 2022 року призвело до мільйонів біженців у ЄС. Ці процеси істотно впливають на ринки праці, соціальні системи та політичну динаміку в приймаючих країнах.
↑ абIsabelle Duyvesteyn, Anne Marieke van der Wal (2022). World history for international Studies ((en)) . Leiden: Leiden University Press. ISBN9789087284008, 9789400604452. {{cite book}}: Перевірте значення |isbn=: недійсний символ (довідка)
↑Крамар, Юрій (2024). Всесвітня історія: методологічні та історіографічні проблеми. Навчально-методичні рекомендації для здобувачів третього освітнього рівня за спеціальністю 032 «Історія та археологія». Луцьк: Волинський національний університет імені Лесі Українки. с. 5. {{cite book}}: символ зміни рядка в |title= на позиції 119 (довідка)
↑ абЗашкільняк, Леонід Опанасович. Періодизація в історії. Інститут історії України. Національна академія наук України. Процитовано 12 грудня 2025.
↑ абКучменко Е.М, Давиденко Ю.М., Бровко А.Г. (2025). Стаття "Сучасні тенденції та актуальні проблеми історичної науки у світі (Історіографічний огляд)". Вісник аграрної історії. Науковий журнал. Випуск 51-52. Київ: Український державний університет імені Михайла Драгоманова. с. 242—250.
↑ абРИЖЕВА Н.О., ГОРБЕНКО К.В., КУЗОВКОВ В.В., ФІЛАТОВ Д.В. (2018). ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ (Доба первісності). Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів. Миколаїв: МНУ імені В.О. Сухомлинського. с. 185.
↑ абвгКрип'якевич I.П. — Всесвітня історія [У 3 кн.] (1960)
↑ абвгдежиклЗахожай З.В., Доценко В.О., Жолоб М.П (2024). ВЧЕНІ ЗАПИСКИ Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Том 35 (74) №4 2024. Стаття "Походження людини у світлі сучасних археологічних і генетичних досліджень". Видавничий дім «Гельветика». с. 165—169.
↑29.7C: Ранні гомініни. LibreTexts - Ukrayinska(англ.). 24 жовтня 2022. Процитовано 14 грудня 2025.
↑Джеффри Блэйни. Очень краткая история мира. Астрель, перевод: Сырнева Е. ОГИЗ, ISBN 978-5-271-42529-5, 0670-04202-1; 2013 г.
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 26 січня 2018. Процитовано 11 січня 2016.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑ абвХарарі, Ю. Н. (2016). Людина розумна. Історія людства від минулого до сучасного. Харків: КСД. с. 544.
↑Бунятян, К.П. (2008). КОЧІВНИЦТВО [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 5: Кон - Кю. Наукова думка. с. 5668. {{cite book}}: |archive-url= вимагає |archive-date= (довідка)
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 4 лютого 2016. Процитовано 13 січня 2016.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Плохій, Сергій (2021). Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності (пер. з англ. Романа Клочка. - Перероб. і доп. вид.) . Харків: Книжковий клуб "Клуб сімейного дозвілля". с. 30. ISBN978-0-465-05091-8.
↑Стародавній світ. Google Arts & Culture(укр.). Процитовано 14 грудня 2025.
↑ абАркас, Микола — Історія України-Русі / Бібліотека історичного клубу «Холодний Яр». — Київ: Наш формат, 2015. — 464 с. — ISBN 978-617-7279-11-1
↑Кузык Б. Н., Яковец Ю. В. Цивилизации: теория, история, диалог, будущее // Т. III: Северное Причерноморье — пространство взаимодействия цивилизаций. — М.: Институт экономических стратегий, 2008. — С. 18.
↑ абвгХазина, А.В.; Строганов, Д.А. (2015). Глобализация как объект исторического анализа: уроки эллинизма [Глобалізація як об'єкт історичного аналізу: уроки еллінізму] (вид. Via in tempore. История. Политология).
↑ абвгГлущенко, Л. М.; Назаренко, О. Ю.; Романюк, І. А. (2018). Історія античної культури. Частина І. Підручник для студентів гуманітарних факультетів. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка.
↑ абвгдежиБабій, Михайло (2019). Стаття "Зародження ідеї особистості, свободи думки і свободи совісті в епоху античності". Журнал "Релігійна свобода" №22-23. Київ: ГО "Українська асоціація релігієзнавців".
↑ абЗамуруйцев, О.В. (2015). Історія Стародавньогї Греції та Риму. Навчальний посібник для історичних спеціальностей. Мелітополь: Мелітопольський державний педагогічний університет ім. Б.Хмельницького.
↑ абвОліх, Леся (2024). Еволюція управління як практичної діяльності у Стародавньому світі та вплив на становлення менеджменту як науки. Т. № 61 (вид. Економіка та суспільство). Київ: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. {{cite book}}: |volume= має зайвий текст (довідка)
↑ абвгБондар, I. A. (2016). ПОЛІТЕЇЗМ ЯК ФАКТОР ДАВНЬОГРЕЦЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ. Філософські обрії №36. с. 31—44.
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 25 січня 2016. Процитовано 21 січня 2016.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑ абвгАгалаков, В‘ячеслав Сергійович; Стоянова, Маргарита Дмитрівна (2021). Історія розвитку Олімпійських ігор (вид. Topical issues of modern science, society and education. Proceedings of VI International Scientific and Practical Conference). Харків: Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара. с. 589—596.
↑ абМалиновська, З. С. (2021). Феномен культури постглобалізму. Збірник матеріалів ІІ Міжнародної науково-практичної конференції 26 листопада 2021 року. Частина ІІ. Стаття "Олімпійська культура: від античності до сучасності". Маріуполь: Маріупольський державний університет. с. 82—85. {{cite book}}: символ зміни рядка в |title= на позиції 134 (довідка)
↑Gruen, Erich S. (2018). The Coronation of the Diadochi [Коронація діадохів] (вид. Karanos. Bulletin of Ancient Macedonian Studies). University of California –Berkeley. с. 109—119.
↑Халапсіс, Олексій Владиславович (2020). Від монархії до республіки: політичні трансформації в Стародавньому Римі (вид. Суспільно-політичні процеси. Вип. 15.). с. 145—163.
↑Козуб, І. Г.; Боднарук, М. І. (2020). Основи римського цивільного права. Чернівці: Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича.
↑ абПіковська, Тетяна Валентинівна; Рибак, Інна Юріївна (2022). Особливості впровадження республіканської форми правління у Стародавньому Римі. Т. № 1(3) 2022 (вид. Журнал «Наукові інновації та передові технології»). Вінницький національний аграрний університет. с. 336—348. {{cite book}}: |volume= має зайвий текст (довідка)
↑ абвПавленко, Павло Юрійович (2009). Римський імперський космополітизм як чинник утвердження вселенськості християнства. Т. № 51 (вид. Українське релігієзнавство). с. 101—109. {{cite book}}: |volume= має зайвий текст (довідка)
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 2 лютого 2016. Процитовано 17 січня 2016.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 4 лютого 2016. Процитовано 17 січня 2016.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Академічне релігієзнавство: Підручник / За ред. А. М. Колодного. — К., 2000.
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 4 лютого 2016. Процитовано 17 січня 2016.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑ абвгдежиклмнпрстСич, Олександр Іванович (2024). Всесвітня історія. Ранній Новий час (XVI – XVIII ст.) : навч. посібник. Чернівці: Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. ISBN978-966-423-828-8.
↑Goldstone, Jack A. (1998). Article "The Problem of the "Early modern" World". Journal of the Economic and Social History of the Orient [Проблема «ранньомодерного» світу] ((en)) . University of California-Davis. с. 249—284.
↑Casalilla, Bartolomé Yun (2007). ”Localism”, global history and transnational history". Historisk Tidskrift [«Локалізм», глобальна історія та транснаціональна історія] ((en)) . Sweden. с. 659—678.
↑Strathern, Alan (2018). Стаття "Global Early Modernity and the Problem of What Came Before". Past & Present, Volume 238 [Глобальна Ранньомодерна доба та Проблема Того, Що Було До Неї]. с. 317—344.
↑Абсолютизм. ВУЕ(укр.). Процитовано 12 грудня 2025.
↑Меркантилізм. ВУЕ(укр.). Процитовано 12 грудня 2025.
↑Мануфактура. ВУЕ(укр.). Процитовано 12 грудня 2025.
↑Josıpovıć, Igor; Vujeva, Marko (2021). Article "Economic Aspects of Slavery in the Triangular Trade in the Early Modern Period". Gazi Akademik Bakış. Issue No: 28 [Стаття "Економічні аспекти рабства в трикутній торгівлі на початку Нового часу". Газі Академік Бакиш. Випуск № 28] ((en)) . с. 179—197.
↑ абвгдежиГісем Олександр Володимирович, Мартинюк Олександр Олександрович (2011). Всесвітня історія. Навчально-практичний довідник. Харків: Ranok Publishing House Ltd. ISBN978-6175400401.
↑United Nations Charter. United Nations(англ.). Процитовано 8 грудня 2025.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
Всесвітня історія: dtv-Atlas: довідник / Герман Кіндер, ВернерХільгеман, Манфред Гергт ; наук. ред. пер. О. Ф. Іванов ; худож.: Г. Букор [та ін.]. — К. : Знання-Прес, 2007. — 664 с. : іл., карти. ; 25 см. — (Серія «dtv-Atlas»). — Парал. тит. арк. нім. — У підзаг.: 226 с. кольор. іл. — Алф. покажч.: с. 628—661. — ISBN 978-966-311-064-6
Історія сучасного світу XV—XXI століття / Т. В. Орлова. — К. : Вікар, 2007. — 552 с. — ISBN 978-966-7131-90-6
Крип'якевич I.П. — Всесвітня історія [У 3 кн.] (1960)
Джеффри Блэйни. Очень краткая история мира. Астрель, перевод: Сырнева Е. ОГИЗ, ISBN 978-5-271-42529-5, 0670-04202-1; 2013 г.
.png)
,_Pyramid_of_Khafre_(left_to_right)._Cairo,_Egypt,_North_Africa.jpg)
.svg)
.jpg)
.jpg)
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Всесвітня історія
