Боннер Олена Георгіївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Боннер Олена Георгієвна)
Перейти до: навігація, пошук
Олена Георгієвна Боннер
Єлєна Ґєорґієвна Боннер
рос. Еле́на Гео́ргиевна Бо́ннэр
BonnerSacharov1989.jpg
О.Боннер, А.Сахаров (1989)
Народилась 15 лютого 1923(1923-02-15)
Мерв, Flag of Turkestan ASSR (1921-1923).svg Туркестанська АРСР, СРСР СРСР

Нині: Мари, Мари велаят,
Туркменістан Туркменістан

Померла 19 червня 2011(2011-06-19) (88 років)
Бостон, size Массачусетс
Flag of the United States.svg США
тривалі хвороби, серцева недостатність.[1][2]
Поховання Востряковське кладовище
Громадянство СРСР СРСР
Національність вірменка-єврейка
Діяльність Правозахисниця, спів-засновниця МГС та Меморіалу
Відома Правозахисною діяльністю
Alma mater 1-й Ленінградський медичний інститут
Партія 1965-72 була в КПРС
Батько Кочарян Левон Саркісович
Матір Боннер Руфь Ґріґорьєвна
Родичі вітчим: Ґеворґ Аліханян
Чоловік 1-й: Іван Васильович Сємьонов
2-й: Андрій Дмитрович Сахаров
Діти обидва від 1-го чоловіка:
Татьяна (1950), Олексій (1956)
Нагороди

Премія пам'яті професора Торолфа Рафто[no]

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Оле́на Гео́ргієвна Бо́ннер (рос. Еле́на Гео́ргиевна Бо́ннэр, Єлєна Ґєорґієвна Боннер — *15 лютого 1923, Мерв, Туркестанська АРСР, РРФСР — †18 червня 2011, Бостон, США) — радянська та російська громадська діячка, правозахисниця, дисидент, публіцист. Дружина Андрія Дмитровича Сахарова[1][2]

Біографія[ред.ред. код]

Дитинство[ред.ред. код]

Олена (по сімейному «Люся») народилася 1923 року в місті Мерв в Туркестанській автономній республіці СРСР, в сім'ї високопоставлених партійних функціонерів. З раннього дитинства Люсі, через роботу вітчима Ґеворґа Аліханяна сім'я багато переїжджала (Мерв, Чита, з 1926 року — Ленінград, з 1931 — Москва). У Москві вітчим працював у структурах Комінтерну[3]

27 травня 1937 року вітчим пішов на роботу й більше звідти не повернувся. Лише наступного ранку сім'я додзвонилася до секретаря батька та довідалася про арешт. Після арешту вітчима сім'ю було виселено з восьмикімнатної квартири та переселено до невеликої кімнатки. Невдовзі бабуся Олени по матері — Тетяна Матвіївна Боннер (у родинному колі «Батаня») з Єґоркою (Єґор — молодший брат Олени) переїхали до Ленінграду. [3]

4 серпня Люся була в гостях дома у Всеволода Багрицького (Сєва був її першим коханням), коли прийшли арештовувати його матір Ліду. Обшук тривав усю ніч і лише під ранок чотирнадцятилітня Люся змогла потрапити додому. Того ж місяця матір відправила її до бабусі у Ленінград, оскільки у випадку арешту обох батьків доньку могли б віддати у дитбудинок. 10 грудня 1937 було арештовано і матір. Люсі, іще школярці, довелося раз на місяць їздити в Москву — возити батькам передачі: матері до Бутирської в'язниці, а вітчиму спершу на Луб'янку, а згодом у Лефортово. В березні 1938 передачу вітчиму не прийняли… Розстріляли його ще 17 лютого 1938. Від матері тривалий час теж не було звісток. Лише через півтора року надійшов перший лист від неї з Акмолинського табору дружин зрадників Батьківщини. За кілька років матір перевели у Карагандинський виправно-трудовий табір[3] Також було репресовано дядька (по матері) Матвія Боннера, та його дружину.

Сирота 1937 року[ред.ред. код]

Літній Тетяні Боннер довелося самій доглядати трьох онуків, зокрема і Люсю з братом Єґором та їх кузину Наташу. Люся була комсомолкою та старшою піонер-вожатою. Через відмову зректися батьків у восьмому класі її виключили з комсомолу, трохи згодом поновили. В Ленінграді Олена відвідувала літературний гурток при Інститут історії мистецтв. У 1940-му році закінчила школу (Фізико-математичний ліцей № 239). Почала працювати — на пів ставки прибиральницею в будинку де мешкала і на пів ставки у 69-й школі. Того ж року вступила на вечірнє відділення до Ленінградського педагогічного інституту ім. А. І. Ґєрцена на філологічний факультет, у травні 1941 здала екзамен з обов'язкового курсу військової підготовки за спеціальністю медсестра. [4][3]

Друга Світова[ред.ред. код]

Від початку Другої Світової війни Люся була мобілізована до Красної Армії на Волховський фронт в якості санінструктора, хоча й короткий час побула на посаді помічника політрука. Працювала в одному з санітарних вагонів (рос. "летучки"), які евакуйовували поранених з-під блокованого Ленінграду до Вологди. На станції Валя (Тихвинський район) під час авіа-бомбардування була тяжко поранена та контужена.

Рани були чисельні та складні: тяжка контузія, перелом ключиці, тяжко зранене ліве передпліччя, крововилив в очному дні. Також спочатку були проблеми з мовою. 26 жовтня 1941 на евакуаційному пункті у Вологді трапився лікар-хірург доктор Кіновіч (у фінську служив під керівництвом її тітки Раїси Лазарівни Боннер), тому Олену прооперував поза чергою. Спершу лікувалася в шпиталі у Вологді, невдовзі її перевезли в шпиталь у Свердловську де зшили нерв, що відновило дієздатність лівої руки.

Після виписки 30 грудня 1941 знову почала працювати санітаркою у воєнно-санітарному поїзді № 122 під керівництвом Дорфмана Владіміра Єфрємовича. Взимку 1942-43, коли її поїзд був на ремонті в Іркутську перездала іспити і поновила свій втрачений диплом медсестри. З 1943 року Олена стала старшою медсестрою у тому ж поїзді. Закінчення війни застало її під Інсбруком[4]

Єґорку ще на початку блокади бабуся відправила в евакуацію, разом зі школою де він навчався. В травні 1942 у блокадному Ленінграді померла бабуся. Наталку забрала до себе бабусина сестра. Їхня сусідка (Віра Максимівна) добилася збереження житлової площі за Оленою, як служачої у Красній Армії, отож по закінченню війни Люсі було куди повернутися. [4]

Після повернення до Ленінграду в середині травня 1945-го року була призначена заступником керівника мед.служби окремого саперного батальйону на карело-фінскому напрямку, який продовжував розміновувати мінні поля. Медпункти, попри вже мирний час, розташовувалися в землянках. Демобілізовано Єлєну в третю хвилю демобілізації — наприкінці серпня того ж року. [4]

Повоєнне життя[ред.ред. код]

В лютому 1946 року матір Руфь Ґеорґієвна повернулася із заслання з Карлагу та приїхала жити до доньки в Ленінград. На початку 1950-го родичі застерегли про ймовірний повторний арешт і матір на якийсь час виїхала до Москви. Реабілітовано в 1953 році. [3]

З 1947 Єлєна навчалася в 1-му Ленінградському медичному інституті за спеціальністю педіатр. В 1953 році була виключена з ВНЗ через висловлювання щодо справи лікарів. По смерті Сталіна поновлена в інституті. Після закінчення навчання працювала дільничним лікарем, пізніше лікарем-педіатром полового будинку. Була удостоєна звання «Відмінник охорони здоров'я СРСР».

Під час навчання медінституті Олена познайомилася із своїм майбутнім першим чоловіком — Іваном Сємьоновим, батьком своїх дітей. Старша — донька Татьяна народилася в 1950 році (на третьому курсі інституту), молодший — син Алєксей — 1956 році. З 1965 року подружжя жило нарізно, проте офіційно розлучилися лише через шість років у 1971-му. [4]

Суспільна діяльність та другий шлюб[ред.ред. код]

В 1964 році було видано збірку «Всєволод Багріцький, щоденники, листи, вірші». Єлєна Боннер була одним із упорядників збірку Всєволода Багріцького. Сам Сєва загинув у часи війни під Москвою.

В 1965 році Єлєна вступила до КПРС, в 1972 вийшла з партії, за причини не відповідності своїх поглядів політиці партії. В 1960-х Єлєна вже вела активне громадське життя. Брала участь у судових засідання, захищаючи дисидентів, писала петиції. Отримала кличку Всіхня Люся (рос. "Всехняя Люся"), бо задля можливості передачі посилок політ.ув'язненим представлялася як їх донька.

Восени 1970-го вона вперше побачилися зі своїм другим чоловіком — Андрєм Сахаровим на квартирі правозахисника Валєрія Чалідзе, проте тоді їх не познайомили. Знайомство відбулося того ж року в Калузі на одному із судових засідань (справа Б. Вайля — Р.Пімєнова). В 1972-му побралися. [5]

Єлєна була спів-учасницею передачі щоденників Едуарда Кузнєцова на Захід. В 1973 році її неодноразово допитували по цьому інциденту. Приблизно тоді ж вона заснувала фонд допомоги дітям політв'язнів, передала до фонду премію Чіно Дель Дука[it], яку отримав Сахаров.

В 1975 році в Осло Єлєна Боннер представляла свого чоловіка Андрєя Сахарова на церемонії вручення Нобелівської премії миру. 12 травня 1976 Боннер разом із чоловіком та ще десятьма дисидентами утворили Московську Гельсінську спілку, першу в СРСР. В тому ж 1976 році в Бомбеї помер її молодший брат Єґор (Іґорь Ґеворґовіч Аліханян), старший помічник великого судна-сухогруза.

Єлєна продовжує брати участь у долях багатьох правозахисників та дисидентів. Так в 1978 році вона першою прилетіла в Нижній Тавді (Тюменська область) до Семена Глузмана, як тільки він дав знати рідним куди його заслали, Єлєна привезла йому одяг, продукти, гроші. [5] Через активну політичну діяльність Боннер обидвоє її діти були виключені з ВНЗ і в 1977-78 роках і донька і син емігрували до США. Проте невістці Є.Алексєєвій влада заборонила виїзд із СРСР, це призвело до оголошення першого голодування Сахаровим та Боннер. Сімнадцятиденне голодування протривало від 22 листопада до 9 грудня 1981 та увінчалося успіхом — Алєксєєву випустили до її чоловіка в США.

Заслання[ред.ред. код]

Будинок в Горькому де подружжя відбувало заслання

Разом із чоловіком в 22 січня 1980 поїхала у заслання в місто Горький. В 1984 була засуджена Горьковським обласним судом за статею 190-1 Кримінального Кодексу РРФСР (наклеп на радянський суспільний та державний устрій), покарання відбувала за місцем заслання чоловіка в Горькому. Це було справжнє ув'язнення в «золотій клітці». Перед їхньою трикімнатною квартирою постійно чергував міліціонер. При виходах на вулицю подружжя завжди супроводжували люди у цивільному, які забороняли будь-які контакти. Заходити в гості дозволялося лише родичам та спеціально проінструктованим людям. За відсутності господарів квартиру обшукували. В помешканні не було телефону. Телефон установили лише 15 грудня 1986, напередодні дзвінка Михайла Горбачова[5]

Протестуючи проти справи над дружиною Сахаров вдруге голодував, проте двадцяти шестиденне голодування не дало результатів. Втретє оголосив голодування в квітні 1985 року добиваючись дозволу на виїзд Боннер за кордон для проведення операції на серці. Проголодував 178 днів — до жовтня. Щоби не дати Сахарову померти його силоміць госпіталізували та годували насильно.

Після заслання[ред.ред. код]

16 грудня 1986 Сахарову та Боннер подзвонив Михайло Горбачов та дозволив їм повернутися до Москви. Матір Олени — Руфь Георгіївна в травні наступного року поселилася із донькою та її чоловіком. В грудні того ж — 1987 року її мама померла. [3]

В Москві Боннер разом із Сахаровим узяла безпосередню участь в зародженні таких організацій як «Меморіал» та «Московська Трибуна».

14 грудня 1989, увечері, від серцевого нападу помер її чоловік — Андрій Сахаров.

По смерті чоловіка Олена не полишила активного соціального життя. Керувала фондом імені Сахарова, була головою міжнародної неурядової організації з увічнення його пам'яті. [1]

З моменту заснування комісії з прав людини при президентові Росії була її членом допоки 28 грудня 1994, на знак протесту проти розв'язання Першої російсько-чеченської війни, не вийшла з її складу. Боннер не вважала прийнятним для себе продовжувати співпрацю з адміністрацією Бориса Єльцина, який розв'язав цю війну. Виступала на захист засудженого бізнесмена Михайла Ходорковського. 10 березня 2010 першою підписала звернення російських громадських і політичних діячів до громадян Російської Федерації «Путін мусить піти» («рос. Путин должен уйти»).

Смерть[ред.ред. код]

Останні роки проживала поруч із донькою Тетяною в Бостоні. 21 лютого 2011 була шпиталізована, після тривалого лікування 18 червня 2011 померла від серцевого нападу. Прощальна церемонія відбувалася в місті Бруклайн. Згідно із заповітом була кремована та похована в Москві на Востряківському кладовищі, поруч із чоловіком, матір'ю та братом.

Цитати[ред.ред. код]

« Мені пощастило ... мене б послали не в санітарний поїзд, а на передову. Всіх тоді посилали туди. Посилали
ж просто діри замазувати людьми. Це початок 1942 року — час, коли ніхто звідти не повертався. [4]
 »
« З початку і до кінця війни ... я ні разу не чула "В бій за Батьківщину! В бій за Сталіна". Ні разу! [4]  »
« Я москвичка, єврейка «кавказької національності. [1]  »

Рідні та близькі[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г Померла Олена Боннер. на сайті Радіо Свобода. 2011-06-19. Архів оригіналу за 2013-07-13. Процитовано 2011-06-20. 
  2. а б Yelena Bonner, Andrei Sakharov’s widow, dies at 88 ((англ.)). на сайті Бостон Глоуб. 2011-06-19. Процитовано 2011-06-27. 
  3. а б в г д е ж и Советские правители Армении: от Геворга Алиханяна до Сурена Арутюняна ((рос.).). на сайті газети Ноєв ковчег. 2009-вересень. Архів оригіналу за 2013-07-13. Процитовано 2011-06-27. 
  4. а б в г д е ж и к Єлєна Боннер (2010-05-01). Воевали не за Родину и не за Сталина, просто выхода не было… ((рос.).). на сайті журналу Сноб. Архів оригіналу за 2013-07-13. Процитовано 2011-06-28. 
  5. а б в Олександр Гунько (2011-05-20). Сахаров умочував шматочки оселедця в чай. на сайті Gazeta.ua. Архів оригіналу за 2013-07-13. Процитовано 2011-06-30.